Тразамунд
| Тразамунд | ||
 | ||
| ||
|---|---|---|
| 475 — 526 | ||
| Попередник: | Гунтамунд | |
| Наступник: | Гільдерік | |
| Народження: | 450 | |
| Смерть: | 6 травня 523 | |
| Країна: | Африканське королівство | |
| Батько: | Гензон | |
| Шлюб: | Амалафріда | |
Тразамунд (ванд. Thrasamund, лат. Thrasamundus) (450—523) — король вандалів і аланів, який стояв на чолі Африканського королівства у 496–523 роках. Молодший брат Гунтамунда, небіж Хунеріха, онук Гейзеріха.
Родовід[ред. | ред. код]
| Годигісел | ||||||||||||||||
| Гейзеріх | ||||||||||||||||
| Флора Габра | ||||||||||||||||
| Гензон | ||||||||||||||||
| Ліцінія Євдоксія | ||||||||||||||||
| Тразамунд | ||||||||||||||||
| Атанаріх | ||||||||||||||||
| Атаульф | ||||||||||||||||
| Евріка ОстроГотська | ||||||||||||||||
| Арготта Франська або Галла Плацидія | ||||||||||||||||
Біографія[ред. | ред. код]
Тразамунд продовжив політику брата та попередника. Візантійську імперію він не розглядав як природного і небезпечного ворога. На вандальських монетах з'явилося ім'я імператора Анастасія. З Теодоріхом Великим Тразамунд теж намагався підтримувати союзницькі стосунки, і зрештою одружився з його сестрою Амалафрідою. Водночас він створив особливі поліцейські частини для боротьби з нападами берберів, а також придушення заворушень і повстань власних підданих.
Вандальська верхівка за Тразамунда швидко романізувалася, тобто переходила на латину, переймала римські звичаї, смаки і світосприйняття. Одноплемінники короля і далі відчували себе германцями і навіть пишалися своїм походженням, але разом з тим — і частиною «римського миру». При цьому щодо інших підданих Тразамунда вандали залишалися окремою кастою, зі своїми привілеями, традиціями і вірою, навіть шлюби між колишніми прибульцями та тубільцями не заоохочували, хоча вже й не забороняли.
Тразамунд намагався змусити підданих залишити православ'я і перейти до аріанства, використовуючи вмовляння і підкуп. Тим, хто погоджувався, пропонували подарунки або посади, належність до «офіційної» церкви вважали пом'якшувальною обставиною при винесенні вироків у судах. Найвпертіших православних єпископів вислали на Сардинію. При цьому Тразамунд демонстрував «готовність до діалогу» і навіть заявив, що, можливо, він і справді помиляється, і «більше за все хотів би, щоб його переконали». Для цього з заслання до Карфагена повернули найавторитетнішого православного богослова Фульгенція. Той вів з королем довгі бесіди, під час яких навіть хвалив його за прагнення надати підданим освіту в римському дусі, але зрештою кожен з співбесідників залишився при своїй думці, а Фульгенція повернули на Сардинію.
Коли в 518 році в Константинополі на престол зійшов Юстин I, ревний прихильник православ'я, він почав вимагати від Тразамунда звільнити усіх православних ієрархів і забезпечити їм свободу проповіді. Але той не відмовився. Політика зближення з імперією, всупереч намірам її провідників, насправді призвела до ще більшого загострення стосунків з нею[1].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Олексій Мустафін. Анатомія реваншу. Чому загинула держава вандальских королів. Історична правда. 2019-04-26
Література[ред. | ред. код]
- Исидор Севильский. История Вандалов
- Helmut Castritius. Die Vandalen. Etappen einer Spurensuche. Stuttgart u.a. 2007.
- Andy Merrills, Richard Miles: The Vandals. Oxford-Malden/MA 2010.
- Прокопий Кесарийский. Война с вандалами
- Григорий Турский. История Франков. Книга II