Ніковський Андрій Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Андрій Васильович Ніковський
Nikovsky 1920.jpg
Андрій Ніковський, 1920
Псевдо А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А., А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо
Народився 26 жовтня 1885(1885-10-26)
Тростянець, Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Помер 1942(1942)
Ленінград, Російська РФСР, СРСР
Поховання невідоме
Громадянство Російська імперіяУНРСРСР
Національність українці
Діяльність громадський і політичний діяч, літературознавець, мовознавець, журналіст
Мова творів українська
Партія Українська партія соціалістів-федералістів

S:  Роботи у  Вікіджерелах

Андрі́й Васи́льович Ніко́вський (псевдоніми: А. Василько, Приходько, Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В., В. А. тощо 14 (26) жовтня 1885(18851026), Малий Буялик Херсонської губернії — 1942, Ленінград) — громадський і політичний діяч, активний член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст.

Біографія[ред. | ред. код]

Андрій Ніковський народився 3 жовтня 1885 року в селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер село Іванове Лиманського району Одеської області)[1].

Мати—селянка з-над Березані одеського повіту, батько писався очаківським міщанином, а походив з якихось дрібних панів з Київщини[1].

Учився Андрій Васильович у народній школі, яку скінчив 1897 року. Випадком вступив до гімназії, а до того служив хлопчиком при лазні Ісаковича в Одесі[1].

Скінчив одеську 5-ту гімназію року 1905 і вступив до Новоросійського Університету на природничий факультет. Перейшовши на історично-філологічний факультет, вибрав слов'яноруський відділ, де працював, головним чином, під керівництвом професора В. М. Ляпунова. Бувши студентом, їздив на діалектологічні студії в Хотинщину, де поробив записи в селах Кулішівці та Вітрянці (поблизу станції Романкауци) і в селі Кельменцях (коло Ларги). Ці матеріали залишились у рукопису. В університеті ж почав ширшу працю над мовою Квітки-Основ'яненка, але станом на 1918 рік вона не була скінчена[1].

Писати почав року 1907-го дописами в газетах «Рідний Край» і «Рада». З 1908 року зробився постійним співробітником і дописувачем до газети «Рада»[1].

Року 1912-го, по скінченню університету, був запрошений на посаду вчителя руської мови і літератури в старші класи жіночих міністерських гімназій Белен-де-Баллю і Висковатової. Учителював один шкільний рік[1].

Року 1913-го переїхав до Київа на посаду редактора газети «Рада». Редагування провадилося з 1-го липня 1913 року по 20-те липня 1914 року, коли в день оповіщення війни з Німеччиною генерал Іванов закрив газету «Рада» на весь час війни[1].

З вересня по листопад 1914-го року був редактором «Літературно-наукового вістника», а тоді, по закриттю цього журналу, був обраний на редактора журналу «Основа» в Одесі, що його вийшло 3 книжки, а по закриттю і цього часопису — І книжки альманаху «Степ» (1916 року). В «Літературно-Науковому Вістникові» почав писати з року 1913-го. Писав також у «Світлі», в «Україні», «Основі», «Степові», «Украинской Жизни», «Громаді», «Кооперативній Зорі», тощо[1].

Бувши секретарем одеської «Просвіти», книгарем і бібліотекарем її, опорядив бібліотеку Леоніда Смоленського (котра потім перейшла до Одеської Публічної Бібліотеки). Читав у «Просвіті» реферати про Винниченка, Олеся, Вороного, Заньковецьку та інше, У Науковім Товаристві в Києві робив доклади на теми! 1) Драматизм і екзотичність сюжету в творах Лесі Українки; 2) Теорія Шахматова про походження і розселення слов'янства східного; 3) Рукописний словник Я. Головацького[1].

З початком революції відновив (25 березня 1917 року) видання газети під назвою «Нова Рада», що її закривали під час першого приходу большевиків у Київ (в січні 1918 року), під час гетьманського перевороту (квітень 1918 р,), під час повстання Директорії (з наказу кн. Долгорукова в листопаді 1918 р.) і в лютім 1919 р. з приходом совітського правительства у Київ. Всі ці перерви, виключаючи останню, були недовгі[1].

У 1918 році перший голова Українського Національного Союзу. В час української державності 1917—1919 років співпрацював з Сергієм Єфремовим у громадському й літературному житті України. Разом із ним працював у київській «Раді», головним редактором щоденника «Нова Рада». У середині вересня 1919 року в Києві відновлено призупинене за радянського часу видання газети «Рада» під редакцією А. Ніковського та за участю С. Єфремова. Включившись активно в будівництво української державності, Ніковський член Центральної Ради і заступником її голови, головою протинімецького Українського Національного Союзу під час німецької окупації в 1918 р.

Емігрував разом з урядом УНР до Польської республіки, де в 1920 році займав пост міністра закордонних справ в уряді Прокоповича. 30 серпня 1920 в Тарнуві (Польська республіка) відбулося засідання РНМ УНР, на якому ухвалено утворити комісію для розробки проекту Конституції УНР на чолі з міністром закордонних справ А. Ніковським; за основу для подальшого обговорення (від 2 вересня до 1 жовтня) взято проект конституції Всеукраїнської Національної Ради.

12 травня 1922 р. у Варшаві заснував серед українських емігрантів, що співчували радянській владі, групу «поворотівців» — тих, хто бажав повернутися в Україну.[2]

Прибувши 1923 р. в Українську СРР, зосередився на науковій роботі як мовознавець і літературний критик. Активно співпрацював з ВУАН як член комісії для складання словника живої української мови і як член Історично-літературного товариства, виголошуючи в 1925 р. в рамках прилюдних доповідей Історично філологічного відділу ВУАН доповіді про проблеми української літературної мови, про роботу Б. Грінченка над словником української мови, про мову в творах О. Олеся та інших. Водночас вів далі свою літературно-критичну діяльність, виявлену ще 1919 року книжкою критичних нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського, беручи участь з 1927 р. у роботі над виданням творів Лесі Українки (за ред. Б. Якубського) і пишучи вступні статті до видань «Бурлачки» І. Нечуя-Левицького (1926), його ж «Миколи Джері» (1927), «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927), «Конотопська відьма» Квітки-Основ'яненка (1927), «Гамлета» В. Шекспіра (1928) та ін. Перекладав М. Гоголя, Джека Лондона, писав статті до українських видань творів цих митців.

Офіційна радянська критика вбачала в ньому представника «внутрішньої еміграції» в Україні. 1929 року разом з Єфремовим ув'язнений, засуджений у 1930 р. як один із імовірних керівників Спілки визволення України. Попри абсурдність звинувачень, А. Ніковський змушений «признатися», що свою прихильну рецензію на відомий роман В. Підмогильного «Місто» він написав з метою завербувати Підмогильного в члени СВУ. Смертний вирок Ніковскому, оголошений на процесі, заміненно на вісім років ув'язнення. Покарання відбував на Соловках. По завершенні терміну постановою Управління НКВС вирок було скасовано і справу закрито. Звільнений 21 квітня 1940, після чого жив у доньки в Ленінграді. Помер 1942 року в блокадному Ленінграді, місце поховання невідоме.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

В Києві існує вулиця Андрія Ніковського[3].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Додатки до протоколів Андрія Ніковського життєпис і спис праць // Записки історично-філологічного відділу ВУАН : у 26 кн. / редкол.: ... та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: ВУАН, 1919­—1931.
  2. Інститут історії України (12 травня)
  3. Рішення Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 181/3188 «Про найменування нових вулиць у Голосіївському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2017. — № 114 (5027). — 3 листопада. — С. 6.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]