Бабин Яр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Пам'ятник розстріляним у Бабиному яру дітям
Kiev BabiYar Victims Monument 070613.jpg

Ба́бин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від Кирилівської вулиці в напрямку вулиці Мельникова між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У XV—XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба. На початку ХХ ст. ця місцина називалась Київською Швейцарією і тут навіть ходив трамвай. Саме неподалік Бабиного Яру стоїть найдревніша Кирилівська церква ХІІ ст. Поруч з урочищем знаходилася велика залізнична товарна станція «Лук'янівка».

Бабин Яр став всесвітньо відомим через масові розстріли, переважно євреїв, у 1941—1943 роках, здійснені німецьким окупаційним командуванням під час Другої світової війни.

Поховання жертв Голодомору[ред.ред. код]

За свідченнями очевидців, у Бабиному Яру ховали жертв Голодомору 1932—1933 років.[1]

Масові розстріли у Бабиному Яру (1941—1943)[ред.ред. код]

Оголошення німецького командування
Дерев'яний хрест у пам'ять про членів ОУН, розстріляних у Бабиному Яру

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року там розстріляли майже 34 тисячі євреїв[2].

Перший розстріл відбувся 27 вересня 1941 року, коли було розстріляно 752 пацієнта психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка знаходилася у безпосередньо біля Бабиного Яру[3]. Точне місце розстрілу невідомо.

24 вересня 1941 року на Хрещатику були підірвані будинки, в яких розташовувалися представники окупаційної адміністрації. Вибухи і пожежі продовжилися в наступні дні було знищено близько 940 великих житлових і адміністративних будівель. У звіті представника імперського міністерства окупованих східних областей від 5 жовтня 1941 року говорилося, що пожежа поширилася на площі 2 тисячі м²., без даху над головою залишилося близько 50 тисяч осіб. Нацисти звинувачували в пожежі та вибухах євреїв і використали це як привід для знищення єврейського населення.

Наприкінці вересня 1941 р. зондеркоманда захопила дев'ять провідних рабинів р. Києва і наказала їм зробити відозву: «Після санобробки всі євреї і їхні діти, як елітна нація, будуть переправлені в безпечні місця…»

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були службовцями НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941—1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.

У різних публікаціях[Джерело?] даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 тисяч до 150 тисяч осіб[Джерело?]. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб[Джерело?], згідно висновкам спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

За даними історика, провідного наукового співробітника Музею історії Києва, відповідального секретаря Громадського комітету для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру Віталія Нахмановича, за весь час німецької окупації у Бабиному Яру були розстріляно 90–100 тисяч людей, з них десь 65–70 тисяч євреїв[4].

Виконавці розстрілів[ред.ред. код]

Трибуналом по айнзацгрупах (англ. The Einsatzgruppen Case) встановлено, що розстріли 29 та 30 вересня 1941-го року в Бабиному Яру виконувала Зондеркоманда 4а Айзнатцгрупи С під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля за підтримки двох підрозділів полку поліції «Південь»[5] — 45-го і 303-го батальйонів поліції (нім. Polizei-Bataillon) порядку[6][7][8][9].

Поштова марка України 2011 року, випущена на вшанування 70-ої річниці трагедії Бабиного Яру

У публіцистичних статтях різних авторів можна знайти документально не підтверджену інформацію про участь українців у розстрілах[10], зокрема Буковинського куреня, набраного переважно з етнічних українців «Трансністрії» — зоні окупації України Румунією), а загально-військові одиниці Третього Рейху, в яких служили не тільки німці, набиралися і в самому Києві з числа місцевого населення, яке не було євреями чи комуністами/комсомольцями та знало німецьку мову. Власне німецькі танкісти, піхотинці, льотчики, лікарі та інші військові спеціалісти відмовлялись брати участь у розстрілах євреїв Києва та більшості каральних акцій Рейху. За свідченнями штандартенфюрера СС Пауль Блобель під час трибуналу та за підтвердженням 106 звіту айнзатцгруп, українська міліція (поліція) вивісила оголошення у Києві[11]. Крім того, німці на окупованих територіях озброювали українську допоміжну поліцію дуже обмеженою кількістю гвинтівок та патронів до них, не включаючи до озброєння кулеметів, з яких проводилися розстріли у Бабиному Яру[12].

Характерно, щоб применшити власну вину у масових вбивствах, вчинених айнзатцгрупами, керівники айнзатцгруп та зондеркоманд під час судового процесу («The Einsatzgruppen Case») описували та наголошували на участі у вбивствах інших допоміжних військових підрозділів, що безпосередньо не входили у структури айнзатцгруп і за акції яких вони не могли нести відповідальності, однак при цьому вони жодного разу не згадали про участь підрозділів української міліції (поліції) у розстрілах в Бабиному Яру[13].

Хрест на місці розстрілу православних священиків у листопаді 1941 р.

Заповнення яру ґрунтом і катастрофа 1961 року[ред.ред. код]

П’ятирічний план реконструкції Києва 1936-1940 років передбачав розбити на всій території Бабиного Яру парк. А 20 листопада 1940 року виконком Київради ухвалив рішення №105/6: «Затвердити під будівництво лижної бази і трампліну територію Бабиного Яру, який раніше використовувався під (військовий) табір і стрільбище».
Закінченню будівництва завадила війна.
Бабин Яр став братською могилою понад сто тисяч людей, розстріляних нацистами протягом 1941-1943 років: євреї, цигани, військовополонені, моряки Дніпровського загону, радянські підпільники, активісти ОУН та інші, кого Третій рейх мав за ворогів.
В березні 1945 року уряд УРСР спільно з ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру». В 1947 році «пам’ятник жертвам фашистського терору в Бабиному Яру» внесли до Плану відновлення і розвитку Києва на 1948-1950 роки. Але розпочата у 1948 році урядом СРСР антисемітська кампанія «боротьби з космополітами» унеможливила появу монумента, адже переважна більшість жертв Бабиного Яру — євреї. Тоді можновладці звернулись до довоєнного проекту парку[14].
У 1950 році прийняли рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів для створення плаского рельєфу та прокладення через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Після перекриття яру земляною дамбою почалося закачування до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води. 13 березня 1961 дамба не витримала навантаження, і селевий потік висотою приблизно до 14 м ринув на Куренівку. Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 людей, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тис. людей.

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. Для продовження робіт із заповнення яру було споруджено капітальну бетонну дамбу, прокладено новий потужний водогін для відводу води та вжито інших заходів безпеки. Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад і використовувалася для засипання яру.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк.

Пам'ятний знак жертвам Бабиного Яру на розі вулиць Кирилівської та Петропавлівської — пам'ятник письменнику Анатолію Кузнєцову. Скульптор Володимир Журавель. Бронза, 2009

Вшанування[ред.ред. код]

Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.[10]

У 1965 році був оголошений закритий конкурс на найкращий пам'ятник жертвам Бабиного Яру. Найкращими були визнані проекти відомих київських архітекторів Й. Каракіса і А. Мілецького[15]. Однак представлені проекти «не вписувалися» у світогляд тодішньої влади, і конкурс закрили, а в жовтні 1966 року в сквері в південній частині яру був встановлений зовсім інший гранітний обеліск, на місці якого в 1976 році був відкритий вказаний нижче пам'ятник[16]. Відкриття пам'ятника було зустрінуте жорсткою критикою за межами СРСР за те, що євреї не були згадані особливо.

Пам'ятники, встановлені у Бабиному Яру та поблизу нього[ред.ред. код]

У Бабиному яру та поблизу нього встановлено 25 пам'ятників, зокрема:

  • «Пам'ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру», відкритий 2 липня 1976 р.
  • Пам'ятник розстріляним євреям у вигляді менори, встановлений 29 вересня 1991 р., у 50-ту річницю першого масового розстрілу євреїв.
  • Дерев'яний хрест у пам'ять про 621 розстріляного члена ОУН, встановлений 21 лютого 1992 р., у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників.
  • Хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 р. архімандрита Олександра (Вишнякова) та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам. Встановлений у 2000 р.
  • Православний храм у честь іконі Божої матері «Всіх скорботних Радість» у Бабиному Яру[17]
  • Пам'ятник розстріляним у Бабиному яру дітям. Відкритий 30 вересня 2001 р. біля виходу зі станції метро «Дорогожичі».
  • Камінь на місці, де передбачалося збудувати єврейський меморіальний центр. Закладений 29 вересня 2001 р., у 60-ту річницю першого масового розстрілу євреїв.
  • Пам'ятник жертвам нацизму біля перетину вулиць Дорогожицької та Оранжерейної, з символічним зображенням концтабору та написами «Пам'ять заради майбутнього» і «Світові, знівеченому нацизмом». Апостроф у слові «Пам'ять» зроблено у вигляді латинської літери «u» («українці») зі штампом «Ost» («остарбайтери»). Встановлений у 2005 р.
  • Пам'ятник жертвам Куренівської трагедії 1961 року, встановлений 13 березня 2006 р., у 45-ту річницю катастрофи.
  • Три могильних насипи над урвищем з чорними металевими хрестами, встановленими невідомим автором. На одному з хрестів напис: «И на этом месте убивали людей в 1941. Господи упокой их души».
  • 1 грудня 2009 року відкрито пам'ятник підпільниці, Герою України Тані Маркус на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги.
  • Монумент «Ромська Кибитка», у пам'ять про жертви Геноциду ромів 1941 — 1943 років, відкритий 23 вересня 2016 року[18].

У мистецтві[ред.ред. код]

У 1945 році Дмитро Клебанов, український композитор і диригент єврейського походження, написав у свою Симфонію № 1 («Бабин Яр»). Тематичний матеріал симфонії був пронизаний єврейськими мелодіями, а апофеозом став скорботно-траурний вокаліз, так нагадує єврейську поминальну молитву Кадиш. Після заборони на виконання симфонії, композитора відсторонили від посади Голови Харківської організації Спілки композиторів і на довгі роки відсунули присвоєння йому звання професора. Симфонію виконали лише через 45 років, у 1990 році в Києві, але Клебанова вже не було в живих.

Про Бабин Яр знято низку фільмів, зокрема «Бабин Яр. Уроки історії» (1981), «Бабин Яр. Правда про трагедію» (1991, режисер — Олександр Шлаїн).

Див. також[ред.ред. код]

Світлини[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Голодомор у Києві. Дзеркало тижня. 01.02.2008
  2. Patrick Dempsey Babi-Yar: a jewish catastrophe. P. A. Draigh (Publishing), 2005 ст. 152
  3. Бабин Яр пам'ятає…
  4. «РОЗСТРІЛИ У БАБИНОМУ ЯРУ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ ІСТОРІЯ ГОЛОКОСТУ», — ІСТОРИК ВІТАЛІЙ НАХМАНОВИЧ
  5. MILITARY TRIBUNAL Volume IV «The Einsatzgruppen Case» pages 145, 148, 213
  6. Polizei-Regiment Süd
  7. John R. Angolia/Hugh P. Taylor: Uniforms, Organization & History of the German Police Volume 1.(англ.) pages 124, 308; POLIZEI-BATAILLON 45(італ.), POLIZEI BATAILLON 303(італ.)
  8. Вадим МАХНО СПРАВОЧНИК Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины ст. 14
  9. В. Р. Нахманович Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р.
  10. а б Історія з грифом «Секретно». Бабин Яр: пам'ять і політика
  11. MILITARY TRIBUNAL Volume IV «The Einsatzgruppen Case» page 148
  12. Паньківський К. Роки німецької окупації
  13. NUERNBERG MILITARY TRIBUNAL Volume IV «The Einsatzgruppen Case»
  14. Блог історика: 1961 рік. Куренівська трагедія Цалик Станіслав Миколайович
  15. Євген Оленин. Мемориал. «Телекритика». Архів оригіналу за 2012-08-17. Процитовано 2012-08-13. 
  16. [1] Діна Саф'ян. Дві трагедії Бабиного Яру.
  17. Православний храм у честь іконі Божої матері «Всіх скорботних Радість» у Бабиному Яру — (рос. )
  18. Відкриття монумента «Ромська Кибітка» у Бабиному Яру

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]