Гуни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Загальний напрямок просування гунів з Азії в Європу
Просування гунів та Велике переселення народів по території Римської імперії

Гуни (грец. Ούννοι, лат. Hunni) — загальна назва союзу кочових племен епохи Великого переселення народів II—VII століть. Походження гунів до кінця не з'ясовано — одна група вчених відносить їх до тюркомовних народів об'єднаних у III ст. на теренах Північного Китаю[1], інша — до фіно-угорських; також їхнє етнічне походження більшість вчених виводять з центральноазіатського народу хунну (сюнну)[2], який у ІІ ст. від Р. Х. переселився на захід. Хунну розселилися на Середній і Нижній Волзі (Волзько-Уральське межиріччя) наприкінці II ст. н. е., підкорюючи фінно-угорські племена та змішуючись із ними[1]. У середині IV ст. об'єднання племен, очевидно, очолене хуннською верхівкою і відоме античним авторам під назвою гунів, рушило до Північного Причорномор'я, а звідти — в межі Римської імперії.

Гуни у Європі[ред.ред. код]

Перші згадки[ред.ред. код]

Вперше про гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II століття. У своїй «Географії», що базувалась на дослідженнях його попередників, він розташував хунів (Chuni) між роксоланами і бастарнами (останні мешкали в Карпатах)[3]. Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я — савари[4].

Перша письмова згадка про гунів, датована 124-им роком, є у Діонісія Перієгета, який повідомив про прибуття гунського вождя Гуннора на західний берег Каспійського моря[Джерело?]. Докладні довідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV століття), Пріск (середина V століття) та Йордан (середина VI століття), праці Прокопія (середина VI століття).

Візантійські автори наводили кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав (книга IX,17): «Ці гуни — напевно, народ, який давні називали неврами». Євстафій, який жив у XII столітті писав, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV століття) про походження гунів нічого конкретно також не вказав. Книга XXXI, 2: «Плем'я гунів, про яке мало відомо з давніх пам'яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».

Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан згадував, що сини Аттіли повернулись до тих регіонів Скіфії, де протікали води Данапра — Дніпра. Своєю мовою гуни називали його — Вар[5]. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор'я, подає одну з назв Дніпра — Варух.

Етнографія[ред.ред. код]

Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448-го року Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої дійшли невеликі уривки, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч володаря, прийоми гостей, гунські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Атілою), торгові угоди, назвав зо два десятки імен еліти гунів.

«Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім своєї варварської мови, переймають один від одного і гунську, і готську, й італійську мову. Італійську — від частого спілкування з Римом…»[6].

Політична історія[ред.ред. код]

Атіла. Так уявляли гунського правителя середньовічні художники[7]

Приблизно 370-го року гуни підкорили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону[1], багато їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на остґотів і підкорили більшість з них[1]. Вдерлися до Північного Причорномор'я, зруйнували грецькі міста Боспору Кімерійського разом з м. Пантікапей[1], знищили майже всі грецькі колонії Причорномор'я[8]. Перейшли р. Дніпро гуни на чолі з вождем Баламбером і знищили готську державу Ґерманаріха, що більшість істориків датує 375-им роком[1]. Частина готів під час війни загинула, частина визнала зверхність гунів, а частина (вестготи-візіготи-тервінги) знайшла притулок у межах Римської імперії на правому березі Дунаю у Фракії[1].

Пересуваючись далі в Європу гуни потягли з собою частину слов'янських, готських та аланських племен[8]. Як значна політична сила гуни відомі у Європі з 377-го року, коли закріпились на території сучасної Угорщини і встановили верховенство над остготами й іншими місцевими племенами. Деякі дослідники вважають, що гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») — слова-синоніми, різні назви одного поняття.

У 408 р. гуни вдерлися у Фракію[1].

У 415 р. — в Іллірію[1].

До 420 р. зайняли Паннонію[1].

Після вбивства вождя гунів Бледи Аттіла в 445 р. став одноосібним правителем гунської держави і гуни набули найвищої потужності[1].

Під керівництвом Аттіли вони напали на Візантійську імперію, у 451 р. вдерлись до Галлії і загрожували Римі, але після битви на Каталаунських полях в Шампані залишили Галлію; Східна Римська імперія відкупилася багатою даниною[1].

Після смерті Атіли 453 р. гунська держава розпалася, і як політична сила зникла з історичної арени, хоча ще довго назва «гуни» використовувалася у письмових джерелах, як загальна назва всіх кочовиків[1].

Військо гунів[ред.ред. код]

У військовій справі гунів чітко простежується зв'язок між хунну Центральної Азії та європейськими гунами. Гуни були войовничим народом, більшість своїх багатств вони набували у воєнних походах. На чолі війська стояв «цар», що ймовірно обирався з числа старійшин гунських «царських родів» на час війни. У часи Аттіли влада над союзом племен перетворилася вже на спадкову. Нижче царя стояли «логади» («вибрані»), на рівні з ними стояли вожді союзних германських племен. За даними античних авторів, гунська армія була неймовірно численною: Йордан називає 500 000 чоловік у армії Аттіли; більш реальною є висунута дослідниками максимальна цифра 100 000 (на момент битви на Каталаунських полях)[9].

Кістяк війська становила кіннота гунів, однак велику частину війська складали армії союзних германських племен. Головною зброєю гунів був великий складний лук, основною клинковою зброєю — довгий меч чи палаш[9].

Битва на Каталаунських полях[ред.ред. код]

Однією з найвідоміших подій історії гунів та пізнього періоду існування Римської імперії була битва на Каталаунських полях. Не існує однозначного трактування результатів цієї битви. Частина дослідників вважає, що перемога була за гунами та залежними від них племенами (зокрема остготами, аланами та іншими), інша — за римлянами та їхніми союзниками (переважно вестготами). Перші з них доводять, що після перемоги гунів на Каталаунських полях, римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни. У 451 р., після зазначеної події, подальше просування Атіли було припинене на території Європи[1].

Важливим доказом того, що Аттіла не втратив військових сил та не зазнав поразки свідчить те, що йому вдалось через рік, навесні 452-го року, зібравши нове військо, напасти на Італію. Він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксія (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі річки Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Лише смерть Аттіли 453-го року зупинила його грандіозні плани.

Поразкою Західноримської імперії відразу ж скористалась Східноримська — восени цього ж року був скликаний Халкідонський вселенський церковний собор (хоча попередній був лише 449-го року в Ефесі), який визнав за Константинопольським патріархом першість у християнських церквах. А через 25 років Західноримська імперія тихо сконала.

Інші історики наполягають на твердженні, що гуни відступили, а отже, програли цю битву. Проте римляни зазнали таких значних втрат, що теж змушені були відступити. На підтвердження цієї теорії виступає і той факт, що полководець Флавій Аецій, який стояв на чолі римського війська в тій знаменній битві, був удостоєний тріумфу після повернення у столицю.

Після смерті Аттіли 453-го року влада гунів зменшилась через повстання підлеглих народів.

Азійська версія походження гунів[ред.ред. код]

«Бій гунів з аланами», малюнок Johann Nepomuk Geiger (1873 рік). Так уявляли собі гунів художники XIX століття
Докладніше у статті Хунну

Лінгвістика[ред.ред. код]

Азійське походження гунів виводиться із наявності великої кількості східних елементів у матеріальній культурі гунів та подібністю звучання етнонімів «хунну» та «гуни».

Першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений Жозеф де Ґуінь (фр. Joseph de Guignes), який у 1748 році першим поставив питання про дослідження загадки етнічного походження гунів на науковому рівні. З того часу, історики, філологи, археологи та етнографи продовжують дослідження та дискусії. Проте, питання і досі залишається невирішеним. Дослідження гунської мови займає центральне місце у цій дискусії, хоча не дає однозначної відповіді на усі запитання, а лише констатує факти багатонаціонального складу гунської спільноти, у мові якої переважають тюрксько-мовні елементи. Значний вклад у дослідження гунської мови вніс Омелян Пріцак:[10]

« Гунська проблема має важливе значення для української науки не тільки як цікава академічна тема. Окрім того, що гуни володіли Україною принаймні двісті років (близько 375-560), вони ще й, мабуть, злилися з послідовними кочовими хвилями переселень народів по її території, і зробили суттєвий вклад у формування українського етногенезу.  »

Відтоді багато вчених вважає, що гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромила імперія Хань і витіснила на захід.

Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані II тисячоліттям до Р. Х. Саме тоді хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вдерлись до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в VI ст. до н. е. і V століттях до н. е..

Основним адептом теорії про прихід гунів з-під Китаю був російський вчений Лев Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Радянській історичній енциклопедії» (Москва, 1963 р., Т. 4, С. 899) і описуються так:

«Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну… В IV ст. до Р. Х. хунни створили міцну державу… Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р. Х. і закінчився в середині II ст. від Р. Х. Хунни поділились на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги… Скільки хуннів могло піти на захід? Щонайбільше — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, бо сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих.»[11]

Етнографія[ред.ред. код]

В описах сучасників, а також деяких пізніших назва «гуни» вживається поряд з назвою болгари-булгари[12], що вказує на те, що хоча б в деяких випадках, але гуни ототожнювалися з жителями стародавньої Великої Булгарії, — держави утвореної союзом кочових племен різного походження (прототюрків, протоугро-фіннів, протослов'ян) на землях від Волги до Дунаю, яка згодом розпалась на Дунайську і Волзьку Булгарію, а також на державу угрів-угорців на землях сучасної Угорщини — Хунгарія в сучасних європейських мовах. Це дає підстави виводити прабатьківщину гунів з Поволжя.

Сучасні угорці так само як і сучасні германські народи вважають себе нащадками гунів[1]. У часи панування гунів матеріальна культура українського степу та лісостепу визначалася місцевою сармато-аланською культурою, ускладненою елементами культури кочовиків Середньої Азії[1].

Більшістю світового наукового співтовариства походження гунів вважається точно не встановленим. А не встановленого походження тому, що слово гуни об'єднує, за співзвучністю, три окремих народи, які нічого спільного в етнічному плані не мають:

  1. Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані II тисячоліттям до н. е. Рештки, переслідуваних в Китаї, малоймовірно добралися (у IV ст. до н. е.) до р. Волги.
  2. Гуни, яких «Велесова книга» іменує «ієгунште» — інгуші та об'єднання інгушів з аварами. Руси воювали з ними з VII до V ст. до н. е. та в 568—635 рр.
  3. Уни тобто «союзники», як називали в Західній Європі представників Антського союзу (270 р. — середина VIII ст.)

Повернення слов'ян з Індії, а потім похід антів у Західну Європу спровокувало процес міграції інших племен і народів, який в історіографії одержав назву Епохи Великого переселення народів; гуни першими в кінці IV ст. почали своїм рухом Велике переселення народів[8].

Критика[ред.ред. код]

Під владою гунського вождя Атіли опинилися різні народи й племена, котрі мешкали від р. Волги до р. Рейну, разом зі степовою Україною (з прилеглим лісостепом, з населенням, яке перебувало у данницькій залежності від гунів)[1].

Археологія не підтверджує переселення великих мас азійських хунну до Поволжжя. На так званому шляху гунів до Волги гуни мертвих не ховали, оскільки «залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за винятком Алтаю»[13]

Гуни цілком органічно виглядають серед переліку східноєвропейських племен. Історик VI століття Прокопій Кесарійський у «Війні з готами»: «Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників. Більшість із яких були гуни, склавени і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю»[14].

У Прокопія в творі «Таємна історія» (яку він писав таємно від тодішньої влади), де ця влада зображена в дійсному, без прикрас, світлі: «…майже кожен рік, як Юстиніан (527565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавени і анти»; «… Мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями»[15].

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу гунами.

Є також дослідження, які твердять, що племена саварів, (сіверів) входили до союзу антських племен — предків слов'ян. Сівери брали участь в знаменитій Каталунській битві на боці війська Аттіли і відзначились особливою стійкістю і хоробрістю. А в стародавній Паннонії (Австрія) до 18 століття існувало місто Саварія. На думку М. І. Артамонова разом з Barcelo (грец. βαρσιλτ, βαγρασικ) сівери були основним населенням «царства гунів» (VI-VII століття).

З оповіді Пріска зрозуміло, що народ гунського царя Аттіли жив поселеннями і займався хліборобством, що свідчило про осілий землеробський характер народу. Про будинки Пріск писав, що вони були мистецьки оздоблені дерев'яною різьбою.

Свідчення про слов'янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги «Війна з готами», брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов'янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї.

Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «… вони зберігають гунський норов, і ім'я в склавенів і антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах — під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.

Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані „страву“, так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом…». Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Народ, ховаючи свого видатного представника, не міг називати частину похоронної процесії чужим словом.

Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов'яни, а гуни — кочові.

Не могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів. Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Щось подібне було з антами і гунами.

Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як «уни», тобто «союзники» (від «унія», «уніон», що означає «союз»), гуни — це «союзники».

Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) — слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи — назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах — читаємо «тавроскіфи», в інших — «руси», хоча описується той самий історичний період.

Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов'янські племена — ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов'яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.

В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов'язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися … анти та склавіни.

У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова «гуни»: гуни могли означати те ж саме, що й куни. «Куна» на древньоскандинавській мові означає «дружина». Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов'янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву «Кунагард».

Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія «кінних людей». Тоді «куни» або «гуни» — це «кінні», тобто — соціальна верства, яка оточувала українського володаря.

Слов'янську версію про походження гунів також підтримував і Іван Білик — історичний романіст, член Спілки письменників України з 1967 року, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії (1991) та ряду інших премій, Власну версію він виклав у художньому творі — історичному романі «Меч Арея». У романі художній сюжет тісно переплітається із історичними фактами та архівними документами, фрагменти яких наводяться безпосередньо по тексту. Автор подав оригінальне трактування імені «Аттіла» як «Гатило», що тісно переплітається із традиціями гунських імен, які детально досліджені Омеляном Пріцаком. Так, наприклад, ім'я гунського володаря Баламир означає «Божий спис», а Гатило — «бойове гатило», яким дужі воїни розбивали супротивника разом із обладунками. Походження слова «гуни» у романі подано як «люди, що одягнені у одяг із вовни — гуні чи вивернуті назовні хутром кожухи». Попри те, що версія не претендувала на науковість і була лише канвою художнього твору, функціонери від історичної науки піддали роман гострій критиці та добилися заборони роману. Примірники, які надійшли до бібліотек, та які були не продані, було вилучено і знищено. Автор піддався жорстким переслідуванням за ідею про самобутність сучасного українського етносу та за подання у книзі значних відмінностей його від етногенезу народів, що проживали на північ від сучасної України.

Надзвичайно цінним матеріалом є записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. Бо його записами користувався також Йордан.

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь.

Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли. <…> Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з'явилось наше посольство». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, "а замість вина — так званий по-тубільному «мед»; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос» (співзвучне — «квас»). Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують.

Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету… Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев'яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси».

А ось, що пише Пріск про Аттілу: «І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев'яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев'язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад»[16].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Енциклопедія історії України: у 10 т. — м. Київ : Наукова думка, 2004 р. — Т.2 (Г-Д), С.254-255 — ISBN 966-00-0405-2.
  2. Гавритухин И. О., Гунны // БРЭ. Т. 8. М., 2007. — С. 160. (рос.)
  3. (англ.)(гр.) Ptolemy's Geography. Book III European Sarmatia, Chapter 5. Published by The New York Public Library, 1932.
  4. Птолемей, «Європейська Сарматія». Книга ІІІ. Розділ 5.
  5. Иордан, «О происхождении и деяниях гетов» — С.111 (рос.)
  6. Г. С. Дестунисъ, Сказанія Приска Панийскаго. Учёныя записки второго отд. Императорской Академии Наук кн. VII, вып. I СПб. 1861 отр.11 стр. 76 (рос.)
  7. Nuremberg Chronicle, by Hartmann Schedel (1440—1514)
  8. а б в стор. 462, том 2, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4050-7
  9. а б Гуни на землях України. IV—V ст.
  10. Pritsak, Omeljan (1982). The Hunnic Language of the Attila Clan IV (4). Cambridge, Massachusetts: Harvard Ukrainian Research Institute. ISSN 0363-5570.  (англ.)
  11. Гумилёв Л., «Тысячелетие вокруг Каспия».- Москва, 1993 р. — С. 79. (рос.)
  12. Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.
  13. Г. Ф. Дебец, «Палеоантропологія СССР», М.-Л., 1984, — С.123 (рос.)
  14. Прокопій Кесарійський. «Війна з готами». Книга V, 27
  15. Прокопій Кесарійський, «Таємна історія», Розділ 18, 23.
  16. СКАЗАНИЯ ПРИСКА ПАНИЙСКОГО. (ПЕРЕВОД С ГРЕЧЕСКОГО) ОТРЫВОК 1-й. (433 г. по Р. Х. Феодосия II 26 г.) (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]