Яан Сібул

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Яан Сібул
Народився 1870
Помер 1953
Країна  Російська імперія
Діяльність революціонер
Знання мов російська

Яан Сібул (рос. Иван Иванович Народный) (1870—1953) — російський емігрант естонського походження, який приїхав до Нью-Йорка в 1906 році разом з Максимом Горьким, щоб підняти авторитет революційного руху в Росії.[1][2]

Яан народився в Естонії з оригінальним ім'ям Яан Сіббул.[3][4] Він був сином Яана Сіббула (1840—1920) і Мадлі Аго (1830—1919).[5]

За матеріалами ФБР, він був ув'язнений в Естонії в 1898 році[6]. В інтерв'ю газеті Нью-Йорк таймс він сказав, що брав участь у революційній діяльності в Кронштадті під час революції 1905 року.

8 квітня 1906 року газета «Los Angeles Herald» повідомляла: «Факти російської революції передав нам один із провідних діячів революційного руху, який переховувався тут уже п'ять тижнів, оскільки на його адресу було покладено 50 000 рублів. Цей чоловік — Іван Народний. Він був причетний до торішнього Кронштадтського повстання як ватажок, а протягом трьох тижнів і керівник Балтійського губернського правління, невідомого зовнішньому світу. Останнє втопили в крові козаки, які убили жінку і двох дітей Народного і спалили його будинок. До цього він чотири роки сидів у тюрмі. Пан Народний приїхав до нас збирати гроші для нової Росії на революцію. Микола Чайковський [брат композитора], якого називають батьком російської революції, і письменник Максим Горький, який приїде сюди наступного тижня, візьме участь у цій справі».

Йому було гірко, що в Росії пригнічують інтелігенцію. Про створення російського музичного товариства з 4 жінками, включно з дружиною, він писав: «Нас назвали терористами, і урядовці почали систематичну агітацію проти нашої діяльності». Після переїзду в США: «Мої російські художні та музичні статті в американській періодиці були оголошені небезпечними потугами агітатора».[7]

Ім'я Іван народний він взяв у 1898 році, коли вийшов на волю з Вируської в'язниці, куди потрапив за неправдиві свідчення. Його звільнили з в'язниці на підставі психіатричної довідки про те, що він був психічно хворим..[8]

Народний організував вечерю на честь Горького 12 квітня в A Club на П'ятій авеню і забезпечив обстановку для оголошення нового комітету на підтримку запропонованої російської революції. До складу цього комітету входили Марк Твен, Вільям Дін Гауеллз, Роберт Дж. Коллієр і Фінлі Пітер Данн.[9]

У 1915 році російський імперський уряд опублікував оголошення в нью-йоркських газетах, щоб підірвати його, представивши себе як самопроголошену «Російську торгову палату». Він брав участь у торгівлі зброєю, продаючи боєприпаси до Росії через Японію та Владивосток.[2]

У 1916 році він опублікував у «Драмі» статтю про Михайла Арцибашева.[10]

У 1917 році, після Лютневої революції, Яан представив себе головою Російсько-американської азійської корпорації та оголосив, що російська Дума створює «Сполучені Штати Росії».[11] Для фінансування революції Іван Народний випустив облігації на 1000 доларів, називаючись прем'єр-міністром Російської республіки.[12]

Список літератури[ред. | ред. код]

  1. Political Radicals. Hotel Albert. Процитовано 26 березня 2014.
  2. а б Doets, Jan. Mouassia 14:. Архів оригіналу за 27 квітня 2014. Процитовано 26 березня 2014.
  3. Geni.com Ivan Narodny/Jaan Sibbul
  4. Eesti Enstüklopeedia. Vol. 14, p.319. Tallinn, 2000
  5. Jaan Sibbul Narodny. Ancestry.com. Ancestry. Процитовано 11 серпня 2015.
  6. Schmidt, Barbara. ...knife a Romanoff wherever you find him... twainquotes.com. Barbara Schmidt. Процитовано 11 серпня 2015.
  7. Narodny, Ivan (5 травня 1917). Blessing Which Downfall of the Car Will Bring to the World. South Bend News-Times, IN. с. 3. Процитовано 2 травня 2017.
  8. Paavo Kivine. Lurichi sõda. 2018. Lk. 307.
  9. Gorky Honored Guest. New York Tribune (April 12, 1906): 4. 1906. Процитовано 26 березня 2014.
  10. Leyda, Jay (1976). Kino Histoire Du Cinema Russe Et Sovietique. L'age d'homme.
  11. Republic Being Formed by Duma. Oregon News (18 March 1917). 1917.
  12. Paavo Kivine. Lurichi sõda. 2018. Lk. 310.