Насріди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Насріди
Дата створення / заснування 1230
Зображення
Громадянство Аль-Андалус
Засновник Мухаммад I аль-Галіб
Країна  Гранадський емірат
Час/дата припинення існування 1492

Династія Насрідів (араб. بنو نصر‎ banū Naṣr або banū al-Aḥmar; ісп. Nazarí) — арабська[1] династія, яка правила Гранадським еміратом з 1230 по 1492 рік. Це була остання мусульманська династія на Піренейському півострові. Двадцять три еміри правили Гранадою з моменту заснування династії в 1230 році Мухаммедом I до 2 січня 1492 року, коли Мухаммед XII віддав усі землі королеві Ізабеллі I Кастильській. Сьогодні найпомітнішим свідченням правління династії Насрідів є частина палацового комплексу Альгамбра, збудованого за їхнього правління.

Історична довідка[ред. | ред. код]

Династія, заснована Мухаммадом I Гранадським, володіла територією, яка включала Гранаду, Хаен, Альмерію та Малагу. Валенсія, Хатіва та Хаен були завойовані християнами під час кампаній Реконкісти, і здебільшого Насріди стали васалами, які сплачували данину з 1243 року. Гранада продовжувала залишатися центром ісламської культури. Пізніше Насріди уклали союзи з Марінідами з Марокко.[2]

Насрідські ремесла, такі як текстильні роботи, керамічна глазур, використовували техніку 9-го століття з Багдаду і застосовувалися для виготовлення люстрованого посуду спочатку в Малазі, Мурсії та Альмерії, а потім, у 15-му столітті, в Манізес.

Цей стиль кераміки, створений спочатку під мусульманським патронатом, а потім під християнським, вплинув на пізніший стиль кольорової глазурованої італійської кераміки, відомої під назвою майоліка. Протягом 14 століття Насріди відзначилися своєю палацовою архітектурою, як-от Альгамбра, яка була результатом зусиль Ісмаїла I та Мухаммада V.[2]

У 1469 році Фернандо II Арагонський одружився з Ізабеллою I Кастильською, об'єднавши християнські королівства Кастилії та Арагону у спільній справі очищення Піренейського півострова від ісламу. Останній насрідський правитель Гранадського емірату Мухаммад XII був засланий до Фесу (Марокко)[3] у 1492 році, а мусульманське населення, що залишилося, отримало статус мудехарів[2].

Походження[ред. | ред. код]

Династія Насридів походила з арабського племені Бану Хазрадж[4] і претендувала на пряме походження по чоловічій лінії від Сада ібн Убадаха, вождя племені та одного з сподвижників ісламського пророка Магомета[5]. Насаб Юсуфа (на прізвисько «аль-Ахмар», що означає «Червоний»)[6].

Конфлікти спадщини та громадянська війна[ред. | ред. код]

У той час, коли християни розгортали кампанію проти Гранадського емірату, яка б фактично поклала край династії Насрідів, Насріди були втягнуті у громадянську війну за трон Гранади. Коли Абу'л-Гасан Алі, султана Гранади, скинув його син Мухаммад XII, Абу'л-Гасан Алі відступив до Малаги, і між конкуруючими фракціями спалахнула громадянська війна. Християни сповна скористалися цим і продовжили захоплення мусульманських замків. Мухаммад XII був схоплений християнськими військами в 1483 році в Лусені, Кордова. Його звільнили після того, як він присягнув на вірність Фернанду II Арагонському та Ізабеллі I Кастильській. Абу'л-Гасан Алі остаточно зрікся престолу на користь свого брата Мухаммада XIII, султана Гранади, відомого як Аль-Загаль (Доблесний), і боротьба за владу з Мухаммадом XII продовжилася. У внутрішній боротьбі Аль-Загаль переміг, але був змушений здатися християнам. Мухаммад XII отримав володіння в горах Альпухаррас, але натомість отримав фінансову компенсацію від іспанської корони, щоб покинути Піренейський півострів[7].

Спадщина[ред. | ред. код]

Династія Насрідів була найдовшою правлячою мусульманською династією на Піренейському півострові, яка правила понад 250 років від заснування Гранадського емірату в 1230 році до його анексії в 1492 році. Насріди побудували палацово-фортечний комплекс Альгамбра в Гранаді.

Родинне дерево[ред. | ред. код]

Наведене нижче генеалогічне дерево показує генеалогічний зв'язок між кожним султаном династії Насрідів.[8] Воно починається з їхнього спільного предка, Юсуфа аль-Ахмара. Дочки не вказані, як і сини, чиї нащадки ніколи не правили. За часів суперництва за трон у генеалогічному дереві, як правило, визнається султан, який контролював саму Гранаду та палац Альгамбру.

Список Насрідських султанів Гранади[ред. | ред. код]

Перша династія (аль-Даула аль-галібія)[ред. | ред. код]

С. н. Ім'я Дата народження Дата смерті Царювання Примітки
1 Абу Абдаллах Мухаммад I ібн Юсуф ібн Наср в. 1194 22 січня 1273 р в. 1238 — 22 січня 1273
2 Абу Абдаллах Мухаммад II ібн Мухаммад в. 1235 8 квітня 1302 р 22 січня 1273 — 8 квітня 1302
3 Абу Абдаллах Мухаммад III ібн Мухаммад аль-Махлу 15 серпня 1257 р 21 січня 1314 р 8 квітня 1302 — 14 березня 1309
4 Абу Джувайюш Наср I ібн Мухаммад 1 листопада 1287 р 16 листопада 1322 р 14 березня 1309 — 8 лютого 1314

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Kleiner, Fred S. (1 січня 2015). Gardner's Art through the Ages: Backpack Edition, Book C: Non-Western Art to 1300 (англ.). Cengage Learning. ISBN 978-1-305-54491-8.
  2. ↑ а б в The Art of the Nasrid Period (1232–1492). Metropolitan Museum of Art. Процитовано 17 вересня 2019.
  3. ↑ The Afterlife of al-Andalus: Muslim Iberia in Contemporary Arab and Hispanic, Christina Civantos, pp. 111—112
  4. ↑ Harvey, 1992, с. 21.
  5. ↑ Hitti, Philip K. (2002). History of The Arabs (англ.). Palgrave Macmillan. с. 549. ISBN 978-1-137-03982-8.
  6. ↑ Fierro, Maribel (2014). Ways of Connecting With the Past: Genealogies in Nasrid Granada. Genealogy and Knowledge in Muslim Societies (англ.). с. 71—88. doi:10.3366/edinburgh/9780748644971.003.0006. ISBN 978-0-7486-4497-1.
  7. ↑ Barton, Simon (2009). A History of Spain. London: Palgrave Macmillan. с. 104. ISBN 978-0-230-20012-8.
  8. ↑ Lane-Poole, Stanley (1894). The Mohammedan Dynasties: Chronological and Genealogical Tables with Historical Introductions. Westminster: Archibald Constable and Company. с. 29. OCLC 1199708.

Використана та цитована література[ред. | ред. код]

  • Fernández Puertas, Antonio (1997). The Alhambra. Vol 1. From the Ninth Century to Yusuf I (1354). Saqi Books. ISBN 0-86356-466-6.
  • Fernández Puertas, Antonio (1997). The Alhambra. Vol. 2. (1354–1391). Saqi Books. ISBN 0-86356-467-4.
  • Harvey, Leonard Patrick (1992). Islamic Spain 1250 to 1500. University of Chicago Press. ISBN 0-226-31962-8.
  • Watt, W. Montgomery (1965). A History of Islamic Spain. Edinburgh University Press. ISBN 0-7486-0847-8.
  • Arié, Rachel (1990). L'Espagne musulmane au Temps des Nasrides (1232–1492) (фр.) (вид. 2nd). De Boccard. ISBN 2-7018-0052-8.
  • Bueno, Francisco (2004). Los Reyes de la Alhambra. Entre la historia y la leyenda (ісп.). Miguel Sánchez. ISBN 84-7169-082-9.
  • Cortés Peña, Antonio Luis; Vincent, Bernard (1983–1987). Historia de Granada. 4 vols (ісп.). Editorial Don Quijote.
  • Miranda, Ambroxio Huici (1970). The Iberian Peninsula and Sicily. У Holt (ред.). The Cambridge History of Islam. Т. 2A. Cambridge University Press.
  • Fernández-Puertas, Antonio (April 1997). The Three Great Sultans of al-Dawla al-Ismā'īliyya al-Naṣriyya Who Built the Fourteenth-Century Alhambra: Ismā'īl I, Yūsuf I, Muḥammad V (713–793/1314–1391). Journal of the Royal Asiatic Society. Third Series. 7: 1—25. doi:10.1017/S1356186300008294.
  • Castro, Francisco Vidal (2018). Ismail III. Real Academia de la Historia.
  • Castro, Francisco Vidal (2018a). Ismail IV. Real Academia de la Historia.
Перегляд цього шаблону
  Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Насріди&oldid=40932120