Мотокрос

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чемпіонат світу з мотокросу 2012, Сємігорьє, Росія

Мотокрос (англ. Motocross) — вид змагань з мотоциклетного спорту, гонки на мотоциклах по бездоріжжю на спеціально підготовлених трасах. Перші змагання із цього виду спорту відбулось 1924 року у Великій Британії. Назва походить від слів «мотоцикл» та «крос-кантрі» (англ. Пересічена місцевість).[1]

Історія[ред. | ред. код]

Початок[ред. | ред. код]

Мотокрос бере свій початок із 20-их років XX століття. Він зародився у Великій Британії. На відміну від змагань з мототріалу та гонок на витривалість, ідея цього виду спорту полягала у подоланні визначеної ділянки пересіченої місцевості на швидкість. Сама назва «мотокрос» з'явилась пізніше і походила з Бельгії.

Після закінчення Другої світової війни спорт набув широкої популярності. У 1947-му році у Нідерландах пройшли перші міжнародні змагання з мотокросу «Motocross des Nations» серед мотоциклів класу 500 см³. Хоча перемогу святкував бельгійський гонщик Огюст Мінгельс, пріоритетнішим був залік збірних, де тріумфувала Велика Британія. З тих пір ці змагання проводяться щороку, кожного разу на новій трасі в різних країнах світу.

На початку 50-их років змагання з мотокросу набули широкої міжнародної популярності: у різних країнах стали проводити перші чемпіонати. Це спонукало Міжнародну мотоциклетну федерацію (FIM) до запровадження чемпіонату Європи у 1952 році. Першими офіційними правилами було зафіксовано врахування у загальний залік результатів найкращих чотирьох гонок у сезоні, мінімальна довжина гонки повинна була бути не менше 40 км (при наявності кваліфікаційних заїздів), або 45 км (якщо без). Максимальний дозволений робочий об'єм двигунів мотоциклів становив 500 см³. Залік виробників не вівся (був запроваджений лише у 1969 році).

Гонки першого чемпіонату відбувались в Імолі (Італія), Донінгтон Парку (Велика Британія), Намюрі (Бельгія), Еттельбрюці (Люксембург), Саксторпі (Швеція) та Монтреї (Франція). Враховувались чотири найкращі результати. Кожна гонка включала два заїзди і фінал. Очки нараховувались аналогічно, як і у автомобільних змаганнях, за схемою «8, 6, 4, 3, 2, 1». Переможцем за підсумками сезону став бельгієць Віктор Лелуп, що виступав на мотоциклі FN.

Огюст Мінгельс виграв два наступні чемпіонати Європи, у 1953 і 1954 роках, також виступаючи на бельгійську мотоциклі FN. Кількість раундів збільшилось з 6 по 8 (враховувалось п'ять кращих результатів). Натомість у кубку Націй домінували британські гонщики, такі як Джон Дрейпер і Леслі Арчер. До них приєдналися спортсмени ще однієї країни, які змогли досягнути успіху у індивідуальних та командних змаганнях — Швеції. Білл Нільссон виграв свою першу гонку у 1954 році у себе вдома. У 1955 році настала черга Джона Дрейпера здобути титул, виступаючи на мотоциклі BSA. В наступному сезоні тріумфував Леслі Арчер (на Norton), який переміг на чотирьох з дев'яти етапів. В кінці сезону FIM вирішила надати категорії 500cc статусу чемпіонату світу та ввести з наступного сезону кубок Європи в класі 250cc.

З Європи у світ[ред. | ред. код]

Переможцем першого чемпіонату світу, 1957 року, став швед Білл Нільссон, що виступав на мотоциклі AJS. Настав період домінування у мотокросі трьох країн: Великої Британії, Бельгії та Швеції. Перший Кубок Європи в класі 250cc виграв німецький гонщик Фріц Бетцельбахер на Maico, в наступному сезоні тріумфував чех Яромир Чижек (на Jawa). З сезону 1959 року Кубок Європи був модифікований до Чемпіонату.

Бельгійський гонщик Рене Баетен (FN), нарешті, виграв чемпіонат світу класу 500cc в 1958 році після ього, як двічі займав друге місце в попередніх роках. Шведські гонщики, які виступали на шведських мотоциклах, виграли два чемпіонати в наступному сезоні: Стен Лундін на Monark в категорії 500cc та Рольф Тібблін на Husqvarna в 250cc. У 1960 році Білл Нільссон (Husqvarna) повернув собі корону в класі 500cc, а Дейв Бікерс на британському мотоциклі Greeves тріумфував у класі 250cc, повторивши своє досягнення у 1961 році, тоді як Стен Лундін, цього разу на Lito (також шведський мотоцикл) повернув собі чемпіонство у класі 500cc.

У 1961 році був проведений перший Trophee des Nations (серед мотоциклів класу 250cc), а в 1962-му клас 250cc був розширений до чемпіонату світу. Першим чемпіоном світу в цій категорії став легендарний гонщик Husqvarna Торстен Холман, також швед. Він здобував перемогу протягом двох років підряд, в той час як його співвітчизник Рольф Тібблін виграв обидва чемпіонати в класі 500cc, також на Husqvarna. Велика Британія вирвала перемогу у Швеції в Trophee des Nations у 1962-у та Motocross des Nations у 1963-у. Але в 1964 році все змінилося — на вершину в класі 250cc піднявся Джоель Робер з Бельгії, здобувши на CZ перший з шести титулів — рекорд, який тримався до 2002 року. В серії 500cc переміг британець Джефф Сміт на BSA, який здобув титул в останній гонці сезону 1964, повторивши своє досягнення в наступному сезоні. На цьому завершилась переможна ера важких британських 4-тактних мотоциклів, які випускались насамперед для доріг. Натомість в категорії 250cc вперше тріумфував радянський спортсмен — Віктор Арбеков на CZ.

Міжнародна політика середини 1960-их років ознаменувалась апогеєм «Холодної війни», дещо подібне відбувалось і у мотокросі. Першим, хто здобув перемогу для Східного табору, став радянський гонщик Віктор Арбеков, який на заводському CZ виграв чемпіонат в класі 250cc у 1965 році, перемігши Джоеля Робера та Дейва Бікерса. Удару у відповідь завдав швед Торстен Холман, який двічі поспіль, у 1966 та 1967 роках, здобував перемогу. Після цього наступив час Робера, який 5 разів поспіль вигравав чемпіонат, з 1968 до 1972, року народження свого земляка Стефана Евертса, людини, яка перевершить всі рекорди мотокросу через 30 років після цього. Домінування Робера у мотокросі нагадувало перевагу Джакомо Агостіні в шосейно-кільцевих мотоперегонах. В класі 500cc спортсмен зі Східної Німеччини Поль Фрідріхс, також на заводському мотоциклі CZ, здобув три титули поспіль (1966-1968). Після цього на вершину піднявся інший бельгієць, що став всесвітньо відомою фігурою, Роже Де Костер.

У 1968 році шведський гонщик Олле Петтерсон вперше використав новий мотоцикл з нової для мотокросу країни в класі 250cc. Після вторгнення в автомобільні гонки Гран-Прі, японські виробники підготували свій десант і в мотокрос: Suzuki, яка передувала Honda і Yamaha в автомобільних гонках, першою з'явилась і в цьому виді спорту. Найкращими результатами сезону для Петтерсона стали два других місця на етапах. Це стало першим сигналом. У 1969 Петтерсон також був єдиним гонщиком класу 250cc, який виступав на японському мотоциклі — в загальному заліку він фінішував на 3-му місці. Це стало поворотним моментом. У 1970 році в класі 250cc виступало вже три мотоцикли Suzuki — Джоель Робер був став першим чемпіоном світу з мотокросу на японському мотоциклі, Сільвен Гебоерс був другим (у них було по чотири перемоги в кожного). Третій Suzuki, на якому виступав Петтерсон, закінчив сезон на сьомому місці. В 500cc продовжували домінувати шведи, і як гонщики, і як виробники: Бенгт Аберг виграв свій другий титул, знову на Husqvarna.

Джоель Робер, перший чемпіон світу на японському мотоциклі, 1972 рік

У класі 250cc Джоель Робер здобув ще два титули. В серпні 1972 року, після чотирьох перемог поспіль, забезпечивши собі перемогу у чемпіонаті достроково, він взяв участь в гонці класу 500cc на Гран-Прі Бельгії в Намюрі, де потрапив в аварію, пошкодивши коліно. Це поставило кінець його блискучій кар'єрі. Він не зміг виграти після цього жодної гонки.

Suzuki з'явилась у класі 500cc в 1971 році в руках Роже де Костера, який виграв на японському мотоциклі 5 чемпіонатів з 6. Лише одного разу, у 1974, „летючий фін“ Хейккі Міккола перервав цю чудову серію на Husqvarna.

У 1973 році були внесені зміни в правилах, зокрема, введена мінімальна маса для мотоциклів а також змінено принцип нарахування очок: в загальний залік враховувались результати двох заїздів, а не однієї гонки, як раніше. В класі 500cc Роже де Костер був єдиним гонщиком на Suzuki, тоді як на Yamaha виступало кілька гонщиків, як і на Husqvarna, Maïco та CZ. Також в змаганнях узяв участь один мотоцикл Kawasaki. В класі 250cc Yamaha завдала удару у відповідь революційною моделлю YZ250, оснащеною консольною задньою підвіскою, на якій швед Хакан Андерссон у першому ж сезон здобув титул. Німець Адольф Вейль, що виступав на Maïco, був найсильнішим суперником, випередивши Мікколу у боротьбі за друге місце. Швед Торлейф Хансен посів на своєму новому Kawasaki четверте місце, випередивши тріо гонщиків, які згодом стали відомими з різних причин: радянського гонщика Геннадія Мойсеєва (KTM), чеха Ярослава Фальту (CZ) та американця Джима Помероя (Bultaco).

У 1974 році Хейккі Міккола повернувся назад у клас 500cc. Повернення виявилося більш ніж вдалим: у перших трьох Гран-Прі він виграв п'ять заїздів проти лише одного у Роже де Костера, та здобув титул. В категорії 250cc розгорнулась запекла боротьба між Мойсеєвом, Фальтою та Гаррі Евертсом, яка закінчилась на користь радянського спортсмена.

Андре Мальхербе, клас 125cc, 1974 рік

У 1973 році були запущені змагання у новому класі: Чемпіонат Європи у класі 125cc. Перші два сезони тут тріумфував бельгієць Андре Мальхербе на мотоциклі Zündapp. У 1975 році змагання набули статусу Чемпіонату світу. Цей сезон став роком тотального домінування в класі бельгійців та першим із 10 сезонів поспіль, в яких тріумфувала Suzuki, допоки фін Пекка Вехконен не перервав цю серію на Cagiva в 1985-му.

У 1975 році у двох інших класах також перемогли бельгійські гонщики. Роже Де Костер повернув собі титул у класі 500cc, тоді як в категорії 250cc нарешті тріумфував Гаррі Евертс, який виступав на Puch. Хейккі Міккола, зазнавши невдачі у своїй другій спробі здобути титул класу 500cc, повернувся в клас 250cc у 1976 році, де переміг Мойсеєва, тоді як в категорії 500cc знову не було рівних Де Костеру. В наступному сезоні Міккола знову повернувся до класу 500cc, і цього разу, виступаючи на Yamaha, переміг Де Костера. В класі 250cc Геннадій Мойсєєв завоював свій другий титул, виступаючи на KTM. У 1978 році Мойсеєв здобув свій третій титул в класі 250cc, в класі 500cc знову тріумфував Міккола.

У сезоні 1979 в класі 250cc сильнішим був швед Хакан Карлквіст на Husqvarna, в категорії 500cc Honda, інвестувавши великі кошти, зуміла вибороти перемогу. Грем Нойс і Андре Мальхербе як заводські гонщики Honda, зійшлися в боротьбі з Геррітом Волсінком та Де Костером (Suzuki), Бредом Лакеєм (Kawasaki) та Мікколою (Yamaha). У напруженій боротьбі сильнішим виявився Нойс. Клас 500cc привертав увагу все більшої кількості вболівальників, змушуючи заводи вкладати все більші кошти.

1980-ті: поворотна точка[ред. | ред. код]

Мотокрос розвивався дуже стрімко, в спорті було присутніми багато виробників. Перемоги в класі 500cc Андре Мальхербе (80, 81 і 84), Бреда Лакея (82) та Хакана Карлквіста (83) стали „золотою ерою“ мотокросу.

В категорії 250cc молодому Жоржу Жобе, який виграв чемпіонат 1980, пророкували велике майбутнє, проте через травми він поступився у 1981 британцю Нейлу Хадсону та у 1982 американцю Денні Лапорта — першому американському чемпіону світу. У 1983 році Жобе повернув собі титул в класі 250cc, після чого перейшов у категорії 500cc.

Кінець 1983 року став справжнім землетрусом в світі мотокросу: Suzuki оголосила про свій вихід з класу 500cc, а інші компанії скоротили свій бюджет.

У 1985 чемпіоном світу в класі 500cc став британець Девід Торп. В період 1985-1992 він, разом з Жоржем Жобе здобули по три титули. Ще двічі тріумфував бельгієць Ерік Гебоерс, який став першим гонщиком, який виграв чемпіонат світу у трьох різних класах (125, 250, та 500), за що отримав прізвисько „містер 875“. Так закінчилась ера домінування Honda в класі 500cc, яка налічувала 9 перемог у чемпіонатах поспіль.

На початку 1990-х років клас 500cc почав все більше зменшуватись. Виробники сконцентрували свої (зменшені) інвестиції в розвиток класу 250cc (за винятком деяких європейських заводів) — ця категорія стала в мотокросі найпрестижнішою. За відсутності інтересу з боку японських виробників в класі 500cc, у ньому настала ера домінування європейських брендів. У 1993 році Джекі Мартенс став першим, хто виграв титул в класі 500cc на 4-тактному мотоциклі (Husqvarna), останньому це вдалося зробити Джеффу Сміту на своєму BSA у 1965 році.

Ера 4-тактних двигунів[ред. | ред. код]

Стефан Евертс, один із найтитулованіших гонщиків з мотокросу, 2005 рік

Сезон 2003 став першим в історії мотокросу, коли у всіх трьох класах чемпіонату перемогли мотоцикли з 4-тактними двигунами. У 2004 році класи були перейменовані. Клас 125cc отримав назву MX2: у ньому було дозволено використання 4-тактних двигунів з максимальним робочим об'ємом 250 см³, або 2-тактні з об'ємом 125 см³. Клас 250cc був перейменований на MX1 (4-тактні до 450 см³ та 2-тактні до 250 см³), клас 500cc став відкритим класом, MX3 (максимальний обєм був обмежений у 650 см³).

Перше десятиліття XXI ст. увійшло в історію як ера Стефана Евертса. Після двох сезонів, ускладнених травмами, бельгієць завоював чотири титули поспіль у класі MX1 (2003-2006), вигравши загалом 10 титулів чемпіона світу та тріумфувавши на 101-у Гран-Прі. Після завершення професійної кар'єри він став керівником заводської команди KTM з мотокросу.

З 2008 року відбувається чемпіонат світу серед жінок.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. History of Individual Motocross World Championships. fim-live.com (англ.). Міжнародна мотоциклетна федерація. 01.06.2010. Процитовано 06.11.2014. 

Джерела[ред. | ред. код]