Королівство вандалів і аланів
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||
Королівство вандалів і аланів (лат. Regnum Vandalorum et Alanorum), відоме також як Африканське королівство (лат. Regnum Africae) та Карфагенське королівство — держава, яка існувала в V—VI сторіччях в Північній Африці (сучасному Магрибі). Певний час королівству належали також Балеарські острови, Корсика, Сардинія і Сицилія.
У лютому 435 імператором Західної Римської імперії Валентиніаном III вандалів було визнано в статусі федератів на території Сетифської Мавританії та півночі Нумідії[3][4]. Королівство було утворено в 439 році вождем колишніх федератів імперії — вандалів Гейзеріхом після завершення війни з римлянами, що тривала з 422 році, й захоплення ним Карфагена. Успішна війна з Західною Римською імперією завершилася угодою 442 року, якою було фактично визнано королівство вандалів. Завоювавши Сицилію, Сардинію, Корсику, Мальту та Балеарські острови, Гейзеріх перетворив своє королівство на могутню державу[5]. Протягом наступних 35 років Гейзеріх використовував свій великий військово-морський флот для грабунку узбережжя як Східної, так і Західної імперій. 455 року було захоплено і пограбовано Рим. 460 року відбито напад флоту Західної Римської імперії. 468 року біля мису Бон[ru] було завдано поразки об'єднаному флоту Західної і Східної Римських імперій[6]. Але спроба вандалів захопити Пелопоннес завершилася невдачею, чим було звершено чергову війну[7]. У 476 році Гейзеріх зміг укласти «вічний мир» зі Східною Римською імперією[8].
Починаючи із спадкоємця Гейзеріха — Гунеріха африканські королі йменували себе «королями вандалів і аланів» (лат. rex Vandalorum et Alanorum). Невдовзі розпочалися повстання маврусіїв і нумідійців. Вандали почали швидко втрачати території у Цезарейській Мавретанії і Бізацені, внаслідок чого постали царства Алтава і Авресій[9]. Війна з ними тривала й за короля Гунтамунда, який водночас втратив частину Сицилії на користь Остготського королівства[10].
У 510 року плем'я фрексенсів зуміло захопити частину західної Бізацени, де утворило царство Дорсаль, а плем'я лагуатанів — більшу частину Триполітанії з місто Оя[11]. Король Тразамунд уклав військовий союз з Вестготським королівством, спрямований проти Остготського королівства і Візантійської імперії[12].
За Гільдеріка почалося протистояння католицької і аріанської «партій» серед вандальської знаті. Водночас тривалі війни з берберами. Все це послабило королівство, чим скористався Года на Сардинії. Цим скористалися візантійці, що 533 року атакували вандалів на чолі із Велізарієм[13]. Зазнавши 2 відчутних поразок і втративши Карфаген та Гіппон, рештки військ на чолі із королем Гелімером відступили до гори Паппуа, де 534 році здалися візантійським військам.
Колишня територія королівства була приєднана до імперії і перетворена на «преторіанську префектуру Африка» (згодом — Африканський екзархат).
Абсолютна більшість населення королівства була представлена колишніми римськими громадянами, що мешкали в Африці до приходу вандалів, в той час як чисельність прибулих германців оцінюється в 80 тис. осіб у 429 році, що складало лише кілька відсотків людності краю[14].
На чолі держави стояв король, що з 442 року мав необмежену владу. Король був законодавцем і головним суддею — принаймні відомо, що володар особисто засуджував до страти деяких підданих. Адміністрація королівства фактично копіювала римську провінційну адміністрацію і включала багатьох високопсадовців, таких як veredarii (королівські посланці). Куріальні установи продовжували функціонувати, про що свідчить присутність вандальських фламінів, таких як Флавій Геміній Катуллін, власник земель, згаданих у так званих табличках Альбертіні, описаних як flamen perpetuus[15].
Королю були підкорядковані військо та флот. Але фактичне його становище, як командувача, залежало насамперед від особистих талантів та якостей — якщо Ґейзерих міцно тримав військове керівництво в своїх руках, то Гільдерих на це був явно не здатний (зазвичай у цих справах його заміняв небіж).
Контроль над військом забезпечував королю контроль над державою. Без авторитету серед вояків король не мав шансів утриматися на троні. Через це Ґейзерих, до якого армія ставилася з великою повагою, зміг протриматись на троні довше за наступників. Водночас, саме Гейзерих поділив військо на кілька частин — чи то для більшої мобільності, чи то через побоювання, що вояки можуть вийти з-під його контролю.
Королівство поділялося на провінції Зевгитанію, Нумідію, Бізацену, Триполітанію, Мавретанію Верхню і Нижню (з областю навколо міста Септем, що була окремо від рештки провінції), Сардинію, Сицилію, Корсику, Балеарські острови[16].
- Гейзеріх (429—477), якого вважають найвидатнішим королем вандалів. Його правління відзначилось перемогами і реформами. Гейзеріх прагнув зміцнення королівської влади, і тому створив заповіт, що мав статус закону про престолонаслідування — за ним владу успадковував не найстарший син короля, а найстарший член всієї династії Асдинґів. Так можливість узурпації влади регентом зводилася до мінімуму, як і можливість боротьби за трон. Він був єдиним королем, що зміг приборкати племена берберів і тримати їх у подальшій покорі до своєї смерті, не даючи безкарно грабувати вандальське та місцеве населення
- Гунеріх (477—484) Про його правління відомостей менше. Однак, відомо, що королівська влада за нього послабшала: посилились релігійні гоніння, при цьому явно послабилась військова міць: повстали берберські племена маврусіїв, які відчували, що із смертю Гейзеріха зникла і міць королівства. В цілому можна оцінити правління Гунеріха як початок ослаблення королівської влади, падіння військової могутності, швидше за все через романізації вандалів, звички до розкоші і відсутності важливих державних рішень
- Гунтамунд (484—496). Про правління Гунтамунда можна дізнатися лише те, що він постійно воював з маврусіями і продовжував гоніння на ортодоксальних християн. Більше відомостей про Гунтамунда немає, з чого можна припустити, що за 12 років свого правління цей король нічого видатного не зробив.
- Тразамунд (496—523). Правління Тразамунда ознаменувалося ще більшим ослабленням військової могутності вандальського королівства. Тразамунд розумів, що релігійна політика Гунеріха не виправдала себе і веде скоріше до ослаблення влади. Він спонукав населення до добровільного переходу у аріанське християнство, роздаючи тим, що її прийняли, посади та землі. Він уклав династичний шлюб із остготським королем Теодорихом, отримавши за це один з мисів Сицилії і тисячу військовиків. Втім, за правління Тразамунда, продовжувалося поступове ослаблення королівської влади і військової могутності королівства, хоча Тразамунд і намагався через зміну політичних курсів зміцнити свою владу. У даній ситуації зміна релігійної політики швидше погіршило становище, оскільки високі пости люди стали отримувати не за вірну службу, а за зміну віри, тобто чисто корисливі мотиви штовхали людей на перехід в аріанство.
- Гільдерік (523—530) Правління цього короля є апогеєм послаблення королівської влади. На троні опинився правитель, нездатний воювати, недалекоглядний, тобто в умовах вандальского королівства нездатний правити взагалі. Гільдерих заохочував ортодоксальне християнство, міцно дружив з Юстиніаном, розірвавши партнерські відносини з Теодорихом. Політика Гільдеріка вважається провальною: ослаблення військової могутності королівства і падіння статусу королівської влади, яка призвела до перевороту Гелімера. Чергова зміна курсу зовнішньої політики з орієнтацією на Візантію в майбутньому стало приводом для експедиції Велізарія. Ніколи раніше авторитет королівської влади не був такий слабкий: навіть і армією Гільдерих не керував, що для вандалів було абсолютно незбагненним.
- Гелімер (530—534) був останнім вандальским королем. Нелегітимний, оскільки порушив заповіт Гейзеріха. Хоча він і стверджував, що Гільдериха скинув не він, а вандальський народ, це твердження неможливо ні підтвердити, ні спростувати, адже ми не знаємо всіх положень Гейзеріхового заповіту, у якому міг існувати і пункт про можливість повалення нездатного на рішучі дії.
Держава відзначалася сильною королівською владою і аристократія змогла проявити себе лише за правління слабкодухого Гільдериха, адже саме на неї спирався під час перевороту Гелімер. Це може свідчити про те, що утримування знаті в певних межах також залежало лише від особистого авторитету і внутрішньої політики короля. Принаймні верхівку знаті складали близькі родичі короля — відомо, що саме вони першими отримали землю і рабів після прибуття до Африки.
Вандали обіймали привілейоване становище — зокрема не платили податків. Лише вандали могли бути вояками, брали участь у грабіжницьких походах проти сусідніх племен та держав, і відповідно розраховувати на здобич. Влада та багатство у вандальській державі належали військовій землевласницькій аристократії, а політична еліта замінила та експропріювала переважно відсутню сенаторську аристократію.
Правове становище вандалів та римського населення відрізнялося ще й тим, що вони жили вони за різним законодавством: романізовані мешканці користувалися правовими нормами, що залишилися з часів імперії, в той час як вандали мали окремий звід законів під назвою «вандальська правда».
Вандальська армія становила від 16 до 20 тис. вояків. Також за часів Гейхеріха допоміжними силами були племена маврусіїв[17]. Переважно складалася з кінноти. Вандальсько-аланські вершники були одягнені в кольчуги та їхали у бій зі прапорами, прикрашеними фантастичними тваринами[18].
Основним джерелом доходу держави був експорт зерна та олії, що постачалися до Італії та інших держав. Також експортувалася місцева кераміка, але в менших розмірах.
Піратство у Середземному морі стало однією з найприбутковіших статей прибутків, що наповнювала державну скарбницю[19]. Життя за рахунок награбованого призвело до того, що королівство не змогло розвинути виробництво, тому і не створила бази для подальшого розвитку. Місцеве населення, порівняно навіть з рядовими вандалами, жило вкрай тяжко, як, втім, і за римської влади. Єдине полегшення стосувалося податків, які за вандальської влади були знижені (до того ж Ґейзерих знищив усю попередню римську податкову документацію).
.jpg)
З 477 року вандали карбували власні бронзові та срібні монети малого номіналу. Поряд з ними в обігу залишалися імператорські монети великого номіналу[20].
З моменту вторгнення в Північну Африку в 429 році вандали, які переважно були послідовниками аріанства, переслідували нікейських християн. Після захоплення Карфагена в 439 році Гейзеріх передав єпископські садиби аріанам і закрив багато католицьких церков у містах Проконсульської Африки, а карфагенського єпископа Квоудвидеуса вислав до Італії. Лише 454 року король дозволив прибуття нового єпископа Деограція, а 474 року було відкрито раніше зачинені церкви[21].
У свою чергу, аріанська церква королівства сформувала свій устрій: був Кафрагенський єпископ (sacerdotes), клір складався з дияконів та пресвітерів. Диякони мали чималий вплив у церкві та на світську владу. Наприкінці існування держави єпископ Юкунд прийняв титул патріраха. Але король був фактичним очільником церкви. Він дозволяв чи забороняв збори духовенства, призначав єпископів і розподіляв між аріанськими ієрархами конфісковане майно. Основним контингентом вандальської церкви були відступники від католицької віри. Саме вони принесли до аріанської церкви богослужіння, брали участь у формуванні літургійного канону, а також допомагали сформувати адміністративне управління. Мовою богослужіння спочатку була готська мова, згодом стала вандальська.
Із часів Гунериха посилювався антагонізм між офіційною аріанською церквою та нікейським християнством, що залишалося віросповіданням абсолютної більшості місцевого населення. 483 року було вислано 4976 або 4996 католиків у пустельні райони Мавретанії[22]. 25 лютого 483 року на скликаному Гунерихом Африканському соборі було проголошено королівській наказ, яким заборонялося католицькі богослужіння, чернечі організації та масові збори, будівництво нових церков чи придбання старих; оголошувалося повна конфіскація церковних земель та майна, усі католики звільнялися з державних посад, знищувалися католицькі церковні книги, усі миряни-католики повинні були навернутися в аріанство. За цим було страчено 9 єпископів було страчено, 46 кліриків заслано до Корсики, 302 — до Мавретанії. Аріанська церква на чолі із єпископом Кирилою заборонила називати прихильників нікейського християнства католицькою церквою[23], оголошуючи їх єретиками — прихильниками секти омоусіанців[24]. Цей наказ було фактично скасовано 487 року Гунтамундом.
Прихильність королів до аріанської церкви можна пояснити тим, що вандальське королівство було розташоване у найбільш романізованому (після Італії) регіоні імперії, тож якщо б вандали прийняли саме нікейську форму християнства, їм загрожувала асиміляція, адже до Африки нові їхні одноплемінники не прибували.
Водночас, саме релігійний розкол серед підданих і породжена ним прихована опозиційність більшості населення до уряду були чи не головною причиною слабкості Вандальського королівства. Засобом проти аріанства була полемічна та житійна література. У перші десятиліття вандальської держави було неможливо випускати полемічні твори, тому католицьке духовенство було змушене завуалювати антиаріанські трактати під житія святих.
Також на початку існування королівства зберігалися громади донатистів та маніхейства.
Згідно Прокопія Кесарійського, вандали швидко долучилися до розкішного життя за римським зразком[25]. Багатство, яке накопичили вандальські аристократи, витрачалося на розкішні міські будинки та релігійні будівлі[26]. Аристократи щодня відвідували терми і навіть зводили нові[27] (великі терми у Карфагені було споруджено королем Тразамундом), харчувалися як гурмани і стали як римляни пити вино, а не пиво. Вони стали носити золоті прикраси та коштовні шовкові сукні[28], проводили дозвілля в театрах і на іподромі (перегони на колісницях), захоплювалися псовим полюванням, займалися музикою. Активно сприяв романізації вандальської знаті та суспільства король Гільдерік.
Археологічні розвідки поховань виявили речі, що відносяться до східногерманської культури (металеві пластини та пряжки для ременів у формі перегородки, фібули у формі арбалета тощо), а також середземноморські ювелірні вироби та меблі (кільця, браслети, намиста та кераміка). Вандали ховали своїх померлих з дуже малою кількістю предметів, якщо взагалі їх було, що не піддається аналізу, як і надзвичайна нестача археологічних даних, що відносяться до вандалів у сільській місцевості. Гробниці зазвичай розташовувалися в приміських некрополях або в церквах, як у Гайдрі та Тебессі, і підтверджують певний ступінь акультурації.
Вандали послуговувалися власною мовою, римляни — латиною, бербери — берберською. В деяких поселеннях і містечках ще зберігалася пунічна мова. Вандальська мова була мовою літургій в аріанській церкві. Втім внаслідок романізації вандали поступово переходили на латину. Також латиною видавалася офіційна документація, публікувалися закони і накази, листування, створювали твори.
У Карфагені працювали латинські поети Люксорій (автор 89 епіграм), Флорентин (автор панегирика на четсь Тразамунда), Флавій Фелікс, Драконцій, Целій Фірміан Симпозій («Aenigmata» — збірка 100 латинських загадок), які оспівували життя вандальської аристократії[29]. За королівського двору працював граматик Коронат.
Також при дворі діяв міфограф Фульгенцій та філолог Прісціан. Останній вандальський король Гелімер склав вірш про свою нещасну долю і виконував його, акомпануючи собі на кіфарі[30].
Мозаїка, знайдена в Тебессі, зображує вандальську дитину в римському одязі. Хоча ці свідчення розкривають лише матеріальні аспекти життя мешканців тієї епохи, їх також можна пояснити невеликою кількістю загарбників, занурених у середовище, чуже їхній первісній культурі та способу життя.
- ↑ Jerzy Strzelczyk. Wandalowie i ich państwo Afrykańskie. — Warszawa, 2005. — S. 193
- ↑ Jerzy Strzelczyk. Wandalowie i ich państwo Afrykańskie. — Warszawa, 2005. — S. 200
- ↑ Bury, J. B. History of the Later Roman Empire from the Death of Theodosius I to the Death of Justinian (A.D. 395 to A.D. 565) / J. B. Bury. — N. Y. : Dover Publications, 1958, p. 244—249
- ↑ Courtois, C. Les Vandales et l'Afrique / C. Courtois. — Paris: Arts et Métiers Graphiques, 1955, p. 155—170
- ↑ Cameron, Averil. «Vandal and Byzantine Africa». In CAH2 14 (2000), pp. 553—554
- ↑ Collins, Roger. «The western kingdoms». In CAH2 14 (2000), p. 125
- ↑ Greenhalgh, P. A. L.; Eliopoulos, Edward (1985). Deep into Mani: Journey to the Southern Tip of Greece. Faber and Faber, p. 21
- ↑ Bury, John Bagnell (1923). History of the Later Roman Empire, from the Death of Theodosius I to the Death of Justinian (AD 395 to AD 565). Macmillan, p. 125
- ↑ Michael., Lee, John W. I. North (2016). Globalizing borderlands studies in Europe and North America. University of Nebraska Press. ISBN 978-0-8032-8562-0
- ↑ Herwig., Wolfram (2005). The Roman Empire and its Germanic peoples. University of California Press. ISBN 0-520-24490-7
- ↑ Steward., Evans, James Allan (1996). The age of Justinian: the circumstances of imperial power. Routledge. ISBN 0-415-02209-6
- ↑ Herwig Wolfram, History of the Goths, translated by Thomas J. Dunlap (Berkeley: University of California, 1988), p. 308
- ↑ Merrills, Andy (2022-06-30). A Subaltern's View of Early Byzantine Africa? Reading Corippus as History. University of Leicester. ISBN 978-3-7001-9289-3
- ↑ Heather, Peter (2005). The Fall of the Roman Empire: A New History of Rome and the Barbarians. Oxford and New York: Oxford University Press, p. 512
- ↑ Modéran, Yves «Les Vandales, "le plus délicat des peuples"». L'Histoire, 327, 2008, p. 74a
- ↑ Courtois, C. Les Vandales et l’Afrique / C. Courtois. – Paris : Arts et Métiers Graphiques, 1955, p. 185–205
- ↑ Procopii Caesariensis. De Bello Vandalico. Lib.2 / transl. by J. Haury, G. Wirth. – Lipsiae : Teubner, 1963, IV. 6, 1–
- ↑ The Iohannis or De Bellis Libycis of Flavius Cresconius Corippus / transl. by G. W. Shea. – Lewiston : E. Mellen Press, 1998, III. 236-238
- ↑ Álvarez Jiménez, David. El reino pirata de los vándalos. EUS-Universitat de Sevilla, 2017, p. 174—175
- ↑ Merrills, Andy (2004). «Vandals, Romans and Berbers: Understanding Late Antique North Africa». Vandals, Romans and Berbers: New Perspectives on Late Antique North Africa. Ashgate, pp. 11–12
- ↑ Жульен Ш. А. История Северной Африки. Тунис, Алжир, Марокко с древнейших времен до арабского завоевания (647 г.). В 2 т.: Т. 1. М.: Изд-во иностранная литература, 1961. С. 310
- ↑ Coombs R.J. The Decline in the North African Church with reference to the state of the Church from 100 AD to 640 AD: dis. mast. theol. Bryanston, 2012. P. 47
- ↑ Vict. Vit. II.22
- ↑ Whelan R. Christian in Vandal Africa (The Politics of Orthodoxy in the Post-Imperial West). Berkeley: University of California Press, 2018. P. 97
- ↑ Procop. Vand. I,21; II,6
- ↑ Wickham, Chris (2009). «Chapter 4». The Inheritance of Rome: A History of Europe from 400 to 1000. Penguin UK. ISBN 978-0-14-190853-3
- ↑ Corpus Inscriptionum Latinarum 8, 25362
- ↑ Anthologia Latina 376,12
- ↑ Anth. lat. 210—215, 376, 377
- ↑ Procop. Vand. II,6.33
|
Це незавершена стаття з історії Африки. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |