Тупамарос
| Тупамарос | |
| Прапор | |
 | |
| Дата створення / заснування | 1961 |
|---|---|
| |
| Названо на честь | Тупак Амару II |
| Країна |
 Уругвай |
| Політична ідеологія | лівий націоналізм, антиімперіалізм, марксизм і Геваризм |
| Час/дата припинення існування | 1972 |
 Тупамарос у Вікісховищі | |
Тупамарос (Tupamaros, Movimiento de Liberación Nacional) — ліворадикальна уругвайська організація, яка почала в 1960-х-1970-х рр. застосовувати тактику міської герильї. Засновником і ідейним натхненником був Рауль Сендік, другою людиною в керівництві — Елеутеріо Фернандес Уїдобро.
У числі активістів Тупамарос був і Хосе Мухіка, який згодом став президентом Уругваю (2010—2015).
Багато ліворадикальних організацій по всьому світу взяли на озброєння досвід боротьби Тупамарос, а німецькі організації Тупамарос Західного Берліна і Тупамарос Мюнхена, а також венесуельський Революційний рух Тупамаро взяли свої назви на честь цього руху.
Уругвай, країна без сельви і гір, його називали «Швейцарією Латинської Америки», як за свої економічні показники, так і за сильну прихильність населення до демократичних норм. На 1964 з 2 560 000 населення країни 87,2% жили в містах, а більшість - у Монтевідео[1].
Перемога Кубинської революції в 1959, підштовхнула розвиток і радикалізацію лівого руху, у багатьох країнах з'явилися партизанські осередки[en] сільської герильї, а в деяких, як, наприклад, у Венесуелі (пізніше подібні операції стали проводитися також у Гватемалі і Бразилії[2]), вони доповнювалися діяльністю «спеціальних тактичних підрозділів» у містах.
В 1958, у відповідь на спроби уряду ввести нове законодавство щодо університетського самоврядування, виникає студентський опір[en], одними з учасників якого стають Елеутеріо Фернандес Уїдобро[3] та Едуардо Бономі[en]. Паралельно цьому процесу багато активістів лівих організацій, серед них і член Соціалістичної партії Уругваю[en] Рауль Сендик[en], відправляються в провінцію. Там Рауль Сендік стає одним з організаторів профспілки працівників цукорних плантацій, якій протистоїть не тільки поліція, але і офіційна профспілка[4], створена латифундистами за підтримки ЦРУ.
В 1962, у зіткненнях між цими двома сторонами гине людина, що викликає суспільне невдоволення і, у червні того ж року, відбувається 500-кілометровий марш протесту з провінції до столиці з вимогами, до того часу ігнорованими землевласниками, поліпшити умови праці на плантаціях і націоналізувати 30.000 га землі, що не використовується її власниками[4]. Однак, незважаючи на повтори цих маршів, уряд країни ігнорує вимоги селян.
31 липня 1963, п'ять чоловік, серед них і Рауль Сендик, грабують збройну крамницю у невеликому провінційному місті. Ця група складалася з членів Соціалістичної партії Уругваю, маоїстів і анархістів, які тяжіли до марксизму. Аналізуючи соціально-економічну ситуацію в країні, група прийшла до висновку про те, що в Уругваї назріває серйозна політична та економічна кризу з імовірною спробою вирішити її насильницьким шляхом. Для того, щоб бути готовими до такого повороту подій, початковим планом організації стояли самоозброєння, самофінансування і підготовка до збройної боротьби, але не її ведення[3]. Проте, після вищезгаданої акції керівництво організації змушене було піти у підпілля.
Рух фінансувало себе за допомогою викупу захоплених ними чиновників, фінансистів і промисловецьів, експропріацій банків і збирання «революційного податку» з представників заможних верств суспільства. В 1968-1972 році Тупамарос зробили низку гучних акцій «прямої дії». Так 30 липня 1970 року Тупамарос викрали і стратили голову відділення Служби громадської безпеки Дена Мітріоне[en][5] 14 квітня 1972 року в результаті атаки Тупамарос були вбиті ультраправий політик, заступник міністра внутрішніх справ Армандо Акоста-і-Лара[es] і троє офіцерів поліції і спецслужб. Була проведено ще низка атак, загинули кілька солдатів і великих функціонерів поліції. У той же час, з грудня 1971 року репутація Тупамарос була сильно підірвана вбивством сільськогосподарського робочого [[Паскасіо Баес] а - не маючи ніякого відношення до політичної боротьби, він випадково виявив партизанський бункер і був усунутий як небажаний свідок[6].
Уряд різко посилив поліцейські заходи проти Тупамарос. Для поза правової боротьби з ними були створені ультраправі ескадрони смерті - терористична організація Націоналістична збройна оборона[es] на чолі з Мігелем Софією Абелейрою. В результаті поліцейських і «ескадронів» операцій, а з 1973 року - військової диктатури Тупамарос зазнав жорсткої розправи, постраждало багато і зовсім сторонніх громадян, кількість постраждалих від тортур на душу населення в Уругваї було найвищим з усіх країн Латинської Америки. У серпні 1973, Тупамарос, спільно з РАН, АНО і Лівий революційний рух[en] організували Хунту революційної координації[en]. Остання збройна акція була проведена в жовтні того ж року.
Після відновлення демократії у країні, в грудні 1985 року, на IV Національному з'їзді «Тупамарос» повідомили, що організація відмовляється від продовження збройної боротьби і стане діяти політичними засобами[7].
Надалі, рух Тупамарос було реорганізовано у політичний «Рух народної участі[en]», який входить до правлячої лівої коаліції «Широкий фронт».
- ↑ Frank Roberts. The Tupamaros: Rise and Fall. International Socialism, No.66, February 1974
- ↑ E. J. Hobsbawm. Guerillas in Latin America The Socialist Register, 1970
- ↑ а б Interview With Tupamaro Eleuterio Huidobro. Arm The Spirit № 16, Fall 1993
- ↑ а б Marysa Gerassi. Uruguay’s Urban Guerrillas. New Left Review № 62, July-August 1970
- ↑ Uruguay — English
- ↑ Pascasio Báez, peón
- ↑ А. Н. Моисеев. Уругвай на пути обновления. М., «Знание», 1986. стр.18-19
- Тупамарос // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
 | |
|---|---|
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |