Паланка (Томашпільський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Паланка
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Томашпільський район
Рада/громада Паланська сільська рада
Код КОАТУУ 0523983801
Основні дані
Засноване 1800
Населення 517
Площа 1,848 км²
Густота населення 279,76 осіб/км²
Поштовий індекс 24222
Телефонний код +380 4348
Географічні дані
Географічні координати 48°36′08″ пн. ш. 28°39′07″ сх. д. / 48.60222° пн. ш. 28.65194° сх. д. / 48.60222; 28.65194Координати: 48°36′08″ пн. ш. 28°39′07″ сх. д. / 48.60222° пн. ш. 28.65194° сх. д. / 48.60222; 28.65194
Середня висота
над рівнем моря
249 м
Місцева влада
Адреса ради 24222, Вінницька обл., Томашпільський р-н, с. Паланка, вул. Чкалова, 2, тел. 4-53-45
Карта
Паланка is located in Україна
Паланка
Паланка
Паланка is located in Вінницька область
Паланка
Паланка

Пала́нка — село в Україні, в Томашпільському районі Вінницької області. Населення становить 517 осіб.

<-- Текст перенесено зі статті «Паланка. Історія села»-->

Історія[ред.ред. код]

Територія Паланської сільської округи як адміністративно-територіальної одиниці та її межі, затверджені рішенням Паланської сільської ради від 12.02.93 року, складається із трьох населених пунктів: Паланки, Вапнярок і Касянівки. Вона розташована в північній частині Томашпільського району Вінницької області на відстані 15 км від районного центру. Адміністративним центром округи є село Паланка площею 184.4 га з населенням 450 чол. Перша згадка про село датується початком 16 ст. Тікаючи від гніту литовських феодалів, а згодом і поляків, жителі тікали у малозаселені райони, які були зарослі густими непрохідними лісами. Саме серед такого лісу на поляні і виникло поселення, яке називалось «Полянка» і вже згодом стало називатись Паланка. Перші житлові будинки почали виникати на початку 16 ст. і будувались у зруб із дубових балок. У дореволюційний період землі с. Паланка належали поміщику Крижанівському, маєток якого знаходився на площі в 5 га на місці теперішньої тракторної бригади. Після революції в період громадянської війни і військової інтервенції в країні проводиться політика військового комунізму (1918—1920 роки). Усі підприємства націоналізовуються. Вводиться продрозверстка (селяни повинні здати державі по твердих цінах усі залишки сільськогосподарської продукції і навіть частину необхідного їм хліба відповідно до доведених планів заготівель) і трудова повинність. Такі заходи вживаються в інтересах оборони і початку будівництва соціалізму. У 1921 р. замість продрозверстки вводиться продподаток, за яким селяни набувають права вільно розпоряджатися своєю продукцією і продавати її за ринковими цінами. Це початок НЕПу. Селяни нашого села почали активно вирощувати всі сільськогосподарські культури і розвивати тваринництво. Пожвавився товарообіг між містом і селом. Значна частина односельців стають успішними і заможними господарями на своїх наділах, використовуючи працю наймитів. У період НЕПу у 1923 р. підприємливі ділки Київського гірничо — промислового округу організовують у селі колективне товариство під назвою «Добробут» із розробки родовища і видобутку каоліну. У члени товариства залучають понад 300 пайовиків з членськими внесками по 3 крб. 25 коп. На колишніх церковних землях біля с. Касянівка відкривають дві шахти з видобутку каоліну, і дві бригади шахтарів починають активну роботу. Головою товариства обирають місцевого жителя Горячука Григорія Омеляновича, а бухгалтером Гриника Миколу Амвросійовича. На складах накопичуються великі запаси каоліну, і для його реалізації у м. Київ від імені товариства «Добробут» відкривають контору для організації збуту каоліну на промислові підприємства. Уповноважений товариством представники — гірничий інженер Щітинський, експедитор Райзман і бухгалтер — розпочали активні торги каоліном, який люди вантажили у вагони і відправляли на Київ. Київська контора почала займатись махінаціями, збуваючи продукцію на заводи. Закуповуючи лісоматеріали та спецодяг для шахтарів, контора видавала векселі від імені товариства. Тоді у 1926 р. кредитори звернулися у судові органи про погашення векселів, і слідчі органи кваліфікували дії керівництва як економічну контрреволюцію. Керівників Київської контори і голову товариства засудили до 10 р. позбавлення волі. У газетах помістили оголошення про ліквідацію товариства і утворення ліквідкомісії, яку очолив Бурбеза Калень Прокопович і бухгалтер Киричук Григорій Семенович . На початку 1929 р. 16 членів членів колишнього товариства вирішили об'єднатися і утворити артіль зі спільного обробітку землі — СОЗ, яку пізніше назвали колгоспом. Фундаторами СОЗу стали Пустовіт Галактіон Якович, Дребот Григорій Федорович, Киричук Григорій Семенович, Шеверножук Тодей Семенович, Гриник Микола Амвросійович, Юрченко Тодосій, Бондар Омелян, Бойко Корній, Сватко Михайло, Пустовіт Павло, Столяр Дмитро Тихонович. Вони усуспільнили землю, коні, вози, реманент, посівний матеріал і почали весняні польові роботи. Головою товариства обрано Пустовіта Г. Я., його змінив Шеверножук Т. С. Вирішальним у підготовці до суцільної колективізації був ХV з'їзд ВКП(б) у 1927 р. А масовий перехід селян на шлях колгоспів розпочався у другій половині 1929 р. і відбувався у запеклій боротьбі проти куркульства. У серпні 1929 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про ознаки куркульських господарств». Такими вважалися господарства, які мали у своєму користуванні млин, олійню або постійно використовували найману працю. А у грудні цього ж року Сталін проголосив політику ліквідації куркульства як класу.

Для прискорення боротьби проти заможників партія послала на села армію активістів — 25 тисяч «по-більшовицьки» налаштованих російських робітників, які мали очолити новоутворені колгоспи і продовжити кампанію розкуркулення. У Паланку прибув 25-тисячник Замуруєв, який очолив колгосп у 1930 р., замінивши колишнього голову колгоспу Шеверножука Т. С. У той період з ярликом «куркуля» депортували із села більше десятка сімей найзаможніших селян, з них: Бурбеза Григорій Дмитрович, Бурбеза Андрій Дмитрович, Бурбеза Володимир, Бурбеза Омелян, Гриник Андрій, Голоднюк Єфрем, Голоднюк Кирило, Сватко Кирило, Ларійчук Петро, Бурдейний Олекса, Косіцький. Цих людей із сім'ями посадили у товарні вагони і відправили на Північ, у Сибір і Казахстан. Їхні будинки використали для громадських потреб і проживання активістів. Така демографічна ситуація підірвала суспільний лад і економічну базу села, що негативно позначилося на темпах сільськогосподарського виробництва і недобором продуктів. Присланий голова колгоспу Замуруєв не мав ніякого уявлення про сільське господарство. Обробляли землю кіньми і волами, сіяли вручну і отримували мізерні врожаї.

На початку 1932 р. колгосп очолив інший 25-тисячник Чепурний. 1932 рік видався посушливим. Колгосп отримав дуже мізерний врожай. А колгоспу було доведено план здати у державу непомірну кількість зерна. Зрив плану хлібозаготівель розцінювався як саботаж. У селі було утворено дві бригади з виконання хлібозаготівель у складі трьох осіб. Отримавши наказ забирати всі лишки, вони забирали все до останньої крихти. Для виконання доведеного плану бригади ходили до кожного двору вдень і вночі, забираючи все до останньої зернини. Нічого і ніде не можна було приховати. Цим були створені умови для повального голодомору в 1933 році. У вересні 1933 р. керівники району, побачивши організаторські здібності Бруса Гната Івановича, який працював головою Вербівської сільської ради, рекомендують його головою колгоспу у Паланку. Син хлібороба, Брус Гнат Іванович, маючи хліборобський досвід і організаторські здібності, пропрацював на посаді голови понад 25 років. Осіння посівна 1933 р. була проведена з великими зусиллями. Сіяли, в основному, вручну, бо в колгоспі була лише одна кінна сівалка. Але організаторські здібності і вимогливість до трудової дисципліни керівного складу колгоспу дають з року в рік позитивні результати. У 1934 р. у селі будується 4 приміщення для громадського тваринництва. Мали 25 пар коней, 33 корови, 25 свиноматок. Організовується МТС, яка починає обслуговувати колгоспи. У 1936 р. колгосп досяг 500 ц урожаю цукрових буряків з гектара, а в 1938 р. став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Закуплено перші автомашини полуторки і підготовлено на курсах шоферів. Закуплено духові музичні інструменти, а один із 25-тисячників Єфремов виявився здібним капельмейстером і організував навчання музикантів і створив духовий оркестр. Він же, спеціаліст із виробництва цегли, організував її виробництво та випалювання. З неї побудували 3 корівники, майстерню, кузню і зерносклад. З усуспільнених Гриником М. А. 20 бджолосімей збільшено пасіку до 110 бджолосімей.

Широкого розвитку набувають підсобні промисли, зокрема видобуток каоліну, що дало змогу зміцнити економіку колгоспу і забезпечити найвищу грошову оплату праці серед інших колгоспів району. Колгоспне виробництво почало міцніти. Але початок війни у 1941 році призупинив його розвиток. Техніку було забрано для потреб фронту, а ВРХ евакуйовано за Дніпро.

У період тимчасової окупації 1941—1944 р.р. діяла «община» на правах колективного господарювання, але з дуже малою оплатою праці. У березні 1944 р. після звільнення нашої території від окупантів починається відродження колгоспу. Березень — квітень 1944 р. — правління колгоспу очолив місцевий житель Пустовіт Афанасій Михайлович. Травень — грудень 1944 р.- присланий з Томашполя Любичанківський. Весь 1945 р. головою колгоспу працював Олійник Семен Іванович. Для обробітку полів не було тягла і механізмів. Декілька пар не коней, а кляч не могли забезпечити весняних посівних робіт. Селяни змушені використовувати власних корів, яких запрягають у ярмо, боронують озимі посіви та виконують інші роботи. Місцевий механізатор — любитель Гелета Дмитро Олексійович відремонтовує трофейного німецького тягача і пристосовує плуги для оранки поля. В перші два повоєнні роки на більшості польових робіт використовувалася ручна праця. І копали, і сіяли, і жали, і носили снопи на плечах до молотарки. Тому віддача поля була мінімальною. Працювали під девізом «Все для фронту, все для перемоги.» На оплату праці не було надії, а виживали, в основному, за рахунок підсобного господарства, з якого треба було сплатити податки за землю, за худобу, за кожну плодову деревину і підписатися на позику. Крім цього, виконати натуральний податок — здати м'ясо, молоко, яйця.

У вересні 1946 р. після демобілізації з армії повертається Брус Г. І. і береться за відновлення зруйнованого господарства. Починає зміцнюватися матеріально — технічна база колгоспу. На повну потужність працюють підсобні промисли — видобуток каоліну і виробництво цегли. Розпочато будівництво цілого тваринницького комплексу за межами населеного пункту. Будується нове приміщення кузні, столярної майстерні, тракторної бригади. Працює млин, місцева електростанція, яка повністю забезпечує потреби господарства і освітлює центр села та сільські установи. Працює місцевий радіовузол. Село радіофікується. За 10 повоєнних років колгосп уже має мільйонні прибутки, що дає змогу забезпечити найвищу оплату праці колгоспників у районі. Як до економічно міцного господарства у 1950 році райком партії вирішив приєднати до Паланки колгосп «Більшовик» с. Вапнярки. Скликають збори в Паланці (проходили вони у середньому корівнику) і ставиться питання, кого лишити головою правління об'єднаного колгоспу: Бруса чи Поштарьова — голова к-пу «Більшовик». Перемогу отримав другий, оскільки вапнярківчан було більше. Організатори зборів змушують Поштарьова виступити з відмовою від головування в об'єднаному колгоспі.

Згодом у 1954 р. як до економічно міцного базового господарства приєднують ще Жолоб'янський та Горишківський колгоспи. Брусу Г. І. як умілому організатору вдається у короткі строки об'єднати середню ланку керівних кадрів об'єднаних колгоспів і забезпечити подальший розвиток економіки цього великого господарства. За високі і сталі показники у розвитку сільськогосподарського виробництва Брус Г І. у 1958 р. удостоєний високої урядової нагороди — ордена Леніна. Високе фізичне і психологічне навантаження того періоду підривають його здоров'я. На 62 році життя у червні 1964 р. перестало битися серце самовідданого організатора колгоспного ладу. У липні 1964 р. головою правління обирається Майданюк Віктор Іванович, за спеціальністю агроном. Колгосп продовжує успішно господарювати, у Паланці зведено два двоквартирні будинки для спеціалістів і будується будинок культури в с. Горишківка. Багато приділяється уваги розвитку тваринництва. Працює маслоцех. Згодом за представленням райкому партії головою правління колгоспу обирається Маланчук Віктор Костянтинович, який пропрацював до березня 1979 р., у 1979—1980 р. р. — Журжик Василь Михайлович. На початку 1986 р. від Паланського колгоспу від'єднують с. Жолоби і утворюють окреме господарство, яке очолив Горупай Андрій Олександрович. У січні 1981 р. Журжика В. М. змінює Павлюк Петро Іванович. Колгосп добудовує приміщення Вапнярківської школи (спортзал) і здійснює будівництво Паланського сільського клубу. За сприяння П. І. Павлюка у 2004 р. почалася газифікація сіл Вапнярки і Паланка.

Село гордиться відомими земляками[ред.ред. код]

У Паланці проживав Герой Раданського Союзу Дребот Іван Захарович, який народився в 1913 році. Навчався в Паланській та Жолоб'янській школах. У 1938 році в бою з білофінами проявив героїзм і Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11.04.1940 р. Дреботу І. З. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р., воював на Західному фронті. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, багатьма медалями. У 1964 р. вийшов у запас в чині полковника. В селі ще зберігся будинок, де він проживав. Його іменем названа вулиця. До цього часу жителі сіл з вдячністю згадують ім'я голови колгоспу села Паланка Бруса Гната Івановича, який працював головою колгоспу понад 25 років, починаючи з 1933 року. Під його керівництвом господарство постійно добивалось високих показників у роботі, завдяки йому село не так сильно постраждало від голодомору 1933 року. У той час у колгоспі розвивається промисел видобутку каоліну, що дало змогу значно зміцнити економіку колгоспу, працював цегельний завод. У 1938 р. господарство стало учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Киричук Павло Омелянович 1914 року народження, корінний житель села Паланка. Хлібороб, який прожив славних 92 роки. У 9- річному віці, залишившись сиротою, розпочав свою трудову діяльність у наймах. А з початку організації колгоспу — активний його учасник. Заслужений механізатор, який майже половину свого життя присвятив цій професії. За високі трудові показники нагороджений орденами " Трудового Червоно прапора ", "Жовтневої революції ". Учасник партизанського руху і бойових дій, нагороджений медалями " За відвагу ", " За бойові заслуги ", орденами " Вітчизняної війни " і " За мужність ".

Прославляють наш край за межами територіальної громади[ред.ред. код]

Дідик Василь Якович народився 10.01.1941 р. в селі Паланка. Понад 30 років віддав роботі в органах внутрішніх справ. Керівник Аналітичного центру Головного управління боротьби з організованою злочинністю МВС України. Працював у підрозділі ЦНДЛ МВС СРСР, займався вивченням проблем боротьби із злочинністю, удосконаленням діяльності органів внутрішніх справ, підготовкою проектів відповідних законодавчих і нормативних актів, державних програм. Відповідальний секретар і керівник робочої групи Національного оргкомітету міжнародної конференції «Європейське співробітництво в боротьбі з міжнародною злочинністю і тероризмом». Учасник представницьких міжнародних конференцій і семінарів з аналітичних проблем, що проводились в Росії, США, Швейцарії, Італії. Траченко Владислав Анатолійович народився 07.05.1945 р.у Вапнярках. Навчався у Вапнярківській ЗОШ. Закінчив Вінницький медичний інститут. Працював у Крижопільській райлікарні хірургом-урологом, завідуючим поліклінікою. З 1983 р. — в аспірантурі інституту урології в м. Києві на посадах вченого секретаря, заступника директора інституту. Начальник лікарсько-санітарного управління Укрзалізниці. Професор кафедри медичної психології і психокорекції. Академік. Бурбеза Анатолій Дмитрович народився 24 серпня 1947 р. в селі Паланка. Полковник. Закінчив Київське вище загальновійськове училище ім. М. В. Фрунзе, Вищу Червонопрапорну школу КДБ ім. Дзержинського у м. Москві. Працював на посадах викладача, старшого викладача, заступника начальника спеціальної кафедри. Був куратором спецпідрозділів СБ України «Альфа» кількох обласних управлінь СБ України. На сьогодні проходить службу у фінансовій розвідці України (Державному комітеті фінансового моніторингу України) державним службовцем. Керівники села за період з 1929 по 2011 роки. У довоєнний період з 1929 р. по 1941 р. на посаді голови працював Бондар Омелян Іванович, 1903 р. н., його змінив Юрченко Феодосій Ісаакович, 1903 р. н. Обидва загинули на фронті в період Німецько-радянської війни 1941—1945 р.р. Секретарем сільської ради працював Дребот Григорій Федорович, 1906 р. н. В період тимчасової окупації села на посаду сільського старости румунськими властями призначено місцевого жителя Кушніра Омеляна Даниловича, 1882 р. н. Після війни його засуджено на 10 років колонії суворого режиму. Помер у таборах в період відбування покарання. Секретарем в примарії (як тоді називали) працював Нечитайло Яким Іванович, 1899 р. н. (по-вуличному «Ваксович»). Після звільнення села від окупації в 1944 р. на посаду голови сільради прислано росіянина Єршова. В 1945 р. на посаді голови працював прибулий в село гірничний інженер Древін Микола Петрович, 1883 р. н. Попрацювавши один рік, він перейшов на роботу в місцевий колгосп інженером по нагляду за видобутком каоліну (білої глини). В січні — вересні 1946 р. обов'язки голови виконував Дребот Іван Якович, 1891 р. н. У жовтні 1946 р. головою сільради обрано звільненого в запас капітана Деменяка Івана Савовича, 1906 р. н., який працював на цій посаді до серпня 1949 р., проживав із сім'єю у селі, звільнився через хворобу. З вересня 1949 р. по березень 1950 р. посаду голови обіймала Желавська Наталка Яремівна, 1918 р. н., а з квітня по грудень 1950 р. — Пустовіт Афанасій Михайлович, 1907 р. н. У січні 1951 р. на сесії сільської ради за рекомендацією партійної організації головою сільської ради обирають Ворощук Феодосію Омелянівну, 1919 р. н., яка пропрацювала на цій посаді 28 років, до виходу на пенсію (березень 1979 р.). З 1944 по 1949 р.р. вона працювала бригадиром 4-ї рільничої бригади у місцевому колгоспі, а весь 1950 рік — головою колгоспу у с. Станіславка (тепер Тульчинського р-ну). Квітень 1979 р. — березень 1980 р. — Воронюк Григорій Федорович, 1937 р. н.; квітень 1980 р. — березень 1982 р. — Новожен Василь Васильович; квітень 1982 р. — березень 1985 р. — Кондратюк Петро Андрійович, 1949 р. н.; квітень 1985 р. — листопад 1989 р. — Божанський Григорій Іванович, грудень 1989 р. — березень 1991 р. — Фурманюк Григорій Ілліч, квітень 1991 р. — липень 2011 р. — Божанський Григорій Іванович; з грудня 2011 р. по даний час — Фурманюк Григорій Ілліч.

Секретарі Паланської сільської ради[ред.ред. код]

1929—1941 рр. — Дребот Григорій Федорович, 1906 р. н.; 1944 — Ставнічук Ольга Антонівна, 1918 р. н.; 1945 — Нечитайло Фаїна Григорівна, 1922 р. н.; березень 1946 — грудень 1950 р. — Дребот Григорій Федорович; січень — лютий 1951- Юхименко Ілля Микитович, 1899 р. н.; березень 1951 — січень 1955 — Краєвський Іван Васильович; лютий 1955 — березень 1969 — Березюк Михайло Іванович, Дребот Григорій Федорович; квітень 1969 — березень 1991 (22 роки) — Моргун Микола Андрійович; березень 1991 — грудень 1994 — Воронюк Григорій Федорович; січень 1995 — Фурманюк Григорій Ілліч; травень 2011 — Резнік Галина Іванівна.

Джерела[ред.ред. код]

  1. Історія міст і сіл Української РСР в двадцяти шести томах // Інститут історії академії наук УРСР, Київ -1972.
  2. Томашпільщина: Ювілейний збірник. Упорядник Сікал О. В. — Вінниця: Книга-Вега, ВАТ «Вінницька обласна друкарня», 2008. — 200 с., іл.
  3. Приходы и церкви Подольской епархии/ под. ред. священника Евфимия Сецинского.-Біла церква, О. Пшонківський, 2009. — С. 859.
  4. Спогади жителів: Грубик Н.К ; Дубчик В. М.; Засунько Н. І.; Мамалига М. Г.; Мартинюк Г. Н.; Мельник Г. Ф.; Сокирба Н. Ф.

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.