Спасо-Преображенська церква (Караваєві дачі)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Спасо-Преображенська церква
50°26′35″ пн. ш. 30°26′29″ сх. д. / 50.44327583811893589° пн. ш. 30.44148067096424271° сх. д. / 50.44327583811893589; 30.44148067096424271Координати: 50°26′35″ пн. ш. 30°26′29″ сх. д. / 50.44327583811893589° пн. ш. 30.44148067096424271° сх. д. / 50.44327583811893589; 30.44148067096424271
Тип споруди церква
Розташування Україна УкраїнаКиїв
Засновник мешканці Караваєвих дач
Початок будівництва 1921
Кінець будівництва 1923
Зруйновано після 1931
Відбудовано не відновлювалася
Належність РПЦ
Адреса вул. Борщагівська, 143
Спасо-Преображенська церква (Караваєві дачі). Карта розташування: Київ
Спасо-Преображенська церква (Караваєві дачі)
Спасо-Преображенська церква (Караваєві дачі) (Київ)

Спа́со-Преображе́нська це́рква — православний храм, що існував у Києві, на Караваєвих дачах у 1920-х—1930-х роках. Розташовувався в районі сучасного Індустріального шляхопроводу[1], приблизно на місці південного з'їзду з вулиці Вадима Гетьмана та будинку № 2 по вулиці Леваневського.

Історія[ред. | ред. код]

З 1903 року розпочалася забудова селища Караваєві дачі, і вже 1911 року це було досить велике селище з майже 5-тисячним населенням, що складалося переважно з працівників шулявських заводів та залізниці[2]. Втім, у селищі не було власної церкви, мешканці Караваєвих дач були змушені ходити до церкви на Шулявці[2]. Із зростанням населення постало питання про будівництво у селищі власного храму[3]. Ділянку землі виділили у садибі № 143 по вул. Борщагівській, що належала Ользі Колчак (Караваєвій) — дочці професора Володимира Караваєва[3].

Перші служби проходили у тимчасовому тісному приміщенні, а 1920 року міська влада дозволила мешканцям Караваєвих дач перенести до себе з Сирця будівлю так званої Дивізійної церкви — табірну церкву знищених під час Громадянської війни Сирецьких літніх таборів, збудовану архітектором А.-Ф. Крауссом у псевдоросійському стилі[1][2][4]. У 1921 році зареєстрували церковну парафію[3], яка дотримувалася традиційної «старослов'янської» орієнтації[1], того ж року почалося будівництво церкви на Караваєвих дачах, 1923 року храм освятили на честь Преображення Господня[4][2]. Місцеві мешканці будували церкву власним коштом, тому через незаможність парафіян Преображенська церква виглядала дуже бідно, не мала ані бані, ані дзвіниці, деякі вікна були незасклені[4][2]. Всередині церкви стояв невеликий іконостас із паперовими іконами[4][2].

Втім, вже 1925 року, коли більшовики почали закривати київські церкви та пристосовувати їхні приміщення під інші функції, НКВС вирішив закрити і Преображенську церкву на Караваєвих дачах. В історичних архівах зберіглася заява голови церковної парафії Макаренка до Наркомату внутрішніх справ, в якій він від імені парафії прохав не закривати храм, аргументуючи це тим, що церква була зведена коштом і силами бідняків[2]. Завдяки цій заяві або іншим, невідомим обставинам, Преображенську церкву тоді не закрили.

Новий виток знищення церков у Києві почався у 1930-х роках. У 1931 році на Караваєвих дачах запланували будівництво комплексу геологорозвідувальних навчальних закладів — інституту, двох технікумів, гуртожитків та інших допоміжних служб, для якого виділили ділянку по вулиці Борщагівській площею 24 га[2]. На одному з країв ділянки стояла Спасо-Преображенська церква, тому у травні 1931 року міськрада ухвалила закриття церкви із наступним її знесенням, що й здійснили у наступні роки[1][3][2] (ймовірно, не пізніше 1941 року, коли приблизно на тому місці почали будівництво школи).

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Кальницький, 2012, с. 125.
  2. а б в г д е ж и к Кальницький М. Б.. Неизвестный Киев: верующие против НКВД. www.interesniy.kiev.ua. Інтересний Київ. Процитовано 16 квітня 2022 року.  (рос.)
  3. а б в г Широчин, Михайлик, 2020, с. 116.
  4. а б в г Майко, 2020, с. 473.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
  • Широчин С., Михайлик О. Невідомі периферії Києва. Солом'янський район. — 2-ге. — К. : Скай Хорс, 2020. — 400 с. — (Невідомі периферії Києва) — 300 прим. — ISBN 978-966-2536-61-46.
  • Майко В. В. Православные церкви Киева 1037—1917: энциклопедический справочник. — Симферополь, 2020. — 475 с. — ISBN 978-5-905463-15-0.
  • Храми Києва. Мультимедійна енциклопедія. 3DMEDIA, 2000.

Посилання[ред. | ред. код]