Тимченко Євген Костянтинович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Євген Костянтинович Тимченко
Фото зроблене у день арешту Євгена Тимченка органами НКВД, 9 вересня 1938 р.
Фото зроблене у день арешту Євгена Тимченка органами НКВД, 9 вересня 1938 р.
Народився 27 жовтня 1866(1866-10-27)
Полтава, Російська імперія
Помер 22 травня 1948(1948-05-22) (81 рік)
Київ, УРСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Російська імперіяУНРСРСР
Національність українець
Alma mater Київський університет, Петербурзький університет
Галузь наукових інтересів мовознавець—україніст, перекладач
Заклад Інститут мовознавства АН УРСР
Вчене звання Дійсний член НТШ, академік АН УРСР, член-кореспондент AH СРСР, професор Варшавського університету і Київського університету

Євге́н Костянти́нович Тимче́нко (псевд. Богун; *27 жовтня 1866, Полтава — †22 травня 1948, Київ) — український мовознавець-україніст, спеціаліст по санскриту, порівняльному мовознавству, поліглот (знав французьку, німецьку, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон та ін.), академік АН УРСР, член-кореспондент AH CPCP (з 1929 p.).

Автор праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови, автор підручників, загалом більше ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані). Автор першого перекладу фінського епосу «Калевала» українською мовою[1].

Активний член Братства тарасівців, дійсний член НТШ, член Київської Старої Громади (19181932), професор Київського Університету й ІНО, з 1918 року — голова Постійної Комісії для складання історичного словника української мови УАН.

Дмитро Павличко у передмові до видання «Калевали» в перекладі Є.Тимченка зауважить:

Євген Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 27 жовтня 1866 року в Полтаві у родині службовця.
У 1889—1890 роках навчався в Петербурзькому університеті як вільний слухач.
У 1891—1893 роках працював у державних установах Києва і Чернігова, в редакції «Киевской старины», в бібліотеці Київського університету.
1910 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.
Викладав російську мову в середніх навчальних закладах та Вищих жіночих курсах, магістр російської мови та словесності.
Працював у редакції часопису «Киевская старина».
1914—1915 роках, після захисту дисертації, викладав у Варшавському університеті.
1916 року евакуювався до Ростова, де організував товариство «Просвіта».
1918 року делегований до Центральної Ради як представник «Просвіти».
Брав участь у заснуванні Української академії наук.
У 1918—1932 роках обіймав посаду професора Київського університету.
У 1919—1930 роках працював як голова Комісії для складання історичного словника української мови ВУАН, водночас заступник голови соціально-економічного відділу Інституту української наукової мови ВУАН.
У 1925—1928 роках член Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України.
У 1930—1933 роках працював у відділі історії української мови Інституту мовознавства ВУАН. Звільнений за сфабрикованим звинуваченням «участь у контрреволюційній діяльності СВУ»[2].
1938 року безпідставно заарештований органами НКВС. Належність до контрреволюційної організації заперечив, але визнав свої «націоналістичні» погляди.
1939 року засуджений на 5 років заслання до Красноярського краю.
1943 року повернувся до Києва, і старанням М.Рильського та Л.Булаховського був прийнятий на попереднє місце роботи.
З 1944 року працював старшим науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР.
Тривалий час не мав можливості опублікувати свої праці через заборону з боку радянської цензури (лише 1948 року з'явилася посмертно його стаття «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся»).

Помер 22 травня 1948 року.

Наукова і творча діяльність[ред.ред. код]

У питаннях сучасної літературної мови представник архаїзаторсько-етнографічної школи, що орієнтувалася на самобутність розвитку мови в дусі відповідно пересіяних діалектних записів, а в історії мови — молодограматиком.

Виступав проти гіпотези про прасхідньослов'янську мову </ref>Слов'янська одність і становище української мови в слов'янській родині // журнал «Україна», 1924</ref>. Пропонував увести до української абетки літери s (замість дз), z (замість дж) та j (замість й, зокрема в є, ї, ю, я) [3]. Харківська правописна конференція підтримала ідею щодо s та z , проте після того, як ЦК КП(б)У на чолі з Лазарем Кагановичем засудив впровадження нових літер, конференція анулювала своє рішення [4].

Разом з Володимиром Науменком та іншими співробітниками журналу «Киевская старина» уклав тлумачний словник української мови, який після остаточної редакції Бориса Грінченка став відомий як «Словник Грінченка».

Твором життя Тимченка є «Історичний словник українського язика (14-18 ст.)». Тимченко склав його прототип на поч. 20 ст. і він мав бути виданий як додаток до «Словаря української мови» Б.Грінченка (19071909), але перший том (А-Ж) в дуже поширеній версії при співпраці Е.Волошина, К. Лазаревської та Г.Петренка вийшов лише у 19301932 роках. Розгром української культури в УСРР припинив працю над словником, черговий випуск знищений у друкарні. Картки для дальших випусків зберігаються в Інституті мовознавства в Києві.

Перекладав карельсько-фінський і естонський народні епоси («Калевала», Львів, 1901 [5], «Калевіпоег» — частково) і з французької мови (Мопассан, Метерлінк, Гюґо).

Вибрані праці[ред.ред. код]

Монографії[ред.ред. код]

Словники[ред.ред. код]

  • Словник Грінченка (у співавторстві)
  • Русско-малорусский словарь (2 тт., 18971899)
  • «Історичний словник українського язика» (Т. 1-2; Х.-К., 1930—1932; перевидано 1985; редактор).
  • «Матеріали до словника писемної та книжної української мови XV—XVIII ст.» (У 2 кн.; К., 2002).

Підручники[ред.ред. код]

  • «Українська граматика» (К., 1907, 1917, 1918).
  • «Українська граматика для шкіл середніх» (1918)
  • «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (К., 1927; 2-е вид. 1930).

Статті[ред.ред. код]

  • Програма до збирання діалектичних одмін української мови (1910, у співпраці з К.Михальчуком)
  • Вказівки, як записувати діалектичні матеріали на укр. язиковім обширі (1925)
  • Рід в українській мові // Збірник історично-філологічного відділу ВУАН. — № 76-б, ч. 2. — 1928. — С. 125—138;
  • Пам'яті Бориса Михайловича Ляпунова // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 2-3. — 1946. — С. 242—248;
  • Одна діалектна особливість вживання морфеми -ся // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 6. — 1948. — С. 74-75;

Примітки[ред.ред. код]

  1. Дмитро Павличко в передмові до видання «Калевали» в перекладі Є.Тимченка зізнається:
    « 1973 року, перебуваючи у Фінляндії, при підготовці фінського номера «Всесвіту і маючи намір приступити до вивчення мови суомі», щоб перекласти «Калевалу», я простідював Тимченків переклад. Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що «Калевалу» краще за Тимченка не перекладу…  »
  2. Дмитро Павличко:
    « Його прізвище у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М.Грушевського, А.Кримського, С.Єфремова, А.Ніковського, Л.Старицької-Черняхівської, В.Дурдуківського та багатьох інших. Він найближчий до цих людей, але ув'язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну  »
  3. Євген Тимченко. Desiderata в справі нашого правопису. — Історія українського правопису. XVI—XX ст. — Київ, 2004
  4. A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian. Historiography. Edited by Georgiy Kasianov and Philipp Ther — Central European University Press — Budapest, New York. — 2009. — S. 208
  5. Вдруге переклад буде видано у 1928 році вже в Києві, і нарешті третій на сьогодні  — відредагований Д.Павличком  — вийшов у 1995 році

Література[ред.ред. код]

  • Юркова О. В. Тимченко Євген Костянтинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 83. — ISBN 978-966-00-1359-9.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Дмитро Павличко. Калевала. // Калевала. — К.: Основи, 1995. ISBN 5-7707-7649-8
  • Тимченко Євген Костянтинович // Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України — 75. 1930—2005: Матеріали до історії / В. Г. Скляренко (відп. ред.). — К.: Довіра, 2005. — С. 391—392.
  • Життєпис Є. К. Тимченка (складений ним самим) // Записки Історично-філологічного відділу УАН. — 1919. — Кн. 1. — С. ХСІІ-ХСІІІ.
  • Булаховський Л. А. Євген Костянтинович Тимченко // Наукові записки Інституту мовознавства АН УРСР. — Т. 6. — 1948. — С. 127—130.
  • Жовтобрюх М. А. Є. К. Тимченко як дослідник української мови // Українська мова і література в школі. — 1966. — № 10. — С. 8-24.
  • Жовтобрюх М. А. Євген Костянтинович Тимченко — вчений і педагог // Мовознавство. — 1991. — № 5. — С. 63-69.
  • Кровицька О. В. Лексикографічна спадщина Є.Тимченка // Українська мова. — 2007. — № 1. — С. 74-81.
  • Євген Тимченко — вчений і громадський діяч; Наукова спадщина Є.Тимченка як джерело мовознавчих досліджень [Добірки статей] // Українська історична та діалектна лексика. — Львів, 1996. — Вип. 3. — С. 4-188.
  • Булахов М. Г. Тимченко Евгений Константинович. // Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 3. — Минск, 1978. — С. 228—230.

Посилання[ред.ред. код]