Журавичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Журавичі
Країна Україна Україна
Область Волинська область
Район/міськрада Ківерцівський
Рада/громада Журавичівська сільська рада
Код КОАТУУ 0721883101
Основні дані
Засноване 1570
Населення 1309
Площа 2,954 км²
Густота населення 443,13 осіб/км²
Поштовий індекс 45213
Телефонний код +380 3365
Географічні дані
Географічні координати 50°59′03″ пн. ш. 25°42′42″ сх. д. / 50.98417° пн. ш. 25.71167° сх. д. / 50.98417; 25.71167Координати: 50°59′03″ пн. ш. 25°42′42″ сх. д. / 50.98417° пн. ш. 25.71167° сх. д. / 50.98417; 25.71167
Середня висота
над рівнем моря
189 м
Водойми Рудка
Місцева влада
Адреса ради 45213, Волинська обл., Ківерцівський р-н, с.Журавичі, вул.Шевченка,55 , тел. 9-75-42
Карта
Журавичі. Карта розташування: Україна
Журавичі
Журавичі
Журавичі. Карта розташування: Волинська область
Журавичі
Журавичі
Мапа

Жура́вичісело в Україні, в Ківерцівському районі Волинської області. Населення становить 1309 осіб.

Розташоване за 33 км від райцентру (м. Ківерці) і залізничної станції Ківерці, за 9 км від автотраси Маневичі - Луцьк. Крім Журавич, Журавичівській сільській раді підпорядковані села Домашів (населення - 224 чол.) та Микове (населення -164 чол.). Такі населені пункти, як Гниляк, Лужище, Софіївка, які входили до складу сільської ради були знищені в роки Великої Вітчизняної війни.

На північ від Журавич, у заболоченій місцевості, бере початок невелика річечка Рудка - права притока Стиру.

У селі було відкрито пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства[1], які незаконно перебувають в Україні.

Історія[ред. | ред. код]

Село вперше згадується в історичних документах 1570 року. Того року, згідно з поборовим реєстром Луцького повіту, воно належало до Андрія Кошки, котрий платив “від 16 дим., 2 город., 1/2 попа, а Іван Кошка з 6 дим., З город., 1/2 попа. В 1583 р. той же Іван і Омелян платять від 16 дим., а Андрій Кошка ще від 6 дим.”.

Отже, в ті часи Журавичі вже існували. За переказами, їх назва виврожаїлася з такої бувальщини. Колись неподалік теперішнього урочища “Сільце”, поміж боліт, розкинув свій оксамитовий килим невеличкий острівок, де на деревах любили гніздитися журавлі. Рятуючись від татаро-монгольських ординців, саме тут і знайшли схованку кілька селян, які назвали своє нове поселення на честь утопленого з невідомих причин красеня-журавля.

Швидко спливали у невороття десятиліття. З ними змінювалися і власники села. Так, 1838 року ним володіла княгиня Четвертинська. За переписом 1911р., “до великої земельної власносте в Ж. належало 3357 дес”. З них 1753 десятини мав пан Кириленко, 656 десятин - Чаплиця, 789 десятин - В.Барановський, а селянам зосталося лише 63 десятини. Більшість з них були безземельними, що змушувало їх йти в батраки.

З давніх-давен на Журавичі зазіхали різні зайди. Так, 1709 року село зруйнували шведи. Але вже наприкінці XIX ст. “було там 98 дом. і 670 жителів, церква дерев’яна з 18 ст., водяний млин”.4 Майже повністю згоріли Журавичі під час великої пожежі 1904 року. Незабаром тут виросло 125 убогих хатин, мешкало трохи більше тисячі чоловік.

Немало горя принесла сюди Перша світова війна. Спочатку в Журавичах порядкували німецькі окупанти. Потім село почали тривожити лжепатріоти з невиразною мозаїкою різних політичних поглядів. 1917 року сюди стали повертатися фронтовики, які організовували розподіл землі між селянами. В їх числі були Данило Пушкар, Пилип Фурс, Іларіон Гонтар та інші. Проте вже в лютому 1918 року село окупували австро-німецькі війська, які відновили владу поміщиків. Згідно з Ризьким договором від 18 березня 1921 року Журавичі, як і вся Волинь у теперішній межах, відійшли до панської Польщі. Зубожіння й без цього бідних селян посилювалося різними податками, платежами, митами, штрафами. Польський уряд вперто насаджував політику ополячення українського населення. Закривалися українські школи. Понад 80% журавичан були неписьменними.

Соціальне і національне поневолення селянства викликало в нього гнівний протест. Ще 1920 року в Журавичах був створений революційний комітет. У 1925- 1928 pp. тут діяла підпільна група КПЗУ, яку очолював Дмитро Гринюк. Першого травня 1935 року місцеві жителі, насамперед Домашова, взяли участь у Колківській демонстрації, над якою польські власті вчинили жорстоку розправу.

З приходом радянської влади в Журавичах створили сільську раду (в 1939 році) на чолі з Яковом Мельничуком, червону міліцію (керівник Федот Денисюк). 32 бідняцькі родини об’єдналися в колгосп ім. Калініна, першим головою якого був Анатолій Гаврилович Калуш.

Неймовірно важким випробуванням піддала Журавичі Друга світова війна. Село майже дощенту було знищене німецько-фашистськими загарбниками. Його патріоти воювали на фронтах, у партизанських загонах, підрозділах УПА. 117 з них відзначені високими урядовими нагородами, 86 воїнів не повернулися з поля бою, яким 1967 року поставлено пам’ятник Слави. На землях багатьох країн Європи виросли могили щонайменше 84 воїнів з Журавич, 30 - з Домашева, 30 - з с. Микове.

В період окупації Журавич, що тривала з 29 червня 1941 р. по 2 лютого 1944 p., фашисти вбили близько 50 його мирних жителів, спалили 138 будників, 116 господарських будівель. Чимало юнаків і дівчат було вивезено на каторгу до Німеччини. Сатанинські тортури Бухенвальда пройшов, зокрема, малолітній в’язень фашистських концтаборів Ананій Якович Поліщук.

Журавичі, наче казковий Фенікс, то знищувалися кривавими руками чужинців, то знову відроджувалися з попелу. Після Дня Перемоги, вже до кінця 1945 року, тут виросли 23 хати і 21 господарська споруда. Наприкінці 1948 року відновилася артіль ім. Калініна (голова Володимир Іванович Максимчук). 1963 року до неї приєдналися колгоспи сіл Микове і Домашів. Відтоді й дотепер назва господарства є незмінною - “Дружба”.

Були часи, коли “Дружба” славилася високими врожаями льону, картоплі. Скажімо, 1963 року ланкова Ольга Іванівна Гонтар одержала з кожного із 58 гектарів по 303 центнери бульб, завоювавши золоту медаль Комітету ВДНГ СРСР.

В оновленні Журавич багато зробила сільська рада, впродовж діяльності якої її очолювали Данило Назарчужи Данило Пушкар, Пилип Фурс, Клим Соніч, Марко Гонтар, Павло Янковий,Андріян Васюхник, Кирило Савчук, Сидір Грицюк, Василь Філюк, Григорій Андрієнко, Сергій Грушкевич, Олександр Шнетінберт, Леонід Лукашук, Алла Гонтар.

У повоєнний період в Журавичах почали розвиватися промисли. На базі приватних млина і пилорами Івана Чайки створили промартіль, яка згодом переросла в меблевий цех Ківерцівського деревообробного комбінату, 1960 року почав діяти торфобрикетний завод. В селі є потужне мінеральне вододжерело, на його основі ще в 1928—1939 роках функціонував бальнеологічний санаторій, який у війну німці знищили. Дослідження цього цілющого джерела відновилося у 80-х роках. З 1987 р. по 1999 р. тут діяв санаторій-профілакторій на 50 місць. На жаль, через певні економічні труднощі він, як і промислові підприємства, припинив свою діяльність.

На території тракторної бригади росте ясен віком понад 300 років, який є пам'яткою природи — «Ясен звичайний».

Незважаючи на це, Журавичі продовжують відроджуватися у руслі трансформації економіки. Працюють сільськогосподарське приватне підприємство «Дружба», ТзОВ «Журавка».

Справжнім освітянським храмом стала в Журавичах загальноосвітня школа I-III ступенів, яка дала путівки в життя близько однієї тисячі юнаків і дівчат.

Моральну розраду і духовне очищення люди знаходять у Свято-Миколаївській церкві Київського патріархату, яка є діючою з початку свого існування (1925 р.).

До послуг селян – будинок культури, лікарська амбулаторія, стоматологічний кабінет, магазини, відділення зв’язку, бари, церква, загальноосвітня школа, дитячий садочок, бібліотека[2].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. На Волині відкрили Пункт тимчасового перебування іноземців і осіб без громадянства
  2. Богуш М.І., Павленко Г.І. (2006). Ківерцівщина: крізь віки і долі: Історико-краєзнавчі нариси (українською). Луцьк: Надстир'я. с. 520. ISBN 966-517-548-3.