Гуни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Загальний напрямок просування гунів з Азії в Європу
Просування гунів та Велике переселення народів по території Римської імперії

Гуни — узагальнююча назва союзу кочових племен епохи Великого переселення народів II-VII століть. Походження гунів до кінця не з'ясовано - одна група вчених відносить їх до тюркомовних народів, інша - до фіно-угорських; також їх етнічне походження часто виводять з далекосхідного народу хунну (сюнну), який у ІІ ст. від Р.Х. розпочав переселення на захід. Хунну розселяються на Середній і Нижній Волзі, підкорюючи фінно-угорські племена та змішуючись із ними. У середині IV ст. об’єднання племен, очевидно очолене хуннською верхівкою і відоме античним авторам під назвою гуннів, рушило до Північного Причорномор'я, а звідти — в межі Римської імперії.

Гуни у Європі[ред.ред. код]

Перші згадки[ред.ред. код]

Вперше про гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II століття. У своїй «Географії», що базувалась на дослідженнях його попередників, він розташував хунів (Chuni) між роксоланами і бастарнами (останні мешкали в Карпатах).[1] Описуючи Північне Причорномор'я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей згадує ще одне окреме гунське плем'я — савари.[2].

Перша письмова згадка про гунів, датована 124-им роком, є у Діонісія Перієгета, який повідомив про прибуття гунського вождя Гуннора на західний берег Каспійського моря[Джерело?]. Докладні розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV століття), Пріск (середина V століття) та Йордан (середина VI століття). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI століття).

Візантійські автори наводили кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав (книга IX,17): «Ці гуни — напевно, народ, який давні називали неврами». Євстафій, який жив у XII столітті писав, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV століття) про походження гунів нічого конкретного також не знає. Книга XXXI, 2: «Плем'я гунів, про яке мало відомо з давніх пам'яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».

Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан згадував, що сини Аттіли повернулись до тих регіонів Скіфії, де протікали води Данапра — Дніпра. Своєю мовою гуни називали його — Вар[3]. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор'я, подає одну з назв Дніпра — Варух.

Етнографія[ред.ред. код]

Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448-го року Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої дійшли невеликі уривки, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч володаря, прийоми гостей, гунські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Атілою), торгові угоди, назвав зо два десятки імен еліти гунів.

«Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім своєї варварської мови, переймають один від одного і гунську, і готську, й італійську мову. Італійську — від частого спілкування з Римом…»[4].

Політична історія[ред.ред. код]

Атіла. Так уявляли гунського правителя середньовічні художники[5]

Приблизно 370-го року гуни знищили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, багато їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на остґотів. Перехід Дніпра гунами на чолі з вождем Баламбером і знищення готської держави Ґерманаріха більшість істориків датує 375-им роком. Частина готів під час війни загинула, частина визнала зверхність гунів, а частина (вестготи-візіготи-тервінги) знайшла притулок у межах Римської імперії на правому березі Дунаю.

Як значна політична сила гуни відомі у Європі з 377-го року, коли закріпились на території сучасної Угорщини і встановили верховенство над остготами й іншими місцевими племенами. Деякі дослідники вважають, що гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») — слова-синоніми, різні назви одного поняття.

Під керівництвом Аттіли вони напали на Візантійську імперію, вдерлись до Галлії і загрожували Риму.

Військо гунів[ред.ред. код]

У військовій справі гунів чітко простежується зв’язок між хунну Центральної Азії та європейськими гунами. Гуни були войовничим народом, більшість своїх багатств вони набували у воєнних походах. На чолі війська стояв “цар”, що ймовірно обирався з числа старійшин гунських “царських родів” на час війни. У часи Аттіли влада над союзом племен перетворилася вже на спадкову. Нижче царя стояли “логади” (“вибрані”), на рівні з ними стояли вожді союзних германських племен. За даними античних авторів, гунська армія була неймовірно численною: Йордан називає 500 000 чол. у армії Аттіли; більш реальною є висунута дослідниками максимальна цифра 100 000 (на момент битви на Каталаунських полях)[6].

Кістяк війська становила кавалерія гунів, однак велику частину війська складали армії союзних германських племен. Головною зброєю гуннів був великий складний лук, основною клинковою зброєю — довгий меч чи палаш[6].

Битва на Каталаунських полях[ред.ред. код]

Однією з найвідоміших подій історії гунів та пізнього періоду існування Римської імперії була битва на Каталаунських полях. Не існує однозначного трактування результатів цієї битви. Частина дослідників вважає, що перемога була за гунами та залежними від них племенами (зокрема остготами, аланами та іншими), інша — за римлянами та їхніми союзниками (переважно вестготами). Перші з них доводять, що після перемоги гунів на Каталаунських полях, римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни.

Важливим доказом того, що Аттіла не втратив військових сил та не зазнав поразки свідчить те, що йому вдалось через рік, навесні 452-го року, зібравши нове військо, напасти на Італію. Він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксія (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі річки Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Лише смерть Аттіли 453-го року зупинила його грандіозні плани.

Поразкою Західноримської імперії відразу ж скористалась Східноримська — восени цього ж року був скликаний Халкідонський вселенський церковний собор (хоча попередній був лише 449-го року в Ефесі), який визнав за Константинопольським патріархом першість у християнських церквах. А через 25 років Західноримська імперія тихо сконала.

Інші історики наполягають на твердженні, що гуни відступили, а отже, програли цю битву. Проте римляни зазнали таких значних втрат, що теж змушені були відступити. На підтвердження цієї теорії виступає і той факт, що Аецій, полководець, який стояв на чолі римського війська в тій знаменній битві, був удостоєний тріумфу після повернення у столицю.

Після смерті Аттіли 453-го року влада гунів зменшилась через повстання підлеглих народів.

Азійська версія походження гунів[ред.ред. код]

"Бій гунів з аланами, малюнок Johann Nepomuk Geiger (1873 рік). Так уявляли собі гунів художники XIX століття
Докладніше у статті Хунну

Лінгвістика[ред.ред. код]

Азійське походження гунів виводиться із наявності великої кількості східних елементів у матеріальній культурі гуннів та подібністю звучання етнонімів «хунну» та «гуни».

Першим ототожнив європейських гунів з китайськими хунну французький вчений Жозеф де Ґуінь (Joseph de Guignes) у XVIII столітті. Відтоді багато вчених вважає, що гуни — це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка пов'язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu), яку розгромили імперія Хань і витіснила на захід.

Хунну — кочовий тюркський народ, перші повідомлення про який датовані II тисячоліттям до Р. Х. Саме тоді Хунну перейшли через Велику Китайську стіну і вдерлись до Китаю. Білі гуни або ефталіти, споріднений народ, нападали на Персію і північну Індію в VI і V століттях до н. е..

Основним адептом теорії про прихід гунів з-під Китаю був російський вчений Лев Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Советской Исторической Энциклопедии» (Москва, 1963 р., Т. 4, С. 899) і описуються так:

«Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну… В IV ст. до Р. Х. хунни створили міцну державу… Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р. Х. і закінчився в середині II ст. від Р. Х. Хунни поділились на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги… Скільки хуннів могло піти на захід? В кращому випадку — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ чужою країною, без передиху, бо сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих.»[7]

Етнографія[ред.ред. код]

В описах сучасників, а також деяких пізніших назва гуни вживається поряд з назвою болгари-булгари[8], що вказує на те, що хоча б в деяких випадках, але гуни ототожнювалися з жителями стародавньої Великої Болгарії, — держави утвореної союзом кочових племен різного походження (прототюрків, протоугро-фіннів, протослов'ян) на землях від Волги до Дунаю, яка згодом розпалась на Дунайську і Волзьку Болгарію, а також на державу на землях сучасної Угорщини (Хунгарія в сучасних європейських мовах). Це дає підстави виводити прабатьківщину гунів з Поволжя.

Сучасні угорці так само як і сучасні германські народи вважають себе нащадками гунів[Джерело?].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (англ.)(гр.) Ptolemy's Geography. Book III European Sarmatia, Chapter 5. Published by The New York Public Library, 1932.
  2. Птолемей Європейська Сарматія. Книга ІІІ. Розділ 5.
  3. Иордан, «О происхождении и деяниях гетов» С.111
  4. Г. С. Дестунисъ. Сказанія Приска Панийскаго. Учёныя записки второго отд. Императорской Академии Наук кн. VII , вып. I СПб 1861 отр.11 стр. 76
  5. Nuremberg Chronicle, by Hartmann Schedel (1440–1514)
  6. а б Гунни на землях України. IV–V ст.
  7. Гумілёв Л. Тысячелетие вокруг Каспия. -Москва,1993 р. — С. 79.
  8. Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.

Література[ред.ред. код]

  • Der Neue Pauly, Bd. 5, S. 759–762.
  • Lexikon des Mittelalters. — Artemis Verlag, Band V, S. 222–224.
  • О. С. Шпоть. Про витоки української нації. - Львів : Благодійний фонд "Україна-Русь" ; К. : ПП «Коронатор», 2012. – 168 с.

Посилання[ред.ред. код]