Ґао Ши

Ґао Ши
高适
Портрет Ґао Ши (Середньовічна мініатюра)
Народився	702(0702) Бохай
Помер	765(0765) Чан'ань, Китай
Країна	Династія Тан
Національність	хань
Діяльність	поезія
Мова творів	китайська
Напрямок	Середньовічна лірика
Жанр	фу (есе), ші
Рід	Q60995525?
Батько	Gao Congwend

|Ukrcenter= |Примітки=

Ґа́о Ши (кит. 高适, псевдонім; справжнє ім'я Ґао Дафу (高達夫), 702 — січень 765, Чан'ань) — китайський поет. Молоді роки провів у мандрах по країні, потім вів самотній спосіб життя; в літньому віці склав іспит на здобуття вченого ступеня і досяг успіху на державній службі. Ґао Ши писав про страждання народу. Багато творів присвячено військовій тематиці. Він був тісно пов'язаний з корифеями танської поезії Ду Фу і Лі Бо. Найкращі його вірші («Янський наспів», «Пісня про Інчжоу», «Вночі розлучаюся з одним») популярні в Китаї.

Біографічні відомості

Народився в Бохан, в бідній родині. Рано став самостійно заробляти собі на прожиток. Пізніше він залишив рідний дім і подружився з мандрівними героями «Ся». Закохавшись в актрису бродячого театру, довго кочував з її трупою по всьому Китаю, пробуючи себе також як драматурга. Кочове життя, повне небезпек і обмежень загартувало його дух, його кумирами були великі воїни давнини, такі як Цзин Ке, який намагався вбити Юн Чжена, майбутнього імператора Цінь Шіхуана. Живучи в лісах, вправляючись у фехтуванні та стрільбі з лука, виховуючи свій дух, Ґао Ши мріяв стати таким же героєм, слава про якого переживе століття. Загартувавши в собі волю і благородний бойовий дух, Ґао Ши став шукати нагоди показати на ділі як він володіє мечем і стрілами, сподіваючись знайти покровителя, який би вмів пізнавати в простих людях справжніх героїв. Проте в столиці всі залишилися байдужими до талантів молодого провінціала, тому він залишив зброю припадати пилом без діла і все частіше став згадувати про папір і тушечницю. З часом він полюбив заняття з літератури не менше ніж військові змагання, а й у своїй поезії він залишився воїном, чия уява захоплювалася не красою «Вод і гір», тишею полів і садів, а військовими подвигами, битвами, походами, життям далеких гарнізонів. Ці вірші «кабінетним ученим» здавалися грубими, але в серцях простих людей стали знаходити відгук. Його вірші, покладені на музику стали виспівувати у всіх куточках імперії. Однак, ставши відомим поетом, він не зміг знайти своє місце — в черговий раз екзаменатори визнали його стиль простим і грубим для палацових стін.

... Меч обіймаю - ні з ким мені слова сказати. Гори і ріки марно тягнуться вдалину ...

«Одинокий меч» повернувся у свою садибу і став з перемінним успіхом зображати з себе селянина, в глибині душі сподіваючись «пізнати звук» справжньої дружби під час зустріч з людьми, які могли б цінувати його талант, сміливість і благородне серце.

Китайські поети, друзі Ґао Ши

Восени 744 року ця зустріч відбулась. Його друзями стали Лі Бо та Ду Фу. Три невдахи, волею долі зустрівшись разом, вирішують вирушити в мандрівку «землями Лян і Сун», як колись називалися околиці міст Ченьлю і Сунчена. Лі Бо, Ду Фу і Ґао Ши читали один одному вірші, вправлялися у фехтуванні та стрільбі з лука, піднімалися на багатоярусні кам'яні вежі, побудовані багато років тому і як справжні поети подовгу стояли на галереї верхнього ярусу, милуючись далями, які розкинулись навколо, розмірковуючи про час, старовину і про себе, а то й просто довго мовчали — «пізнали звук» справжньої дружби, розуміючи в мовчанні один одного. Аналізуючи життя, яке склалося, їх можна було назвати невдахами. Не отримавши посад, не зайнявши в суспільній ієрархії гідного місця, чому в Танському Китаї надавали великого значення, ці троє були поставлені перед вибором — «змиритися під ударами долі або чинити опір …». В їх світосприйнятті «опір» перетворився на злиття, з потоком, якому вони могли довіриться і сміливо почати рухати разом з ним.

Вони проживали повне життя, наповнювали його як дорогоцінний кубок до країв і спустошували, змінювалися і текли, знаходили джерела для натхнення і черпали в безкрайньому морі ці сили рухатися далі.

Пізніше Ґао Ши влаштувався на посаду секретаря-діловода у чиновника високого рангу, супроводжував того під час місії в Тибет. Після цього, довго і безуспішно намагався влаштуватися на державну службу. Нарешті, вже у віці 40 років, зайняв військову посаду в західних областях. Під час заколоту Ань Лушаня залишався вірним імператорського дому, за що отримав підвищення і став служити в постійному супроводі імператора.

Творчість

Ви їдете на заслання, але серце досада не палить. Я теж колись проїхав по Мінській землі. Там рідко побачиш осінніх гусей переліт, Зате мавпи кричать вечорами в імлі.

Ґао Ши, «Проводжаю стременного Чжена, засланого в землі Мінь»

Вірші почав писати вже у зрілому віці. Головна відмінна риса його поезії — інтенсивна зосередженість, яскрава образність, тяга до незвіданого. В одному з його віршів розповідається про вихід астрального тіла з фізичного під час сну і про його подорож духовними мандрами. Ґао Ши — майстер створення містичного настрою не за рахунок прямого опису, а шляхом вмілого зіставлення художніх образів і поетичних прийомів. В іншому вірші «Проводжаю стременного Чжена, засланого в землі Мінь» поет намагається втішити друга тим, що заслання не буде довгим, і що імператор повинен незабаром пробачити його.

Теми віршів

Поезія Ґао Ши розповідає про рідну землю, про долю людей і про негаразди їхнього життя. Як інші поети того часу, Ґао Ши замислювався над тим, як страждає народ. Він, славлячи відважні походи імператора, бачив страждання покинутих воїном родин, і смерть годувальників; вже народжувалися сумніви в тому, наскільки виправданні ці жертви. Поет двічі побувавши на кордоні в походах, написав свій знаменитий «Янський наспів». З безпосередніх спостережень над селянським життям народився вірш «Написане в дорозі» — про працю і біди простого народу. Його вражала служба при дворі. У вірші «Повіт Фенцю» Ґао Ши пише, як він тяготиться життям чиновника, кланяючись вищим чинам. Він знає, що жити треба, обробляючи «південне поле» і «пустивши всі мирські тривоги по волі хвиль на схід». Він мріяв би про спокійне життя на старій горі, як би не наказ государя. У своїй творчості був близький до Тао Юаньміна, наслідуючи його вірш «Додому, до себе!», зображує фігуру селянина, який сповнений гідності, заявляючи про увагу до людської особистості. Вирушаючи в дорогу, Ґао Ши говорить одному з друзів:

«Ти не журися, що в далеку дорогу не їде з тобою друг: Чи є під нашим небом такий, хто б не знав тебе?»

Мечі виблискують з двох сторін, Змішавшись, кров тече, А в смертний час кому потрібні Нагороди і шана!

Ґао Ши, «Янський наспів»

Тут, у його творчості, переплелися «пейзажна» і «прикордонна» теми, на які поділяють (дуже умовно) китайські історики Танську поезію епохи її розквіту. Більше того, саме мистецтво пейзажу допомогло китайській поезії створити виразні описи боїв і походів, які займали важливе місце в нелегкому житті народу.

Зокрема, про жорстокість війни мова йде у програмовому вірші «Янський наспів». Події, описані у вірші, відбувалися на території сучасної Хакасії. Тисячі полонених були викрадені в рабство в Китай. Через десятки років лише деякі змогли повернутися в рідні місця.

Див. також

• Китайська поезія періоду Тан
• Лі Бо

Посилання

• Китайская классическая поэзия [Архівовано 7 березня 2012 у Wayback Machine.]

Джерела

• ТАНСКАЯ ПОЭЗИЯ^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Небожитель Ли [Архівовано 10 жовтня 2013 у Wayback Machine.]