Перейти до вмісту

Загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга»

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
5Н32 «Дуга»
рос. «Дуга»

Приймальні антени «Дуги» біля Чорнобиля-2, 2014 рік
Основна інформація
Типзагоризонтна РЛС (бістатична)
Призначенняраннє виявлення пусків міжконтинентальних балістичних ракет
КраїнаСРСР СРСР
ОператориСРСР СРСР
ВиробникДніпропетровський машинобудівний завод, дослідний завод НДІДАР, Гомельський радіозавод
КонструкторНДІ далекого радіозв'язку (НДІДАР), головний конструктор Ф. О. Кузьмінський
Роки експлуатації1976—1989
Вартість одиниціоцінки від 0,5 до 1,5 млрд доларів США
Входить до складуСистема попередження про ракетний напад СРСР
Число установок2 бойові станції + дослідна під Миколаєвом
Статусвиведена з експлуатації; приймальна антена біля Чорнобиля-2 збереглася, пам'ятка (з 2021)
Параметри
Діапазон частоткороткохвильовий, 5—28 МГц
Частота імпульсів10 Гц (рідше 16 і 20 Гц)
Тривалість імпульсу3,1 мс
Частота обертівнерухомі антени
Максимальна дальністьдо кількох тисяч кілометрів
Пікова потужністьпонад 10 МВт (ЕІВП, оцінка)
Розміри антениприймальна: до 150 м заввишки і бл. 700 м завдовжки
Ширина імпульсу100 мкс (після стиснення)
Інші назви«Російський дятел» (Russian Woodpecker); Steel Yard / Steel Work (код НАТО); «Чорнобиль-2»

«Дуга́» (індекс 5Н32) — радянська загоризонтна радіолокаційна станція (ЗГРЛС) короткохвильового діапазону, створена для раннього виявлення пусків міжконтинентальних балістичних ракет з території США в перші хвилини польоту. Найвідоміша з її станцій, приймальна позиція біля закритого військового містечка Чорнобиль-2 в нинішній Чорнобильській зоні відчуження, досі стоїть: її антени заввишки до 150 м і завдовжки близько 700 м видно майже з будь-якої точки зони.

Станції «Дуга» розробив московський Науково-дослідний інститут далекого радіозв'язку (НДІДАР). Після дослідних установок під Миколаєвом було збудовано дві бойові станції — біля Чорнобиля (передавач під Любечем) і біля Комсомольська-на-Амурі. Їхній потужний сигнал у 1976—1989 роках чули короткохвильовики всього світу: різке, повторюване постукування з частотою 10 Гц дало станції прізвисько «Російський дятел». Станція так і не досягла заданих характеристик, а чорнобильська позиція припинила роботу після аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року. 2021 року «Дугу» внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України; вона стала одним із символів Чорнобильської зони, з'являється в документальному кіно, книжках і відеоіграх.

Назва

[ред. | ред. код]

Індекс ГРАУ бойової станції — 5Н32, «дуга» українською означає дугу або веселку[1]. Радянська назва чорнобильської станції — «5Н32-Захід»; передавальні антени розміщувалися в закритому містечку Любеч-1, приймальні — у Чорнобилі-2[2]. Дослідну станцію під Миколаєвом у різних джерелах називають «Дуга-Н», «Дуга-1» або «Дуга», а її вдосконалений варіант — 5Н77 «Дуга-2»; бойові станції 5Н32 відповідно іноді називають «Дуга-1» (чорнобильська) і «Дуга-2» (комсомольська) або «Дуга-3»[1][3]. Через таку плутанину нумерації нижче вживаються назви за місцем розташування.

Розвідка НАТО присвоїла системі кодове ім'я Steel Yard («сталевий двір»); у частині довідників, зокрема в Jane's, вживається варіант Steel Work(s)[1][4]. Радіоаматори називали сигнал станції «Російським дятлом» (Russian Woodpecker)[5].

Історія

[ред. | ред. код]

Передумови

[ред. | ред. код]

Наприкінці 1950-х років у СРСР почалися роботи над радарами, здатними бачити за обрієм: короткі хвилі відбиваються від іоносфери й можуть повертатися на землю за тисячі кілометрів від передавача, а збурення іоносфери факелом стартуючої ракети мало давати відбитий сигнал. Можливість такого виявлення в 1947 році обґрунтував радянський учений М. І. Кабанов. На початку 1960-х практичне розв'язання задачі взялася група дослідників, серед яких були Ю. С. Штирен, В. О. Шамшин та Е. І. Шустов[1][6].

Радянські радари системи попередження про ракетний напад 1960-х років працювали в межах прямої видимості й виявляли ракети лише на підльоті, що давало обороні дуже мало часу. Супутникової системи раннього попередження ще не існувало, а її стійкість до протисупутникової зброї противника викликала сумніви. Загоризонтна станція на території СРСР могла б фіксувати пуски ракет за лічені хвилини після старту[1]. Для порівняння, США ще в 1962 році розгорнули три радари раннього попередження (у Гренландії, Англії та на Алясці), які охоплювали значну частину Радянського Союзу[1].

Дослідні станції під Миколаєвом

[ред. | ред. код]

Постановою уряду СРСР від 15 листопада 1962 року розробку дослідної ЗГРЛС доручили московському НДІ-37 (згодом НДІДАР). Під Миколаєвом збудували дослідну станцію, яка вперше виявила пуски балістичних ракет з космодрому Байконур на відстані близько 2500—3000 км[1][7]. Головним конструктором був Ф. О. Кузьмінський. Станція розпочала роботу 7 листопада 1971 року[1][8].

Приймальна антена дослідної станції біля Калинівки мала висоту 135 м і ширину 300 м і несла 330 вібраторів; передавальна антена мала ширину 210 м і висоту 85 м. До комплексу входили 26 передавачів, кожен завбільшки з двоповерховий будинок, виготовлені Дніпропетровським машинобудівним заводом[1]. Станція була спрямована на схід, охоплювала територію Китаю і за вдосконаленим варіантом 5Н77 «Дуга-2», збудованим на тому ж майданчику, могла відстежувати пуски ракет з Далекого Сходу та з підводних човнів у Тихому океані під час їхнього польоту до полігона на Новій Землі[1][9].

Уже перші випробування під Миколаєвом показали дуже низьку ймовірність виявлення одиночних пусків, а станції періодично доводилося вимикати на технічне обслуговування. Розробники запропонували будувати системи з двох радарів, щоб один чергував, поки інший обслуговується. Маршали М. В. Захаров і П. Ф. Батицький наполягали, що навіть невисока ймовірність виявлення має цінність для раннього попередження[1]. Аналітики GlobalSecurity пов'язують низьку ефективність з тодішнім недостатнім знанням іоносфери та хибною моделлю відбиття від факела ракети (закладали відбивну площу близько мільйона квадратних метрів)[1].

Бойові станції 5Н32

[ред. | ред. код]

1969 року було ухвалено рішення про будівництво бойової станції[10]. 1971 року розроблено проєкт станції 5Н32, а постановою Ради Міністрів СРСР від 18 січня 1972 року доручено збудувати дві такі станції — на території Української РСР та в Хабаровському краї[7]. Кожна мала бути бістатичною: передавальну й приймальну позиції рознесено приблизно на 60 км[9][4].

Західну станцію збудували в Київській і Чернігівській областях: приймальну позицію — за кілька кілометрів від Чорнобильської АЕС, передавальну — біля села Розсудів і Любеча. Обидві обслуговували окремі військові частини, для особового складу й родин побудували закриті містечка Чорнобиль-2 та Любеч-1[2][10]. Віддаленість місцевості та можливість замаскувати будівництво під спорудження атомної станції стали, за даними Telegraf, однією з причин вибору саме цього району[6]. Частиною в Чорнобилі-2 командував полковник Володимир Мусієць[1][10].

Східну станцію збудували біля Комсомольська-на-Амурі: приймальну позицію — поблизу селища Велика Картель, передавальну — біля закритого міста Ліан-2[1]. Вона також була спрямована на США й перекривала «сліпі зони» чорнобильської станції[11].

Випробування й експлуатація

[ред. | ред. код]

Чорнобильська станція почала випромінювати влітку 1976 року[10][12]. Перші випробування державною комісією відбулися в 1979 році: станція виявляла старти балістичних ракет і ракет-носіїв зі Східного ракетного полігону США, що підтвердило правильність закладених моделей[7]. Водночас виявилися й серйозні недоліки: станція погано виявляла одиночні цілі й малі групи. Імовірність виявлення одиночних пусків становила лише 0,1—0,2, групових — до 0,7, тобто якісна робота досягалася тільки в разі масованого ракетного удару[7]. Попри це, у 1982 році ЗГРЛС у Чорнобилі-2 прийняли в дослідну експлуатацію, а комсомольську станцію 30 червня 1982 року поставили на бойове чергування[7].

За словами Мусійця, станцію перевіряли на пусках американських ракет «Трайдент» з підводних човнів і стартах «Шаттлів» з мису Канаверал, а дані безперервно передавалися на командний пункт, хоча дослідне бойове чергування станції ще не було затверджене. Його планували на кінець 1986 року[10]. У 1985—1986 роках станцію модернізували: зокрема, усунули збіг частини робочих частот з частотами цивільної авіації. Державних випробувань після модернізації станція так і не пройшла[1].

Кузьмінського, за даними GlobalSecurity, відсторонили від роботи через міністерські інтриги ще до завершення створення системи. Як стверджує GlobalSecurity, Михайло Горбачов нібито доручив розслідувати ситуацію з «Дугою»[1].

Аварія на ЧАЕС і закриття

[ред. | ред. код]

Уранці 26 квітня 1986 року, через кілька годин після вибуху четвертого енергоблока ЧАЕС, Мусієць наказав вимкнути станцію: система вентиляції затягувала радіоактивний пил, який міг безповоротно пошкодити електроніку. Від 100 до 150 військових частини приблизно два тижні вантажили пісок у гелікоптери та забезпечували залізничні перевезення — вони стали одними з перших ліквідаторів аварії[10]. Спроби дезактивації об'єкта в 1986—1987 роках не дали результату: рівні радіації знову зростали. Розглядали варіант переселити персонал до нового міста Славутича й працювати вахтовим методом, однак у серпні 1988 року об'єкт остаточно закрили[10]. Найцінніше обладнання демонтували й перевезли на комсомольську станцію[6].

Комсомольську станцію 14 листопада 1989 року зняли з бойового чергування після пожежі; відновлювати її не стали з огляду на зміну зовнішньополітичного курсу та скорочення збройних сил[1][7]. Сигнал «Російського дятла» зник з ефіру наприкінці 1989 року[2]. Причинами відмови від системи вважають завершення холодної війни та розвиток супутникової системи раннього попередження УС-КС, яка забезпечувала швидше й надійніше попередження і не залежала від стану іоносфери[2]. Станція так і не була офіційно прийнята до складу системи попередження про ракетний напад[1].

Дослідну станцію під Миколаєвом на початку 2000-х років демонтували[3].

Конструкція

[ред. | ред. код]
Антени ЗГРЛС «Дуга» біля Чорнобиля-2: циліндрично-конічні вібратори та рефлектор позаду них

Станція працювала в короткохвильовому діапазоні 5—28 МГц і використовувала відбиття радіохвиль від іоносфери, що дозволяло «зазирати» за обрій на тисячі кілометрів[1]. Антени побудовано за принципом фазованої антенної решітки. Оскільки одна антена не могла перекрити такий широкий діапазон, на приймальній позиції біля Чорнобиля-2 звели дві решітки для різних піддіапазонів[1]:

  • низькочастотна (бл. 4—14 МГц) — щогли заввишки 135—150 м, довжина 300—500 м (за картами — близько 460 м);
  • високочастотна (бл. 14—28 МГц) — близько 250 м завдовжки і до 90—100 м заввишки.

Разом обидві решітки стоять у ряд завдовжки близько 700 м[4]. Крайні щогли тримають рефлектор із тонких дротів, середні — активні елементи: пари циліндрично-конічних широкосмугових вібраторів, що живляться через підвішені двопровідні лінії[1]. Загальна маса конструкції в Чорнобилі-2 оцінюється приблизно в 14 тисяч тонн[2]. Поруч розташовувалася допоміжна станція зворотно-похилого зондування іоносфери «Круг» з круговою антеною: вона давала поточні дані про умови поширення радіохвиль і допомагала обирати оптимальний діапазон частот[1]. Приймальна апаратура та командний пункт містилися в підземних спорудах поруч з антенами.

Передавальні антени під Любечем були меншими й нижчими — близько 85 м заввишки. Потужність передавачів, за оцінками західних дослідників, сягала понад 10 МВт ефективної ізотропно випроміненої потужності[12][2]. Оцінки енергоспоживання станції (до 30 МВт) GlobalSecurity вважає сумнівними[1]; дослідники зони виявили на Чорнобилі-2 понижувальну підстанцію 110/10 кВ із двома трансформаторами по 3,6 МВ·А.

Сигнал станції мав чітку структуру: кожен імпульс був маніпульований за фазою 31-розрядною псевдовипадковою послідовністю, близькою за властивостями до кодів Баркера, з тривалістю біта 100 мкс, тобто тривалістю імпульсу 3,1 мс. Після стиснення імпульсу в приймачі виходив імпульс тривалістю 100 мкс з амплітудою в 31 раз більшою, що давало роздільну здатність за дальністю близько 15 км і виграш обробки майже 30 дБ[11]. Така кодова структура дозволяла кільком радарам працювати на одних частотах без значних взаємних завад.

«Російський дятел»

[ред. | ред. код]

Сигнал невідомого потужного передавача почали фіксувати в усьому світі влітку 1976 року; Федеральна комісія зв'язку США дізналася про нього в липні 1976 року переважно від радіоаматорів[12]. Сигнал звучав як різке повторюване постукування з частотою 10 імпульсів на секунду й стрибав по всьому короткохвильовому діапазону кроками близько 100 кГц, затримуючись на кожній частоті від 30 секунд до 10 хвилин. Інженер BBC Дафід Вільямс оцінював потужність передавача в 20—40 МВт і більше[12]. Ще до 1976 року радіоаматори пам'ятали схожі завади, які вже на початку 1960-х називали «Російським дятлом»; ймовірно, це були попередники «Дуги»[13].

Стрибки частоти заважали радіомовленню, радіоаматорському зв'язку, морському, авіаційному та службовому зв'язку, що спричинило тисячі скарг з багатьох країн[5]. Певний час аматорський діапазон 14 МГц був практично заблокований[12]. Виробники приймачів почали вбудовувати в них спеціальні схеми придушення («Woodpecker Blanker»)[14], а радіоаматори об'єдналися в «Клуб мисливців на російського дятла» й намагалися глушити сигнал, передаючи синхронізовані немодульовані сигнали з тією ж частотою повторення імпульсів[15].

Тріангуляція показала, що сигнал іде з території Радянського Союзу. Через розбіжності в повідомленнях джерело розміщували біля Києва, Мінська, Чорнобиля, Гомеля чи Чернігова; на початку 1977 року британська преса з посиланням на пеленгатори НАТО називала Гомель[12]. Насправді всі ці повідомлення описували одну станцію: передавач поблизу Любеча й приймач біля Чорнобиля[9].

Від самого початку найпоширенішою була версія про загоризонтний радар, хоча існували й інші: від глушіння західних радіостанцій і зв'язку з підводними човнами до експериментів з контролю свідомості та впливу на погоду. Версію про глушіння відкинули, коли моніторинг показав, що від «дятла» так само потерпали Радіо Москва та інші прорадянські станції[5][2]. Аналіз структури імпульсів і поява другого «дятла» на сході СРСР, спрямованого на США, зробили висновок про радар остаточним[11]. 1988 року Федеральна комісія зв'язку США дослідила сигнал і визначила період повторення імпульсів близько 90 мс, діапазон частот 7—19 МГц, ширину смуги 0,02—0,8 МГц і типову тривалість передачі 7 хвилин; частота повторення становила 10 Гц, рідше — 16 і 20 Гц.

Розташування

[ред. | ред. код]
СтанціяПозиціяКоординатиРоботаСтан
Дослідна («Дуга-Н», 5Н77), Миколаїв приймальна (Калинівка) 47°02′28.33″ пн. ш. 32°11′57.29″ сх. д. / 47.0412028° пн. ш. 32.1992472° сх. д. / 47.0412028; 32.1992472 (Дуга, Миколаїв, приймач)G O з 1971 демонтована (поч. 2000-х)[3]
передавальна 46°48′26″ пн. ш. 32°13′12″ сх. д. / 46.80722° пн. ш. 32.22000° сх. д. / 46.80722; 32.22000 (Дуга, Миколаїв, передавач)G O
5Н32 (західна), Чорнобиль-2 — Любеч-1 приймальна (Чорнобиль-2) 51°18′19.06″ пн. ш. 30°03′57.35″ сх. д. / 51.3052944° пн. ш. 30.0659306° сх. д. / 51.3052944; 30.0659306 (Дуга, Чорнобиль-2)G O 1976—1986 антени збереглися, пам'ятка (з 2021)[16]
передавальна (Любеч-1, с. Розсудів) 51°38′15.98″ пн. ш. 30°42′10.41″ сх. д. / 51.6377722° пн. ш. 30.7028917° сх. д. / 51.6377722; 30.7028917 (Дуга, Любеч-1)G O демонтована
5Н32 (східна), Комсомольськ-на-Амурі приймальна (Велика Картель) 50°23′07.98″ пн. ш. 137°19′41.87″ сх. д. / 50.3855500° пн. ш. 137.3282972° сх. д. / 50.3855500; 137.3282972 (Дуга, Велика Картель)G O 1982—1989 знята з чергування 14.11.1989, демонтована[1]
передавальна (Ліан-2) 50°53′34.66″ пн. ш. 136°50′12.38″ сх. д. / 50.8929611° пн. ш. 136.8367722° сх. д. / 50.8929611; 136.8367722 (Дуга, Ліан-2)G O

Вартість

[ред. | ред. код]

Точна вартість «Дуги» невідома, а наведені в різних джерелах оцінки дуже розходяться. Найчастіше називають суму від 0,5 до 1,5 млрд доларів США за чорнобильський об'єкт; прихильники конспірологічних версій стверджують, що він коштував удвічі дорожче за саму Чорнобильську АЕС[4]. GlobalSecurity наводить оцінку вартості понад 7 млрд радянських рублів і окремо — понад 1 млрд рублів, витрачених на самі локатори[1]. Telegraf наводить значно меншу цифру — 150 млн рублів, без зазначення року цін[6].

Сучасний стан

[ред. | ред. код]
Вид на Чорнобильську АЕС з найвищої точки антен «Дуги»
Авіаційний сигнальний вогонь на щоглі «Дуги»

Приймальна позиція біля Чорнобиля-2 перебуває в 30-кілометровій зоні відчуження навколо ЧАЕС. Її подальше утримання не обговорювалося на переговорах між Україною та Росією, оскільки Україна вже передавала Росії дані з радіолокаційних станцій СПРН «Дністер-М» під Мукачевом і Севастополем. Антени досі стоять, але для роботи цілком непридатні: апаратуру демонтовано або розкрадено, конструкції поступово руйнуються[4].

Коли 2002 року Чорнобильська зона відкрилася для туристів, Чорнобиль-2 лишався закритим; лише з 2013 року відвідувачів почали пускати до «Дуги» в складі організованих груп, і вона швидко стала однією з найпопулярніших пам'яток зони[2][4]. У квітні 2012 року п'ятеро українських бейсджамперів уперше стрибнули зі щогли станції[2][17].

21 квітня 2021 року Кабінет Міністрів України вніс радіолокаційну станцію до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятку науки і техніки національного значення (охоронний № 100030-Н). За словами міністра культури Олександра Ткаченка, рішення мало сприяти збереженню об'єкта та посилити шанси на внесення Чорнобильської зони до списку світової спадщини ЮНЕСКО[16][18].

Під час повномасштабного вторгнення Росії Чорнобильська зона з 24 лютого по 31 березня 2022 року перебувала під окупацією російських військ, які розграбували ЧАЕС і копали окопи в радіоактивно забрудненому Рудому лісі[19]. Туристичні відвідини зони, зокрема «Дуги», припинилися з початком вторгнення[6].

У культурі

[ред. | ред. код]
Панорама ЗГРЛС «Дуга», Чорнобиль-2
  • 2015 року документальний фільм «Російський дятел» (The Russian Woodpecker, реж. Чед Грейсія) отримав Гран-прі журі за найкращу іноземну документальну стрічку на фестивалі Санденс[20][21]. Його герой, художник Федір Олександрович, висуває конспірологічну версію, що Чорнобильську катастрофу влаштували навмисно, щоб приховати провал «Дуги»; рецензенти відзначали, що фільм вражає, але театральність подачі знижує його переконливість[22]. У стрічці є інтерв'ю з колишнім командиром станції Мусійцем та іншими учасниками її будівництва й експлуатації.
  • Книжка Маркіяна Камиша «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» (англ. Stalking the Atomic City) описує нелегальні походи в зону, зокрема до «Дуги»; італійська La Repubblica включила її до найкращих книжок 2019 року[23].
  • У відеогрі S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля станція відіграє важливу роль у сюжеті: на «Дугу» прибуває відроджений «Моноліт», і його лідер хоче використати її для зомбування всіх сталкерів у Зоні[24]. Станцію також можна побачити в іграх S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля, Chernobylite, PlayerUnknown's Battlegrounds та на мапах Call of Duty[18].
  • «Дуга» з'являється в серіалі Mysteries of the Abandoned каналу Science Channel.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 Pike, John (19 квітня 2018). 5N32 Duga [Arc] Steel Yard OTH. GlobalSecurity.org (англ.). Архів оригіналу за 19 січня 2010.
  2. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 Nazaryan, Alexander (18 квітня 2014). The Massive Russian Radar Site in the Chernobyl Exclusion Zone. Newsweek (англ.). Архів оригіналу за 12 жовтня 2019.
  3. 1 2 3 Duga OTH Radars. Numbers Stations Research (англ.). 8 лютого 2016.
  4. 1 2 3 4 5 6 Fedykovych, Pavlo (4 березня 2019). Duga Radar: Enormous Abandoned Antenna Hidden in Forests Near Chernobyl. CNN (англ.). Архів оригіналу за 17 квітня 2021.
  5. 1 2 3 Wilson, David L. (Літо 1985). The 'Russian' (sic) Woodpecker… A Closer Look. Monitoring Times (англ.). Архів оригіналу за 8 квітня 2019.
  6. 1 2 3 4 5 Граковська Н. (13 лютого 2025). Величезний об'єкт довго зберігали в таємниці: як працював та що сталося з ядерним щитом СРСР в Україні. Телеграф.
  7. 1 2 3 4 5 6 Первов М. Системы ракетно-космической обороны России создавались так. — М.: Авиарус-XXI, 2004. — 544 с. (рос.)
  8. ↑ Paskevych, Sergiy (2008). Chernobyl-2. Secret Military Facility in the territory of exclusion zone. chornobyl.in.ua (англ.). Архів оригіналу за 28 серпня 2009.
  9. 1 2 3 Bukharin O. et al. Russian Strategic Nuclear Forces / Podvig P. (ed.). — Cambridge, Massachusetts : MIT Press, 2001.
  10. 1 2 3 4 5 6 7 [Wywiad] Władimir Musiec – ostatni dowódca kompleksu Czarnobyl-2. Czarnobyl.pl (пол.). Процитовано 5 листопада 2026.
  11. 1 2 3 Martinez, J. P. (Квітень 1982). Letter from J. P. Martinez. Wireless World (англ.): 89. Архів оригіналу за 8 квітня 2019.
  12. 1 2 3 4 5 6 Mystery Soviet Over-the-Horizon Tests. Wireless World (англ.): 53. Лютий 1977. Архів оригіналу за 8 квітня 2019.
  13. ↑ Piliounis, Ioannis (12 лютого 2017). A Nightmare for HAM Radio Operators: The 'Russian Woodpecker'. Planet Analog (англ.).
  14. ↑ Bailey, Tony (Лютий 1984). The Datong SRB2 Auto Woodpecker (PDF). Ham Radio Today (англ.): 2, 9, 39—41.
  15. ↑ Finley, Dave (7 липня 1982). Radio Hams Do Battle with 'Russian Woodpecker'. The Miami Herald (англ.). Архів оригіналу за 25 лютого 2019.
  16. 1 2 Радіолокаційну станцію «Дуга» в Чорнобилі внесли до реєстру нерухомих пам'яток України. Радіо Свобода. 21 квітня 2021. Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 23 квітня 2021.
  17. ↑ Чорнобиль 2 став об'єктом для стрибків з парашутом. Сталкери в ЧЗВ в 2012 році. Відео стрибка з парашутом з Дуги. Архів оригіналу за 15 травня 2019. Процитовано 13 квітня 2019.
  18. 1 2 A Missile Radar in the Chernobyl Exclusion Zone Is Now a Protected Heritage Site. Vice (англ.). 26 квітня 2021.
  19. ↑ Хотин Р. (25 квітня 2026). Чорнобиль: 40 років після аварії. Радіо Свобода.
  20. ↑ THE RUSSIAN WOODPECKER WORLD CINEMA GRAND JURY PRIZE: DOCUMENTARY (англ.). Sundance Institute. Архів оригіналу за 1 лютого 2016. Процитовано 12 квітня 2015.
  21. ↑ Katherine Monk (1 лютого 2015). Stories of death, resistance and Russian Woodpecker win at Sundance (англ.). Canada.com. Архів оригіналу за 22 лютого 2016. Процитовано 12 квітня 2015.
  22. ↑ Fagerholm, Matt (2015). The Russian Woodpecker. RogerEbert.com (англ.).
  23. ↑ De Santis, Raffaella (28 грудня 2019). I libri più belli dell'anno ve li consiglia Robinson. Repubblica.it (італ.). Архів оригіналу за 1 січня 2020.
  24. ↑ Frequently Asked Questions. Stalker2.com (англ.). GSC Game World.

Література

[ред. | ред. код]
  • Headrick, James M. Looking over the Horizon (HF Radar) // IEEE Spectrum. — 1990. — Vol. 27, no. 7. — P. 36—39. — doi:10.1109/6.58421.
  • Headrick, James M., Skolnik, Merrill I. Over-the-horizon radar in the HF band // Proceedings of the IEEE. — 1974. — Vol. 62, no. 6. — P. 664—673.
  • Headrick, James M. Ch. 24: HF over-the-horizon radar // Radar Handbook / Merrill I. Skolnik, ed. — 2nd ed. — New York: McGraw-Hill, 1990.
  • Kosolov, A. A., ed. Fundamentals of Over-the-Horizon Radar / translated by W. F. Barton. — Norton, Mass.: Artech House, 1987.
  • Яковлев О. И., Якубов В. П., Урядов В. П., Павельев А. Г. Распространение радиоволн.
  • Первов М. Системы ракетно-космической обороны России создавались так. — М.: Авиарус-XXI, 2004. — 544 с.

Посилання

[ред. | ред. код]