Цивільний процес

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Цивільний процес (також формальне цивільне право) — встановлений законодавством порядок розгляду і вирішення цивільних справ. Здійснюється у вигляді відповідного судового провадження (позовного, наказного чи окремого).

Основним джерелом цивільного процесуального права в Україні є Цивільний процесуальний кодекс України[1] від 18 березня 2004 року (набрав чинності 1 вересня 2005 року).

Історія[ред.ред. код]

На українських землях під російською владою Ц. п., базований спершу на Литовському Статуті, був скоро замінений російським Ц. п. Новий російський Статут цивільного судочинства від 20 листопада 1864 р. укладено за французьким зразком, на принципах диспозитивності (свобода сторін вільно диспонувати своїми матеріальними і процесуальними правами), усності, явності і вільної оцінки доказів, які подають сторони в процесі.

На українських землях під Австрією від 1772 р. було запроваджене австрійське законодавство щодо Ц. п., яке розвинулося під західно-європейським впливом і знайшло своє кінцеве втілення у Цивільному процесуальному кодексі Австрії (Zivilprozeßordnung, ZPO) від 1 серпня 1895 р.[2]. Воно базувалося на принципі відкритого й усного судового розгляду з «диспозитивним» правом позовника та передбачало право відклику (в трьох інстанціях), включно до Найвищого суду.

За української державності (1917 — 1920) зберігалося процесуальне право попередніх режимів: в УНР — російське, а на західних землях — австрійське з відповідними змінами, що їх вимагали обставини й нові політичні умови. На західних землях під Польщею (1920 — 1939) закони Ц. п. з-під австрійського чи російського режиму залишалися в силі до 1920 р., коли було схвалено новий польський кодекс, опрацьований у дусі і на принципах західного законодавства.

В УССР у галузі Ц. п. застосовувалися закони РРФСР, а згодом також за їхніми зразками опрацьоване окреме законодавство УССР. Декрет радянського уряду про суди від 24 листопада 1917 р. оголосив закони царської Росії недійсними. Відповідно до цього декрети уряду радянської України з 4 січня 1918 р. «Про народні суди» та раднаркому УССР з 14 лютого 1919 р. «Про суди і революційні трибунали» визначили нову судову процедуру. Їх доповнював Цивільний процесуальний кодекс Української РСР 1924 і 1929 р.р. Під час кодифікації 1960-х рр. було ухвалено новий Цивільний процесуальний кодекс Української РСР 18 липня 1963 р., котрий базувався на «Основах цивільного судочинства СРСР і союзних республік», схваленими Верховною Радою СРСР 1961.

Кодекс встановляє Ц. п. у справах, що виникають з цивільних, родинних, трудових та колгоспних правовідносин. Він встановляє, що народний суд е основною і загальною інстанцією Ц. п., але дозволяє шляхом відклику перевести справу до вищих судів. Кодекс підкреслює суспільний інтерес у цивільних справах, визнаючи принцип, що порушення особистих прав заторкає також державні інтереси. Тому, хоч позивач має право розпочати або відстрочити судову справу, прокурор, який діє від імени держави, може сам передати цивільну справу до суду, якщо вважає, що цього вимагає державний інтерес, може включити до Ц. п. третю сторону в кожній його стадії, а також опротестувати вирок з технічних (формальних) причин. Також суд має право ухвалити вирок незалежно від бажань сторін. Вирок може бути опротестований і проти нього можна внести відклик. Вищий суд порядком касаційного рішення може анулювати, відхилити або змінити рішення нижчого суду.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Цивільний процесуальний кодекс України
  2. Über das gerichtliche Verfahren in bürgerlichen Rechtsstreitigkeiten (Zivilprozessordnung): Gesetz vom 1. August 1895 № 113 // Reichs-Gesetz-Blatt für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder. — 1895. — LIX. Stück. — S. 365—458.
Право Це незавершена стаття з права.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.