Гемороїдектомія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гемороїдектомія
операція за методом Лонго
МКХ-9 49.46
MeSH D061865

Гемороїдектомія[1] (від грец. aιμορροΐδες — «потік крові, геморой» + ἐκτομή — «вирізування, висічення») ― у проктології спосіб оперативного втручання, за якого гемороїдальні вузли повністю, або частково, ексцизійно видаляються.

Гемороїдектомія є радикальним методом хірургічного лікування пацієнтів із хронічним комбінованим гемороєм, зокрема III—IV стадій. Застосовується вкрай рідко, оскільки має довгий реабілітаційний період, високий ризик появи багатьох ускладнень у післяопераційному періоді, а також через те, що на сьогоднішній день існують більш дієві малоінвазивні методи лікування геморою різних стадій.

Виконується під загальною, місцевою та епідуральною анестезією.

Існує десятки модифікацій гемороїдектомії, однак в хірургічній практиці найчастіше застосовують так звану «класичну» гемороїдектомію за методом Міллігана-Моргана[2].

Історія

Схематичне зображення хірургічного видалення геморою з книги «Оперативна хірургія. Ілюстрації» авторства доктора Річарда Пайпера (1850-ті).

Хірургічне лікування геморою відоме з давніх давен, і в сучасному розумінні «видалення гемороїдальних вузлів» здійснювалося щонайменше 4000 років тому. Припускається, що у добу античності Гіпократ практикував відкритий спосіб видалення геморою (подібно до сучасної так званої «відкритої» гемороїдектомії). Наймовірніше гемороїдектомію у середні віки також практикував англійський хірург Джон Ардерн[en], а в епоху Відродження — французький хірург Жан-Луї Петі. Втім, задовільних операційних і післяопераційних результатів вчені домоглися лише у 19 столітті, і одним з найкращих методів хірургічного видалення геморою цього часу була техніка німецького хірурга Бернгарда фон Лангенбека, який вперше запропонував її у 1852 році. Довгий час (майже століття) саме ця техніка залишалась найпоширенішою в проктологічній практиці і вважалася «золотим стандартом» у хірургічному лікуванні геморою.[3]

У 1882 році англійський хірург Волтер Вайтгед запропонував інший метод видалення геморою, суть якого зведена до циркулярного висічення і циркулярного підшивання[4]. Згодом цей метод отримав назву «циркулярна гемороїдектомія за методом Вайтгеда». Оскільки операція за технікою виконання була надто складною, а також мала часті післяопераційні ускладнення, методика Вайтгеда не отримала визнання.

Уперше операцію з хірургічного висічення трьох основних гемороїдальних вузлів з розгалуженням їх артерій за проєкцією годинникової стрілки на 3, 7, та 11 годин за циферблатом, була проведена в 30-х роках 20 століття британськими хірургами Едвардом Мілліганом та Кліфордом Морганом. Вони теоретично обґрунтували, а слідом практично напрацювали цілу методику, запровадивши її в хірургічну практику. Уперше докладний їх опис було опубліковано в журналі «The Lancet» у 1937 році[5]. Пізніше він отримає назву — «класична гемороїдектомія за методом Міллігана-Моргана».

У 1956 році військовий хірург-проктолог Алан Паркс[en] запропонував максимально більше зберігти анодерму[de] і слизову анального каналу при проведенні гемороїдектомії[6]. Проте в силу довшої тривалості операції за часом у порівнянні з іншими модифікаціями, а також через ускладнення у вигляді кровотеч, що виникали під час операцій, спосіб, що згодом отримає назву «підслизова гемороїдектомія за методом Паркса», наразі рідко застосовується.

У 1959 році інший хірург Джеймс Фергюсон, звернувши увагу на довгі терміни загоєння післяопераційних ран унаслідок класичної гемороїдектомії за методом Міллігана-Моргана, запропонував не залишати рани після операції відкритими, а ушивати їх, що, на його думку, сприятиме зменшенню термінів їх загоєння. Згодом цей метод отримав назву «закрита гемороїдектомія за методом Фергюсона»[7]. Нині найчастіше застосовується проктологами, як і, власне, класична за методом Міллігана-Моргана.

У 1993 році італійський професор Антоніо Лонго запропонував взагалі не видаляти гемороїдальні вузли, а підтягувати їх вгору за рахунок висічення ділянки слизової, що розташована вище зубчастої лінії[8]. Цей метод згодом отримав назву «степлерна гемороїдектомія», або просто «операція за методом Лонго».

Процедура

Операція проводиться під знеболенням (місцево, загально, або через ін'єкцію анальгетика у простір усередині хребтового каналу навколо спинномозкових нервів) і триває від 20 хвилин до 2 годин. Пацієнт приводиться у положення лежачи на спину. Нижні його кінцівки згинаються до живота і укладаються на спеціальні підставки, фіксуються за аналогією для обстеження на гінекологічному кріслі. Операційне поле (перианальна ділянка) обробляється антисептичним розчином. Після того, як анестезія подіяла, проводиться дивульсія анального сфінктера[en] ректальним дзеркалом за напрямками годин умовного циферблату (найчастіше 3, 7, 11 годин). Опісля цього спеціальним хірургічним затискачем захоплюється і відтягується в радіальному напрямку зовнішній компонент гемороїдального вузла, а на внутрішній накладається вікончатий затискач, який підтягується назовні і вгору з метою запобігання пошкодженню волокон анального сфінктера. Наступний етап передбачає розсікання скальпелем слизової оболонки, шкірної частини анального каналу і перианальної шкіри, що покривають гемороїдальний вузол. Слизову оболонку і шкіру розсікають з двох сторін, потім відсепаровують до основи гемороїдального вузла, а після чого прошивають і перев'язують так звану його «ніжку» вікрилом із зануренням кукси у підслизовий шар. Опісля відступають від лігатури і відсікають вузол від основи. У залежності від обраного методу операції, післяопераційна рана або залишається відкритою, або ушивається одиничними кетгутовими швами. Операція завершується введенням в анальний отвір марлевого тампона, попередньо змоченого спеціальним розчином, і газовідвідної трубки.[9]

Післяопераційний період

Реабілітаційний період після операції триває до 6 тижнів, однак саме рубцювання тканин триває набагато довше, і залежно від обраного способу операції, приблизно від 6 місяців до 1 року. У післяопераційний період пацієнту необхідно дотримуватися спеціальної дієти та загальних рекомендацій хірурга-проктолога для запобіганню ускладнень. Післяопераційні ускладнення виникають приблизно у 5-15 % пацієнтів, яким виконана гемороїдектомія, і умовно вони поділяються на ускладнення в ранньому післяопераційному періоді та ускладнення у пізньому періоді. До ускладнень у ранньому післяопераційному періоді (переважно до 7 діб після оперативного втручання[10]) відносять: кровотечі[11], виражений больовий синдром[11], інфекційні ускладнення (сепсис), порушення сечовипускання. До ускладнень у віддаленому післяопераційному періоді (переважно до 1 року після хірургічного втручання) — нетримання калу і газів[12], анальний стеноз[en] (стриктура)[12], хронічні запори, дивертикули, гострий парапроктит, анальний свищ, випадіння прямої кишки.

Рецидив хвороби (геморой) виникає у 2-3 % пацієнтів з числа тих, хто переніс операцію.

Види

  • Класична гемороїдектомія за методом Міллігана-Моргана (так звана «відкрита» гемороїдектомія) і її модифікації:
    • Гемороїдектомія за методом Фергюсона (так звана «закрита» гемороїдектомія) і її модифікації:
      • Гемороїдектомія за методом Фанслера-Арнольда (так звана «реконструктивна» гемороїдектомія).
  • Гемороїдектомія за методом Лонго (так звана «степлерна» гемороїдектомія) і її модифікації.
  • Гемороїдектомія за методом Вайтгеда (так звана «циркулярна» гемороїдектомія) і її модифікації:
    • Гемороїдектомія за методом Паркса (так звана «підслизова» гемороїдектомія) і її модифікації.

Див. також

Примітки

  1. ↑ В. М. Запорожан. Гемороїдектомія // Англо-український словник медичних термінів. — Одеса : Одеський державний медичний університет, 1996. — С. 121.
  2. ↑ С. М. Чобей. Використання біофлавоноїдів у комплексному лікуванні геморою // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Медицина. — 2015. — № 1. — С. 176.
  3. ↑ Late Results of Hemorrhoidectomy According to Milligan and Morgan // American Journal of Proctology: Official Publication of the International Academy of Proctology. — The Academy, 1974. — С. 59.
  4. ↑ Whitehead W. The Surgical Treatment of Hemorrhoids // The British Medical Journal. — 1982.
  5. ↑ Milligan, E.T.C. and Morgan, C.N. Surgical anatomy of the anal canal and the operative treatment of hemorrhoids // Lancet. — 1937. — Т. 230, № 11. — С. 1119—1124.
  6. ↑ A. G. Parks. The surgical treatment of hæmorrhoids // British Journal of Surgery. — 1956. — Т. 43, № 180. — С. 337—351.
  7. ↑ Fergussonn I.A., Heaton I.R. Closed haemorrhoidectomy // Diseases of the Colon & Rectum. — 1959. — № 2. — С. 176-179.
  8. ↑ Longo A. Treatment of hemorrhoidal disease by reduction of mucosa and hemorrhoidal prolapse with a circular suturing device: a new procedure // Sixth World Congress of Endoscopic Surgery. — Rome, Italy. Bologna : Monduzzi Publishing Co., 1998. — С. 777-784.
  9. ↑ Федоров В. Д., Воробьев Г. И. Глава 57. Геморроидэктомия. Техника операции // Клиническая оперативная колопроктология. — Москва : ГНЦ проктологии, 1994. — С. 331.
  10. ↑ С. І. Саволюк, І. М. Ігнатов, О. В. Шуляренко та ін. Патогенетичне обгрунтування степлерної циркулярної гемороїдектомії // Збірник наукових праць співробітників НМАПО імені П. Л. Шупика. — 2017. — № 28. — С. 529.
  11. ↑ а б А. А. Шудрак, Є. В. Цема, О. І. Уманець. Результати хірургічного лікування хворих на хронічний геморой // Військова медицина України. — Київ, 2011. — С. 66-69.
  12. ↑ а б С. І. Саволюк та ін. Порівняльний аналіз степлерної гемороїдектомії та трансанальної гемороїдальної деартеризації // Хірургія України. — 2017. — № 3. — С. 78.

Джерела

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гемороїдектомія&oldid=33603504