Павловська сесія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Академік Іван Павлов (1849-1936), іменем якого здійснювалися переслідування науковців

«Павловська сесія» — поширена назва «Наукової сесії, присвяченої проблемам фізіологічного вчення академіка І .П. Павлова», проведена спільно Академією наук СРСР і Академією медичних наук СРСР з 28 червня до 4 липня 1950 року у Москві. Під час сесії групою учнів фізіолога Івана Павлова було розкритиковано інших фізіологів, психологів, патофізіологів за відхилення від «павловського вчення», які ніби-то були допущені обвинуваченими. До павловської сесії також відносять подальші дії верхівки фізіологічної науки СРСР проти підозрюваних науковців: сесія АН УРСР, присвячена питанням розвитку фізіологічного вчення академіка Івана Павлова в Україні (листопаді 1950 року), об'єднане засідання розширеної Президії Академії медичних наук СРСР і Пленуму правління Всесоюзного товариства невропатологів і психіатрів (11-15 жовтня 1951 року), виїзне засідання Павловської ради у Києві (1951) тощо.

Павловська сесія викликала тимчасову ізоляцію радянської фізіології від світової науки. Репресії проти науковців припинилися тільки після 1962 року, але наслідки сесії давалися взнаки й у наступне десятиріччя.[1]

Передумови[ред. | ред. код]

У 1948-50 роках у СРСР було розгорнуто декілька політичних кампаній проти науковців, які закінчувалися звільненнями та цькуванням наукових опонентів. У різних галузях науки такі кампанії здійснювалися за подібним сценарієм: оголошувалася єдино вірною певна наукова (чи псевдонаукова) теорія чи школа, її засновник ставав лідером радянської науки, а опоненти і критики позбавлялися наукових посад і можливості займатися наукою. У 1948 році за результатами сесії ВАСГНІЛ єдиною правильною генетичною теорією стала «мічурінська агробіологія», її автор Трохим Лисенко закріпився на найвищих посадах у радянській біології, а прибічники інших теорій були оголошені «вейсманістами-морганістами». Подібне закріплення у цитології відбулося у травні 1950 року зі «вченням про живу речовину» Ольги Лепешинської, противники якого були оголошені «вірховіанцями». У мовознавстві домінуюче положення займала псевдонаукова «яфетична теорія» Миколи Марра, яка, втім, втратила свій пріоритет після особистої критики Сталіна навесні 1950 року.

У галузі фізіології в СРСР навищі посади у 1948-50 роках займав учень Івана Павлова академік Леон Орбелі[ru]. Він очолював Військово-медичну академію, Фізіологічний інститут імені І. П. Павлова АН СРСР, Інститут еволюційної фізіології і патології вищої нервової діяльності імені І. П. Павлова АМН СРСР. Також він був головним редактором «Фізіологічного журналу СРСР» і віце-президентом АН СРСР. Незадоволення керівництва АН СРСР і Сталіна викликала незалежна політика Орбелі, зокрема його відсутність на сесії ВАСГНІЛ щодо «мічурінської агробіології» та захист «формальних генетиків» (наприклад, відновлення на роботі звільненого генетика Михайла Лобашева[ru]). У жовтні 1949 року завідувач науковим відділом ЦК КПРС Юрій Жданов[ru] написав Сталіну записку, в якій критикував академіка Орбелі за концентрацію монопольної влади у фізіології, а також Івана Беріташвілі[ru] і Ліну Штерн за невідповідність «павловському вченню». Очолити боротьбу з «ворогами вчення» Жданов пропонував Костянтину Бикову.[2]

Іван Беріташвілі
Ліна Штерн

Московська сесія влітку 1950 року[ред. | ред. код]

28 червня 1950 року в Будинку вчених у Москві розпочалася наукова сесія АН СРСР і АМН СРСР, присвячена проблемам фізіологічного вчення академіка І. П. Павлова. На відкритті сесії виступив президент АН СРСР Сергій Вавілов, віце-президент АМН СРСР Іван Разенков. Наступні доповіді Костянтина Бикова «Розвиток ідей І. П. Павлова (задачі і перспективи)» і Анатолія Іванова-Смоленського[ru] «Шляхи розвитку ідей І. П. Павлова у галузі патофізіології вищої нервової діяльності». Биков та Іванов-Смоленський піддали критиці роботи Ліни Штерн щодо гематоенцефалічного бар'єру, Леона Орбелі і Петра Анохіна за недостатнє слідування павловському вченню. Також Іванов-Смоленський виступив з критикою методології психології і запропонував замінити її виключно на фізіологічні методи вивчення рефлексів.

З 28 червня по 4 липня записалися на доповіді 209 делегатів, виступив 81 делегат.

14 липня 1950 року за результатами сесії Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про центральні наукові установи у галузі фізіології». У ній критикувалися Анохін і Орбелі, звільнялися з посад директорів інститутів, а обидва інститути були реорганізовані в єдиний Інститут фізіології АН СРСР, який очолив академік Биков.[3]

За результатами сесії також було створено «Наукову раду з проблем фізіологічного вчення академіка І. П. Павлова». Головою ради призначили Бикова, заступником — Іванова-Смоленського, ученим секретарем — Айрапетянца.[4]

Наступні рішення щодо павловського вчення[ред. | ред. код]

22-24 квітня 1952 року в Москві відбулася конференція АН СРСР і відділення біологічних наук АН СРСР. Під час конференції були прийняті рішення щодо додаткових заходів до «павловської сесії». Науковцям необхідно було «внести необхідні зміни і доповнення до плану науково-дослідницьких робіт… посилити боротьбу із залишками вейсманістських, морганістських і вірховіанських поглядів…».[5]

Київська сесія АН УРСР[ред. | ред. код]

1-3 листопада 1950 року по слідах московських подій у Києві відбулася наукова сесія АН УРСР за участю робітників охорони здоров’я, присвячена питанням фізіологічного вчення І.П.Павлова в УРСР. Звинувачувальні доповіді прочитали Президент АН УРСР Олександр Палладін, член-кореспондент АН УРСР Георгій Фольборт, академік АН УРСР Віктор Протопопов. Критиці підлягали фізіологи Данило Воронцов, Євген Бабський, терапевт Макс Губергріц, невролог Григорій Маркелов, психолог Григорій Костюк.

Воронцова звинуватили в «ідеалізмі» та відриві від «павловського вчення». Його електрофізіологічні досліди на окремих нейронах спинного мозку та нервово-м'язовому препараті були розкритиковані як такі, що не мають стосунку до вищої нервової діяльності, а також до роботи всього організму.

Наслідки «павловської сесії»[ред. | ред. код]

Павловські ради були ліквідовані 1953 року. У 1955 році в Києві було проведено з'їзд Всесоюзного фізіологічного товариства, де було заслухано доповіді Леона Орбелі, Івана Беріташвілі, чим фактично їх реабілітовано. Тоді ж Костянтина Бикова не було обрано до складу правління товариства.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]