Цезарепапізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Цезарепапізм (або цезаропапізм) — термін, введений в ХІХ ст. німецьким ученим І. Хергенретером, для позначення своєрідних відносин між імператорською владою і церквою у Візантійській державі: глава світської влади, імператор (цезар), фактично був і главою церкви (папою, патріархом). Однак термін набув більш широкого змісту: використання церкви державою як політичного інструменту, а священнослужителів як державних чиновників.

Термін[ред. | ред. код]

Цезарепапізм — (поєднання слів «цезар» і «папа») — система влади в державі, коли глава держави в той же час є главою церкви. Цезарепапізм був характерним для Візантійської та Російської імперій. Рідше його приписують католицькій церкві.

Історичне значення терміну[ред. | ред. код]

У ранньовізантійський період імператор, згідно з римськими принципами, вважав релігійні почуття своїх підданих частиною суспільної сутності (ius publicum) і мав майже необмежену владу над церквою. У Візантії церква, зрештою, як і на Заході в часи середньовіччя, перетворилася на потужну інституцію, до якої світська влада змушена була прислухатися. Тут можна говорити про тісний внутрішній зв'язок, про взаємозалежність ортодоксальної держави та ортодоксальної церкви. Це формувало з них щось на кшталт єдиного державно-церковного організму, чиї інтереси тісно переплітались. «Єдина держава, єдиний закон і єдина Церква» — такою була коротка формула державної діяльності імператора Юстиніана І (527–565). В одній зі своїх новел у 535 р. Юстиніан уперше від імені імператорської влади оголосив принцип злагодженості, єдності духовної і світської влади, «священства і царювання», який став стержневим принципом життєдіяльності ромейського суспільства. Тому особливо необхідно підкреслити, що саме в період царювання цього знаменитого імператора остаточно сформувалася одна з провідних тез ідеології середньовічного суспільства, — ідея союзу Християнської Церкви і Християнської Імперії (Imperium Christianum). У ромеїв це трансформувалося в особливу політичну теорію, що називалася симфонія («згода») — гармонійні взаємини між Православною Церквою і християнським імператором. Симфонія припускала рівноправні відносини і співробітництво між світською і духовною владою. Однак на практиці така «одностайність» дотримувалася не завжди. Такий союз неодмінно приводив до залежності церкви від імператорської влади. Тому в усі періоди існування Візантії типовим і навіть нормальним явищем була вищість імператорської влади над церковною. На відміну від Римської імперії, візантійський басилевс був не лише верховним воєначальником, верховним суддею і єдиним законодавцем, але й оборонцем віри та церкви, обранцем Бога. Звідси — імператор не тільки пан і повелитель, а й живий символ християнського владарювання. Вседержитель ніби підняв імператора над усім земним і людським. Тому він став предметом особливого, політично-релігійного культу, що включав різноманітні урочистості та церемонії, в яких брали участь підлеглі імператора та церква.

В Російській імперії[ред. | ред. код]

« Імператор як Християнський Государ, є верховний захисник і охоронець догматів панівної віри і охоронець правовірності і всякої в Церкві Святої благочиння. (...) У цьому сенсі Імператор в акті про спадковість престолу (1797 квіт. 5) іменується Главою Церкви »
Оригінальний текст (англ.)
Император яко Христианский Государь, есть верховный защитник и хранитель догматов господствующей веры и блюститель правоверия и всякого в Церкви Святой благочиния. (…) В сем смысле Император в акте о наследии престола (1797 апр. 5) именуется Главою Церкви».
»

— "Основные Законы", с. 42, 1832 р., [1]

В Римській кафоличній Церкві[ред. | ред. код]

Підпорядкованість папства Візантії досягла свого апогею при папі Пелагії I (556-561). Вигнавши папу Вігілія, імператор рекомендував на папський престол Пелагія, який служив апокрисарієем. Після того як він присягнувся прийняти «Три глави», візантійське військо доставило його в Рим. Для того щоб увічнити цю підпорядкованість, імператор, після смерті Пелагія, постановив, що в майбутньому пап, обраних римським кліром і народом, можна висвячувати лише після затвердження імператором. Іоанн III (561-574) був першим папою, обрання якого затвердив імператор[2].

Юстиніан, намагаючись відновити єдність імперії і церкви, в результаті виявився винуватцем їх остаточного розпаду і падіння. Безперервні війни виснажили Італію, велика частина півострова була розорена і безлюдна. Великий Рим опустився до рівня провінційного міста. Населення його зменшилася до 30-40 тисяч жителів. У готській війні остаточно зник античний світ. У 568 році лангобарди створили нове королівство в Італії. Решта під правлінням Візантійської імперії італійські території утворили одну провінцію, якою керував екзарх Равенни. У неї входило також римське герцогство з містом Римом, яке, однак, було відокремлено від равенських територій кільцем лангобардських герцогств. Це відокремлення також сприяло тому, що в римському герцогстві і в Римі єпископ міста у все більшій мірі опановував світською владою. У 579 році лангобарди розграбували Рим. Залишений і забутий там папа Пелагій II (579-590) марно звертався за допомогою до імператора Візантії[2].

Джерела[ред. | ред. код]

  • Балух В. О. Візантіністика: Курс лекцій. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2006. — С. 18-19; 103—105.
  • Войтович Л. В., Домановський А. М., Козак Н. Б., та ін. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. — Львів: Видавництво «Апріорі», 2011. — С. 94-96.
  • http://www.onlinedics.ru/slovar/pol/c/tsezarepapizm.html

Література[ред. | ред. код]

  • В. Ткаченко. Цезаропапізм (цезарепапізм) // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.767 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Каноническая территория, или Надменность власти мирской и духовной — Ахилла. ahilla.ru (ru-RU). Процитовано 2018-09-28. 
  2. а б Папство во времена господства готов и византийской реставрации (VI век). Церковно-Научный Центр "Православная Энциклопедия" (ru). Процитовано 2018-09-04.