Велике князівство Литовське

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з ВКЛ)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське
1236 – 1795
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Велике князівство Литовське
Князівство у XV столітті
Столиця Новгородок (бл. 1240 р.)[1][2] або 1253 р.[3]

Троки (до 1323 р.)
Вільно (з 1323 р.)[4]

Мови руська, латина, польська (з 1696-го — офіційна[5][6][7][8]), литовська[9][10][11][12]
Релігії язичництво, православ'я, католицизм, уніатство, кальвінізм,лютеранство, іслам, юдаїзм, караїмізм
Форма правління монархія
великий князь литовський
 - 12531263 Міндовг (перший)
 - 17641795 Станіслав II (останній)
Історія
 - Засновано 1236
 - Ліквідовано 1795
Наступник
Російська імперія Flag of Russia.svg
Королівство Пруссія Flag of the Kingdom of Prussia (1750-1801).svg
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Велике князівство Литовське

Вели́ке князі́вство Лито́вське (лат. Magnus Ducatus Lithuaniae) — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 12361795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України (Русі), крайньої західної частини Росії, Придністров'я, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.

Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі балто-словянської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. Велике князівство Литовське значно розширене територіально у XIV-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.

1385 року великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно якої обидві монархії об'єднувались під владою єдиного правителя. 1387 у ВКЛ було прийняте християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, ВКЛ об'єдналося із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 князівство керувалося спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.

Наприкінці XV століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій[джерело?]. В елітарній культурі певний час панували руська мова (староукраїнська) та православ'я, які у XV-XVI столітті витіснили польська мова та католицизм.

Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.

Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.

Назва[ред. | ред. код]

  • Велике князівство Литовське (ст.укр. Великое Князство Литовъское, лат. Magnus Ducatus Lituaniae, пол. Wielkie Księstwo Litewskie) — коротка офіційна назва[14]; скорочено — ВКЛ.
  • Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ст.укр. Великое Князство Литовъское, Руское, Жомоитъское) — повна офіційна назва, з І Литовського статуту.
  • Велике князівство Литовське і Жомоїтське (ст.укр. Великое Князство Литовъское и Жомоитъское) — коротка неофіційна назва з хроніки XVI cт., вміщеної у рукопис Красинського, що акцентує на литовському характері держави.

Історія[ред. | ред. код]

Заснування[ред. | ред. код]

Мапа Литовського князівства, 1250
Булла Папи Римського від 1251
Кордони літописної Литви за М. Єрмаловичем

Одне з головних завдань, задля чого утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати східно-балтські племена (аукштайтів, жемайтів (жмудь), частину ятвягів та куршів) та русинів (північні русини поступово засвоїли у ВКЛ самоназву «литвини» — сучасні білоруси, південні русини — сучасні українці) для захисту від зростання впливу Тевтонського ордену (який у свою чергу був утворений для експансії на історичні терени балтських язичницьких племен та поширення серед них християнства).

У 1230-1240-ві литовський князь (перший та останній коронований король Литви) Міндовг об'єднав частину східно-балтських племен у державу Велике князівство Литовське. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім), Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

За Ґедиміна (13161341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства Литовського (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Турів, відбувалися спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. Хроніка Литовська пише, що в 1322 Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяслав. Цього року відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман Брянський з лицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги литви та жомойті[15] Гедимін поставив старшим намісником своїм Міндовга Гольшанського. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

Приєднання Русі[ред. | ред. код]

В'їзд Ґедиміна до Києва
Печатка Вітовта

У XIV столітті до складу Великого князівства Литовського ввійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольгерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357—1358 — Чернігово-Сіверщина, 1363 — Поділля; у 1362—1363 — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.

Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.

У 13811384 роках у Великому князівстві відбулася перша громадянська війна за владу між потомками Гедиміна. Завершилась компромісом, який, однак, не задовільняв жодну з сторін.

У 1384 герб «Погоня» став державним гербом.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, у 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

Невдоволення частини литовсько-руської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни. Внаслідок війни Великим князем Литовським став Вітовт Кейстутович. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовував на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставив фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснив у 13971398 два переможні походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря — слов'янське (києво-руське) населення звело кілька укріплень та замків (кін. XIV — поч. XV ст.): Караул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на Дністровському лимані, на лівому (Овідіопольському) березі), Коцюбіїв (Кацібей, Качибей — на берегах Одеської затоки, між двох лиманів — Хаджибейського (Кацибейського) і Куяльницького (Куганлык); на місці сучасної Одеси), кілька військових поселень на Південному Бузі (Бужин (?)) і нижньому Дніпрі (Дашів та Вітовтова Митниця).

З 1398 Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Поразка литовсько-руських військ 1399 року на Ворсклі перекреслила плани Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилося становлення самостійної Литовсько-Руської держави, а Вітовт був змушений іти на зближення з Польщею.

У 1401 підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до князівства, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення Великого нязівства та Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво владної верхівки князівства (1387).

З обранням Казимира Ягеллона польським королем у 1447 році Кревська унія, укладена в 1385, перетворилася на династичну — через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 — Ягеллони, нащадки Ягайла). Спроби литовсько-руської еліти отримати окремого від Польщі правителя не здобули успіху.

Громадянська війна[ред. | ред. код]

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1386—1434)

В 14321440 у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалася громадянська війна. Протягом 4 років (1432—1435) в межах князівства фактично існувало дві держави — власне Литва (сьогодні Білорусь) і Велике князівство Руське. Перше очолював син Кейстута та брат Вітовта, Сигізмунд, друге — Свидригайло, син Ольгерда та брат Ягайла, якого проголосили Великим князем Руським, хоча осідком Свидригайла спочатку був Полоцьк.

У 1447 після обрання на польський престол великого князя литовського Казимира IV польські магнати вимагали приєднання до Польщі Волині та Східного Поділля, але Казимир IV відхилив домагання польських феодалів.

Політичний та державний устрій держави формувався у XV—XVI століттях як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувалося посилення влади феодалів над селянством, оформлення їхньої особистої залежності, втрата прав на землю.

Територіальний поділ і кордони у 16 столітті[ред. | ред. код]

«Хрещення Литви», Ян Матейко

Радомська конституція 1505 визначила органи станової монархії держави — двопалатний сейм (сенат, шляхетська хата), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В першій половині XVI століття під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 шляхта почала надсилати своїх депутатів до сейму. Виняткове становище шляхти та магнатів у Великому князівстві Литовському, закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588. Одночасно князівська влада здійснювала ліквідацію удільних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 15641566 Велике князівство Литовське було поділене на 13 воєводств; на українських землях було утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З другої половини XV століття у становищі Великого князівства відбуваються значні зміни: послаблення Золотої Орди, посилення зіткнень з Московією за кордони (у війні 1500—1503 Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на Велике князівство Литовське (з 1480-х).

За вказівкою польського короля Сигізмунда I у 15061548 зібрано відомості про стан південних кордонів Великого князівства Литовського на південному сході України[джерело?].

Південно-західний кордон Литовського князівства проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берегу Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в праву притоку Вовчої річки Солона); далі йшов до джерел річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства.

Утворення Речі Посполитої[ред. | ред. код]

Докладніше: Річ Посполита
Карта князівства з підписом «Литва» (1596)
Герб Речі Посполитої

Неспроможність протистояти тискові Московії в Лівонській війні (15581583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 році Люблінської унії.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту (Республіку). У її складі Велике князівство Литовське зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета — пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських Статутів, державну («руську») мову. Одночасно пришвидшилось спольщення та окатоличення еліти Великого князівства Литовського — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури.

Також за умовами унії ВКЛ втрачало майже всі українські землі — Київське, Волинське і Брацлавське воєводства на користь Польської Корони. У межах Великого князівства Литовського залишились тільки північно-західні руські землі — Берестейщина й Пінщина.

Внутрішню й зовнішню політику Речі Посполитої визначала Польща. Але провідна роль магнатів у Великому князівстві Литовському зумовила посилення їхньої ролі і в Речі Посполитій. Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця XVI-го століття сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті держави. На початку XVII-го століття шляхта спробувала посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель. Але в 16061607 Сигізмунд ІІІ розгромив рокош — масовий збройний виступ шляхти.

Поява козацтва[ред. | ред. код]

З кінця XV століття на південних кордонах почалося виникнення козацтва. Керівні кола, магнати Великого князівства Литовського в першій половині XVI-го століття переважно прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів Великого князівства Литовського. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, яка система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і призвести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Шляхта Великого князівства Литовського, що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.

В першій половині XVI століття козацтво почало формуватись як самостійна сила у Великому князівстві Литовському, що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московії. У 1550-х діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від Великого князівства Литовського спільноту, що здійснювала власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорозької Січі.

У 1560козаки брали активну участь у війні Великого князівства Литовського та Московії. Уряд Великого князівства Литовського і гетьман Григорій Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. У 1568 створено перший реєстр козаків у Великому князівстві Литовському — 300 козаків, які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща.

Як частина Речі Посполитої Литва наприкінці 16-го — першій половині 17-го століття воювала з Московією, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати та шляхта були активними учасниками польського вторгнення в Московію на початку 17-го століття.

Під час Хмельниччини війська Великого князівства Литовського брали участь у боротьбі проти української козацької держави. Литовський гетьман Януш Радзивілл (16121655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому в 1651 Києві. У 1654 його війська розгромлені українськими козаками в Білорусі.

Занепад[ред. | ред. код]

Magnus Ducatus Lithuania, Tobias Lotter, 1780
Монета Олександра Ягеллона. Початок XVI ст.
Монета Олександра Ягеллона. Початок XVI ст.

Із середини XVII століття спроби Великого князівства Литовського зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово Велике князівство Литовське втратило риси державності та перетворилося у провінцію Польщі. З другої половини XVII століття не збиралися окремі сейми Великого князівства Литовського; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. В кінці XVII століття серед великолитовських магнатів розпочалась громадянська війна між впливовими магнатськими родами спричинена надмірним посиленням шляхетського роду Сапіг. А події Північної війни (17001721) — воєнні дії на території Великого князівства Литовського, захоплення Швецією та Московією — призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення.

Рішеннями сейму в 17881792 ліквідовано залишки автономії Великого князівства Литовського — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.

Як складова частина Речі Посполитої в 1795 більша частина Великого князівства Литовського за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.

У XIX столітті історичну назву Литва, яка до того часу використовувалася стосовно сучасних білоруських, українських і литовських територій, з політичних мотивів було закріплено за землями, що становлять сучасну Литовську республіку, яка стала юридично незалежною 1918.

У 1940 та знову 1944 Литву було окуповано й анексовано СРСР.

У 1991 відновлено незалежність.

Культура[ред. | ред. код]

Музика[ред. | ред. код]

Музичне мистецтво Великого князівства Литовського розвивалося в рамках народної і високої культури. Спочатку найбільший вплив мала народна, а згодом і церковна музика, в 17-му столітті почався активний розвиток світського музичного мистецтва, що вилилося у створення приватних оркестрів та капел. Перший оперно-балетний театр європейського класу з'явився в Несвіжі 1724[16]. П'єси для театру писала дружина Михайла Казимира Радзивілла — Франциска Урсула. У придворній капелі Карла Станіслава Радзивілла служив капельмейстером відомий німецький композитор Ян Давид Голанд. У 18-му столітті в театрі ставилися класичні твори зарубіжних та місцевих авторів.

Театр[ред. | ред. код]

Початок театрального мистецтва Великого князівства Литовського лежить в народному театрі з його обрядовими піснями і танцями, де були присутні елементи ігрового дії і театрального перевтілення. Елементи театралізованого дійства є в багатьох календарних і родинно-побутових обрядах. Першими акторами були скоморохи, виступи яких, насичені народними піснями, танцями, прислів'ями та приказками, жартами і трюками, ставали подією будь-якого свята. Пізніше, у 17-му — 18-му століттях, мистецтво скоморохів перетворилося в балагани, мистецтво лялькових театрів — у вертепи. Іноді скоморохи виступали з ведмедями, дресованими в спеціальних школах, найбільш відомою з яких була Сморгонська ведмежа академія. Школа мотузяних стрибунів існувала в Семежеві поблизу Копили.

Архітектура[ред. | ред. код]

Книгодрукування[ред. | ред. код]

Започаткував книгодрукування на території Великого князівства Литовського доктор медицини Франциск Скорина з Полоцька. Почав роботу в 1517 році, коли надрукував псалтир у Празі, потім 22 священні книги в перекладі білоруським ізводом церковнослов'янської мови (також існує інша версія, що церковним стилем давньоукраїнської мови). Згодом переніс свою діяльність до міста Вільно, де Скорина надрукував в 1526 році «Апостол» і «слідувати псалтир».

У Литві свою роботу друкарів після втечі з Москви продовжили і відомі першодрукарі Іван Федорович і Петро Мстиславець. Вони працювали у гетьмана Григорія Ходкевича, який заснував друкарню у своєму маєтку Заблудове. Першою книгою, надрукованою в Заблудовський друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстиславцева, було «Учительні євангелія» (1568 року) — збірка бесід і повчань з тлумаченням євангельських текстів. У 1570 році Іван Федоров видав «Псалтир з Часословцем», який широко використовувався також і для навчання грамоти. Першу книгу литовською мовою склав і видав в Кенігсберзі в 1547 році Мартінас Мажвідас — «Прості слова катехізису». Книга мала, крім катехізису, віршовану передмову, одинадцять церковних піснеспівів з нотами і перший литовський буквар. У Вільно в XVI і XVII столітті діяли будинок друку писаря Меркеліса Пяткявічюса і уродженця міста Йокубаса Моркунаса. Пяткявічюс в своєму будинку друку в 1598 році видав першу протестантську книгу литовською мовою у Великому князівстві Литовському [17]. Моркунасом в 1600 році за підтримки воєводи Христофора Радзивілла Перуна видана «Postilla lietuviška …» — найбільший здобуток литовською мовою, виданий у Великому князівстві Литовському в XVI столітті[18].

«Библия руска» Франциска Скорини, 1517

У 1629 році професор Віленського університету Константінас Сірвідас підготував перший польсько-латинсько-литовський словник, що мав назву «Dictionarium trium linquarum» («Словник трьох мов»). Перше видання вийшло в світ у Вільні приблизно в 1620 р, а потім словник неодноразово перевидавався: 2-е доповнене видання +1629; 1631, 1642, 1677, 1713. Словник призначався для студентів, які вивчають поетику і риторику; містив близько 14 000 слів. До середини XIX століття словник був єдиним друкованим в Великому князівстві Литовському словником литовської мови (словники литовської мови видавалися в Пруссії). Сірвідас також видав збірку проповідей (точніше — конспектів або короткого змісту проповідей) «Punktai sakymų» литовською і польською мовами (перше видання 1629,а друге 1644). Видав коментарі до «Пісні над піснями» і «Послання апостола Павла до ефесян» («Explanationes in Cantica Canticorum Salomonis et in epistolam D. Pavli ad Ephesios»). У 1629 або 1630 році Констанітнас Сірвідас підготував і видав першу граматику литовської мови «Ключ до литовської мови» («Clavis linguae lituanicae»; «Lietuvių kalbos raktas»), але це видання не збереглося. В 1737 році, також у Віленському університеті, невідомим автором була видана граматика литовської мови «Граматика головного говірки Литовського Князівства» (обкладинка: «Universitas lingvarum Litvaniae in principali ducatus ejusde [m] dialecto grammaticis legibus circumscripta …»).

У XVII столітті важливим видавничим центром Великого Князівства Литовського стають Кедайняй. Тут поруч із заснованою 1625 р реформатською школою, з ініціативи Януша Радзивілла в 1651 р відкривається видавничий дім. У 1653 р в Кедайняй уродженцем і бургомістром міста (1631—1666) Степонасом Яугелісом-Возом за допомогою Януша Радзивілла литовською мовою тиражем в 500 екземплярів видається велике видання «Knygą nabožnystės krikščioniškos». Книга має першу віршовану дедикацію литовською мовою зі зверненням до Янушу Радзівіллу «Мілостной прийняти цю працю, слухатися Слова Господнього, молиться до Бога, співати милосердно». Це найбільше кальвіністське видання у Великому Князівстві Литовському. Крім цього видання, у будинку друку видавалися роботи Самуеліса Мінвідаса, Йонаса Божімовскіса (старшого), Йонаса Божімовскіса (молодшого), Самуеліса Тамашаускас, Самуелісом Богуславасом Хілінскісом і окремо від першого Йонасом Божімовскісом (старшим) готували Біблію литовською мовою, виданий трактат Адама Расіуса про політику і права в торгівлі.

Освіта[ред. | ред. код]

У XIII столітті писемність стала поширюватися серед містян, купців та ремісників. У XIV і особливо в XV столітті в великих маєтках створювалися школи. Розширилося навчання дітей мандрівними вчителями-самоучками («майстрами грамоти»). Курс навчання обмежувався елементарною грамотою.

Проникаючи в Литву, католики також засновували свої училища. Однією з перших була колегія, заснована королевою Ядвігою для 12 литовців при Празькій академії; потім була заснована Краківська академія, де закінчили курс чимало литовських бояр. Однак і католицькі училища викладали спочатку тодішньою руською літературною мовою. Так, в 1454 році було засновано при віленському св. Станіслава катедральному соборі училище для підготовки духовенства. У цьому училищі навчалися і представники світських професій, однак значна частина його випускників призначалася для духовної служби в костелі. В цьому училищі від заснування і до початку XVII століття науки викладалися на латині та староукраїнською мовою. Викладали в костьольних школах не тільки в Литві, але і Жемайтії аж до кінця XVII століття[19].

У XVI столітті в містах і містечках Великого князівства Литовського виникли кальвіністські школи, пізніше школи різних католицьких орденів: єзуїтів, василіан, аріан. У XVI—XVII ст. важливу роль в організації освіти зіграли братські школи.

Кальвіністські школи[ред. | ред. код]

У 1550-х рр. у Вільні, Бересті, Кейданах, Несвіжі, Біржаї, Клецьку, Дубинках[яких?] виникли кальвіністські громади. До 1560-х років кальвінізм прийняли більшість маґнатів Великого князівства Литовського, число громад ширилося. При громадах почали зводити храми, засновуватися школи.

У другій половині XVI-початку XVII ст. кальвіністські школи існували в Шилуву, Вітебську, Новогрудку, Орші, Ів'ї, Сморгоні, Заславлі, Ковні, Мінську, Копилов, Плунге, Койданові[джерело?], Любчі, Івенце, Ретавасі і інших місцях.

Особлива увага в школах приділялася релігійному вихованню, проте значне місце приділялося і світським наукам: вивчалися богослов'я, різні мови, риторика, історія, математика, антична поезія, церковний спів.

Вчилися 6-10 років. Випускники окремих шкіл отримували знання, достатні для вступу до університету.

Аріанські школи[ред. | ред. код]

Аріанство, як протестантська течія в християнстві, з'явилося на початку IV століття в Римській імперії. У XVI столітті ідеї аріанства відродилися у вигляді вчення социніан, прийшли вони і до Великого князівства Литовського. Найбільш значні социніанські громади були в Новогрудку, Ів'ї, Несвіжі. При громадах відкривалися школи. Так, існували школи в Ів'ї, Любчі, Клецьку, Лоську[ru], Несвіжі.

Школи мали 3-5 класів. Крім богослов'я в них вивчалися праці стародавніх філософів, грецьку, латинську, польську та білоруську мови, риторика, етика, музика, арифметика й ін. Вчилися діти не тільки социніан, а й інших (католики, православні).

Найбільш відомою була школа в Ів'ї. У 1585—1593 рр. її ректором був Ян Ліциній Намисловський.

Братські школи[ред. | ред. код]

Православні братства зазвичай створювалися при православних церквах і монастирях. Одним із багатьох завдань братств було гуртування православних умів щоб видавати полемічну літературу проти Берестейської унії. Львівська братська школа була відкрита в 1586 році, в Бересті (1591), Могильові (1590—1592), Мінську (1612), у Києві — у 1615 році (на Подолі). У 1632 році Київська братська школа об'єдналась із лаврською школою, заснованою в 1631 році Петром Могилою, і почала існувати як Києво-Могилянська колегія.[20]

На чолі школи стояв ректор, вчителі обиралися на зборах братства. Школи об'єднували учнів різних станів, мали 3-5 класів. У них вивчали різні мови, риторику, праці античних мислителів, музику. Давали і деякі пізнання в арифметиці, географії, астрономії.

Вища освіта[ред. | ред. код]

26 липня 1400 р. король Ягайло відновив діяльність Краківського університету, що мало особливе значення не тільки для Польщі, але й для Великого князівства Литовського — поки не були засновані ні Кенігсбергський (1544), ні Віленський університети (1579), Краківський університет був головною вищою школою для литовської молоді. Ягайло надавав підтримку литовцям, що навчалися в університеті: в 1409 році він доручив виділити будинок для розміщення бідних студентів, особливо тих, які «прибули з Литви і Русі».

Релігія[ред. | ред. код]

Князя Ольгерда називали в Константинополі «великим королем вогнепоклонників», бо він лишався поганином. Але православ’я поширилося серед литовців і навіть у княжій родині. Брат Ольгерда Любарт приймає православне хрещення з іменем Дмитро. Після смерті Юрія ІІ Болеслава волинські бояри 1340 р. обрали Любарта на князя Волині й Галичини (1340—1386). Тим часом Галичину, Холмщину й Західну Волинь завоював польський король Казимир. Любарт зберіг Луцьку землю. Він спорудив мурований замок у Луцьку, будував храми. За його правління Волинь цілком зберігала український характер.

У 1352 р. тирновський патріярх Феодосій ІІ поставив для Києва митрополита Феодорита, мотивуючи це переходом митрополита Феогноста до Москви. Але Константинополь домігся скасування такого рішення через неканонічність втручання Болгарської церкви до внутрішніх справ чужої юрисдикції.

Князь Ольгерд клопотався про поставлення свого родича ченця Романа на митрополита Київського. Але в Царгороді згодилися лише на поставлення його митрополитом Литви й Волині 1354 р., а Київським митрополитом з другою кафедрою в Москві призначили 1353 р. володимирського єпископа Олексія. Митрополит Роман (1354—1361) боровся за поширення свого впливу на всю територію України, Білорусії та Литви. Він мав кафедру в Новогрудку, але згодом оселився в Києві. Підлягали митрополитові Романові Полоцька й Туровська єпархії, а згодом і митрополія “Малої Росії”, тобто Галичини. Після смерті Романа його митрополія перейшла під владу митрополита Олексія.

На той час митрополит Олексій активно підтримував процес консолідації російських земель довкола Москви, а за союз з Литвою відлучив від Церкви князів Тверського й Смоленського. Литовський князь знов звернувся до Константинополя, погрожуючи переходом України й Білорусії на католицизм, якщо для них не буде висвячено окремого митрополита. Вселенський Патріярх 2 грудня 1375 р. висвятив болгарського ієромонаха Кипріяна на кафедру Київського митрополита.

Митрополит Кипріян (1375—1406) походив з Болгарії. Він прибув до Великого князівства Литовського 1373 р. як представник Константинопольського Патріарха. Деякий час Кипріян жив в Україні. Литовський князь Ольгерд висунув його кандидатом на київського митрополита. Патріарх прийняв цю пропозицію і призначив його на литовську кафедру.

Кипріян був високоосвіченою людиною. Він залишив кілька послань, а також переписаних власною рукою книг. Митрополит перекладав церковнослов’янською мовою твори Отців Церкви, виправив переклад Псалтиря, дбав про унормування перекладів богослужбових книг.

Митрополит Кипріян запровадив в Україні літургійну реформу патріярха Філофея, внаслідок чого в Україні з’явився переклад константинопольської редакції Єрусалимського уставу й відповідний комплекс богослужбових книг[21]. Нова редакція тексту Святої Літургії з’явилася в Греції в др. пол. ХІІІ ст. Патріярх Філофей у др. пол. XIV ст. прийняв цю редакцію в тому вигляді, як її вживали на Афоні, узгодив зі звичаями Константинопольської патріяршої церкви й запровадив відповідний служебник до використання. Переклавши служебник патріярха Філофея церковнослов’янською мовою, митрополит Кипріян не заборонив і попередніх церковних книг. Тому протягом тривалого часу співіснували дві відмінні редакції літургії.

Юрисдикція митрополита Кипріяна поширювалася на територію Великого князівства Литовського, після смерті ж митрополита Олексія 1378 р. – і на Московську державу та всю Росію. Щоправда, перша поява митрополита Кипріяна в Москві була невдалою: московський великий князь мав свого кандидата на зміну свт. Олексієві – свого духівника Михаїла Мітяя. Тому митрополита Кипріяна росіяни заарештували, протримали в ув’язненні, а потім вигнали геть. Однак дорогою до Константинополя російський кандидат у митрополити раптово помер. І висвячено на митрополита Київського і Великої Русі було 1380 р. архимандрита Пимена, що їхав у супроводі кандидата. Його несподівану появу в Москві зустріли неоднозначно, а патріярший собор засудив Пимена й визнав Кипріяна єдиним митрополитом Русі. І вже 1389 р. митрополит Кипріян поєднав під своєю владою всю територію історичної Київської митрополії. Російська частина Київської митрополії прийняла Кипріяна 1389 р. за свого митрополита. Але водночас митрополит Кипріян опинився під впливом великого князя Московського.

Тим часом 14 серпня 1385 р. в Кревському замку в Білорусії[22] була укладена Кревська унія. Польське королівство й Велике князівство Литовське об’єдналися в спільну державу через шлюб великого князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Ягайло прийняв католицизм, був коронований на короля об’єднаної держави й зобов’язався поширювати в ній католицьку віру. Управління Великим князівством Литовським лишається до його смерті за родичем Ягайла Вітовтом, людиною досить індиферентною релігійно. Сам Вітовт спершу був православним, 1386 р. перейшов на католицтво, потім повернувся до православ’я, а помер католиком. Він відмовляється насаджувати католицизм, але прагне політично унезалежнити Київську митрополію від впливу Московського князівства, з яким доходить до війни.

Після смерті Кипріяна 1406 р. князь Вітовт посилає до Константинополя полоцького єпископа Фотія, грека, для поставлення в митрополити. Він, однак, поставляється 1407 р. на кафедру митрополита Київського і всієї Русі з поширенням юрисдикції на Москву. Вітовт прийняв митрополита Фотія лише за умови, що він житиме в Києві та дбатиме про Православну Церкву в Литві. Але Фотій не додержав свого слова й пробув у Литві не більше місяця, потім же переселився до Москви.

Тоді Вітовт 1414 р. посилає до Царгорода посольство з проханням поставити на Київську митрополію вченого ієромонаха Григорія Цамблака, болгарина, племінника митрополита Кипріяна. Під впливом Москви Патріярх не тільки не виконав прохання князя, але й проголосив, що позбавляє ієромонаха Григорія священичого сану, й анафемував Григорія. Тоді князь Вітовт скликав 1415 р. в Новогрудку Помісний собор українсько-білоруської Церкви, де зібралися єпископи полоцький, смоленський, чернігівський, луцький, володимир-волинський, турівський, перемиський та холмський, православні князі й бояри. Собор 1415 р. посилаючись на прецедент з обранням митрополита Климента Смолятича 1147 р., обирає на митрополичий престол Григорія Цамблака (1415—1419/1420).

Григорій перебував у Болгарії, котра ще 1185—1186 рр. відновила свою незалежність від Константинополя. Церква Другого Болгарського царства мала за свій центр Тирново, де перебували патріархи. З 1375 р. патріярхом був свт. Євфимій Тирновський. Він багато працював над виправленням церковних книг, згуртував довкола себе цілу школу письменників і сам написав кілька творів – житія болгарських святих, похвальні слова, послання. Григорій згадує, як він був свідком зустрічі свт. Євфимія та митрополита Кипріяна.

Після початку правління Сигізмунда II Августа в Польщі настала повна релігійна терпимість. За його правління панівною релігією у Великому князівстві Литовському став кальвінізм, верхівка захоплювала костели, церкви, які перетворювала у кальвінські збори[23].

Економіка та грошова система[ред. | ред. код]

У XIII—XV століттях грошовою одиницею Великого князівства Литовського була литовська гривня[джерело?].

Спроби відновлення[ред. | ред. код]

Велике князівство Литовське намагалися відновити після його зникнення кілька разів. Ідею створення спеціальної провінції із західних провінцій Росії висловив сенатор М. К. Огінський у квітні 1811 року. Планувалося зробити об'єднання на території восьми губерній Російської імперії: Вільнюської, Волинської, Гродненської, Вітебської, Могилівської, Мінської, Київської, Подільської губернії, а також Білостоцької області і Тарнопольського повіту. Метою російського імператора Олександра I було нейтралізувати профранцузький вплив у колишніх "польських провінціях". Подібні плани були і з французького боку. Велике князівство Литовське — держава, що була створена 1812 року, після звільнення території Литви та Білорусі від Російської імперії військами Наполеона І.[24] Французькі війська 28 червня 1812 р вступили до Вільно. Першим в місто під біло-червоно-білим прапором увійшов уланський полк князя Домініка Радзивілла. У Вільно 1 липня 1812 Наполеон підписав декрет про відновлення Великого князівства Литовського в межах Мінської, Віленської, Гродненської губерній і Білостоцького округу. За декретом була створено Тимчасовий уряд ВКЛ. Ліквідовано у тому ж 1812 році після поразки Наполеона.[25]

До Революції в Російській імперії на території Білорусі та Литви поширилася ідеологія крайовців (Крайовци). Вона була патріотичним прагненням значної частини місцевих дворян та інтелігенції протистояти перетворенню своєї землі у звичайне передмістя Росії чи Польщі, була спробою зламати провінціалізацію литовсько-білоруських губерній (колишніх земель ВКЛ) - спробою перетворити їх на незалежний політично та культурно край, спроба протистояти русифікації. Після революції у 1918 році розроблявся проект Великого князівства Литовського та Білоруського концервативними політичними силами Білорусі на чолі з Едвардом Войніловичем.[26]

Ідея об'єднаної Литви, Білорусі та України політично чи ідеологічно не зникла і у новітні часи. Існують проекти, що фактично збігаються з кордонами ВКЛ, такі як Балто-Чорноморська вісь. Перший прем’єр-міністр Литовської Республіки, Казиміра Прунскене: «Я не втрачаю надії, що Балто-Чорноморський альянс — не тільки наше історичне минуле з часів Великого Литовського князівства. Певні історичні мотивації залишилися й досі».[27]

Вона розцінюється проросійськими силами, як спроба створити буферного "санітарного" поясу між Росією та Європою.

Див. також[ред. | ред. код]

Історія Литви
Coat of arms of Lithuania.svg
Доісторична Литва
Литовське князівство
Королівство Литви
Велике князівство Литовське
Річ Посполита
Російська імперія
Лісові брати (1905—1906)
Обер Ост
Королівство Литва
Литовська радянська республіка
Литовсько-Білоруська Радянська Соціалістична Республіка
Литовська Республіка
(Серединна Литва • Віленський край • Клайпедський край)
Окупація Литви СРСР
Окупація Литви Третім Рейхом
Лісові брати (1940-1957)
Литовська РСР
Литовська Республіка

Портал «Литва»

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Русина О. В. МІНДОВГ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 740. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  2. Вялікае княства Літоўскае : Энцыклапедыя. У 2 т. – Т. 1: Абаленскі – Кадэнцыя / Рэдкал. : Г. П. Пашкоў (гал. рэд.) і інш.; Маст. З. Э. Герасімовіч. – 2-е выд. — Мінск : БелЭн, 2007. — 688 с. ISBN 978-985-11-0393-1 — С. 7
  3. Гайба М. Новагародак // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 2 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. — Мінск: БелЭн, 2007. — Т. 2 (К – Я). — С. З57 — ISBN 978-985-11-0394-8.
  4. История Литвы / Эйдинтас А., Бумблаускас А., Кулакаускас А., Тамошайтис М. // Вильнюс: Eugrimas, 2013. ISBN 978-609-437-207-0 — С. 22
  5. https://repozytorium.amu.edu.pl/bitstream/10593/14325/1/CL_03_2010_11%20Irena%20SZCZEPANKOWSKA%20%28Polska%29%2C%20Języki%20prawa%20w%20państwie%20polskolitewskim%20%28od%20XVI%20do%20XVIII%20wieku%29%20z%20perspektywy%20komunikacji%20międzykulturowej%20i%20praktyk%20translatorskich.pdf
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 6 November 2018. Процитовано 6 November 2018. 
  7. http%3A%2F%2Fjk.sjol.eu%2Fdownload.php%3Fid%3D483c92db3a19c6e3fee9d513012e1982103a1c3b&usg=AOvVaw04QZEDq5TLBqVP5j2d_Up5
  8. https://books.google.com.ua/books?id=BnpxDwAAQBAJ&pg=PT328&lpg=PT328&dq=В+1696+году,+когда#v=onepage&q=В%201696%20году%2C%20когда&f=false
  9. О языке великих князей литовских и знати ВКЛ до XV в. и дальнейших судьбах литовского языка. Архів оригіналу за 21 December 2015. Процитовано 19 December 2015. 
  10. Lietuvių kalba: Poreikis ir vartojimo mastai(XV a. antra pusė — XVI a. pirma pusė). Архів оригіналу за 3 March 2016. Процитовано 19 December 2015. 
  11. LDK istorija: Lietuviškos priesaikos teismuose ir dvaruose. Архів оригіналу за 23 December 2015. Процитовано 19 December 2015. 
  12. Nro 12. nug Wiresnibes Didelos Kunegayksztites Letuwos. Wiresnibe arba Roda Siociesa Letuwos pri Wiresniawsos wysu Lanku yr Letuwos wayska Tadeuszas Kosciuszkas gałwos. Архів оригіналу за 2017-12-26. Процитовано 2015-12-19. 
  13. Грыцкевіч А. Вялікае княства Літоўскае // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі У 2 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. — Мінск : БелЭн, 2007. — Т. 1 : А — К. — С. 7–33. — ISBN 978-985-11-0393-1.
  14. [Gloger, Z. Geografia historyczna ziem dawnej polski, 1900. S. 271.]
  15. Ігор Литвин. «Загублений світ. Окремі сторінки білоруської історії» (редакція 2013) Литва і Русь. Архівовано 22 December 2015 у Wayback Machine.(рос.)
  16. Несвіж. Столиця Радзивіллів Архівовано 16 July 2012 у Wayback Machine.(рос.)
  17. Petkevičius, Merkelis. 1598 metų Merkelio Petkevičiaus katekizmas. — Kaunas, 1939. — XVI,187, [130] p. — (Švietimo Ministerijos Knygų Leidimo Komisijos leidinys; nr. 506). Faksimilinis leidimas kn.: Polski z litewskim katechizm albo krótkie w iedno mieysce zebranie wiary powinności i krześćiańskiej z pasterstwem zborowym i domowym … — Nakł. Malchera Pietkiewicza w Wilnie. Drukował Stanisław Wierzeyski w roku 1598.
  18. Ingė Lukšaitė. Jokūbas Morkūnas. Visuotinė lietuvių enciklopedija — T. XV (Mezas-Nagurskiai). — Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2009. — 493 psl.
  19. Козловский И. Судьбы русского языка в Литве и на Жмуди. // «Вестн. Зап. России» — 1869. — Т. IV, Кн. 10, Отд. II, С. 1−16; Кн. 11, С. 45−63; Кн. 12, С. 85−111.
  20. Загарбання українських земель сусідніми державами | Довідник школяра — кращі шкільні уроки по всім предметам. lessons.com.ua. Архів оригіналу за 2019-02-28. Процитовано 2019-02-27. 
  21. Пентковский А. М. Об особенностях некоторых подходов к реформированию богослужения // Православное богословие на пороге третьего тысячелетия / Материалы Богословской конференции Русской Православной Церкви (Москва, 7–9 февраля 2000 года). – М., 2000. – С. 331–332.
  22. Тепер село Сморгонського району Ґродненської області
  23. Огієнко І. Українська церква.— К.: Україна, 1993.— 284 с.— C. 90-92. ISBN 5-319-01166-0
  24. Лукашевич А. М. Проекты восстановления Речи Посполитой и Великого Княжества Литовского и их место в военно-стратегическом планировании Российской империи (1810—1812 гг.) // Внешняя политика Беларуси в исторической ретроспективе: Материалы международной научной конференции. — Минск: «Адукацыя і выхаванне», 2002. — С. 46—59.
  25. Януш Івашкевіч , Litwa w roku 1812, Варшава, 1912
  26. Казакевіч, А. Вялікае Княства Літоўскае як ідэалагічная рэальнасць.
  27. Балто-Чорноморський Союз: перспективи реалізації (частина 1). bintel.com.ua. Процитовано 2020-08-18. 

Література[ред. | ред. код]

Загальні праці[ред. | ред. код]

  • Русина О. В. Велике князівство литовське (ВКЛ)// Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1. — К., 2003. — С. 460—463;
  • Василенко Н. Литовско-Русское государство // Энц. словарь Брокгауза и Ефрона. — СПб., 1896. — Т. XVII. — С. 818—827;
  • Гуслистий К. Нариси з історії України. Випуск ІІ. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею. — К.: Вид-во АН УРСР, 1939. — 198 с.;
  • Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998;
  • Україна і Литва в XIV—XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти / Відп. ред. Смолій В. А.; авт. кол.: Берковський В. Г., Блануца А. В., Ващук Д. П., Гурбик А. О., Черкас Б. В. — Луцьк: ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. — 256 с.;
  • Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина XVII ст.): Навчальний посібник. — К., 2005;
  • Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Істина, 2006;
  • Столбуненко М. М. Державний лад українських земель у складі Литви та Польщі / В кн.: Історія державності на землях України: Експериментальний підручник// За загальн. ред. Бандурки О. М., Ярмиша О. Н. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. — С. 99—142;
  • Черкас Б. В. Політико-адміністративний устрій Великого князівства Литовського й українських васальних князівств // В кн.: Історія державної служби в Україні. Т. 1. — К., 2009. — С. 73—94;
  • Бычкова М. Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. М., 1996;
  • Кромм М. М. Меж Русью и Литвой: пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XIV — первой трети XVI. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М.: Квадрига, 2010. — 318 с.;
  • Яблонскис К. История государства и права Литвы. — Вильнюс, 1972;
  • Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1. С древнейших времен до 1569 года. Пер. с литовского Г. И. Ефремова. М.: Фонд им. И. Д. Сытина. Baltrus, 2005. — 680 с.;
  • Ермаловіч М. Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоўскае / М. Ермаловіч. — Мн.: Беллітфонд, 2000. — 448 с.;
  • Дземидович О. Велике князівство Литовське під час інтервенції Речі Посполитої в Російську державу 1609—1618 рр. // Український історичний збірник. — К., 2010. — Випуск 13. — С. 68—83;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. У 2 т. — 2-ге выд. — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2007. — Т. 1—2;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. Т. 3. Дадатак (А — Я). — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2010;
  • Енциклопедія історії України (ЕІУ). — В 10-ти тт. — К., 2003—2011. — тт. 1—8.
  • Василенко В. О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ — першої третини ХХ ст.: Монографія. — Д.: НГУ, 2006. — 659 с.;
  • Иконников В. С. Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2.
  • Бондарук Т. І. Західноруське право: дослідники і дослідження (Київська історико-юридична школа). — К., 2000. — 158 с.
  • Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). М.; Брянск, 1997.
  • Столяров А. М. История Великого княжества Литовского в отечественной историографии ХІХ — начала ХХ века. Автореферат дисс. …. к.и.н. по специальности 07.00.09 «историография, источниковедение и методы исторического исследования». — Казань: Казанский гос. ун-т, 2008. — 24 с.
  • Кириченко К. Історія Великого князівства Литовського в українській історіографії 1991—2003/4: основні тенденції // Ruthenica. — 2005. — № 4. — С. 215—229.
  • Маложон О. І. Історіографія та джерела дослідження правової культури литовсько-польського періоду (XIV—XVI ст.) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 2011. — № 4. — С. 212—216;
  • Гошко Т. Д. Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні // Історіографічні дослідження в Україні. — К.: НАН України. Інститут історії України, 2011. — Вип. 21. — С. 124—165 (продовження — Випуск 22).
  • Дячок О. Право Великого Князівства Литовського та українських земель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991—2007) // UKRAINA LITHUANICA. — 2009. — Т. 1. — С. 176—196.
  • Błachowska K. Wiele historii jednego państwa. Obraz dziejów Wielkiego Księstwa Litewskiego do 1569 roku w ujęciu historyków polskich, rosyjskich, ukraińskich, litewskich i białoruskich w XIX wieku / K. Błachowska. — Warszawa: Neriton, 2009. — 410 s. (Блаховська К. «Багато історії однієї держави. Образ минулого Великого князівства Литовського до 1569 р. у трактуванні польських, російських, українських, литовських і білоруських істориків XIX ст.» — Варшава: Neriton, 2009. — 410 с.);
  • Руда Оксана. Інтерпретація історії Великого князівства Литовського у слов'янській історіографічній традиції XIX ст. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість — С. 331—338.

Державний механізм та суспільний устрій Великого князівства Литовського (загальні питання)[ред. | ред. код]

  • Антоновичъ В. Б. Очеркъ исторіи Великаго княжества Литовскаго до половины XV столетія. — Выпуск І. — К., 1878;
  • Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы (1410). — Спб, 1885;
  • Барбашев А. Очерк литовско-русской истории: Витовт — последние двадцать лет княжения (1410—1430). — Спб., 1891;
  • Баранович О. І. Нариси магнатського господарства на півдні Волині у XVIII ст. // Студії з історії України. — 1926. — Т. І. . С.1-90; 1930. . Т.3. . С.61-116; Окр.вид.: К., 1926;
  • Барвінський О. Історія Руси. — Ч. ІІІ. Русь під пануванням Литви і Польщі, аж до сполучення тих держав під володінням Ягайлонів — Л., 1880. — 84 с.;
  • Барвінський Б. Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський. (1432—1440). Історична монографія. — Жовква, 1905; Беднов В. А. Православная церковь в Польше и Литве. (По Volumina legum). — Екатеринослав, 1908. — 511 с.;
  • Білецька О. В. Поділля на зламі XIV—XV ст.: до витоків формування історичної області. — Одеса, 2004. — 416 с.;
  • Брянцев П. Д. История Литовского государства с древнейших времен. — Вильна, 1889. — 659 с.;
  • Брянцев П. Д. Очерк древней Литвы и Западной России. — Вильна, 1891. — 150с.;
  • Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. — К., 1885. — 192 с.;
  • Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. М., 1892;
  • Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894;
  • Любавский М. К. Литовско-русский сейм. М., 1900;
  • Максимейко Н. А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902;
  • Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Т. 1. — Литовский период. — Одесса: Типография «Техник», 1912. — 599 с.; *Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910;
  • Лаппо И. И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. Юрьев, 1911;
  • Пичета В. И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921;
  • Пичета В. И. Феодальное поместье в XV—XVI в. в Великом княжестве Литовском / В. И. Пичета // Ученые записки Института славяноведения. — Т. 4. — М., 1951. — С. 242—326;
  • Пресняков А. Е. Лекции по русской истории, т. 2, ч. 1. М., 1939;
  • Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959;
  • Смирнов М. Ягелло-Яков-Владислав и первое соединение Литвы с Польшею — Одесса, 1868. — Ч. І. — 259 с.;
  • Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.,1987;
  • Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993;
  • Грушевський М. Історія України-Руси, т. 4—6. К., 1993—1995;
  • Ярушевич А. Ревнитель православия, князь Константин Иванович Острожский (1461—1530) и православная литовская Русь в его время. — Смоленск, 1896. — 249 с.;
  • Яковенко, Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центр. Україна). — К. : Наук. думка, 1993. — 411, [3] с. (2-ге вид. — К.: Критика, 2005).

Економічне життя Великого князівства Литовського. Цехова організація[ред. | ред. код]

  • Довнар-Запольский М. В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. — Т. 1. — К., 1901;
  • Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда — Августа в Литовско-Русском государстве. — М.: Изд -во АН СССР, 1958. — 548 с.;
  • Клименко Ф. Западно-русские цехи XVI—XVIII вв. — К., 1914;
  • Клименко Ф. Цехи на Україні. — К., 1929.

Судоустрій і судочинство, правова система[ред. | ред. код]

  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2002. — 464 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2003. — 560 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. У 2 кн. — Кн. 2 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2004. — 568 с.
  • Судебник Казимира (1468) / Отв. ред. А. Тила. — Вильнюс, 1967. — 32 с.
  • Законодательные акты Великого княжества Литовского XV—XVI вв. : [Сб. материалов] / Ленинград. Гос. ун‐т им. А. С. Бубнова. Ист. фак.; Подгот. к печати и предисл. И. И. Яковкина. — Л. : Гос. соц.‐экон. изд‐во. Ленинград. отд‐ние, 1936. — 152, [3] с.
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894.
  • Ковальова С. Г. Судоустрій і судочинство на українських землях Великого князівства Литовського: Монографія. — Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2008. — 200 с.
  • Гурбик А. О. Луцький трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 317;
  • Сас П. М. Коронний трибунал// В кн.: ЕІУ. — Т. 5. — К., 2008. — С. 178—179;
  • Гурбик А. О. Люблінський трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 382;
  • Коваленко Л. Право Великого князівства Литовського та його вплив на становлення українського права // Юридична Україна. — 2004. — № 2 (14). — С. 91-95.
  • Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1897. — Июнь.
  • Лаппо И. Подкоморский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века и начале XVII века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1899. — Август.
  • Лаппо И. Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XVI столетии // Журнал Министерства народного просвещения. — 1908. — Январь.
  • Лаппо И. Великое княжество Литовское во второй пол. XVI столетия. Литовско-русский повет и его сеймик. — Юрьев, 1911. — 624 с.
  • Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — Ч. ІІ. Литовсько-польська доба. — Вип. 1. Пам'ятники права. — Прага, 1924. (перевидання: К.: Україна, 1998)
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 1. Боярская дума Древней России. — Томск, 1903.
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 2. — Рада Великого княжества Литовского. — Томск, 1912.
  • Падох Я. Суди і судовий процес старої України: нарис історії. — Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. — Львів, 1990.
  • Попов Г. Луцький Трибунал 1578 р. // Праці комісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права. — Вип. І. — К., 1925.
  • Сердюк В. Найвищий судовий орган в українських землях за часів їх перебування у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (XIV — середина XVII ст.) // Право України. — 2006. — № 3. — С. 124—126.
  • Спрогис И. Земские суды Великого княжества Литовского // Акты, изданные Виленскою Археографическою комиссией. — Т. XVII. Вступит. статья. — Вильна, 1890.
  • Сокальська О. В. Становлення підкоморського суду в Україні (друга половина XVI ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 15. — С. 78-85.
  • Сурилов А. В. Общественно-политический строй и право Великого княжества Литовского. — Кишинёв, 1961.
  • Юхо И. А. Основные черты судоустройства и судопроизводства по Статуту Великого княжества Литовского 1529 года / Юхо И. А. // Первый *Литовский Статут 1529 года. — Вильнюс, 1982.
  • Ясинский М. Материалы для истории судоустройсва и судопроизводства в Литовско-Русском государстве. Акты о копных и панских судах. — Т. 1. — К., 1897. — 703 с.
  • Ясинский М. Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция. — Вып. 1. — К., 1901. −253 с.
  • Ясинский М. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. — К., 1894. — 207 с.

Магдебурзьке право на українських землях Литовсько-Руської держави[ред. | ред. код]

  • Багалій Д. Магдебурзьке право в Лівобережній Україні. — Львів, 1990;
  • Владимирський-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. — 1868. — Ч. СХХХІХ. — С. 467—554, 720—806; Ч. CXL. — С. 519—586; Його ж. Німецьке право в Польщі й Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV—XVIII в. — Львів, 1904. — Ч. 2. — С. 3-308;
  • Гошко Т. Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI — початок XVII ст.). — Львів, 2002. — 255 с.
  • Грицкевич А. П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI—XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). Мн., «Наука и техника», 1975. — 248 с.;
  • Каманин И. Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву// Университетские известия. — 1885. — № 2. — С. 52-64.
  • Кобилецький М. М. Магдебурзьке право в Україні: (XVI — перша половина XIX ст.): іст.-прав. дослідження / М. М. Кобилецький. — Л.: ПАІС, 2008. — 405 с.;
  • Кобилецький М. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV — перша половина XIX ст.). — Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. — Львів, 2010. — 40 с.
  • Кистяковский А. Ф. К вопросу о Магдебургском праве// Права, по которым судится малороссийский народ 1743. — К., 1879. — С. 83-110;
  • Резніков А. В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). — Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. — 208 с.
  • Тарановский Ф. В. Обзор памятников Магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование / Тарановский Ф. В. — Варшава, 1897.
  • Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і само- врядування. — К., 2008. — 360 с.
  • Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблема початкового датування. Науково-довідкове видання. — К., 2010.
  • Вовк О. Й. Уставні земські грамоти — джерело українського міського права XIV століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2011. — Випуск № 88. — С. 19—23.

Кримінальне право за Статутами Великого князівства Литовського[ред. | ред. код]

  • Максимейко Н. А. Источники уголовных законов Литовского Статута. — К., 1894;
  • Максимейко Н. А. Русская правда и литовско-русское право. — К., 1904;
  • Малиновский И. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. — К., 1894;
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894;
  • Mikalauskas, Antanas. Das Strafrecht der drei Litauischen Statute von 1529, 1566 und 1588. — Kaunas: Verlag J.Karvelio Prekybos Namai, 1937.
  • Андрюлис В. Уголовное право и процесс в Литве XV ст. //Socialistinė teisė. — 1974. — № 4;
  • Довнар Т. И., Шелкопляс В. А. Уголовное право феодальной Беларуси (XV—XVI вв)/ Учебн. Пособие. — Мн., 1995;
  • Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України: Навчальний посібник. — Львів: Ліга — Пресс, 2007. — 92 с.;
  • Слуцька Т. Розбій, грабіж та крадіжка за трьома редакціями Литовського статуту // Юридична Україна. — 2006. — № 8. — С. 23-25.
  • Сеньків Ю. В. Кримінальна відповідальність за злочини проти особи на українських землях у законодавстві Великого князівства Литовського // Юридична Україна. Щомісячний правовий часопис. — 2009. — № 5. — С. 15—20;
  • Сеньків Ю. В. Регулювання кримінально-правових відносин у єврейських громадах на українських землях в складі Великого князівства Литовського// Держава і право. — Випуск 45. — Юридичні та політичні науки. — С. 171 −177;
  • Сеньків Ю. В. Поняття та види злочинів у праві Великого князівства Литовського // Часопис Київського університету права. — 2008. — № 4. — С. 77—82;
  • Макаренко О. В. Види злочинів за Литовським Статутом 1588 р. // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПСУ. Серія: Право та державне управління. — 2011. — № 1. — С. 38—43.
  • Коваль Т. Ф. Система майнових покарань Литовського Статуту 1529 р. та Судебника 1550 р.: порівняльно-правове дослідження // Держава і право. — 2010. — Випуск 50. — С. 128—134;
  • Марисюк К. Б. Головщина як вид майнових покарань за Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр. // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності — 2009. — № 4. — С. 19-24;
  • Марисюк К. Б. Нав'язка як вид майнового покарання за Литовськими статутами// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — 2010. — № 3. — С. 30-36;
  • Шаломєєв Є. В. Розвиток поняття злочину у кримінальному праві України (Х — кінець XVII ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 16. — С. 62-64;
  • Ященко О. Розвиток інституту співучасті в деяких «державних злочинах» у період від «Руської Правди» до Литовських статутів // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 135—139;
  • Пальченкова В. М. Еволюція тюремного ув'язнення в трьох редакціях литовських статутів // Держава та регіони. Серія «Право». — 2011. — № 2. — С. 17-23;
  • Єпур М. В. Загальні принципи призначення покарання у писаному литовсько-руському праві XVI ст. // Держава і право. — Випуск 53. — Юридичні та політичні науки. — С. 158—163;

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Велике князівство Литовське

Примітки[ред. | ред. код]