Ferrari Lampredi (двигун)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ferrari Lampredi
Виробник: Ferrari
Марка: Ferrari Lampredi
Тип: бензиновий
Робочий об'єм: 2-5 л см3
Максимальна потужність: 162–374 к.с. (121–279 кВт )
Максимальний обертовий момент: 230–366 Н·м
Конфігурація: DOHC, I4,
DOHC, I6 [2]
SOHC, V12, 60°
Циліндрів: 4, 6, 12
Клапанів: 2 клапани на циліндр
Хід поршня: 68-105 мм
Діаметр циліндра: 72-103 мм
Ступінь стиску: 12:1 — 13:1
Система живлення: Weber (карбюратор)
Охолодження: водяне
Газорозподільний механізм: SOHC
DOHC
Матеріал блоку циліндрів: сплав алюмінію
Матеріал ГБЦ: сплав алюмінію
Рекомендоване паливо: бензин

Двигуни Ferrari Lampredi — сімейство карбюраторних двигунів внутрішнього згоряння без наддування з конфігурацією V12 та розвалом циліндрів на 60° а також рядні механічно схожі I4 та I6 для перегонових автомобілів, що вироблялись компанією Ferrari у 1950—1959 роках. Розробником конструкції цих двигунів був італійський інженер-авіаконструктор Ауреліо Лампреді.

Ауреліо Лампреді залучили до конструювання перегонових автомобільних двигунів для Scuderia Ferrari, щоб перестрахуватись при участі компанії у перегонах, створивши серію двигунів, альтернативну до малооб'ємних Colombo V12 із нагнітанням повітря, розробки Джоаккіно Коломбо. Варіанти конструкції двигунів Lampredi були використані командою Scuderia Ferrari у серії світових чемпіонатів протягом 1950-х років. Усі вони були згодом були відкинуті через зміну вимог організаторів змагань до об'єму двигуна, однак їх наступники Dino V6 і V8[en], що прийшли на заміну «четвіркам» та «шісткам» а також модернізованим старішим Colombo V12 стали продовженням цього видатного двигуна компанії.

Двигун V12[ред. | ред. код]

Ferrari 275[ред. | ред. код]

Після незначних здобутків у Формулі-1 з двигуном Ferrari Colombo V12, Scuderia Ferrari вирішила перейти на двигуни з атмосферним наддуванням[3]. Завдання створити новий V12 для Формули-1 випало на плечі Ауреліо Лампреді, який спочатку розробив 3,3 л (3322 см³) двигун, з відстанню між осями циліндрів 108 мм, для 275 S і Ferrari 275 F1[en][4]. Двигун з конфігурацією SOHC і двома клапанами на циліндр дебютував на Ferrari 275 S[en], як тестовому стенді, з трьома карбюраторами «Weber» 40DCF і видавав 266 к. с. (199 кВт) та невдовзі модернізований карбюраторами Weber 42DCF для застосування у Формулі-1 і розвинув потужність 296 к. с. (221 кВт)[5].

Застосування:

Ferrari 340[ред. | ред. код]

Lampredi V12 на Ferrari 342 America

Будучи не в змозі зрівнятися з характеристиками Alfetta 158, Лампреді збільшив робочий об'єм до 4.1 л (4101см³) для автомобіля 340 F1. Вихідна потужність зросла до 330 к. с. (246 кВт); але одномісний автомобіль використовувався лише у перегонах поза чемпіонатами і дуже скоро був замінений компанією на авто із двигуном ще більшого об'єму[7]. Як і у випадку при Джоакіно Коломбо, двигуни Лампреді також знайшли свій шлях до дорожніх автомобілів. У 1950 році 340 America і згодом 340 Mexico/MM[en] були першими автомобілями з великим двигуном потужністю 217—276 к.с. (162—206 кВт)[8]. Усі дорожні автомобілі GT використовували традиційну схему системи мащення з мокрим картером, за винятком 340 America, двигун якого базувався безпосередньо на двигуні 340 F1 із сухим картером.

Застосування:

Ferrari 375[ред. | ред. код]

У тому ж 1950-му році був урочисто представлений наступний двигун для F1, розроблений Лампреді. Тепер із двигуном об'ємом 4,5 л (4493 см³) та потужністю 345 к. с. (257 кВт), встановленому на боліді 375 F1, Ferrari остаточно спромоглася перемогти Alfa Romeo, на Гран-прі Великої Британії (1951) у Сільверстоуні[9]. У сезоні 1952 було модифіковано 375 F1 для перегонів Індіанаполіс 500. Діаметр циліндрів було зменшено на 1 мм (до 79 мм), що забезпечувало робочий об'єм до 4.4 л (4382 см³). Новий карбюратор Weber 40IF4C підняв потужність на виході до вражаючих 375 к. с. (279 кВт)[10]. В усіх двигунах Lampredi V12 для Формули-1 використовувалась система мащення із сухим картером. Це сімейство двигунів залишилося єдиним серед Ferrari V12, яке ніколи не оновлювалося до конфігурації з чотирма розподільними валами. У 1953 році Lampredi V12, встановлений на 375 MM мав збільшений до 4,5 л (4522см³) об'єм і потужність 335 к. с. (250 кВт)[11]. Його версія також встановлювалась на 375 America. Заводські 375 ММ отримали двигуни прямо з Формули-1 з робочим об'ємом 4493 см³.

Застосування:

Ferrari 250[ред. | ред. код]

Двигуни Lampredi перейшли на спортивні автомобілі 250 з версії 250 Europa 1953 року. На відміну від попередніх двигунів із розмірами 80х68 мм, у 250-ій моделі використовувались двигуни 68×68 мм з об'ємом 3,0 л (2963 см³). Вихідна потужність становила 197 к. с. (147 кВт) при 6300 об/хв.

Ferrari 375 Plus & 410[ред. | ред. код]

5,0-літровий Lampredi V12 на Ferrari 375 Plus

Передостанній виток еволюції двигуна Lampredi V12 відбувся у 1954 році на 375 Plus. Цей уже майже 5-літровий (4954 см³) двигун маючи хід поршня 74,5 мм, як і у 375 F1, розвивав потужність 325 к. с. (243 кВт) при 6000 об/хв. Це покращення сприяло перемогам на перегонах у Ле-Мані та Каррера Панамерікана того ж року[13]. На відміну від пізніх модифікацій 375 Plus та 410 S, усі ранні спортивні V12 мали традиційну систему мащення з мокрим картером. Усі двигуни Lampredi V12 мали хід поршня 68 мм, за виключенням 375 F1 і двигуна 375 Plus збільшеного об'єму.

Великий двигун модифікації America був виготовлений із ще більшим об'ємом для боліда 1955 410 Superamerica. Тепер з 88 мм у діаметрі та стандартним ходом поршня у 68 мм він мав об'єм 5 л (4962 см³) й видавав потужність 250—265 к. с. (335—355 кВт) залежно від налаштувань карбюраторів[14]. Такий же двигун ставився і на 410 S, останній спортивний перегоновий автомобіль з двигуном Lampredi V12, але з модернізацією до чотирьох котушок запалювання і двох свічок запалювання на циліндр та досягненням максимальної потужності 375 к. с. (279 кВт)[15].

Застосування:

Чотирициліндровий рядний двигун (Inline-4)[ред. | ред. код]

Ауреліо Лампреді (праворуч), Енцо Феррарі (по центру) і Луїджі Баці (ліворуч) біля Lampredi inline-4

Лампреді спроектував рядний чотирициліндровий двигун для Формули-2. Згодом силовий агрегат знайшов застосування для автомобілів Формули-1 й перегонових спортивних автомобілів 1950-х років. Оригінальний 2,0-літровий двигун 1951 року виявився найдовговічнішим та використовувався у різних автомобілях до 1957 року. Усі чотирициліндрові двигуни Lampredi мали систему мащення із сухим картером.

Ferrari Lampredi чотирициліндровий двигун

Ferrari 500[ред. | ред. код]

Перший варіант чотирициліндрового двигуна на Ferrari 500 мав робочий об'єм 2,0 л (1984,86см³) з діаметром циліндрів 90 мм й ходом поршня 78 мм. З'явившись у 1951 році на Ferrari 500 F2, що брав участь у Формулі-2, цей двигун став другим розробленим чотирициліндровим агрегатом, який команда Ferrari використовувала у перегонах. Двигун з блоком циліндрів і головкою блоку, виготовленими з алюмінієвого сплаву видавав потужність 163 к. с. (121 кВт) з двома карбюраторами Weber 45DOE, яка зросла у 1953 році до 182 к. с. (136 кВт) після заміни карбюраторів на Weber 50DCO. Прем'єра двигуна відбулася на Гран-прі Італії 23 вересня 1951 року і була відзначена перемогою Альберто Аскарі[16].

Зовсім інший чотирициліндровий дволітровий двигун з'явився у 1953 році на 553 F2[en]. Цього разу діаметр циліндрів був 93 мм при ході поршня 73,5 мм, що забезпечувало робочий об'єм 1997,12 см³. Два карбюратори Weber 50DCOA3 дозволяли виробляти потужність на виході 178 к. с. (132 кВт)[17].

Оригінальний двигун 1951 року, 2.0 л (1985 см³), створений для Формули-2 було відроджено для участі у Світовому чемпіонаті спортивних автомобілів у 1953 на 500 Mondial[en]. З нижчим ступенем стиску і двома карбюраторами Weber 45DCOA/3, він мав потужність 168 к. с. (125 кВт)[18]. Цей же двигун, але потужністю 178 к. с. (132 кВт), ставився на відому 500 TR[en]. Колір головки блока циліндрів дав назву автомобілю, першому TR або «Testa Rossa» («червона голова»)[19]. Інший автомобіль TR з цим двигуном, 500 TRC[en] 1957 року, був випущений відповідно до нових правил C-секції Міжнародного спортивного кодексу. На цій моделі змагалися лише клієнти компанії[20].

Застосування:

Ferrari 625[ред. | ред. код]

Ferrari 625 F1 став першим автомобілем Ferrari для Формули-1 з чотирициліндровим рядним двигуном. Діаметр 94 мм і хід 90 мм поршня забезпечили робочий об'єм 2,5 л (2498,32 см³). Вихідна потужність становила 207—227 к.с. (154—169 кВт). На початку чемпіонату перевагу було віддано модифікації 500 F2, що мала двигун меншого об'єму. Перше випробування двигуна відбулося 2 вересня 1951 року в Барі[21].

Автомобіль 625 F1 було перероблено в кінці 1953 і з 1954 року отримав назву Ferrari 553 F1[en]. Двигун мав діаметр і довжину ходу поршня 100х79,5 мм, при робочому об'ємі 2497,56 см³[2]. Ступінь стиску становив від 12:1 до 13:1. Було використано два карбюратори Weber 50DCOA/3. Силовий агрегат видавав потужність 256 к. с. (191 кВт). Двигун з такою ж специфікацією знову з'явився у 1955 році на 555 F1[en][22].

Першим застосуванням чотирициліндрового двигуна Lampredi за межами Формули-1 і Формули-2 був такий самий агрегат об'ємом 2,5 л (2498,32 см³) у 1953 році на 625 TF. Двигун видавав потужність 217 к. с. (162 кВт) з двома карбюраторами Weber 50DCO4. Хоча автомобіль був позначений як TF, він ніколи не брав участь у перегонах у перегонах Targa Florio. Після трагедії в Ле-Мані 2,5 літровий I4 було відроджено для автомобіля 625 LM[en] 1956 року. З іншими карбюраторами, двома Weber 42DCOA/3, вихідна потужність становила 217 к. с. (162 кВт), якої хватило для здобуття третього місця у Ле-Мані[23].

Ferrari 553[en] «Squalo», 2,5-літровий двигун

Застосування:

Ferrari 735[ред. | ред. код]

Версія з великим діаметром циліндра була впроваджена у 1953 на 735 S. Робочий об'єм становив 2.9 л (2941,66 см³) при діаметрі циліндрів 102 мм та ході поршня 90 мм. Вихідна потужність становила 222 к. с. (165 кВт) з двома карбюраторами Weber 50DCOA[24].

Ferrari 750[ред. | ред. код]

У 1954 році діаметр отворів циліндрів рядної «четвірки» Lampredi було збільшено до 103 мм для агрегату об'ємом 3,0 л (2999,62 см³), який встановлювався на 750 Monza[en]. Двигун був продовженням розвитку агрегату Tipo 555 I4. Подвійний карбюратор Weber 58DCOA/3 забезпечував потужність 256 к. с. (191 кВт)[25].

Ferrari 857 & 860[ред. | ред. код]

У 1955 році, двигун Tipo 129 дебютував на 857 S[en]. Діаметр циліндра залишився той же 102 мм як і у Tipo 735, але хід поршня тепер був 105 мм, що забезпечувало робочий об'єм 3,4 л (3432 см³)[26] На перегонах Targa Florio 1955 року, 857 S з Еудженіо Кастеллотті за кермом посів третє місце в загальному заліку[27]. Такий самий тип двигуна як у 857 S, був згодом використаний у 1956 році на 860 Monza[en] з двома карбюраторами Weber 58DCOA/3 і потужністю 276 к. с. (206 кВт). Автомобілі посіли перше та друге місця на перегонах 12 годин Себрінга[en] і прийшли другим та третім на Mille Miglia того ж року[28].

Застосування:

Шестициліндровий рядний двигун (Inline-6)[ред. | ред. код]

Ferrari 306 S[ред. | ред. код]

У 1954 році компанія Ferrari виготовила свій перший шестициліндровий рядний двигун (inline-6). Ауреліо Лампреді спроектував прототип двигуна Tipo 114 (2977,28 см³) для експериментального спортивного автомобіля 306 S, що ніколи не брав участі у змаганнях[29]. Внутрішні розміри були ідентичними до розмірів двигуна 500 Mondial[30].

Ferrari 376 S[ред. | ред. код]

Більший за об'ємом Tipo 118 (3747,48 см³) було встановлено на спортивному автомобілі 376 S, створеному на базі шасі 306 S у 1955 році (також відомий як 118 LM), який проіснував недовго. Там було використано той самий діаметр циліндрів 94 мм і хід 90 мм і як в оригінального двигуна Lampredi 625 F1 (inline-4) та видавав він 276 к. с. (206 кВт) при 6200 об/хв з трьома карбюраторами Weber 58DCOA/3[29].

Ferrari 735 LM[ред. | ред. код]

Двигун Lampredi Tipo 121 I6

Згодом того ж року 735 LM (також відомий як 121 LM або 446 S) було створено для перегонів 24 години Ле-Мана 1955 року, цю назву отримав через робочий об'єм його одного циліндра, такого ж, як і на двигуні 735 S, з якого було взято його розміри. Лампреді збільшив діаметр циліндра 376 S до 102 мм для двигуна 735 LM Tipo 121. Робочий об'єм його становив 4412,49 см³. При трьох карбюраторах Weber 50DCOA/3 вихідна потужність піднялася до 325 к. с. (243 кВт) при 5800 об/хв. При цій потужності, автомобіль 735 LM на прямій Мульсанн[en] у Ле-Мані досягнув швидкості 282 км/год. В обох двигунах була система мащення із сухим картером[31].

Inline-2 прототип[ред. | ред. код]

Енцо Феррарі і Ауреліо Лампреді були зацікавлені у створенні максимально надійних двигунів для перегонів. У 1955 році, побачивши успіх рядних 4-циліндрових двигунів Lampredi, вони розглянули можливість розроблення рядного двоциліндрового двигуна (Inline-2) для найповільніших, звивистих гоночних трас. Лампреді створив прототип Tipo 116[32] з чотирма клапанами на циліндр і об'ємом 2,5 л (2493 см³). Діаметр циліндра і хід поршня становили відповідно 118 мм на 114 мм. Проект, відповідно до правил найменування, отримав кодову назву 252 F1. Двигун видавав потужність 173 к. с. (129 кВт) при 4800 об/хв на тестовому стенді, але через значний дисбаланс його колінчастий вал зазнав руйнування[33]. Невдовзі проект було закрито на користь звичніших чотирициліндрових двигунів[34].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ ГОСТ 8.417-2002
  2. ↑ а б Specifications of 50 famous racing engines up to 1994 - Page 6. F1technical.net. Процитовано 27 листопада 2021.
  3. ↑ Eaton, Godfrey (1983). Ferrari: The Road And Racing Cars. Haynes Publishing. с. 172.
  4. ↑ Ferrari 275 S. ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  5. ↑ Ferrari 275 F1. formula1.ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  6. ↑ Тут і далі по тексту перше число — діаметр циліндра, друге — хід поршня
  7. ↑ Ferrari 340 F1. formula1.ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  8. ↑ Acerbi, Leonardo (2012). Ferrari: All The Cars. Haynes Publishing. с. 50—51.
  9. ↑ Ferrari 375 F1. formula1.ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  10. ↑ Ferrari 375 Indianapolis. formula1.ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  11. ↑ Ferrari 375 MM. ferrari.com. Процитовано 21 травня 2019.
  12. ↑ Ferrari 375 MM register. barchetta.cc. Процитовано 2 липня 2019.
  13. ↑ Ferrari 375 Plus. ferrari.com. Процитовано 12 червня 2019.
  14. ↑ Ferrari 410 Superamerica. ferrari.com. Процитовано 21 травня 2019.
  15. ↑ Ferrari 410 Sport register. barchetta.cc. Процитовано 2 липня 2019.
  16. ↑ Ferrari 500 F2. formula1.ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  17. ↑ Ferrari 553 F2. formula1.ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  18. ↑ Ferrari 500 Mondial. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  19. ↑ Ferrari 500 TR. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  20. ↑ Ferrari 500 TRC. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  21. ↑ Ferrari 625 F1. formula1.ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  22. ↑ Ferrari 553 F1. formula1.ferrari.com. Процитовано 13 червень 2019.
  23. ↑ Ferrari 625 TF. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  24. ↑ Ferrari 735 S. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  25. ↑ Acerbi, Leonardo (2012). Ferrari: All The Cars. Haynes Publishing. с. 78—79.
  26. ↑ Ferrari 857 S. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  27. ↑ 857 Sport s/n 0570M. barchetta.cc. Процитовано 18 вересня 2019.
  28. ↑ Ferrari 860 Monza. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  29. ↑ а б Ferrari 376 S. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  30. ↑ Acerbi, Leonardo (2012). Ferrari: All The Cars. Haynes Publishing. с. 90—91.
  31. ↑ Ferrari 735 LM. ferrari.com. Процитовано 13 червня 2019.
  32. ↑ St. Antoine, Arthur; Stone, Matt (жовтень 2007). The Secret History of Ferrari: Sixty years of cars, stars, and stories you've never heard. Motor Trend. Архів оригіналу за 6 липня 2012. Процитовано 6 липня 2012.
  33. ↑ Forghieri, Mauro (2012). La Ferrari secondo Forghieri. Vimodrone: Giorgio Nada Editore. с. 39. ISBN 978-88-7911-537-7.
  34. ↑ Eaton, Godfrey (1989). Great Marques Ferrari. Tiger Books International. с. 77. ISBN 1-870461-96-7.

Джерела[ред. | ред. код]

Вікісховище має файли, пов'язані з Ferrari Lampredi V12 engine та Ferrari Lampredi four-cylinder engine.
  • Acerbi, Leonardo. Ferrari: All The Cars. — Haynes Publishing, 2012. — ISBN 978-1-84425-581-8.
  • Eaton, Godfrey. Great Marques: Ferrari. — Tiger Books International, 1987. — ISBN 1-870461-96-7.
  • Eaton, Godfrey. Ferrari: The Road And Racing Cars. — Haynes Publishing, 1983. — ISBN 0-85429-367-1.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ferrari_Lampredi_(двигун)&oldid=42299522