Словарь української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Словник української мови»
Перша сторінка з «Словарь української мови» 1907 р.
Автор Борис Грінченко
Назва мовою оригіналу Словарь української мови
Країна Російська імперія
Мова українська
Жанр Словник
Видано 1907-1909

«Словарь української мови»  — перекладний українсько-російський словник, виданий 1907–1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко.

Правопис заведений словником отримав назву — грінченківка[1] або грінчевичівка[2]

Історія

Словник складався 46 років (1861–1907) і мав великий вплив на усталення української літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови» налічує близько 68 000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським словником до початку 20 століття. Працю над словником розпочали ще Є. Тимченко і В. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал журналу «Основа» 1861—62 та пізніші лексичні нагромадження, 1897 опублікували (за російським правописом) перші аркуші (літери А — В) як додаток до журналу «Киевская старина».

З 1902 до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектні і фолькльорні записи).

Правопис

У передмові до словника Грінченко зазначив, що у виданні його "прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях в «Словаре русского языка, составленном Вторым отделением Императорской академии наук» і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.[3]

Грінченко дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В. М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:

  1. Літери ї не вживати для позначення м'якості приголосних перед і.
  2. Не позначати через ь м'якості приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: звір, сміх, звізда.
  3. Вживати ё для передачі йотації о та м'якості приголосних перед ним.
  4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.
  5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та -я: знання, а не знаннє.
  6. Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.
  7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається , а не даєсся, даєцця.
  8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ.[4]

Пропозиції було розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові.[5] У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апостроф.[6] Ці елементи «галицької» орфографії він застосував у публікації «Словаря украинского языка» (апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю, висловився за вживання тільки і після м'яких приголосних). Усупереч правилам НТШ Б. Грінченко велику групу загальних назв, згідно з наддніпрянською вимовою, надрукував із початковою буквою и: идол, ижиця, икати, илкий, инакий і похідні від нього, индик, иржа, Ирід (Ирод), искра, ич та багато ін.

Дуже близький до «Грінченкового» правопису є правопис, що його був вживав Є. Тимченко.[7]

Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: «Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як слід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні»[1]. Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя. Та цей правопис все-таки використовували не в усіх деталях. Наприклад, у російсько-українському словничку географічної термінології, укладеному Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти (1917 р.), не вживається апостроф: згірья, скамьянілість.[8][9]

Важливість словника

«Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження. У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії.

Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку — на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова.

Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо.[10]

Видання

«Словарь…» не раз перевидавався:

  • 1924 і 1925 (двічі фототипічним способом)
  • 1927-28 — за ред. С. Єфремова та А. Ніковського з додатком нових матеріалів (т. 1-3, літери А — Н; кожному тому передують статті, що висвітлюють історію підготовки словника)
  • 1937 — за ред. А. Хвилі із застосуванням тогочас. правопису (без передмови Б. Грінченка; вийшов тільки т. 1, літери А — Ж)
  • 1958-59 (фотомеханічним способом з 1-го видання)
  • 1996 (фототипічне; зі вступним словом О. Тараненка)
  • 1996-97 (фототипічне); у т. 2 останніх двох видань додано пропущену в інших виданнях (крім видання за ред. С. Єфремова та А. Ніковського) частину Захи́дный — захурчáты, написану переважно російською графікою.

Онлайн-версії

На сьогодні відомі три онлайнові версії словника Грінченка:

Особливості останньої версії на hrinchenko.com:

  • пошук з підказками
  • наявність списку слів-сусідів;
  • можливість перегляду усього списку лексики за алфавітом;
  • повна паспортизація лексики (для кожного слова подано том та сторінку, на якій воно знаходиться в оригінальному виданні);
  • можливість переглядати скановані сторінки оригінального видання словника як для кожного слова, так і окремо;
  • блок із випадковими статтями.

Особливості версії на Вікі Київського університету імені Бориса Грінченка:

  • Доповнюється зображеннями
  • Доповнюється визначеннями з сучасних словників (оригінал залишається)

Література

  • Єфремов С. Як повстав Грінченків словник. На підставі документів, Словник української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко, т. 2. Київ, 1927
  • Горецький П. Й. Історія української лексикографії. Київ, 1963
  • Дзендзелівський Й. О. 'Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису', «Мовознавство», 1971, № І.
  • Дзендзелівський Й. О. Словарь української мови, Українська мова. Енцикопедія. Вид-во «Українська енциклопедія ім. М. Бажана», Київ, 2000
  • Грінченко Б. Д. Словарь української мови, т. 1-4. Київ, 1958–1959 (перевиданий).

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б Іван Огієнко. Історія українського правопису // Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — Київ : Наша культура і наука, 2001. — 440 с. — (Видавничий проект Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) "Запізніле вороття") — ISBN 966-7821-01-3.
  2. ↑ Й. О. Дзендзелівський. «Словарь української мови» // Українська мова. Енциклопедія / НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні, Ін-т укр. мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.] — Київ : Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 2000. — 750 с. — ISBN 966-7492-07-9.
  3. ↑ Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала «Киевская старина»/ Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б. Д. Гринченко. — К. , 1907. — С. XXIII
  4. ↑ Известия Императорской АН. — Сер. 6. — 1907. — № 9. — С. 10, 233–241
  5. ↑ Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. — С. 69
  6. ↑ Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. — С. 70-76
  7. ↑ Тимченко Є. Українська граматика. — К. , 1907. — Ч. 1
  8. ↑ Географічна термінологія, зложена Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти в Києві. — К. : Друкарня Центральної Ради. — 1917. — С. 4, 8
  9. ↑ Реферат «Б. Грінченко»
  10. ↑ Іван Огієнко. Українське словництво // Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — Київ : Наша культура і наука, 2001. — 440 с. — (Видавничий проект Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) "Запізніле вороття") — ISBN 966-7821-01-3.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Словарь_української_мови&oldid=17334616