Бойчук Михайло Львович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бойчук Михайло Львович
Photo-boychuk-mykhaylo-lvovych.jpg
Михайло Бойчук
Дата народження 30 жовтня 1882(1882-10-30)
Місце народження Романівка, Теребовлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Дата смерті 13 липня 1937(1937-07-13) (54 роки)
Місце смерті Київ, Українська РСР,
СРСР СРСР
Національність українець
Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Жанр живопис і Графіка
Навчання Мюнхенська академія мистецтв
Напрямок монументалізм
Вплив на Бойчук Тимофій Львович
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії — 13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, засновник засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження.

Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.

Життєпис[ред.ред. код]

І.Бойчук «Урожай». Початок 1910-х.
Іван Бойчук. Мозаїка Святий Іоанн, 1910
І.Бойчук. «Українка», поч. 1910-х.
І.Бойчук. «Живописець»
І.Бойчук «Шевченківське свято», 1920
Невідомий автор. Карикатура на професора М. Бойчука

Ранні роки[ред.ред. код]

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

1898 — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з М. Грушевським1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижа, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

Відвідини Парижа[ред.ред. код]

Опинившись 1908 року в Парижi — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:

« Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє.  »

Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.

Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.

Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал «Аполлон» 1910 року писав:

« Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике — туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею артизанів (художників) і ченців.  »

У Парижi Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 19101911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

Повернення[ред.ред. код]

У 19111912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря монахинь Василіянок у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (19121914).


Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж 1924 року він — професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (19331935).

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).

Асоціація революційного мистецтва України[ред.ред. код]

Михайло Бойчук. Фрагмент фрески

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.

Трагічний фінал[ред.ред. код]

У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німецької держави, Французької республіки, Королівства Італія. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Посмертна доля[ред.ред. код]

Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.

Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М. Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М. Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини у своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький, Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

1991 — у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».

1990 — засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука.

1992 — у рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий).

Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Києві, Тернополі, Львові й Теребовлі.

2000 — ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • С. Білокінь (ЕСУ), І. Дуда. Бойчук Михайло Львович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 160. — ISBN 966-528-197-6.
  • Дуда I. Майстер фрески // Вільне життя. — 1982. — 30 жовтня.
  • Білокінь С. Михайло Бойчук: Джерела й література. — К., 1986.
  • Білокінь С. З-під неправди // Україна. — 1988. — № 9 (1621).
  • Білокінь С. Колективізм — пафос творчості Михайла Бойчука // Образотворче мистецтво. — 1988. — № 1.
  • Білокінь С. Михайло Бойчук у листуванні // Соціалістична культура. — 1989. — № 7 (799).
  • Юрчишин О. Життя, віддане мистецтву: Листування М. Бойчука. — К., 1990.
  • Ріпко О. Бойчук і бойчукіста, бойчукізм: Каталог виставки. — Львів, 1991.
  • Білокінь С. І. Останні тижні Михайла Бойчукв // Розбудова держави. — 1992. — Число 7.
  • Вони прославили наш край: Бібліографічний посібник. — Тернопіль, 2002.
  • Білокінь С. І. Бойчук Михайло Львович // Енциклопедія Сучасної України. — Т. 3. — К., 2004. — С. 208–209.
  • Білокінь С. І. Бойчук Михайло Львович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 328. — ISBN 966-00-0734-5.
  • Ковпаненко Н. Бойчук Михайло Васильович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України: Біографічний довідник. — К. : Інститут історії України НАН України, 2005. — Ч. 1. — С. 84–90.
  • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  • Кашуба-Вольвач О., Сторчай О. Майстерня монументального живопису М. Бойчука у першоджерелах. Спогади Оксани Павленко і Василя Седляра // Образотворче мистецтво. — 2008. — № 4. — С. 40–42; 2009. — № 2. — С. 24–29; 2009. — № 3. — С. 132–135.
  • Кашуба-Вольвач О., Сторчай О. Реставраційна діяльність Михайла Бойчука // Мистецтвознавство України. — 2003. — Вип. 3. — С. 282–287.
  • Ковальчук О. Митець, педагог-новатор (До 120-річчя від дня народження М. Л. Бойчука) // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці: Зб. наук. пр. Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. — К. — 2002. — Вип. 9. — С. 250–263.
  • Ковальчук О. Михаил Бойчук и его школа // «Великие художники» Eaglemoss International Ltd. — 20
  • Соколюк Л. Д. Михайло Бойчук та його концепція розвитку українського мистецтва (перша третина ХХ ст.)
  • Соколюк Л. Д. Графіка Бойчукістів. — Х. : Видання часопису «Березіль»; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2002. — 224 с.
  • Міщенко Г. Іще раз — бойчукісти і наш час // Образотворче мистецтво. — 1997. — № 1. — С. 43–45.

Посилання[ред.ред. код]