Громадянська війна у Росії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Громадянська війна в Росії
CWRArticleImage.jpg
За годинниковою стрілкою зверху: Солдати Донської армії у 1919; піхотна дивізія білогвардійців у березні 1920; солдати 1-ї кінної армії; Лев Троцький у 1918; повішання робітників у Катеринославі Австро-Угорською армією, квітень 1918.
Дата: 25 жовтня (7 листопада) 1917 — 12 (25) жовтня 1922
Місце: територія колишньої Російської імперії, Монголія, Тива, Персія
Результат: Перемога Червоної армії у Росії, Україні, Білорусі, Південному Кавказі, Центральній Азії, Тиві і Монголії

Перемога рухів за незалежність у Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві і Польщі

Створення Радянського Союзу

Сторони
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg РРФСР та інші радянські республіки

Darker green and Black flag.svg Революційна повстанська армія України (1919–1920)
Red flag.svg Ліві есери (до березня 1918)
Darker green and Black flag.svg Зелена армія (до 1919)

Росія Білий рух

Новостворені республіки(en)


Іноземна інтервенція

Пронімецькі армії



Різні антирадянські фракції також воювали одна з одною

Командувачі
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Володимир Ленін
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Лев Троцький
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Михайло Бонч-Бруєвич(ru)
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Іоаким Вацетіс
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Сергій Каменєв
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Михайло Тухачевський
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Климент Ворошилов
Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg Михайло Фрунзе

Darker green and Black flag.svg Нестор Махно

Росія Олександр Колчак
Росія Лавр Корнілов
Росія Антон Денікін
Росія Петро Врангель
Росія Михайло Алексєєв
Росія Микола Юденич
Росія Євген Міллер(ru)
Військові сили
3 млн бійців

103 тис. бійців РПАУ(м)

2,400,000 млн бійців
Втрати
1,212,824 млн.(неточні дані) не менше 1,500,000 млн.

Громадя́нська війна́ в Росі́ї (19171921) — громадянська війна на теренах Росії (у вузькому розумінні — в межах Російської республіки, у ширшому — на території колишньої Російської імперії), що розпочалась із падінням Тимчасового Уряду та захопленням більшовиками Петрограду.

Причиною війни став конфлікт між різними баченнями майбутнього устрою Росії та силові методи приходу до влади, експропріації та червоний терор більшовиків, які під час Жовтневого перевороту усунули від влади Тимчасовий уряд, а у січні 1918 року розігнали новообрані Всеросійські установчі збори.

Основними сторонами протистояння стали більшовики (Червона армія), що виступали за найрадикальніше соціалістичне перетворення суспільства, та Білий рух, у якому домінували російські консервативні сили та який користувався підтримкою держав Антанти. У той же час самостійно або у ситуативних союзах з білими та червоними у війні брали участь рухи за незалежність різних народів, анархісти, ряд інших політичних сил та стихійних повстань. Одночасно з Громадянською війною в Росії розгорталася низка війн за незалежність, зокрема Радянсько-українська війна, тривали окремі дії на Східному та Кавказькому театрах воєнних дій Першої Світової війни.

За офіційною радянською версією, Громадянська війна завершилася перемогою більшовиків та створенням Радянського Союзу в 1922 році. Але як соціальний конфлікт загально-національного та міжнаціонального масштабу, в якому політична партія, що захопила владу, придушувала інші соціальні класи й верстви населення та національно-визвольні рухи силою і зброєю, конфлікт продовжувався у різних прихованих формах, за різним оцінкам, до другої половини XX-го ст.

Громадянська війна, за оцінками різних істориків, забрала від 14 до 23 мільйонів життів (для порівняння: у першу світову війну Росія втратила приблизно 1,5 мільйонів людей)[1][неавторитетне джерело].


Історія[ред.ред. код]

Передісторія війни[ред.ред. код]

« Невже російська вільна держава є державою рабів, що збунтувалися?  »

Олександр Керенський

28 лютого 1917 року одночасно були утворені Тимчасовий комітет Державної думи і Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. 1 березня Петрорадою був виданий Наказ № 1, який скасував єдиноначальність в армії і передав право розпоряджатися зброєю виборним солдатським комітетам. 2 березня імператор Микола II зрікся престолу на користь сина, потім — на користь брата Михайла. Михайло Олександрович відмовився від престолу, надавши право вирішувати подальшу долю Росії Установчим зборам. 2 березня виконавчий комітет Петроградської ради уклав з Тимчасовим комітетом Державної думи угоду про утворення Тимчасового уряду, одним із завдань якого було управління країною аж до скликання Установчих зборів.

На зміну розпущеному 10 березня Департаменту поліції з 17 квітня почалося формування робочої міліції (Червоної гвардії) при місцевих радах. З травня 1917 року на Південно-Західному фронті командувачем 8-ї ударної армії генералом Корніловим Л. Г. починається формування добровольчих частин («корніловці», «ударники»).

У період до серпня 1917 року склад Тимчасового уряду все більше змінювався в бік збільшення числа соціалістів: у квітні — після направлення Тимчасовим урядом урядам Антанти ноти про вірність Росії своїм союзницьким зобов'язанням і намір продовжувати війну до переможного кінця — і в червні — після невдалого наступу на південно-західному фронті. Після визнання Тимчасовим урядом автономії України кадети на знак протесту вийшли зі складу уряду. Після придушення збройного повстання в Петрограді 4 липня 1917 склад уряду був знову змінений, міністром-головою вперше став представник лівих Керенський А. Ф., який заборонив партію більшовиків і пішов на поступки правим, відновивши смертну кару на фронті. Новий головнокомандувач генерал від інфантерії Л. Г. Корнілов вимагав також і відновлення смертної кари в тилу.

27 серпня Керенський розпустив кабінет і самочинно присвоїв собі «диктаторські повноваження», одноосібно усунув генерала Корнілова з посади, зажадав скасування руху на Петроград раніше ним же відправленого кінного корпусу генерала Кримова і призначив себе Верховним головнокомандувачем. Керенський припинив переслідування більшовиків і звернувся за допомогою до Рад.

Упродовж двох місяців після придушення Корніловського виступу та запроторення його основних учасників у Биховську в'язницю чисельність і вплив більшовиків неухильно росли. Ради великих промислових центрів країни, ради Балтійського флоту, а також Північного і Західного фронтів перейшли під контроль більшовиків.

Зима 1917–1918: опозиція перевороту[ред.ред. код]

Розстріляна демонстрація на підтримку Установчих зборів, січень 1918 року
« Каледін на Дону, Дутов на Уралі підняли прапор повстання. <...> Буржуазна Центральна рада Української республіки, що веде боротьбу проти українських Рад, допомагає Каледіним стягувати війська на Дон, заважає Радянській владі спрямувати необхідні військові сили по землі братерського українського народу для придушення каледінського заколоту  »

— Обращение «Ко всему населению», 25 ноября (8 декабря) 1917 г.

Одразу після Жовтневого перевороту у Петрограді більшовизовані ради спробували встановити свою владу по всій території Російської Республіки. У Москві та Іркутську більшовики у союзі з лівими есерами перемогли через кілька днів вуличних боїв. На стороні жовтневої революції билися загони більшовизованих солдат та робітників, їм протистояли в основному офіцери, курсанти офіцерських училищ (юнкери), козаки, ударники та партійні активи інших політичних сил. Спроба голови Тимчасового уряду Керенського разом із козаками, юнкерами та колишніми корніловцями з Північно-Західного фронту повернути контроль над Петроградом також закінчилася поразкою. У жовтні-грудні 1917 року більшовики змогли захопити владу у більшості міст Російської республіки.

Олександр Керенський

У той же час спроби перевороту у Києві та Одесі закінчилися невдало; в Україні, окрім східного регіону, закріпилася влада УНР. Після ультиматуму з вимогою не заважати формуванню більшовицьких збройних сил в Україні, у грудні Радянська Росія починає війну проти УНР. На півдні Росії починаються локальні зіткнення між більшовицькими загонами та козаками. Осередки спротиву більшовикам залишаються у козацьких регіонах — на Дону, Кубані, Уралі, Оренбурзі. Центром збору російських консервативних сил стає Область Війська Донського, куди починають з'їзджатися офіцери царської армії та бійці ударних частин, що створювалися з вмотивованих добровольців. У той же час у містах Росії починають формуватися підпільні організації офіцерів та активу опозиційних політичних партій.

На фоні браку легітимної влади небільшовицькі уряди створюються у Казахстані, Туркестані, Ідель-Уралі, Башкортостані, Чувашії, Закавказзі, Криму, Білорусі, Сибіру, Балтії, та на Північному Кавказі. Вони ведуть перемовини з самопроголошеною російською владою та мають різний ступінь контролю над ситуацією — від практично повного контролю над територією, як у Закавказзі, і до напівпідпільної діяльності при владі більшовиків, як у випадку з першим Тимчасовим Сибірським урядом. У січні-лютому більшовиками були розбиті Кримська Народна Республіка та Туркестанська автономія, надалі — придушена діяльність низки інших національних урядів.

Проголошення штату Ідель-Урал, зірване більшовиками

Незважаючи на прихід до влади у жовтні, більшовики дозволили провести вибори до Установчих зборів у листопаді, ідея яких була доволі популярною. На цих виборах за більшовиків було віддано тільки 22% голосів, більшість отримали есери. Після того, як Установчі збори на першому засіданні не стали легітимізувати радянську владу, вони були розігнані більшовиками, а демонстрація на їхню підтримку — розстріляна.

У той же час з листопада триває укладене більшовиками перемир'я на Східному фронті, але мирні перемовини між ними та Центральними державами заходять у глухий кут у питанні нових кордонів. У лютому Німеччина складає мир із УНР та починає наступ проти більшовиків. Зруйнована спочатку демократизацією, а потім і радянізацією армія Росії практично не чинить спротиву німцям, які за два тижні долають відстань від Риги до Петербургу. У цих умовах радянська влада приймає умови німців про втрату Росією України, Білорусі і Балтії, і у березні-квітні 1918 року війська Німеччини, Австро-Угорщини та УНР витісняють більшовицькі сили з усієї території України. З цього моменту і до кінця 1918 року Україна не бере безпосередньої участі у війнах, що точаться на території колишньої Російської імперії. У той же час у іншій новоутвореній країні — Фінляндії — з січня починається власна громадянська війна між соціалістами та рештою політичних сил, яка закінчується у травні перемогою останніх.

Весна 1918: походи козаків та добровольців[ред.ред. код]

Перша зустріч дроздовців та добровольців
« Війна гігантів скінчилася, почалася війна пігмеїв  »

Вінстон Черчилль

Після лютневого наступу німців кількамільйонна армія Російської імперії та республіки остаточно розпалася, і була офіційно ліквідована більшовицьким урядом за умовами Берестейського договору.

Основою майбутніх антибільшовицьких сил на Півдні стають наступні організації:

  • Алексєєвська організація, що була створена консервативними офіцерськими колами незадовго до Жовтневого перевороту. Після нього Михайло Алексєєв дає команду активу організації зібратися на Дону, де з нього починає формуватися Добровольча армія. Суттєву роль у формуванні Добровольчої армії зіграли колишні учасники Корніловського виступу, зокрема Денікін та сам Корнілов, які після Жовтневого перевороту були випущені офіцерами з ув'язнення у Ставці головнокомандувача та інкогніто дісталися Дону. У лютому 1918 року після наступу більшовиків на Дон тритисячна армія виходить з Ростову у Льодовий похід на з'єднання з силами КубНР.
  • Дроздовці (Дрозди). Організація, сформована Михайлом Дроздовським на Румунському фронті на фоні розправ більшовиків над офіцерами та розвалу армії. У березні-травні 1918 року тисяча дродзовців здійснила перехід з Румунії на Дон південною Україною одночасно з наступом німців, австрійців та українців проти більшовиків.
  • Одна тисяча донських козаків, які у лютому 1918 року вирушили з донської столиці Новочеркаську у Степовий похід, рятуючись від переслідування переважаючими силами більшовиків.
  • Загони Кубанської Народної Республіки чисельністю близько трьох тисяч, які у березні 1918 року також були змушені залишити свою столицю Катеринодар.
«З ким ти, козаче?» Радянський пропагандистський плакат

Більшовики мали у своєму розпорядженні набагато чисельнішу Червону армію, що формувалися починаючи з січня 1918 року з числа робочих та солдат на основі Червоної гвардії. Однак у той час відчувався брак командного складу, а у війську панувала анархія.

Лев Троцький займав позицію наркомвіськмора та був військовим лідером більшовиків

У козацьких антибільшовицьких осередках на території колишньої імперії більшість козаків займала позицію нейтралітету, розраховуючи на те, що більшовицькі перетворення не торкнуться їхнього життя. 29 січня (11 лютого) донський отаман Олексій Каледін на засіданні уряду заявив, що для захисту Дону від більшовиків, що наступали, знайшлося тільки 147 добровольців, і вчинив самогубство у той самий день. У січні також були вимушені вийти в похід сили оренбурзьких козаків, були розбиті сили астраханських козаків та калмиків.

У лютому 1918 року, розуміючи, що міста втримати неможливо, у степи виходять тритисячна Добровольча армія з Ростова та тисяча донських козаків з Новочеркаська. Незважаючи на багаторазову перевагу червоних сил, їм вдається ефективно протистояти більшовикам. У березні Добровольча армія об'єднується з військом Кубанської Народної Республіки. Через червоний терор та грабунки козаки починають схилятися на бік антибільшовицьких сил, починаються повстання у станицях. У травні 1918 року тисяча дроздовців, що закінчила свій похід з Румунії, вибиває більшовиків з Ростову, звільняється Новочеркаськ, і сили дроздовців, донців та добровольців з кубанцями зустрічаються на західному Дону і переходять у наступ.

У травні також відбувається невдале повстання амурських козаків, з квітня до червня бойові дії веде отаман Семенов у Забайкаллі.

Літо 1918: антибільшовицькі уряди Сибіру та Поволжя[ред.ред. код]

«Чехословаки» на замаскованому бронепоїзді в Уфі
« ...жодна інша влада окрім Тимчасового Сибірського Уряду не може діяти на території Сибіру або зобов’язуватися від його імені.  »

— Декларація Тимчасового Сибірського Уряду про державну самостійність Сибіру, 4 липня 1918 року

Наприкінці травня 1918 року розпочинається повстання Чехословацького корпусу. Цей підрозділ був сформований Російською імперією переважно з колишніх полонених солдат австро-угорської армії під гаслами незалежності Чехословаччини, а після виходу Росії з війни перебував в процесі евакуації до Франції, де мав би продовжити участь у Першій Світовій війні. 40-тисячний корпус був розтягнений вздовж усієї Трансибірської магістралі та на фоні малочисельної «білої» армії та малофективної червоної армії на той час був найсильнішою військовою силою на території Росії. Через зволікання з відправкою з Росії та спробу повного роззброєння більшовиками Чехословацький корпус підіймає повстання, яке було підтримане антибільшовицькою опозицією.

Розпад Російської імперії у вересні 1918 року

Протягом червня 1918 року звільняється більша частина Поволжя, Уралу та Сибіру, однак окремі віддалені осередки спротиву продовжують існувати до вересня. На цій території виникає декілька урядів — обласницьких (Сибірська республіка), козацьких, повстанських. Національні уряди, що збереглися на той час (Башкурдистан, Держава Бурят-Монголія, Алаш-орда), підтримують зміну влади. На всеросійську владу претендує Комітет членів Установчих зборів (Комуч), який збирається в Самарі, а Сибірська дума 4 липня 1918 року декларує незалежність від Росії з зауваженням про те, що у майбутньому є бажаною рівноправна федерацією Сибіру з Росією. Формуються Народна армія Комучу та Сибірська армія, які протягом літа розвивають наступ Поволжі та Північному Уралі відповідно, займають Симбірськ (Ульяновськ) та Казань. Козацькі сили на Уралі та в Сибіру, які продовжували спротив з осені 1917 року, завдяки чехословацькому повстанню отримують можливість розгорнути наступ та повернути контроль над своїми столицями.

Іжевські робітники — протибільшовицькі повстанці

У липні спалахує кілька антибільшовицьких повстань: організовані підпіллям повстання у Ярославлі, Рибінську, Муромі та повстання лівих есерів в Москві, які до того перебували у коаліції з більшовиками. Ці повстання не мають успіху, проте завдяки липневому повстанню залізничників та туркменів в Ашгабаді формується Закаспійський тимчасовий уряд, а серпневе повстання робітників в Іжевську розширює територію, контрольовану небільшовицькими режимами в Поволжі.

Тим не менше, з кінця серпня 1918 року Червона армія переходить у наступ на Східному фронті, тобто в Поволжі. На Кавказі продовжується наступ антибільшовицьких сил, до кінця літа звільняється весь Дон та більша частина Кубані, підіймається повстання терських козаків. У Середній Азії Туркестанська радянська республіка з центром у Ташкенті веде оборону на кілька фронтів.

Політичні процеси у антибільшовицькому русі[ред.ред. код]

Поєднання антибільшовизма з антисемітизмом на білогвардійському плакаті

Пронімецьку фракцію у антибільшовицькому русі уособлював отаман Донських козаків Петро Краснов. Ця фракція припинила існування після поразки німців наприкінці 1918 року. Добровольці на чолі з Денікіним натомість орієнтувалися на підтримку Антанти. Існував також конфлікт між автономістськими та самостійницькими тенденціями кубанців і донців та рухом за єдину та неподільну Росію добровольців.

Аналогічна суперечка виникла пізніше на Сході між сибіряками, башкирами, казахами та почасти козаками з одного боку та білим офіцерством з іншого. Окрім того, якщо на Півдні — у козацькому та добровольчому середовищі — ніколи не грали суттєвої ролі ліві ідеї, на Сході помірковані ліві стали помітною силою. Комітет членів Установчих зборів (Комуч), влада якого влітку 1918 року поширювалася на Поволжі, мав помірковану соціалістичну ідеологію. Сибірський уряд того часу, на відміну від значно лівішого (переважно есерського) першого Сибірського уряду зими 1917–1918 років, займав центристську позицію.

Голова Кубанської ради Микола Рябовіл, вбитий білогвардійським агентом під час федералістської конференції у 1919 році

На зміну ним після колчаківського перевороту прийшли консервативні кола, вплив яких ставав все сильніше як на Півдні, так і на Сході по мірі концентрації влади в руках офіцерів царської армії. Цей консервативний напрямок, гаслами якого стали єдність та неподільність Росії, справедливість і законність, великоросійський патріотизм, концентрація влади в одних руках принаймні на час війни, отримав назву Білого руху.

Лідери руху відмовлялися визнавати незалежність Польщі та Фінляндії, не кажучи вже про Україну, і виступали проти федеративного устрою Росії. У той же час серед учасників руху існували розбіжності щодо майбутнього державного устрою країни: республіканського чи монархічного. Домінувала концепція, що питання державного устрою має бути відкладене на майбутнє, яка отримала назву «непередрішення» (рос. непредрешение).

По мірі просування до консерватизму поверталися і чорносотенні тенденції, практично виключені з політичного життя після Лютневої революції 1917 року. Перебування денікінських військ в Україні у другій половині 1919 року позначилося низкою єврейських погромів.

Інтервенція країн Антанти[ред.ред. код]

Після розпаду армії Російської Республіки та приходу до влади більшовиків, які виступали за вихід з Першої світової війни, вже колишні союзники Росії почали розробляти плани продовження обмежених дій проти Центральних держав на її території. З метою не допустити наступу Німеччини та її тодішньої потенційної союзниці Фінляндії англійці, не зустрічаючи опору, у березні 1918 року висаджуються в Архангельську. Наступного місяця, після нападу на японських громадян, японці висаджуються у Владивостоці, де до них приєднуються американці та британці. Влітку інтервенти були присутні на Далекому Сході, у Північній області (Архангельськ і Мурманськ), районі Каспійського моря, куди вони прибули через Іран та де вони ведуть дії проти турецької присутності у Закавказзі.

Після поразки Центральних держав у Першій світовій війні, країни Антанти також займають порти Чорного моря. Французи взимку та навесні 1919 року контролювали Одесу, Миколаїв, Херсон, проте залишили цей регіон, щойно виникла небезпека безпосереднього протистояння з більшовицькими силами. Англійці, у зону відповідальності яких входив Кавказ включно з Доном та Кубанню, затрималися до скінчення спротиву білих армій.

Участь інтервентів у бойових діях із більшовиками була мінімальною, чого не можна сказати про обсяг їхніх військових постачань білому руху. Американці на Далекому Сході взагалі оголосили про свій нейтралітет у боротьбі між білими та червоними силами. Присутність інтервентів також забезпечувала безпеку портів та залізниць, а відтак і військових постачань та торгівлі. Окрім того, інтервенти брали участь в організації морської евакуації антибільшовицьких сил з територій, які ті втрачали.

У 1919 році у державах Антанти почала домінувати думка, що подальша підтримка білих не має сенсу, натомість має сенс створення «санітарного кордону» з нових держав на кордонах більшовицької Росії та налагодження торгівельних зв'язків з нею. Інтервенція скінчилася з евакуацією останніх антибільшовицьких військових формувань, проте японська окупація Північного Сахаліна продовжувалася до 1925 року.

Осінь 1918: Російська Держава проти РСФРР[ред.ред. код]

Приблизна ситуація на фронтах у травні 1919 року
« ...Головною своєю ціллю ставлю створення боєздатної армії, перемогу над більшовизмом та встановлення законності і правопорядку...  »

— Звернення адмірала Колчака до населення, 20 листопада 1918 року

Більшовикам вдалося подолати кризу середини 1918 року. Починаючи з весни до управління армією були залучені «воєнспеци» — змушені до співпраці офіцери царської армії, ліквідована вибірність посад; влітку стали масово застосовуватися розстріли за дезертирство і невиконання наказів. Протягом літа також було проведено кілька мобілізацій, чисельність армії була доведена до 450 тисяч станом на 15 вересня 1918 року.

Добровольча армія виросла до 40 тисяч у вересні 1918 року, такою ж була чисельність Донської армії. Сибірська армія налічувала 60 тисяч, Народна армія Комучу також складалася з кількадесяти тисяч військових, чисельність армій уральських та оренбурзьких козаків сумарно доходила до 30 тисяч.

У Поволжі більшовикам вдалося створити чисельну перевагу та перейти у наступ, витіснивши Народну армію у передгір'я Уралу протягом осені 1918 року. Були втрачені Казань, Симбірськ, Самара, Оренбург, Уральськ, Уфа.

Червона кіннота атакує

Добровольча армія протягом усієї другої половини 1918 року розвивала наступ на Північному Кавказі з Заходу на Схід, і закінчила дії тільки у лютому 1919 року, повністю знищивши Червону армію Північного Кавказу. Непідконтрольними залишалися тільки гірські райони, де ЗСПР провели кампанію проти чеченців навесні 1919 року. Донська армія влітку та восени 1918 року невдало намагалася отримати контроль над Царициним на Волзі (пізніше названий Сталінградом), щоби відрізати кавказьку групу Червоної армії та об'єднатися із уральськими та оренбурзькими козаками.

Протягом вересня 1918 року в Уфі тривала Державна нарада, на якій були представлені обласні, національні та козацькі уряди. Її результатом стало створення Тимчасового Всеросійського уряду (Уфімської директорії) та проголошення Російської держави 23 вересня 1918 року.

4 листопада на основі Сибірського уряду був сформований виконавчий орган Директорії — Всеросійська Рада міністрів. Військовим міністром став популярний серед офіцерів колишній командувач Чорноморського флоту Олександр Колчак, що останній рік провів у союзників та в Маньчжурії і менш як місяць до свого призначення прибув до Омська. На фоні військових поразок вже 18 листопада офіцери та праві політики проводять переворот, в ході якого Колчак оголошується Верховним Правителем Росії; члени Установчих зборів були ув'язнені.

1919 рік: вирішальні події[ред.ред. код]

Основні сили Білої армії та інтервентів
« ...усі сили Радянської республіки мають бути напружені, щоби відбити нашестя Денікина та перемогти його, не зупиняючи переможного наступу Червоної армії на Урал і на Сибір.  »

— В. І. Ленін. "Усі на боротьбу з Денікіном!", 9 червня 1919

Південний фронт[ред.ред. код]

Жовтень 1919. Наступ ЗСПР на Москву та Трикутник смерті українського війська

Після поразки Центральних держав у Першій Світовій війні наприкінці 1918 року німецькі війська почали відступ з зайнятої ними території. В Україні вибухнуло лівонаціоналістичне антигетьманське повстання, також отримав можливість зміцніти махновський рух. Частини гетьманської армії почасти розпалися, почасти приєдналися до військ Директорії УНР та Збройних сил Півдня Росії.

Більшовицькі сили почали наступ на територію України; завдяки цьому їм вдалося з заходу зайти в тил Донській армії, зруйнувати її оборону та зайняти більшу частину Дону. Також вони успішно просуваються в Україні, витіснивши відновлену після періоду Гетьманату Армію УНР на Правобережжя та зайнявши Південь та частину Сходу країни. Частина збройних формувань антигетьманського повстання приєдналися до Червоної армії, проте у травні-червні 1919 року вони разом з селянськими загонами підняли спровоковане більшовицькою політикою Григор'ївське повстання, що охопило Причорномор'я та Правобережжя.

Денікінці з платформи бронепоїзда обстрілюють війська УНР

8 січня 1919 року Донська та Добровольча армії об'єднуються у Збройні Сили Півдня Росії, ще через півроку головнокомандувач ЗСПР визнає владу Колчака як Верховного Правителя Росії. ЗСПР отримали перемогу у весняних боях з махновцями та більшовиками за Донбас, і у червні змогли зайняти Царицин і Харків.

У липні Денікін видає знамениту «Московську директиву» про наступ на Москву, уможливлений у тому числі завдяки Григор'ївському повстанню. У серпні добровольці висаджують десант в Одесі, а наприкінці місяця українці та білі майже одночасно входять до Києва. Після початкових успіхів ЗСПР у листопаді 1919 більшовики починають блискавичний контрнаступ, підтриманий руйнуванням білих тилів махновцями, і станом на січень 1920 року сили «Півдня Росії» опиняються притиснутими до Чорного і Азовського морів.

Східний фронт[ред.ред. код]

Відступ колчаківців у Сибіру

У лютому-квітні 1919 року на умовах автономії Башкортостану на сторону більшовиків переходить башкирське військо. Також на бік червоних перейшов Український курінь імені Шевченка, сформований у Зеленому Клині. Пізніше, під час наступу радянських сил до Казахстану, до них приєднуються і казахські націоналісти з Алаш-орди.

У березні-квітні 1919 року Східний фронт Російської (Русской) армії, як тепер називалися сили Російської держави, зміг перейти у наступ («політ до Волги») і повернути собі контроль над Уфою та Іжевськом. Втім, головна ціль наступу — з'єднання з силами Півдня Росії в районі Самари-Царицина та Північної області на Вятці — не була досягнута.

У травні Східний фронт Червоної Армії переходить у контрнаступ, і знову витісняє білих на Урал. У червні вони втрачають Перм, у липні — Єкатеринбург, у серпні був втрачений Челябінськ. Бої у Західному Сибіру, що тривали з серпня до листопада, закінчилися розгромом Російської армії та втратою нею близько половини особового складу. Армія розпочала Великий сибірський льодовий похід, що тривав з листопада до березня 1920 року, та привів близько 30 тисяч осіб до Забайкалля, де вони могли почуватися у безпеці завдяки присутності японських інтервентів. Окремими дорогами відступали козацькі Уральська та Оренбурзька армії: перша — вздовж східного узбережжя Каспійського моря до Персії, друга — через казахські степи до Семиріччя і далі до Китаю.

Захід та Північ[ред.ред. код]

Наступ на Петроград
Будівництво барикад у Петрограді для захисту від наступу Юденича

Після початку відступу німців у Балтії розпочалося протистояння, у якому брали участь російські та латиські більшовики з одного боку, а з другого — збройні сили новоутворених Естонії, Латвії, Литви, ополчення місцевих німців (Балтійський ландесвер), сформований Німеччиною російський Північний корпус та німецько-російська Західна добровольча армія. Пізніше виникла також низка конфліктів нових держав із російськими та німецькими силами, а також поляків з литовцями.

У травні 1919 року кількатисячний російський Північний корпус, що підпорядковувався естонському командуванню, зміг перейти у наступ на Петербург та зайняти Псков. До серпня наслідки наступу були ліквідовані. У вересні створена на базі корпусу двадцятитисячна Північно-Західна армія під командою Миколи Юденича перейшла у новий наступ, зупинилася на околицях Петербургу, і до кінця листопада була витіснена у кордони Естонії, де була інтернована.

На Північному фронті було сконцентровано найменше військ. Бойові дії точилися на території нинішніх Мурманської і Архангельської областей, республік Карелія та Комі; більшовикам протистояла Північна армія, англійські інтервенти, карельські і фінські добровольці.

Завершальний етап війни[ред.ред. код]

Біла авіація

Станом на початок 1920 року основні сили Російської армії зазнали поразки. Східний фронт рятувався від переслідування Червоною армією у чотиримісячному зимовому поході, на півдні війська контролювали Крим та Північний Кавказ. Також білими контролювався Архангельськ на Півночі та частина Середньої Азії. Через військові поразки контрольовані антибільшовицькими урядами області отримали нових керівників: на півдні Денікіна змінив Врангель, а Колчак незадовго до його видачі більшовикам передав усю повноту влади у Забайкаллі Семенову.

На початку 1920 року основні сили ЗСПР відступали на Кавказ. Тим не менше, чотирьом тисячам військ 3-го армійського корпусу під командою Якова Слащова вдалося стримати на Перекопі 13 та 14 армії РСЧА, що мали десятиразову перевагу. 20-тисяча група Миколи Бредова з Одеси змогла вздовж Дністра дійти до позицій польських та українських сил.

Навесні триває спільний наступ польських та українських сил на Правобережній Україні та в Білорусі проти більшовиків, який влітку обертається швидким контрнаступом Червоної армії під командою Михайла Тухачевського, що його вдається зупинити тільки під Варшавою.

Російська ескадра залишає Крим

Протягом весни 1920 року Кавказькому фронту Червоної армії вдалося розбити Донську і Кубанську армії на Північному Кавказі, Добровольчий корпус наприкінці травня евакуюється до Криму. Протягом серпня 1920 року вони проводять десантну операцію на Кубані під керівництвом Сергія Улагая, з якої він повертається до Криму з новими силами. З червня тривають бої у сучасній Херсонській області, і врешті решт у листопаді більшовикам вдається прорвати оборону Російської армії на Перекопі і Чонгарі та увійти до Криму. 13-16 листопада з Севастополя до турецьких портів вийшли 126 кораблів зі 150 тисячами евакуйованих на борту.

У квітні Червона армія переходить кордон Азербайджану, практично не зустрічаючи опору через концентрацію сил АДР у війні з Вірменією. Наприкінці 1920 року під загрозою турецької окупації приймає ультиматум більшовиків Вірменія, у лютому-березні 1921 Червона армія окупує Грузію, а у червні Закавказзя залишають загони вірменських націоналістів, які до того контролювали Гірську Вірменію.

На Далекому Сході більшовики змогли провести переворот у Владивостоці у січні 1920 року, радянська влада була встановлена також у Верхньоудинську (Улан-Уде), але між ними, в Читі, існувало нерадянське державне утворення під назвою Російська Східна Окраїна, де рештки армій Колчака та сили Семенова були об'єднані у Далекосхідну армію. Щоби уникнути прямого протистояння з розміщеними у регіоні японськими силами, більшовики вирішують створити на Далекому Сході буферну Далекосхідну республіку, об'єднавши присутні там радянські уряди. Переговори про об'єднання з Семеновим, на якому наполягали японці, не дали успіху, і армія ДСР восени 1920 року витісняє його війська у Китай. Після цього вони, роззброєні, переміщаються до району Владивостоку, де за підтримки японського командування навесні 1921 року скидають більшовицьку владу, утворивши Приамурське державне утворення та його збройні сили — Земську рать. Після низки поразок від армії ДСР далекосхідні білі евакуюються у жовтні 1921 року разом з останніми японськими інтервентами.

Гасло «Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду»

У 1921 році більшовики також вели бойові дії у Монголії проти Унгерна, результатом чого стала радянизація Монголії. У 1922–1923 роках триває Якутське повстання, підтримане десантом білогвардійців, та продовжене у наступні роки Тунгуським повстанням та Повстанням якутських конфедералістів. Селянські повстання та військові бунти продовжують траплятися у 1920-х роках, а у 1930–1931 роках вибухає нова хвиля у зв'язку з колективізацією. У Середній Азії більшовики у 1920 році завойовують колишні протекторати Російської імперії Хіву і Бухару. Протидія басмацтва більшовикам під національно-визвольними, релігійними, пантюркістськими та соціальними гаслами триває до середини 1930-х років. У Чечні практично безперервно продовжуються повстання аж до депортації чеченців у 1944 році, дії окремих абрецьких загонів — до 1970-х років.

Протягом громадянської війни обом сторонам протистояння довелося зустрітися із селянським партизанським рухом у своїх тилах. Найбільшого розмаху селянські повстання досягли на території, контрольованій більшовиками, у 1919–1921 роках. Вони були викликані продрозкладкою з «вилученням надлишків» у селян озброєними продзагонами більшовиків та введенням комітетів бідноти як органів сільської влади. Головною вимогою цього «зеленого руху» було надання селянам права вільно розпоряджатися своєю землею та продуктами своєї праці, найпоширенішим гаслом — «за ради без комуністів». В Україні, Башкортостані та Сибіру ці вимоги поєднувалися із націоналістичними чи регіоналістськими гаслами, а найвідомішим з селянських виступів стало Тамбовське повстання.

Громадянська війна та війни за незалежність[ред.ред. код]

Квітень 1918
Березень 1919
Листопад 1919
Березень 1920
Червень 1920
Серпень 1920
Грудень 1919 (війська УНР та Російської держави не показані)
Червень 1920
Серпень 1920
1918
Березень 1919
Квітень 1919
Червень 1919
Грудень 1919
Липень 1920
Грудень 1920
Березень 1921
Липень 1921

Бойові дії національних армій проти більшовиків, білих та німців у 1917–1921 роках отримали назви війн за незалежність та радянсько-української, радянсько-грузинської і т. д. війн.

У залежності від ракурсу, з якого розглядаються події, ці війни можуть включатися або не включатися до Громадянської війни. Зокрема, історик Еван Модслі називає рух за відокремлення периферійних регіонів імперії одним із трьох аспектів війни, поруч із протистоянням білих і червоних та стихійною опозицією комуністам на зайнятих більшовиками територіях.

У радянській історіографії, за винятком польско-радянської та радянсько-фінських війн, ці конфлікти або не виокремлювалися з Громадянської війни, або називалися не війнами, а операціями чи походами РСЧА.

На відміну від історіографій східноєвропейських та кавказьких держав, у середньоазійських країнах та республіках Росії такі конфлікти часто не розглядаються окремо від Громадянської війни.

До конфліктів національних військ із централістськими силами належать:

та інші.

Окрім того, новоутворені держави вступили у декілька конфліктів одна з одною:

Низка національних конфліктів наклалася на протистояння Громадянської війни:

  • На Дону «іногородні» (селяни, що не належали до козачого стану) симпатизували більшовикам, козаки — антибільшовицьким силам;
  • У Казахстані казахи та козаки протистояли селянам-новоселам, які підтримали Туркестанську РФР;
  • На Алтаї алтайці билися на стороні білого руху проти червоних партизан з числа російських селян;
  • У Чечні та Дагестані у 1918–1919 роках горські народи виступали на стороні більшовиків проти російського та козацького населення.

У Середній Азії младобухарці та младохівінці виступали у ситуативному союзі із більшовиками.

Наслідки[ред.ред. код]

Політичні[ред.ред. код]

Андрій Шкуро у радянській в'язниці після Другої світової війни

У результаті перемоги більшовиків у Громадянській війні був утворений Союз Радянських Соціалістичних Республік, який проіснував з 1922 до 1991 року. Повністю втратили незалежність Хівинське ханство і Бухарський емірат. Дякуючи міжнародній підтримці та військовим успіхам незалежність отримали Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща. Через перенесення військових дій на колишню територію Китаю, який у той момент перебував у стані внутрішньої анархії, були більшовизовані Монголія та Тива. Дякуючи цьому Монголія на відміну від Тибету та Східного Туркестану убезпечила себе від включення до об'єднаного Китаю у 1950-х.

З вояків білих армій, що емігрували, була сформована Російська загально-військова спілка. У міжвоєнний період вона перебувала у стані війни спецслужб з СРСР, коли радянська розвідка намагалася нейтралізувати та зруйнувати спілку, а РЗВС — створити антирадянське підпілля у Союзі. У певній формі РЗВС існує і досі, сформований нею загін взяв участь у російському вторгненні до України у 2014 році. З початку 1920-х років у емігрантському середовищі розгорнулася суперечка між прихильниками «непримиренності» та «зміновіхівства» (рос. сменовеховство), у якій останні виступали за співпрацю з більшовиками.

В еміграції продовжилося протистояння між самостійниками, які об'єдналися у прометейському русі, та білим рухом. Військові емігранти Українських визвольних змагань утворили Українську військову організацію, у середовищі якої якої визріла ОУН, яка у свою чергу дала початок УПА.

Проміжну позицію між білими емігрантами та прометеїстами займали козаки, у середовищі яких були і самостійники, і автономісти, і прихильники неподільної Росії, та калмики, які були тісно пов'язані з козаками, хоч і мали більше націоналістичних сентиментів. Саме козаки і калмики найактивніше долучилися до німецької війни проти СРСР. Життя козацьких лідерів Громадянської війни — Петра Краснова, Андрія Шкури, Султан-Гірея Клича — закінчилося у 1947 році, після видачі союзниками козаків СРСР. У формуванні національних збройних формуваннь нацистської Німеччини також брали участь учасники війн кавказьких та середньоазійських держав проти більшовиків.

Низка учасників Громадянської війни, які опинилися на окупованій СРСР території у Центральній Європі та Маньчжурії, також були заарештовані та страчені або відправлені у табори, зокрема керівник Забайкалля отаман Семенов, один із башкирських лідерів Курбангалієв, київський російський націоналіст Шульгин.

Соціальні[ред.ред. код]


Оцінки[ред.ред. код]

Причини перемоги більшовиків[ред.ред. код]

Серед причин перемоги більшовиків у Громадянській війні називалися:

  • Контроль над найбільш населеними та розвинутими областями, у той час як антибільшовицькі сили концентрувалися у менш розвинутих околицях з меншими людськими та економічними ресурсами;
    • Як передумова цьому, значна підтримка більшовиків у середовищі робітників та солдатів армії у 1917 році, що дало можливість під час Жовтневого перевороту оволодіти ключовими містами та сформувати відносно чисельну Червону гвардію;
  • Ідеологічна бідність білого руху та краще поставлена пропагандистська робота більшовиків;
  • Нездатність білого руху через відданість ідеї неподільної Росії об'єднатися із збройними силами новоутворених держав та національних рухів, особливо — з великими і боєздатними арміями Польщі та Фінляндії.

Особливості війни[ред.ред. код]

Тачанка протиповітряної оборони з кулеметом Максим
  • Формування збройних сил сторін протистояння з нуля
  • Роззброєння маловмотивованих ворожих військових частин
  • Перехід військових частин від однієї сторони конфлікту до іншої та повстання в частинах
  • Значна роль іноземців та інородців на початковому етапі війни (у більшовиків — латиські стрілки, «інтернаціоналісти» з числа австроугорських полонених та китайських трудових мігрантів; Чехословацький корпус на протилежному боці)
  • Червоний та білий терор
  • Селянські повстання (зелений рух)
  • Внутрішні конфлікти всередині сил протиборства (більшовики проти лівих есерів та махновців, автономісти проти білого руху)
  • Активне використання бронепотягів (ешелонна війна)
  • Імпровізовані озброєння, зокрема тачанка

Політичні та історичні оцінки[ред.ред. код]


Громадянська війна у мистецтві[ред.ред. код]

Громадянська війна великою мірою сформувала ідеологію та стилістику як Радянської Росії, так і російської еміграції. Значна частка міжвоєнної радянської культури була присвячена подіям Громадянської війни. Командири Червоної армії часів Громадянської війни були героїзовані в СРСР, їхніми іменами були названі міста і вулиці.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Вибрана бібліографія[ред.ред. код]

  • Деникин А. И. Очерки русской смуты.
  • Какурин Н. Как сражалась революция.
  • История гражданской войны в СССР: в 5 томах. — М., 1935–1960. / Под редакцией М. Горького и др.
  • Chamberlin, William Henry. The Russian Revolution, 1917–1921. 2 vols. New York: Grosset and Dunlap, 1965.
  • Footman, David. Civil War in Russia. London: Faber and Faber, 1961.
  • Kenez, Peter. Civil War in South Russia, 1918: The First Year of the Volunteer Army. Berkeley: University of California Press, 1971.
  • Kenez, Peter. Civil War in South Russia, 1919–1920: The Defeat of the Whites. Berkeley: University of California Press, 1977.
  • Lincoln, W. Bruce. Red Victory: A History of the Russian Civil War. New York: Simon & Schuster, 1989.
  • Mawdsley, Evan. The Russian Civil War. Boston: Allen & Unwin, 1987.
  • Pipes, Richard. Russia Under the Bolshevik Regime. New York: Vintage Books, 1995.
  • Pipes, Richard. The formation of the Soviet Union: communism and nationalism, 1917–1923. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1997
  • Pipes, Richard. The Russian Revolution. New York: Knopf, 1990.
  • Smele, Jon. The Russian Revolution and Civil War, 1917–1921: An Annotated Bibliography. London: Continuum, 2003.

Примітки[ред.ред. код]

Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.