Старобілоруська мова

Старобілоруська мова — мова білоруської народності 14—18 ст.; існувала в усній народно-діалектній і книжній літературно-писемній формах. Народно-діалектна С.м. виникла на основі територіальних діалектів старобілоруських земель, які в 13—14 ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського, і стала засобом щоденного спілкування білоруського населення та мовою багатого й розмаїтого фольклору. Основні її особливості: акання і якання, дзекання і цекання, тверді шиплячі та «р», фрикативний «г», перехід у певних позиціях приголосних «в» та «л» в «ў», розвиток «-ри-», «-ли-» на місці сполучень плавних із редукованими («грымець», «глытаць»), кличний відмінок іменників тощо. Літературно-писемна С.м. розвивалася в 13—15 ст. на базі давньоруської писемно-літературної мови через її поступове насичення білоруськими рисами. Першою відомою датованою пам'яткою С.м. з рисами живої білоруської мови вважається договірна грамота смоленського князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готським берегом 1229. Остаточно сформувалася в актовій писемності ВКЛ на основі північно-східних говірок (Вільня (нині м. Вільнюс), Полоцьк, Вітебськ (нині місто і центр Вітебської обл., Білорусь), Смоленськ; нині місто в РФ). Згодом білорусько-український діловий стиль С.м. («руська мова») став офіційною мовою ВКЛ, що було законодавчо оформлено в Статутах 1566 і 1588 (див. Статути Великого князівства Литовського). Протягом 15—17 ст. старобілоруською мовою з'явилися численні жанрово різноманітні твори — документи великокнязівської канцелярії, статути, судебники, договори, грамоти, привілеї, інвентарні описи, актові матеріали судів, міських управ, магістратів та ін., релігійно-полемічна література, а також твори світської літератури (літописи, хроніки, хронографи, мемуарна література, перекладні повісті, оригінальні поетичні твори тощо). На основі С.м. виникло білоруське книгодрукування (білоруський першодрукар Франциск Скорина 1517—19 прокоментував і видав у Празі (Чехія) 23 книги Біблії мовою, наближеною до С.м.). Навчальну й проповідницьку літературу друкували у Вільні, Єв'ї (нині м. Вевіс, Литва), Кутеїнському монастирі (Орша; нині місто Вітебської обл.), Несвіжі (нині місто Мінської обл., Білорусь). Від серед. 17 ст. С.м. як офіційна була майже повністю витіснена з ужитку польською мовою, а з поч. 18 ст. вона існувала лише в народно-діалектному варіанті. У 19 ст. відбувалося формування білоруської національної мови.

Джерела та література

• Півторак Г. П. Старобілоруська мова // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 814. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.