Величко Іван Іванович (військовик)
| Іван Іванович Вели́чко | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| Народження | 1787 Замостя, Прилуцький повіт, Полтавська губернія | ||||
| Смерть | 1 (13) березня 1858 Березівка, Тамбовський повіт, Тамбовська губернія | ||||
| Країна |  Російська імперія | ||||
| Приналежність | Російська імператорська армія | ||||
| Вид збройних сил | Сухопутні війська | ||||
| Рід військ | Кавалерія | ||||
| Роки служби | 1808—1858 | ||||
| Звання |  генерал-майор | ||||
| Командування | Новомиргородський уланський полк, Ризький 11-й драгунський полк, 2-а бригада 6-ї легкої кавалерійської дивізії | ||||
| Війни / битви | Французько-російська війна (1812) ; Кримська війна | ||||
| Нагороди |
| ||||
Іван Іванович Величко (1787—1858) — російський військовик, генерал-майор, участник Вітчизняної війни 1812 року, придушення польского повстання 1830 року і Кримської війни (1853—1856).
Народився в селі Замостя, поблизу Прилук Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського і дворянського роду, заснованого дідом, 1-м полковим осавулом Прилуцького полку Війська Запорозького (1742–1764) Яковом Степановичем Величком [1].
Батько, Іван Якович Величко, відставний поручик, до дворянства зарахований 1790 р., служив у Прилуках земським суддею, був власником 292 кріпаків.
Освіту отримав у батьківському маєтку в приватному пансіоні для дворянських дітей, створеному відомим українським педагогом і письменником П.П. Білецьким-Носенком [1].
Вступив на державну службу у вересні 1801 р., служив канцеляристом у Прилуцькому повітовому земському суді, в травні 1803 р. був проведений губернським реєстратором. З листопада 1804 р. по квітень 1807 р. продовжував службу в Чернігівському наказі громадської опіки [2].
У квітні 1807 р. став ад'ютантом начальника земського війська Ніжинського повіту Чернігівської губернії[2].
Після семи років цивільної служби обрав військову кар'єру, вступивши в кінці 1807 р. юнкером у новосформований Лубенський гусарський полк, а 20 вересня 1808 р. отримав перший обер-офіцерський чин корнета. Учасник Вітчизняної війни 1812 р., брав участь у справі під Мозиром. У 1813 р. в чині поручика (1810) став кавалергардом, у складі Кавалергардського полку брав участь у закордонному поході російської армії 1813–1814 рр. [3], учасник боїв під Лейпцигом і Фершампенуазом, отримав чин ротмістра.
У 1815 р. переведений в Ліфляндський кінно-єгерський полк, а з 1820 р. продовжував службу в Єлисаветградському уланському полку, в 1826 р. – майор. Відзначився у придушенні польського повстання 1830–1831 рр., був учасником штурму Варшави, отримав чин підполковника (1831).
З 1832 р. командував Новомиргородським уланським полком, а в 1835 р. затверджений його командиром та отримав чин полковника (1837).
У 1841 р. звільнився зі служби з мундиром і повним пенсіоном через смерть дружини – треба було виховувати неповнолітніх дітей[4]. З 1844 р. поновився на військовій службі, командував Ризьким драгунським полком.
У 1851 р. отримав чин генерал-майора і був призначений командиром 2-ї бригади у складі Київського і Інгерманландського гусарських полків (6-а Легка кавалерійська дивізія). У 1852 р. отримав відпустку на 6 місяців для лікування[5]. Брав участь у Кримській війні 1853–1856 рр., знаходився в Криму, але через хворобу кілька битв пропустив.
Помер 1 (13) березня 1858 р., похований у селі Березівка Тамбовського повіту Тамбовської губернії.
Перша дружина – Надія Кондаурова, діти:
- Надія Іванівна Величко, нар. 1824;
- Анна Іванівна Величко, нар. 1825;
- Софія Іванівна Величко, нар. 1828;
- Іван Іванович Величко, (1829–1911);
- Віра Іванівна Величко, нар. 1830;
- Любов Іванівна Величко (Соболевська), нар. 1832;
- Єлизавета Іванівна Величко, нар. 1833;
- Олександра Іванівна Величко (Скорятіна), нар. 1834.
Друга дружина – Єлизавета Григорівна, вроджена Золотарьова, діти:
- Маргарита Іванівна Величко;
- Леонілла Іванівна Величко;
- Костянтин Іванович Величко, (1856–1927).
- Св. Володимира 4-го ступеня з бантом (1814).
- Польська відзнака за військове достоїнство Virtuti Militari 3-го ступеня (1831).
- Св. Георгія 4-го ступеня (1832).
- Св. Станіслава 2-го ступеня (1834).
- Св. Анни 2-го ступеня (1845).
- Св. Володимира 3-го ступеня (1850).
- ↑ а б Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.
- ↑ а б Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.
- ↑ Закордонний похід російської армії 1813–1814 рр.
- ↑ Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.
- ↑ Высочайшие приказы по военному ведомству. Приказ от 16 ноября 1852 года. – Санкт-Петербург.
- Сергей Владимирович Волков. Генералитет Российской империи: энциклопедический словарь генералов и адмиралов от Петра I до Николая II, Том 1. – С. 245. (рос.)
- Сборник биографий Кавалергардов. По случаю столетнего юбилея Кавалергардского её Величества Государыни Императрицы Марии Фёдоровны полка: под ред. С. Панчулидзева. – Книга III. – Кавалергарды с 1801 по 1826 гг. //СПб – 1906. – С. 261. (рос.)
- Гузь Борис. До історії Чернігівщини. Персоналії, біографії, події.– Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021. – 360 с. – С. 7-32.
- Борис Гузь. Прилуцькі дворяни Велички.
- Борис Гузь. Прилуцькі Велички на Тамбовщині.
- Борис Гузь. Генерал К.І. Величко – невідомі сторінки біографії.