Ключі з Астурії від минулого України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
'Назва «'»
Ключі з Астурії.jpg
Автор Костянтин Тищенко
Дизайн
обкладинки
Костянтин Тищенко
Країна Україна
Мова українська
Жанр наукове видання
Видавництво «Пóсвіт»
Виданий 2015 р.
Сторінки 528
ISBN 978-617-7235-48-3

«Ключі́ з Асту́рії від мину́лого Украї́ни» — важлива підсумкова праця з топоніміки Костянтина Тищенка. Початком її стало виявлення топонімів України, схожих на імена людей з середньовічних документів Астурії та Галісії (на заході теперішньої Іспанії). Нариси книжки висвітлюють подробиці цієї події та зумовлений нею дальший розвиток теми.

Історія написання[ред.ред. код]

Видання є шостим томом "прочитаної" з карти історії мовних контактів предків українців. При її створенні використано метод топонімічного контекстування [1] для виявлення між сусідніми географічними назвами смислових зв'язків, – а відтак і відображених у них подій.

Підставою до написання книги став випадок. Восени 2013 р. було зауважено схожість назви відомого з історії села Трахтемирів з вестготським ім'ям власним Tructemir•o [2]. Таке ім'я часто трапляється у текстах з Астурії та Галісії упродовж Х ст. В основі його виділяють дві морфеми: корінь drauhti(-witoþ) 'військовий (похід)' і формант mereis 'чудовий' [3]. Тоді ж було знайдено кілька інших переконливих пар – с. Говилів, Кисилин, пот. Фрумилів ІФ ~ Gavila, Cisilu, Frumilli. Збіг обох складників (корінь + формант) імен людей X ст. за Піренеями і сіл в Україні пояснити "просто випадком" неможливо. Значить, наші топоніми – репліки тих імен?

Певна частина основ помічених назв виявилася фонетично старшою від основ імен з Астурії та Галісії, – як-от у назвах того ж села Трахтемирів, платформи Торохтяний біля с. Зарічне, сіл Рихальське, Рихли або потоків Фрумилів, Фрунилів ІФ Калуш, річки Авунда. Пор. імена власні вестготс. Tractemirus, Tructin.us, Rikila; Fromilio, Fronilli, Avonda [4] при давніших готс. drauhti, Rechila; fruma 'перший', fraujinōn 'панувати' [5], [Avi + unda] [4]. Це і зрозуміло, адже готи прийшли до Дніпра раніше (у ІІ ст.), а вестготи за Піренеї – пізніше (у V ст.). В такому разі наддніпрянські назви – репліки не вестготських, а давніших місцевих готських імен черняхівської пори.

Хоча на мовні контакти середньовічної Іспанії і Наддніпрянщини звернув увагу ще акад. В.М.Топоров у статті 1983 р. про галіндів у Західній Європі [6], географічна віддаленість цих земель спочатку була перешкодою для композиції книги. Це пояснює появу розділу ІІІ про синхронні події на проміжних теренах. Завдяки опорі на ономастичні (а не тільки словникові) джерела у новому світлі постала й низка післяримських подій. Вони склали зміст доданого розділу V. Все це зумовило помітний приріст якісно нових знань про вивчену добу.

Анотація[ред.ред. код]

Кілька століть історії Наддніпрянщини проминуло у «близькому зарубіжжі» Риму. Люди черняхівської культури бували тоді й на заході імперії, але слід їхніх контактів вдалося виявити лише тепер. Повний збіг низки основ топонімів України з коренями і формантами 180 власних імен післяримської Астурії і Галісії (Іспанія) дав спочатку вихід до надійнішого розпізнання сусідніх топонімів військової тематики. Через цільовий пошук у тих же районних контекстах упізнано топооснови від слів відомих мов античного часу (латини, грецької, готської, аланської тощо), а також з мов тунгусів (праевенків), нанайців, чжурчженів і монголів, що вказує на етнічний склад гунів. Усього добуто понад 1400 пізньоримських і середньовічних етимологій. Новий рівень знань досягнуто завдяки авторському методу топонімічного контекстування і працям К.Бака, Б.Бахраха, М.Брайчевського, О.Васильєва, Х.Вольфрама, П.Ґолдена, А.Кортезана, О.Коссю, Й.Піля, О.Стрижака, О.Трубачова, В.Цінціус, М.Щукина.

Зміст[ред.ред. код]

Вступ. Ключі від живого минулого України

Розділ І. Астурійська ланка топонімічної пам’яті

1. Перші репліки імен з Астурії в Україні
2. Імена з Галісії – однолітки астурійських

Розділ ІІ. Різномовне черняхівське зарубіжжя Риму

3. Вельбарська культура з-над Вісли
4. «Біляримська» черняхівська культура
5. Похід Кніви: трофеї і топоніми
6. Країна суддів: «Цить, бо Дорош прийде!»
7. Різноголосі битви над Дніпром
8. Гунські уроки для готів і для нас

Розділ ІІІ. Ключі до брами на римський лімес

9. Шляхи на рейнський кордон
10. Хрещення за папи Симмаха
11. Тиса тече до *Угриниці

Розділ ІV. З-над Дніпра на римський захід

12. Два королівства візиготів
13. Війни свевів і війни зі свевами (410-589)
14. Війни Риму з вандалами Гензериха
15. Три століття війн проти басків (409-714)
16. Різдвяний податок

Розділ V. Південь і Схід у післячерняхівській історії України

17. Наші беї та «сіди» на службі в маврів
18. Зміст половецького тому історії України
19. Колишні східні союзники половців
20. Мовні метрики козацтва

Підсумок. Етапи усвідомлення істини

Шостий том топонімічної історії (Післямова Володимира Пащенка)

Покажчик розпізнаних топонімічних основ

Уривки з книги[ред.ред. код]

«Новий етап цих топонімічних студій, як і вся теперішня книга, були б неможливі без праці Onomastico Medieval Português, оприлюдненої істориком А.Кортезаном у Португалії сто років тому [7]. Це "всього лише" словник власних імен людей і топонімів майже без коментаря – але вибраних з найдавніших письмових документів Португалії. Тому помітне місце в ньому займають вестготські імена, звичайні колись на всій території Астуро-Леонської держави [8]. ...Наукове значення цієї півсотні сторінок для історії України виявилося доленосним, адже Й.Піль дослідив імена й топоніми Португалії, Галісії, Астурії, Каталонії, залишені правнуками тих самих знайомих нашим предкам готів, ...[чий] слід у топонімії України контурно розпізнаний лише за останні роки...[9]» (стор. 18).
«Трахтемирів, Говилів, Кисилин, Фрумилів! Такий лейтмотив початкового, райдужного етапу нового витка топонімічних студій – і першого розділу книги. Ще б пак: у цих українських назвах нарешті прочитано єдині справжні прототипи, якими виявилися для них вестготські імена з Астурії. Звідки упевненість, що саме вони – «єдині і справжні»? Бо ім'я Tructe-mirus > Трахте-мир-ів; Cis-ilu > Кис-ил-ин; Gav-ila, Gav-illi > Гов-ил-ів; Frum-ildi > Фрум-ил-ів. Не потребує доказу, що ближчої комбінації основ і формантів на роль прототипів уже не буде! Причому, таких аналогій у цілій масі імен з Астурії знайшлося в Україні відразу багато (нарис 1) – порівняно з тим, що траплялося досі... Зайшовши до районних контекстів через такі гарантовані, а не гіпотетичні назви, можна було чекати надійнішого розпізнання навколо них інших назв тієї ж теми й того ж часу... » (стор. 9).
«У другому розділі – різноголосе, різномовне відлуння клубка племен, які залишили в Україні археологічні пам'ятки черняхівської культури (нарис 4). Готи були в ній у повному сенсі застрільниками, призвідцями готських або скіфських війн ІІІ ст... У цьому читач переконається, простеживши перипетії виявлення топонімічного сліду походу Кніви на Філіппопіль і Маркіянопіль у римській Мезії (251 р.; нарис 5)» (стор. 10).
«У розділі третьому розглянуто топонімічні ознаки ближчих походів черняхівських племен. Спочатку окреслено загальну схему подій історії «варварів» у Центральній Європі та їхніх шляхів до Риму (ІІ/IV ст.), які залишили слід у топонімії України у вигляді звичних нам назв Дунаївці, Дýнаєць, Тýники, Моташівка, Матусів, Рюмівка (пор. Дунай, Tuona, скіфс. Ματόας 'Нижній Дунай', лат. Roma), але і Хрінники, Хренів (дгерм. Rhīn, лат. Rhenus; нарис 9)» (стор. 12).
«У великому четвертому розділі досліджено потужний топонімічний слід в Україні участі місцевих варварів у безупинних війнах Риму на заході – у Галлії та Гіспанії. Численні репліки в топонімії України назв-прототипів проміжних портових баз (як-от міста Арля, який 250 років був готським, або Кирноса-Корсики) засвідчують звичність військових мандрівок готів морем до родичів у далекі володіння вестготів. Очевидно, мандрували й набрані вербувальниками приготські загони черняхівців-неготів.

Готи пробувати збудувати державу на заході двічі: зі столицею в Тулузі (418–507 рр.) і Толедо (507–725 рр.). По розгляді назв типу Тулушка, Орлинці, Бургунка (з прототипами Toulouse, Arles, Bourgogne) увагу було зосереджено на топонімах Кордубанове, Кирдани, Лідине і схожих на них (Курдибанівка, Керданівка, Лідава). Прототипи цих назв – ім'я славетного міста лат. Corduba 'Кóрдова', імена історичних земель катал. Cerdanya, ісп. Lleide. Варто зауважити, що на цю групу назв-реплік вдалося вийти вже й раніше, у студіях арабського фракталу топонімії України [Тищенко 2011, 237–242], але арабський контекст залишав нез'ясованими обставини перенесення назв з Гіспанії до Наддніпрянщини. Перехід пошукової теми до готського контексту (нарис 12) відкрив нову можливість пояснення: тоді як у маврів омейядського халіфату з Кóрдови не було якихось особливих інтересів у наших краях, у вестготів, натомість, тут були – не більше, не менше – їхні родичі...» (стор. 12).

«Генетично монолітних народів немає, усі вони строкаті. Топонімія України свідчить про співіснування десятків етнічних груп. І тому марно шукати «єдиний корінь» українців від людей кирилівської стоянки, або «трипільців», скіфів чи варягів: там усюди формат не той, що «від Сяну до Дону». З ...дослідження тисяч місцевих назв – і з дочитаного тепер вами звіту про це – випливає, що першої і очевидної відмінності в історії набули ми завдяки співжиттю з усім місцевим конгломератом ЧЕРНЯХІВСЬКИХ племен, який склався у пізньоантичний час близько від Риму і до якого згодом додавалися всі пізніші місцеві племінні напластування. А осердя наше, що не дало нам розчинитися в сусідах, як то спіткало готів, – зовсім не генетичне, а мовне. Це та місцева слов'янська мова, якою успадкована й топонімія: вона об'єднала всі наші етнічні складові і таки вивела в сучасність як відмінний від сусідів народ – до такого висновку археологів і істориків тепер «просто» долучається топоніміка» (стор. 503).
«Особливістю книги є включення до неї останнього, п'ятого розділу з чотирма нарисами (17-20) про те, як місцева еліта не раз сходила на манівці через свої зв'язки на півсвіту і спокуси зусібіч: звісно, це події, ближчі до нас, ніж часи пізнього Риму, але започатковані вони в ту добу і пояснимі лише з неї. Це своєрідний розгорнутий епілог дослідженого і водночас топонімічний місток до сучасності. У нарисі 17 на підставі аналізу значного масиву однотипних назв групи Сколобів, Сітомля, Мовчани, Голубієвичі, Бейзими зроблено висновок, що вони вказують на службу варварів з-над Дніпра – передусім, готів, але і слов’ян – у маврів Омейядської Іспанії (Saqaliba, sīdi, banu al-'Umayya, al-Aġāliba, bey, zimmi). Мали у Наддніпрянщині свої обійстя також і інші «сумісники» – аглабідські беї та «сіди» з місцевих зіммі – немусульманських підданців арабів. Нарис 18 присвячений огляду половецьких реалій з карти України: Комань, Кончаки, Іршики; Коптів, Сатиїв, Франів, Радехів (Cumani, Кончак, ersek; Qopt, satmaq, Franc, Rawdah)... У ХІІІ ст. ...до Дніпра знову (через 900 років по гунах) повернувся Далекий Схід (нарис 19) – перемігши і післяварязький Київ, і половців. Лишилися недобитки. Їх продано до Єгипту. Все одно не всіх» (стор. 14).
«...Половецьке слово (h)ersek 'перелюб' могло вплинути на формування української ідіоми "скакати в гречку" (Номис, № 8812-8815)[10], яка має непояснений синонім "скакати в горох" [Номис, № 8823]. Власне, щó є спільного між гречкою і горохом при такій нагоді? Спільне те, що в українській це – на слуху, в побуті збережена звукова форма половецького слова (h)ersek 'перелюб', яке францисканці записали 700 років тому. Воно схоже за складом приголосних і на горошок, і на гречку, – і на гріх! Бо й джерело слова гріх теж невідоме[11]. ЭССЯ: "реконструйоване гіпотетично... *grexъ – *greti ніде вірогідно не засвідчене" [12]. Ж. Шарпантьє 1920 р. сконструював потрібну форму *ghrēṣ-, але не знайшов придатної найближчої мовної ланки. Схоже, що вона лежала у хрещальні собору Сан Марко у Венеції[13]. І на думку не могло дотепер спасти, що наші предки набиралися розуму в половців. Та мабуть так і не було. "Просто" половці стали частиною нас[14]. Як відомо, минуле степового населення України – таки іранське й тюркське. З думкою про участь скіфів і сарматів у нашому етногенезі широкий загал звикся, а про те, що далі нами стали й печеніги, і половці, офіційний підручник не пише. А однак "після занепаду їхньої держави велика частина печенігів прийняла зверхність торків/ огузів, а пізніше (починаючи з 1055 р.) половців-куманів та розплилася в них, щоб потім у великій мірі стати частиною української мовної спільноти"[15]» (стор. 423).
«...Нащадки Батия були зацікавлені у збільшенні підкореного половецького населення... на продаж. Це, нарешті, пояснює численні ознаки пізніх контактів з Середземномор'ям (Ченокалівка, Штомпелі, Мишерине, Осколонівка[16]) і остаточно доводить, що хаотично-драматичне половецьке минуле – ...невіддільна частина нашої історії... П.Ґолден розкрив глибші причини того, що монголи "зглянулися" над половцями і всього лише приторговували ними. По монгольському завоюванню кипчацьких земель, завершеному до 1230-х рр., окремі племена кипчаків відійшли з Котяном до Угорщини. Однак більшість їх була включена до імперії монголів. Як повідомляє мамлюцький історик аль-'Умарі (пом. 1348 р.), еліта татаро-монґолів через шлюби з місцевим тюркським населенням досить скоро "кипчакизувалася". І вже від 1260-х рр., коли між ханствами Чингізідів почалися територіальні конфлікти, Джучиди з Сарай-Бату у своїй боротьбі з Хулаґідами Ірану знайшли вигідного союзника в особі кипчацьких мамлюків з Єгипту-Сирії, куди вони далі постачали мамлюків (рабів) через свої кримські порти [17]» (стор. 443).
«От у чому секрет тяглості населення Наддніпрянщини, історичної та етнічної пам'яті, козацьких дум. От чому збережені сотні назв з дополовецької топонімії. От чому францисканці у 1290-х рр. мають протекцію монголів, монастир на Волзі і християнізують половців (для цього і створено Codex Cumanicus). От чому теорія масової втечі наддніпрянців у північні ліси антиісторична... Ґотський епічний спадок мав шанс вижити у половецькому середовищі[18]» (стор. 499).
«Лист з Інтернету: "Вельмишановний пане, я мав приємність з вами поспілкуватися в минулому з питань мови гунів. Думаю, тут буде щось цікавого і для вас. Я з "задоволенням" читаю, яку масу критики на вас кидають. Чому з "задоволенням", – таких дурниць, як тепер наші псевдопатріоти надумують, російські історики часів Петра та Катерини до такого не могли і додуматись. Фантазії в них було явно замало.:)", – і далі йде відповідний лінк. Наші знання про світ ніколи не абсолютні і з часом змінюються. За словами А.Камю, "міркуючи, ми прагнемо узгодити своє уявлення про речі з новими фактами, які його спростовують. У цьому зсуві, у цій зміні думки, у цьому свідомому виправленні й полягає істина, тобто урок, даний життям"[19]» (стор. 506).

Оформлення[ред.ред. код]

Форзац книжки

У монографії півтора десятки таблиць і майже 300 ілюстрацій: 94 карти (чимало авторських) і 199 чорно-білих зображень – фото дослідників, текстів історичних документів, знайдених археологами артефактів. Кольорові форзац і нахзац сприяють розкриттю структури книги. Великі цифри на форзаці вказують номер нарису, в якому читач знайде основні відомості про відображені в топонімії України історичні зв'язки з цими землями.

Відгуки[ред.ред. код]

Враження від книги її першого читача і рецензента, професора В.М.Пащенка:

«Новаторство методу К.Тищенка полягає не лише у трактуванні топонімічних ландшафтів як різновиду текстів з не до кінця зрозумілим сенсом, але й у послідовному застосуванні до топонімії дослідних інструментів синтактики й системного підходу з елементами теорії криптографії. Через контекст вдалося матеріалізувати інакше невловимі історичні зв'язки між сусідніми назвами... Професор К.Тищенко перший спромігся читати топонімічні ландшафти як осмислений текст з історії, – так, як географ читає карту, складаючи з окремих позначок бачення цілого (для повноти аналогії карта мала б ще бути добре потерта)» (стор. 507).
«На виході застосування методу К.Тищенка створена і далі якісно й кількісно зростає вражаюча серія цікавих книжок[20]: теперішня – повноцінний шостий том топонімічної історії цілої низки земель Європи. Зміст цих томів апробований статтями у наукових вісниках університетів Києва, Львова, Загреба та в журналах... Яскраві й глибокі за змістом монографії вченого збагатили відразу кілька наук і напрямів дослідження: топоніміку, мовознавство, праісторичні й середньовічні розділи україністики, цілі галузі історії мов і етносів» (стор. 508).
«...Стрижень лексико-топонімічних праць К.М.Тищенка – мовний. Хронологічною вимірною рейкою усіх його студій, що надала їм нової якості, стала фундаментальна концепція лексико-топонімічної стратиграфії України, запропонована вченим у 2005 р.[21] і (...) [унаочнена] у вигляді хронологічної схеми з 32 мовних пластів у словнику й топонімії України на відрізку часу в 5 тисяч років: від фінізмів та іранізмів... до літуанізмів, полонізмів, росіянізмів і англо-американізмів (рис. 1).

Як наслідок, Україна має чи не найдокладнішу схему етномовної стратиграфії, не раз відображену в монографіях 2006–2012 рр. [див. примітки 4, 9]. Їй присвячено окрему розгортку в «Історичному атласі України» – унікальному виданні Ю.Лози, перший том якого вийшов 2010 року[22]. Це нове бачення топонімічної стратиграфії України К.Тищенко конкретизував на матеріалі 15 тис. топонімів у своєму етимологічному словнику-посібнику «Іншомовні топоніми України»[23]» (стор. 512, 514).

«Генетична апробація лексико-топонімічної стратиграфії України. Ще одна неочікувана апробація запровадженої К.Тищенком ідеї кореляції лексичної і топонімічної стратиграфії України прийшла від сучасної генетики. Автор концепції пише про це так: “Усю генетичну різноманітність теперішніх народів унікального Європейського півострова Азії визначає різний пропорційний склад одних і тих самих північно-західних Y-гаполгруп (R1b, I, R1a, N, G2, J2, E1b1b, Т, Q), які внаслідок епохальних переселень давніх скупчень людей опинилися саме в цьому районі... Образно кажучи, гіпотеза фінського походження назв річок України Сож, Яха, Либідь не самоочевидна (хоча є фін. susi 'вовк', joki 'річка', літоп. Либь 'ліви'). Але ця гіпотеза міцніє, відколи в українському словнику також знайдено низку запозичень з мов фінської групи: кульгати, кволий, щур (ест. kulgeda 'ходити', лівс. kūol'iji 'помираючий' від kuolla 'помирати', фінс. hiiri, морд. šever̕ 'миша'). Такі системні відповідності краще протистоять несистемній критиці, – але тепер ще дістають незалежну потужну підтримку від зовсім іншої науки: виявляється, кожний 20-й українець має Y-гаплогрупу N від фінського (лівського, естонського) предка. [На дальших сторінках брошури] показано взаємну відповідність цих трьох рядів незалежних наукових аргументів”[24]» (стор. 516).
«Автору поталанило з початком книги. Але ДЕ він його знайшов! К.Тищенко зумів упізнати краще для своїх студій у скромному списку середньовічних імен з Астурії. За парою проб він оцінив “доказовість саме цього масиву антропонімів для подальших студій топонімії України” – тоді, коли це ще нікому не було очевидно. Слід гадати, що тут виник і задум книги: “Зайшовши до районних контекстів через такі гарантовані, а не гіпотетичні назви, можна було чекати надійнішого розпізнання навколо них інших назв тієї ж теми й того ж часу” (с. 9). До цієї думки вчений повертається по півторарічній напруженій праці (с. 502), обґрунтувавши за цей час у книзі понад 1400 нових етимологій з десятків мов, що дає змогу читачеві судити як про обсяг дослідної програми, так і про ступінь досягнення пошукової мети» (стор. 519).

Покажчик до книги[ред.ред. код]

У покажчику зібрано 1763 топоніми. З різним ступенем вірогідності вони мають кожний одну або кілька з 1434 етимологій, переважно уперше запропонованих у книзі. Для кожного з топонімів вказано пошукову адресу.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Пащенко В.М. Науково-пізнавальний зміст методу топонімічного контекстування // Вісник Львівського університету. Серія філол. Вип. 59. (Матеріали Міжнародної міжгалузевої конференції "Топоніміка і контекстуальний метод К.М.Тищенка": Київ, 20.04.2012; Львів, 5.10.2012). – Львів, 2013. – С. 21-37. (Доступно у форматі pdf – через адресу www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/visnyk/59_2013/59_2013_zmist_ukr.htm)
  2. Cortesão A.A. Onomástico Medieval Português (Separata do «Archeologo Português», vol. VIII y segs.). – Lisboa, 1912; Cossue O. Antroponimia Altomedieval en Galicia (2007; 4ª Ed.; 2085 nomes).
  3. Orel V. A Handbook of Germanic Etymology. – Brill, 2003
  4. а б Cossue O. Antroponimia Altomedieval en Galicia (2007; 4ª Ed.; 2085 nomes).
  5. Wright J. Grammar of the Gothic Language. – Oxford, 1966.
  6. Стаття В.Топорова доступна на сайті Інституту слов'янознавства РАН: www.inslav.ru/izdaniya/arxiv/8-2009-08-05-10-47-42/108--l-r. Міститься у документі "Балто-славянские исследования. 1982. М., 1983. (pdf)".
  7. Cortesão A.A. Onomástico Medieval Português (Separata do «Archeologo Português», vol. VIII y segs.). – Lisboa, 1912.
  8. Piel J. Antroponimia germánica (1952)// Enciclopedia lingüística hispánica / Dir. por M. Alvar e.a. – Tomo I. – Madrid, 1960. – P. 421–444.
  9. Тищенко К.М. Мовні контакти: свідки формування українців. – К.: Аквілон-Плюс, 2006. – 416 с.; Тищенко К.М. Етномовна історія прадавньої України. – К.: Аквілон-Плюс, 2008. – 480 с.; Тищенко К.М. Італія і Україна: тисячолітні етномовні контакти. – К., 2009. – 192 с.; Тищенко К.М. Іншомовні топоніми України. Етимологічний словник-посібник. – Тернопіль, 2010. – 240 с.
  10. Українські приказки, прислів'я і таке інше.../ Уклав М.Номис. – К., 1990.
  11. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1964-1973; ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К., 1982–2006...
  12. Этимологический словарь славянских языков. - Вып. VII, с. 115.
  13. Місце збереження Codex Cumanicus
  14. Пор. євшан-зілля, козак Мамай.
  15. Пріцак О. Печеніги // Український історик. Журнал укр. істор. товариства. №1-2 (25-27). – Нью-Йорк–Мюнхен, 1970. – C. 95–101.
  16. Пор. тур. Çanak-kale 'Дарданелли', іт. венец. Stampàlia (гр. Άστυπάλαια) 'острів Астипáлея' в Егейському морі, тур. Misr 'Єгипет', лат. Ascalon 'Аскалон' (тепер Ашкелон в Ізраїлі).
  17. Golden P.B. Introduction // Codex Cumanicus_Central Asian Monuments_Edited by H.B. Paskoy_CARRIE Books.htm; eurasia-research.com/erc/002cam.htm
  18. Після цього набуває важливості факт, помічений і залучений до готських студій М.Рахном: готи ще й на початку XV ст. жили в Куманії [Рахно, 39]. У «Книзі пізнання світу» (1404 р.) єпископ Іоанн де Галоніфонтибус повідомляє, що готи, котрі живуть уздовж і довкола Чорного моря, а також у Татарії або Куманії, є християнами грецького обряду, розмовляють германською мовою й розповідають про своє походження від північних народів [Kern A. Der "Libellus de notitia Orbis"... // Archivum Fratrum Praedicatorum. Vol. VIII. 1938. pdf]
  19. Цит. за кн.: Афоризмы / Сост. Т.Г. Ничипорович. – Минск, 1999. – С. 654.
  20. Тищенко К.М. Мовні контакти: свідки формування українців. – К.: Аквілон-Плюс, 2006. – 416 с.; Тищенко К.М. Етномовна історія прадавньої України. – К.: Аквілон-Плюс, 2008. – 480 с.; Тищенко К.М. Арабський пласт топонімії України VII-XIII ст. – К., 2008. – 64 с.; Тищенко К.М. Італія і Україна: тисячолітні етномовні контакти. – К., 2009. – 192 с.; Тищенко К.М. Іншомовні топоніми України. Етимологічний словник-посібник. – Тернопіль, 2010. – 240 с.; Тищенко К.М. Халіфат і сівера: топонімічний слід в Україні. – К.: Аквілон-Плюс, 2011. – 496 с.; Тищенко К.М. Перська сатрапія над Дніпром: топонімічні контексти. – К., 2012. – 120 с.
  21. Тищенко К.М. Контури лексико-топонімічної стратиграфії України і етногенез українців // Народна творчість та етнографія. № 5, 2005. – С. 31-44.
  22. Історичний атлас України/ Уклав Ю. Лоза. – Т. 1. – К., 2010.
  23. Тищенко К.М. Іншомовні топоніми України. Етимологічний словник-посібник. – Тернопіль, 2010. – 240 с.
  24. Тищенко К.М. Генетична апробація студій словникових контактів і топонімії України. – К., 2012. – С. 8.