Синиця Григорій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Синиця Григорій Іванович
Синиця Григорій Іванович.jpg
Народження 17 січня 1908(1908-01-17)
Одеса
Смерть 10 жовтня 1996(1996-10-10) (88 років)
  Кривий Ріг
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія УРСРУкраїна Україна
Навчання Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури
Діяльність художник
Нагороди Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992
Заслужений художник України

Григо́рій Іва́нович Сини́ця (* 17 січня 1908, Одеса — 10 жовтня 1996, Кривий Ріг) — заслужений художник України — 1996, лауреат Шевченківської премії 1992 року — за відродження української колористичної школи.

Життєпис[ред. | ред. код]

1914 року переніс важку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді.

Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де його вчив теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького — одного із учнів М. Бойчука, та Е. Холостенка. Переслідувався владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст.

Меморіальна дошка Григорію Синиці у Кривому Розі

1934 року живописний факультет оголошено «розсадником формалізму» і всім студентам-«бойчукістам» пропонується залишити навчання. Синиця знову за конкурсом вступив до інституту, навчався 1 рік у майстерні професора Падалки. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі Синиця залишає інститут і займається самоосвітою. 1941 року в Києві відбулася персональна виставка.

При нацистській владі був в колоні, котру гнали до Бабиного Яру, йому вдалося врятуватись; численну кількість своїх робіт присвятив цій трагедії. Після війни працював над новою технікою — флоромозаїка, створив 29 творів у цій техніці, над кожною працював по 2-3 роки. Працював на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській. Кандидатуру Синиці було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім без будь-яких пояснень у ній було відмовлено.

У 1960-х Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям — «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. До їх числа входили Марія та Федір Приймаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак — народний розпис, Ганна Верес та Ганна Василащук — ткацтво, Федір Олексієнко — кераміка, Євмен Повстяний — вибійка, Олександр Саєнко — інкрустація соломкою. Автор естетично-філософської праці «Колорит в образотворчому мистецтві». Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів — з них мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Під його рукою працювали О. Якименко, А. Горська, Г. Зубченко, В. Зарецький, Г. Марченко, Л. Тоцький, М. Шкарапута. Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади — зокрема, журнал «Комуніст України» за 1963 рік, стаття «Коммунистическое воспитание трудящихся — важнейшая задача партийных организаций» — секретар ЦК КП України Андрій Скоба — у 1968 році змушений був переїхати до Кривого Рогу.

Серед його робіт:

  • 1960 — «Видубицький монастир»,
  • «Бабин Яр»,
  • «Українська старовина»,
  • «Тарасовими стежками»,
  • «Дума про могилу Тараса Шевченка»,
  • «Боги стародавнього Києва»,
  • «Спас на Берестові»,
  • 1961 — «Літописець Нестор»,
  • «Останній промінь»,
  • 1965 — ансамбль монументальних композицій: «Прометеї», «Космос», «Жива вода», «Сонце», «Земля» — в Донецькій експериментальній школі № 5, разом з В. Зарецьким, А. Горською, Г. Зубченко, Г. Марченком.
  • 1966 — «Рубін», у співавторстві з В. Зарецьким, А. Горською,
  • 1968 — монументальна композиція торгової зали в гастрономі міста Олександрія Кіровоградської області, у співавторстві з Л. Тоцьким, М. Шкарапутою,
  • «Байда»,
  • 1969 — «Запорозький марш»,
  • 1970 — «Нестор-літописець»,
  • 1971 — «Поляни»,
  • 1972 — «Світовид»,
  • 1972—1974 — «Ковалі сучасності» — в Інституті ядерних досліджень АН УРСР.
  • 1975 — «Скіфи»,
  • «Хортиця»,
  • 1976 — «Передзвони»,
  • «Автопортрет»,
  • 1977 — «Скіфський степ»,
  • «Спалах»,
  • 1978 — «Ярослав Мудрий»,
  • 1979 — «Темрява проти світла»,
  • 1980 — «Кожум'яка — переможець»,
  • «Мадонна палеоліту»,
  • 1981 — «Зупиніться, роки»,
  • 1983 — «Світло в просторі»,
  • 1987 — «Боротьба».
  • 1988 — «Святі руїни»,
  • «Краю мій»,
  • «Архітектор Степан Ковнір»,
  • «Коли цвітуть каштани»,
  • 1989 — «Шляхи минулого»,
  • «Андріївська церква»,
  • «Безупинний рух»,
  • «Київська Русь»,
  • «Славутич»,
  • «Київська осінь»,
  • «Подільські задвірки»,
  • 1989—1990 — «Волхви».
  • 1990 — «Блакитний Дніпро»,
  • «Кирилівська церква XII століття»,
  • «Сонячні роси Саксагані».

У Кривому Розі створено музей у квартирі, де він мешкав. У Київському політехнічному інституті діє картинна галерея, де експонуються його твори.

Витоки[ред. | ред. код]