Кличний відмінок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Кли́чний або зверта́льний відмі́нок чи вокати́в (лат. casus vocativus, від voco — «кличу», «зову») позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань.

Кличний відмінок в українській мові

Історія

Категорію кличного відмінка реконструюють уже у праіндоєвропейській мові. Утворення його форм у різних індоєвропейських мовах виявляє багато спільного. У таблиці наведені приклади утворення кличного відмінка від слова «вовк».

Мова Називний Кличний
Праіндоєвропейська *wl̩kʷ-o-s *wl̩kʷ-e
Санскрит vr̩k-a-s vr̩k-a
Давньогрецька λύκ-ο-ς λύκ-ε
Латинська lup-u-s lup-e
Литовська vilk-a-s vilk-e
Староцерковнослов'янська вльк-ъ вльч-е
Українська вовк вовч-е

Праслов'янська і давньоруська парадигма кличного відмінка була вельми схожою з сучасною. Іменники давньою основою на мали закінчення *o в твердому варіанті (давньорус. рыбо, рѫко, воѥводо) і *-e у м'якому (давньорус. земле, кънѧгыне); іменики основи на *-ŏ — закінчення *-e у твердому (давньорус. друже, городе, брате), *je або *ju — у м'якому (давньорус. кънѧже, отьче, ножю, краю); іменники на *-ŭ — закінчення *-u (давньорус. сыну); іменники з основою на *-ĭ — закінчення *-i (давньорус. гости, ночи). Іменники середнього роду, а також іменники з основами на *-ū та на приголосний (давньорус. цьркы, любы, мати, дъчи) окремих форм кличного відмінка не мали, їх замінювали форми називного. У сучасній мові в цілому зберігається праслов'янська система, новацією є закінчення у м'якому варіанті І-ої відміни (матусю, Парасю, Олесю)[1]. Іменники колишнього відмінювання на *-ĭ прийняли закінчення або , перейшовши у ІІ-гу (гостю) або ІІІ-тю відміну (ноче), давнє закінчення зберегло тільки слово Господь (Господи). Іменники з давньою основою на *-ū перейшли в інші типи відмінювання, набувши закінчень кличного відмінка -o (церкво, букво, моркво) чи (крове, любове). Порівняно з давньоруською мовою спостерігається більша поширеність закінчення /, у низці випадків його прийняли і іменники колишнього відмінювання на *-o твердої групи (діду).

Чергування у корені г — ж, к — ч, х — ш (друг — друже, вовк — вовче, дух — душе) виникли у давнину і пов'язані з процесом першої палаталізації, чергування з — ж, ц — ч (князь — княже, отець — отче) пояснюються наслідками як першої, так і третьої палаталізацій (князь < *kъnędzь < *kъnęgъ, отець < *otьcь < *otьkъ). З походженням м'яких -зь, -ць від твердих приголосних пов'язане й закінчення кличного відмінка слів з цими суфіксами — за моделлю твердого варіанту. І навпаки, слова м'якого варіанту, що утворювали форми кличного відмінка із закінченням , зберегли цей спосіб і після ствердіння шиплячих, тільки змінивши написання на (мужу, плачу, мечу).

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія кличний відомий як звателный падежь[2]. У «Граматиці слов'янській» Мелетія Смотрицького звателный числиться шостим за ліком, стоячи перед місцевим відмінком. Смотрицький так тлумачить його значення: звателный єстъ/ имже зовемъ: человѣче.

Сучасність

Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове (зараз переважно вживаються у поетичному та урочистому мовленні, як-от у вірші Івана Драча «Німі братове дерева»). Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання «панове» (варіант кличного відмінка від «пани»). Ці форми можуть мати різне походження: або архаїчна форма називного відмінка множини іменників з давньою основою на *-ŭ (сватове), або запозичена питома форма називного множини (панове — від пол. panowie)[3], або утворені за аналогією до них форми (сестрове, братове).

Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване, Василю Миколайовичу, пане офіцере (але можна і пане офіцер)[4].

I відміна

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о, -е (-є), -ю.

  • Тверда група має закінчення -о: дружино, перемого, сестро;
  • М'яка група має закінчення -е: воле, земле, Катре, Ілле, Насте, а після голосного та апострофа — закінчення -є: Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є;
  • Мішана група має закінчення -е: теще, душе, площе;
  • Деякі іменники цієї відміни з основою на м'який приголосний зі значенням пестливості мають закінчення -ю: бабусю, доню, матусю (хоча слово «мати» належить до ІІІ відміни, але «матуся» — до І відміни), Олю, Олюню, Настусю (але Насте).

II відміна

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

  • Тверда група має закінчення:
    • для більшості безсуфіксних іменників: друже, Петре, Максиме, Києве, Львове, козаче, вовче (для цього типу відмінювання також характерне чергування г, к, х//ж, ч, ш);
    • -у: (1) якщо іменник містить суфікс на -к-, зокрема -ик, -ок,-ко: батьку, синку, критику, супутнику (крім парубок - парубче), (2) якщо це власні імена іноземного походження з основою на г, ґ, к, х: Людвіґу, Фрідріху, Рюрику; а також іменники: ді́ду, та́ту, си́ну.
    • іменник Олег має дві форми: Олегу, Олеже. Перший варіант є пізнішим, утвореним за аналогією до сину, батьку, діду, другий давнішого походження і пов'язаний з чергуванням приголосних внаслідок першої палаталізації.
  • М'яка група має закінчення:
    • -ю для більшості іменників: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю;
    • для деяких іменників, що закінчуються на -ець (з характерним чергуванням): женче (від жнець), кравче (від кравець), шевче (від швець), хлопче, молодче (але бійцю, борцю, знавцю, добровольцю, а також як прізвища — Жнецю, Кравцю, Швецю). Ця особливість пов'язана з наслідками третьої палаталізації, походженням цього м'якого суфікса від ранішого твердого;
    • іменник Ігор, хоч і належить до м'якої групи ІІ відміни, але нормативно за правилами правопису має форму Ігоре[5], хоча в мовознавчій літературі зустрічається також Ігорю[6].
    • для іменників середнього роду на -е кличний відмінок тотожний називному.
  • Мішана група має закінчення:
    • (для власних назв з основою на шиплячий та загальних з основою на -ж, -р): пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше;
    • (для деяких іменників мішаної групи з основою на шиплячий, крім -ж, -р): слухачу, керманичу, викладачу, читачу, товаришу.

III відміна

Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення

  • -е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте;
  • -и: мати.

IV відміна

Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення

  • -я (після шиплячого — -а): галченя́, гуся́, дитя́, ім’я́, козеня́, пле́м’я; коліща́, курча́, лоша́.

Звертання з двох слів

Якщо звертання складається:

  • з імені та по батькові — обидва слова вживаються у кличному відмінку: Олександре Петровичу, Оксано Петрівно.
  • з іменника та імені — обидва слова мають форму кличного відмінка: друже Іване.
  • з іменника та прізвища — прізвище завжди має форму називного відмінка: пане Ковальчук.
  • прикметники та займенники у складі звертання мають форму називного відмінка: шановний пане, моя зіронько.

У грецькій мові

У давньогрецькій форми кличного у більшості слів збігалися з формами називного, за винятком іменників чоловічого роду ІІ-ої, і частково ІІІ-ої відміни. Іменники ІІ-ої відміни (що мали в називному закінчення -ος), утворювали форми вокатива заміною його на : ἄνθρωπος («людина») — ἄνθρωπε («людино»), ίππος («кінь») — ίππε («коню»), λύκος («вовк») — λύκε («вовче»). Іменники ІІІ-ої відміни з прикінцевим не мали окремих форм кличного відмінка (νύξ — «ніч», νύξ — «ноче»); але в іменників цієї відміни з прикінцевим -ις форма вокатива являла собою «чистий» корінь (з необхідними фонетичними чергуваннями): πόλις («місто», «поліс») — πόλι. Деякі слова мали неправильні, іррегулярні форми вокатива: Σωκράτης («Сократ») — Σώκρατες («Сократе»), ᾰ̓νήρ («чоловік») — ᾰ̓́νερ («чоловіче»).

У новогрецькій мові іменники чоловічого роду ІІ-ої відміни зберігають у формах кличного відмінка закінчення , проте, у розмовному мовленні часто замість них вживаються форми знахідного: Έλα εδώ, Χρήστο («Ходь сюди, Христе») — замість літературного Έλα εδώ, Χρήστε. Іменники інших відмін теж можуть набувати в звертаннях форм акузатива (як в офіційному, так і в неофіційному мовленні), за винятком слів катаревуси, що зберігають давньогрецькі форми: Ἕλλην («грек», «еллін», відповідає димотичній формі Έλληνας) — Ἕλλην! («греку!», «елліне!»)[7].

У романських мовах

Латинська мова

У більшості іменників латинської мови кличний відмінок (casus vocatīvus) збігається з називним (casus nominatīvis). Винятком є іменники чоловічого роду другої відміни в однині (які закінчуються на -us у називному відмінку) — у кличному вони мають закінчення -e: amicus («друг») — amice («друже»), barbarus («варвар») — barbare («варваре»), dominus («пан») — domine («пане»), lupus («вовк») — lupe («вовче»), Brutus («Брут») — Brute («Бруте»), Dominus («Господь») — Domine («Господи»). Якщо основа закінчується на -i, закінчення кличного нульове: filius («син») — fili («сину»), Iulius («Юлій») — Iuli («Юлію»), Publius («Публій») — Publi («Публію»).

Іменники чоловічого роду інших відмін, а також жіночого і середнього роду не мають окремої форми вокатива, у них її замінює форма номінатива: frater («брат») — frater («брате»), pater («батько», «отець») — pater («батьку», «отче»).

Іменники із закінченнями -eus, як правило, теж не мають окремої форми називного відмінка: Deus («Бог») — Deus («Боже»). Займенник meus («мій») може мати форму вокатива , але може також вживатися у звертаннях і в номінативі: звичайно mī deus («Боже мій!»), у «Вульгаті» Ієронима Стридонського трапляється лише deus meus. Щодо язичницьких богів вживається етимологічно споріднений термін divus — з формою кличного відмінка dive.

Форм кличного відмінка набувають і прикметники чоловічого роду з «класичним» закінченням -us: iustus («справедливий») — iuste («О, справедливий!»), novus («новий») — nove («О, новий!»). Форму вокатива мають як звичайний, так і найвищий ступінь прикметника: iustissimus («найсправедливіший») — iustissime («О, найсправедливіший!»). Можливе утворення кличного відмінка від форм чоловічого роду дієприкметників минулого часу пасивного стану: laudatus («похвалений») — laudate («О, похвалений!»).

Румунська

У румунській мові іменники чоловічого та середнього роду утворюють вокатив за допомогою закінчення -e, цей спосіб може бути успадкованим з народної латини. Наприклад, om («чоловік», «людина») — omule («чоловіче», «людино»), băiat («хлопець») — băiete або băiatule («хлопче»), Ion («Іван») — Ioane («Іване»). В іменників жіночого роду форми кличного відмінка утворюються заміною закінчення на -o, очевидно, ця морфема має слов'янське походження. Наприклад, soră («сестра») — soro («сестро»), Ileana («Олена») — Ileano («Олено»). Показником кличного відмінка множини для всіх родів є закінчення -lor: fraţi («брати») — fraţilor! («брати!»), doamne şi domni («пані й пани») — doamnelor şi domnilor! («пані й панове!»).

В інших слов'янських мовах

Російська

Історичний вокатив

Історичний вокатив російська мова втратила. Побачити його зараз можна тільки в архаїзмах, наприклад: Бо́же (вокатив від Бог), Го́споди (від Господь), влады́ко (від влады́ка), вра́чу, ста́рче, о́тче, бра́те, сы́не, дру́же, кня́же.

Сучасний кличний відмінок

У сучасній розмовній російській мові власні імена і група імен прозивних (наприклад: мама, папа), часто приймають спеціальну «скорочену» форму (мам, пап або навіть ма, па). Деякі лінгвісти розглядають її як кличний відмінок,[8] що перебуває зараз на стадії розвитку. Водночас існують думки,[9] що це звичайне просторіччя, якому не місце в літературній мові. Ця форма застосовується тільки до імен та іменників, що закінчуються на «а» або «я», і твориться їх відкиданням:

  • Лен, где ты?
  • Саш, я здесь…
  • Юль, принеси мне, пожалуйста….

Цікавою фонетичною особливістю цих форм є те, що прикінцевий дзвінкий приголосний при цьому не оглушується: Федь! ([Фед'], а не [Фет']), Серёж! ([Сер'ож], а не [Сер'ош]).

Також у просторіччі, як вокатив, можуть вживатися слова: сына, доча, деда.

Болгарська

У болгарській мові кличний відмінок, поряд з називним, є одним з двох збережених відмінків після втрати цією мовою системи відмінювання імен. Утворюється аналогічно українському, доданням до основи закінчення , рідше , , а також заміною на : Петър («Петро») — Петре («Петре»), другар («товариш») — другарю («товаришу»), глупак («дурень») — глупако («дурню»), жаба — жабо.

Польська

У польській мові кличний відмінок (wołacz) утворюється в іменників І-ої відміни заміною закінчення -a на -o. Слова, що закінчуються на -sia, -cia, -nia, і -dzia міняють -a на -u, а слова із суфіксом -ść — приймають закінчення -i. У більшості слів чоловічого роду форма кличного відмінка збігається з формою місцевого (bracie, synu, człowieku) лише невелика група слів має окремі форми: Bóg — Boże, ojciec — ojcze, chłopiec — chłopcze, człowiek — człowiecze (для останнього прикладу — тільки в поезії). У слів середнього роду, а також у множині всіх родів форма кличного збігається з формою називного.

Словацька

До кінця 1980-х років кличний вважався у словацькому мовознавстві окремим відмінком. Зараз цю граматичну категорію розглядають як застарілу, а деякі збережені питомо словацькі форми вокатива вживаються тільки в архаїзованому, релігійному, або іронічному контексті: Boh — Bože, Kristus — Kriste, pán — pane, otec — otče, človek — človeče, chlap — chlape, chlapec — chlapče, Ježiš — Ježišu, priateľ — priateľu, brat — bratu, bratku, syn — synu, synku, mama — mamo, žena — ženo.

Для інших слів можуть вживатися форми за зразком чеського вокатива: majster — majstre, šéf — šéfe, švagor — švagre.

Деякі просторічні форми вокатива могли утворитися під впливом угорської мови. Вони стосуються термінів спорідненості й особових імен: otec — oci, mama — mami, babka — babi, Paľo («Павло») — Pali, Zuza («Сусанна», «Суся») — Zuzi.

Чеська мова

Утворення форм кличного відмінка (vokativ, volatel) аналогічно українському: pan profesor («пан професор») — pane profesore! («пане професоре!»), Ježíš («Ісус») — Ježíši! («Ісусе!»), Marek («Марко») — Marku! («Марку!»), paní Eva («пані Єва») — paní Evo! («пані Єво!»), knížka — knížko!. У слів, що закінчуються на -e, та , форма кличного збігається з формою називного: Jiří («Юрій», «Їржі») — Jiří! («Юрію!», «Їржі!»), Marie («Марія») — Marie! («Маріє!»), pan Dobrý («пан Добрий») — pane Dobrý! («пане Добрий!»).

Ознакою розмовного мовлення є вживання чоловічих прізвищ у формі називного відмінка: pane Novák! (замість офіційного pane Nováku!). Щодо жіночих форм прізвищ, то вони, будучи за походженням прикметниками, не мають окремих форм вокатива (pani Nováková!).

У грузинській мові

У грузинській мові кличний відмінок утворюється доданням закінчення -ო («-о») до основ, що закінчуються на приголосний, чи закінчення -ო або -ვ («-в») до основ з прикінцевим голосним. Наприклад, კაცი, «каці» («чоловік») — კაცო, «кацо» («чоловіче»); პეტრე, «Петре» («Петро») — პეტრეო, «Петрео» або პეტრევ, «Петрев» («Петре»).

Прикметники теж мають форму вокатива, її утворення аналогічне іменниковому: ლამაზი ქალი, «ламазі калі» («гарна жінка») — ლამაზო ქალო, «ламазо кало» («гарна жінко!»).

Свою форму кличного відмінка мають також займенники ІІ-ої особи однини і множини, вона утворюється відкиданням прикінцевого ნ («н»): შენ, «шен» («ти») і თქვენ, «тквен» («ви») мають форми вокатива შე, «ше» і თქვე, «ткве». Наприклад, შე ლამაზო ქალო («ти, гарна жінко!»).

Примітки

  1. Л. П. Павленко Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Петрівна Павленко.. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — С. 79.
  2. Лаврентій Зизаній. Граматика словенська. — Ізборник. — С. 30
  3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3.
  4. Чукіна В. Ф., Почтаренко Г.С., Почтаренко О. М. (2000). Український правопис в таблицях і схемах (укр.). К.: Логос. с. 86. 
  5. «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові», Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кличний відмінок.
  6. Словники України on-line. lcorp.ulif.org.ua. Процитовано 2016-02-12. 
  7. Holton, David, Irene Philippaki-Warburton, and Peter A. Mackridge, Greek: A Comprehensive Grammar of the Modern Language (Routledge, London and New York:1997), pp. 49-50 ISBN 0415100011
  8. Полонский А. В. Эготив, вокатив, номинатив: субъект и падежная парадигма. // Русский язык за рубежом. — Москва. — № 3. — С. 27-35.
  9. Новая звательная форма // грамота.ру

Література

  • Вихованець І. Р. Кличний відмінок // Українська мова : енциклопедія. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 237.
  • «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові», Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кличний відмінок.

Див. також


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.