Королівство вандалів і аланів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Африканське королівство
лат. Regnum Africae або Regnum Vandalorum et Alanorum

Королівство
Coat of arms
439534


Flag of PalaeologusEmperor.svg
Blason royaume Vandales.svg
Герб
African kingdom ua.png


Столиця Карфаген
Мова(и) латинська мова, вандальська мова
Релігія аріанство
Площа 100 000 кв. км.[1]
Населення бл. 2 000 000 осіб[2]
Форма правління монархія
Династія Асдінґи
Rex Vandalorum et Alanorum

Африканське королівство, Карфагенське королівство, Королівство вандалів і аланів — держава, яка існувала в VVI сторіччях в Північній Африці (сучасному Магрибі). Певний час королівству належали також Балеарські острови, Корсика, Сардинія і Сицилія.

Було створене в 439 році ватажком колишніх федератів імперії — вандалів Гейзеріхом після захоплення ним Карфагена. Починаючи із спадкоємця Гейзеріха — Хунеріха африканські королі йменували себе «королями вандалів і аланів» (лат. rex Vandalorum et Alanorum).

534 року внаслідок Вандальської війни королівство знищив візантійський полководець Велізарій, а його територія була приєднана до імперії і перетворена на «преторіанську префектуру Африка» (згодом — Африканський екзархат).

Устрій[ред.ред. код]

На чолі держави стояв король, що з 442 року мав необмежену владу. Король був законодавцем і головним суддею — принаймні відомо, що володар особисто засуджував до страти деяких підданих.

Королю були підкорядковані військо та флот. Але фактичне його становище, як командувача, залежало насамперед від особистих талантів та якостей — якщо Ґейзерих міцно тримав військове керівництво в своїх руках, то Гільдерих на це був явно не здатний (зазвичай у цих справах його заміняв небіж).

Контроль над військом забезпечував королю контроль над державою. Без авторитету серед вояків король не мав шансів утриматися на троні. Через це Ґейзерих, до якого армія ставилася з великою повагою, зміг протриматись на троні довше за наступників. Водночас, саме Гейзерих поділив військо на кілька частин — чи то для більшої мобільности, чи то через побоювання, що вояки можуть вийти з-під його контролю.

Через широку владу короля, аристократія мала певну сили лише за правління слабкодухого Гільдериха, адже саме на неї спирався під час перевороту Гелімер. Це може свідчити про те, що утримування знаті в певних межах також залежало лише від особистого авторитету і внутрішньої політики короля. Принаймні верхівку знаті складали близькі родичі короля — відомо, що саме вони першими отримали землю і рабів після прибуття до Африки.

Населення королівства складали прибульці-вандали та колишні римські громадяни, що мешкали в Африці до приходу германців. Загалом, переселенці складали лише кілька відсотків людності краю. Проте обіймали привілейоване становище — зокрема не платили податків. Лише вандали могли бути вояками, брали участь у грабіжницьких походах проти сусідніх племен та держав, і відповідно розраховувати на здобич. Життя за рахунок награбованого призвело до того, що королівство не змогло розвинути виробництво, тому і не створила бази для подальшого розвитку. Місцеве населення, порівняно навіть з рядовими вандалами, жило вкрай тяжко, як, втім, і за римської влади. Єдине полегшення стосувалося податків, які за вандальської влади були знижені (до того ж Ґейзерих знищив усю попередню римську податкову документацію).

Правове становище прибульців та римського населення відріжнялося ще й тим, що жили вони за ріжним законодавством — успадкованим від імперії для романізованих мешканців і власним зведенням законів для вандалів, яке звалося «вандальською правдою». До того ж, із часів Гунериха посилювався антаґонізм між офіційною аріянською церквою та нікейським християнством, що залишалося віросповіданням абсолютної більшости місцевого населення. Прихильність королів до аріянської церкви можна пояснити тим, що вандальське королівство було розташоване у найбільш романізованому (після Італії) реґіоні імперії, тож якщо б вандали прийняли саме нікейську форму християнства, їм загрожувала асиміляція, адже до Африки нові їхні одноплемінники не прибували. Водночас, саме релігійний розкол серед підданих і породжена ним прихована опозиційність більшості населення до уряду були чи не головною причиною слабкості Африканського королівства.

Королі[ред.ред. код]

Гейзеріх (429—477)

Гейзериха вважають найвидатнішим королем вандалів. Його правління відзначилось перемогами і реформами. Ґейзерих прагнув зміцнення королівської влади, і тому створив заповіт, що мав статус закону про престолонаслідування — за ним владу успадковував не найстарший син короля, а найстарший член всієї династії Асдинґів. Так можливість узурпації влади реґентом зводилася до мінімуму, як і можливість боротьби за трон. Він був єдиним королем, що зміг приборкати племена берберів і тримати їх у подальшій покорі до своєї смерті,, не даючи безкарно грабувати вандальське та місцеве населення

Гунеріх (477—484)

Про правління Гунеріха інформації менше. Однак відомо, що королівська влада за нього послабшала: посилились релігійні гоніння, при цьому явно послабилась військова міць: повстали берберські племена маврусіїв, які відчувли, що із смертю Гейзеріха зникла і міць королівства. В цілому можна оцінити правління Гунериха як початок ослаблення королівської влади, падіння військової могутності, швидше за все через романізації вандалів, звички до розкоші і відсутності важливих державних рішень

Гунтамунд (484—496)

Про правління Гунтамунда можна дізнатися лише те, що він постійно воював з маврусіями і продовжував гоніння на ортодоксальних християн. Більше відомостей про Гунтамунда немає, з чого можна припустити, що за 12 років свого правління цей король нічого видатного не зробив.

Тразамунд (496—523)

Правління Тразамунда ознаменувалося ще більшим ослабленням військової могутності вандальського королівства. Тразамунд розумів, що релігійна політика Гунериха не виправдала себе і веде скоріше до ослаблення влади. Він зробив перехід у аріянське християнство добровільним, роздаючи тим, що її прийняли, посади та землі. Він уклав династичний шлюб із готським королем Теодорихом, отримавши за це один з мисів Сицилії і тисячу військовиків.

У цілому в правління Тразамунда, як і раніше, йде поступове ослаблення королівської влади і військової могутності королівства, хоча Тразамунд і намагався через зміну політичних курсів зміцнити свою владу. У даній ситуації зміна релігійної політики швидше погіршило становище, так як високі пости люди стали отримувати не за вірну службу, а за зміну віри, тобто чисто корисливі мотиви штовхали людей на перехід в аріянство.

Гільдерік (523—530)

Правління Гльдеріка є апогей слабкостиі королівської влади. На троні опинився правитель, нездатний воювати, недалекоглядний, тобто в умовах вандальского королівства нездатний правити взагалі. Гільдерих заохочував ортодоксальне християнство, міцно дружив з Юстиніяном, розірвавши партнерські відносини з Теодорихом.

У цілому всю політику Гільдеріка можна вважати провальною: ослаблення військової могутности королівства і падіння статусу королівської влади, яка призвела до перевороту Гелімера. Чергова зміна курсу зовнішньої політики з орієнтацією на Візантію в майбутньому стало приводом для експедиції Велізарія. Ніколи раніше авторитет королівської влади не був такий слабкий: навіть і армією Гільдерих не керує, що для вандалів було абсолютно незбагненним.

Гелімер (530—534)

Гелімер — останній вандальский король. Нелеґітимний, оскільки порушив заповіт Гейзериха. Хоча він і казав, що Гільдериха скинув не він, а вандальський народ, це твердження неможливо ні ппідтвердити, ні спростувати, адже ми не знаємо всіх положень Ґейзерихового заповіту, у якому міг існувати і пункт про можливість повалення нездатного на рішучі дії.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Jerzy Strzelczyk. Wandalowie i ich państwo Afrykańskie. — Warszawa, 2005. — S. 193
  2. Jerzy Strzelczyk. Wandalowie i ich państwo Afrykańskie. — Warszawa, 2005. — S. 200

Шаблон:Africa-hist-stub