Марксизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карл Га́йнрих Маркс — німецький філософ, соціолог, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження, об'єднані в теоретичне вчення, яке називають марксизмом, сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких мислителів Карла Маркса (1818–1883) та Фрідріха Енґельса (1820–1895) на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про себе, що він є системою революційних поглядів робітничого класу, що відображає об'єктивні закони розвитку людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас проти експлуататорів, і постійно розвивається на основі узагальнення цього досвіду.

Першим марксизм визначив Енґельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1]. Різноманітні інші визначення марксизму можна умовно розділити на наступні категорії:

У ХХ ст. багато країн проголошували курс на побудову соціалізму (або комунізму) за марксистською програмою. Найбільшими з них були Союз Радянських Соціалістичних Республік і Китайська Народна Республіка.

Соціалізм
Red flag waving.svg
Ідеї
Егалітаризм
Змішана економіка
Громадська власність
Демократія
Впливи
Марксизм
Анархізм
Командна економіка
Внутрішні течії
Російський соціалізм
Марксизм-ленінізм
Демократичний соціалізм
Соціал-демократія
Соціалізм XXI століття
Лібертарний соціалізм
Релігійний соціалізм
Ведичний соціалізм
Християнський соціалізм
Ісламський соціалізм
Буддійський соціалізм
Африканський соціалізм
Арабський соціалізм
Меланезійський соціалізм
Аграрний соціалізм
Екосоціалізм

[шаблон]

Зміст

Історія виникнення[ред.ред. код]

Марксизм виник у 1840-х у Німеччині, де назрівала буржуазно-демократична революція. Своєрідність революційної ситуації в цій країні, роздробленій тоді на кілька великих (Баварія, Пруссія, Саксонія) і безліч невеличких держав, полягала в тому, що буржуазія, налякана революційністю народних мас, прагнула укласти угоду з королівською владою і поміщиками за рахунок інтересів трудящих. Істотною відмінністю цієї революційної ситуації порівняно з умовами, що передували буржуазним революціям в інших країнах Західної Європи (Голандія, Англія, Франція), була тією, що в Німеччині на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас, що виявився найрадикальнішою силою суспільних перетворень. Якщо у минулих буржуазних революціях робітничий клас власноруч «тягав каштани з вогню» для буржуазії, то під час революції у Німеччині виступив самостійно зі своїми особливими вимогами. Все це робило Німеччину центром европейського революційного руху. За завдання озброїти робітничий клас програмою, стратегією і тактикою революційної боротьби взялися молоді ідеологи пролетаріату Маркс й Енґельс, так поклавши початок новому революційному вченню — марксизму.

Від самого моменту свого виникнення, починаючи з революцій 1848–1849, марксизм безперестанку проходить практичну перевірку, що супроводжується зміною тактики політичної боротьби. Після поразки цих революцій Маркс заявив про необхідність переходу до мирного роботи зі збирання і підготовки сил для нового етапу підйому революції. 1852 року, після розпуску німецького робітничого «Союзу комуністів», що його членами були Маркс й Енґельс, останні спрямували свою діяльність на пропаґанду ідей комунізму, на підготовку революційних кадрів в усіх країнах Західної Европи, на збирання сил для нової боротьби.

Пореволюційний період ознаменувався створенням — за активної участи Маркса й Енгельса — «Міжнародного товариства робітників» (I Інтернаціоналу), заснованого 1864 року. «Міжнародне товариство робітників» вперше з'єднало революційну теорію з практикою масового революційного руху, з класовою боротьбою проти експлуататорів. Так було створено вихідні позиції для завоювання марксизмом міцних позицій у світовому робітничому русі. У 1870-90-ті у низці країн Європи було створено масові робітничі (соціалістичні та соціал-демократичні) партії, що заявляли про свою прихильність до марксистської доктрини. Виникли вони або на базі існуючих у тих країнах національних секцій «Міжнародного товариства робітників», або завдяки діяльності активістів, вихованих в ньому.

Зміст вчення[ред.ред. код]

Марксизм вважає себе закономірним результатом всього попереднього розвитку людської думки та критичного узагальнення з позицій революційного пролєтаріяту практики класової боротьби. Одночасно постання марксизму є переворотом у розвитку суспільної думки людства, оскільки марксизм принципово по-новому підійшов до вирішення безлічі суспільних проблем і запропонував відповіді на найважливіші питання, поставлені самим розвитком історії та сформульовані передовими умами минулого.

Спираючись у першу чергу на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію додаткової вартости як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму[4]. Роль «могильника» капіталізму марксизм відводить пролетаріату.

Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал» Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» — незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

Діалектичний матеріалізм[ред.ред. код]

Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Матеріалістичне розуміння історії[ред.ред. код]

Діалектичний метод Маркс застосовує переважно до історії (історичний матеріалізм). Історичний (діалектичний) матеріалізм розглядається як філософія пролетаріату, теоретичне обгрунтування комунізму, наука про закономірності розвитку суспільства та мислення. Лише у філософії пролетаріату як революційного класу, закономірності розвитку суспільства знайти своє об'єктивно відображення.

Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, в свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільну формацію. Тобто не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму і, врешті-решт, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Політична теорія[ред.ред. код]

Варто зазначити, що марксизм — це не тільки ідеологія, але й політична програма дій. Маркс і Енгельс займали колективістську і спрямовану на конфлікт політичну позицію. Як каже сам Маркс: «філософи тільки по-різному п о я с н я л и світ, а мова йде про те, щоб його з м і н и т и»[5].

Класова боротьба[ред.ред. код]

Найважливішою рушійною силою розвитку суспільства впродовж всього його існування була боротьба антаґоністичних суспільних класів. У буржуазному суспільстві революційною силою вони вважали робітничу класу, що його історичною місією є знищення капіталізму та експлуатації людини людиною, створення справедливого суспільного ладу. Цей лад Маркс і Енґельс називали соціалізмом (комунізмом). Капіталізм, як один з кількох щаблів історії, у минулому мав поступовий характер, але по приходу до влади буржуазії (колись революційного класу) перетворився на гальмо суспільного розвитку і має поступитися місцем вищий стадії суспільного розвитку.

Свою історичну місію «могильника капіталізму»[6] пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду — комуністичної партії, шляхом встановлення диктатури пролетаріату. Маркс і Енґельс пропаґували ідею поширення пролетарської революції у низці країн і вірили у можливість створення т. зв. Сполучених Штатів Европи. Основним гаслом трудящих має бути гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»[7]

У зв'язку з цим висувається лозунг «експропріації експропріаторів». Вони приймають ідею логіки історії Геґеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі (т.зв. економічний детермінізм). За словами Маркса й Енґельса, «Історія всіх дотеперішних суспільств — се історія класової боротьби»[8]. а ворогуючі класи є завжди наслідком способів виробництва та обміну, себто економічних умов їхнього часу. Економічна структура суспільства завжди визначає той базис, відштовхуючись від якого, ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей певного історичного періоду.

Енгельс в марксистській газеті "Neue Rheinische Zeitung" в січні 1849 року в статті про класову боротьбу писав, що коли відбудеться соціалістична революція, почнеться класова боротьба і в Європі знайдуться примітивні суспільства, що не досягли капіталізму (відстають на дві фази розвитку): баски, бретонці, шотландці, серби, і називає їх расовим сміттям, і що їх доведеться знищити, оскільки в історичній боротьбі вони відстають на дві фази і не зможуть зрозуміти соціалістичну революцію, а Польща взагалі не має підстав для існування в світі.[9] В цій статті вперше було порушено питання "чому необхідно вбивати?". Маркс 16 квітня 1852 року писав:

Класи та раси, неповноцінні щоб пристосуватися до нових умов життя мають поступитися дорогою. Їх треба принести в жертву революції.[10][9]

Маркс перший запропонував расове знищення, і перший запропонував концепцію класового поділу.[9] Масові вбивства певної категорії людей (зайвих/маргіналів/"паразитів суспільства") є основою марксистського соціалізму.[9] Засновником першої марксистської держави на планеті став Ленін.[9]

Якщо ви не можете виробляти стільки, скільки ми споживаємо, або ж споживаєте значно більше, ми, відповідно, не можемо розвивати з вашою допомогою суспільство і від вашого існування на Землі немає жодної користі.[9]

Нацизм почався з порівняння з комунізмом.[9]

Держава[ред.ред. код]

У марксистів держава є найвищим інститутом організації суспільства, що його функція полягає у захисті панування одного класу над иншими, а також у збереженні системи експлуатації панівним класом всього суспільства. Класичний (хоча й дещо спрощений) марксистський погляд на державу висловлено у «Маніфесті комуністичної партії»: «Сучасний уряд це є лиш комітет, що порядкує спільними справами всеї буржуазії». [11]

Пізніше, у «Початку родини, приватної власності і держави» (1884), Енґельс писав, що «держава є щось із зовні нав’язане суспільству; вона не є також „втіленням моральної ідеї“, „втілення розуму“, як доводить Гегель. Держава є продукт суспільства, що досягло певного щабля розвитку; є свідомість, що суспільство перебуває в нерозв'язаній суперечності само з собою, що вона розпалась на незамирені класи, і що вона немає змоги замирити ці протилежності й суперечності. Ці суспільні класи з протилежними економічними інтересами не знищили один одного і разом з тим саме суспільство в безплодній боротьбі: треба було особливої влади, що стояла, очевидно, по-над суспільством, яка має, якщо не знищити цю боротьбу, то тримати її в межах порядку; ця влада, що відокремилася від суспільства, що стала над ним і разом з тим йому чужа, — є держава».[12]

І далі: «Підвалиною установлення держави стала потреба тримати в слухняності різні суспільні класи, але через те, що держава повстала серед класової боротьби, то зрозуміло, що влада зосередилась в руках наймогутнішої з економічного погляду верстви, і до неї перейшло політичне панування. ... Стара держава була, переважно, державою рабовласників, що заснована на послусі рабів; феодальна держава була органом дворян заради панування над кріпаками; найновіша поважна держава є знаряддя експлуатацій праці капіталом». [13]

Диктатура пролетаріату[ред.ред. код]

Поняття «диктатура пролетаріату» залишається проблематичним у марксизмі, адже ані Маркс, ані Енґельс не дають докладного роз’яснення, що саме мається на увазі – енергійний уряд, що діє від імені пролетаріату (подібно до того, як буржуазний уряд діє від імені буржуазії) та придушення опору маєтних кляс підчас революції; форму правління, коли робітники перебирають на себе всі функції держави; тощо.[14] У Марксовому листі до Йосефа Вайдемаєра (1818-1866) з 5 березня 1852 між іншим читаємо: «Буржуазні історики давно переді мною представили історичний розвиток цієї боротьби клас, а буржуазні економи економічну анатомію цих класів. Моїм ділом було довести: 1. що існування класів звязане тільки з певними, історичними боротьбами, сполученими з розвитком продукції, 2. що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату, 3. що ця диктатура становить лише перехід до знесення всіх класів і до безкласового громадянства…»[15]

Критикуючи програму щойно створеної соціал-демократичної партії Німеччини, Маркс писав: «Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний період. І держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату».[16]

За Владіміром Лєніним (1870–1924), диктатура пролетаріату є поєднанням режиму класової диктутури з формою правління (безпосередньою участю пролетарів (робітників) в управлянні суспільством).[17] Одначе нерозв’язаним лишається питання пролетарської революційної партії та її роля в новому, пост-капіталістичному суспільстві. Адже, як показала практика революційних перетворень, одна справа «диктатура пролєтаріяту», інша — «диктатура пролетаріату під проводом партії», що схильна перетворюватися на «диктатуру партії від імені пролетаріату».

Безкласове суспільство[ред.ред. код]

Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що саме є основним завданням комуністів. З цього приводу Енґельс писав: «Держава не од вічності. Жили громади й без неї, існували громади, що не знали, що таке держава і державна влада. Лише на певнім щаблі економічного розвитку, що нерозривно з’єднаний з розпадом суспільства на класи, на верстви, з’явилась потреба держави. А в теперішній час [себто наприкінці XIX ст.] ми хуткими кроками наближаємось до такої фази розвитку промисловости, за якої розподіл на класи не лише не являє собою необхідності, але стісняє навіть саму продукційність. Так повстав цей розподіл на класи, так він і щезне, а з ним загине й держава. Суспільство, яке знову організує промисловість на підвалинах вільної, рівноправної асоціації всіх продуцентів, таке суспільство не потрібує державної машини й здає її в історичний музей, де вона буде красуватися поруч з бронзового сокирою та веретеном».[18]

Критика політичної економії[ред.ред. код]

Додаткова вартість[ред.ред. код]

Критика політичної економії виникла на основі діалектико-матеріалістичного аналізу Марксом капіталістичного способу виробництва та відповідного йому суспільного ладу. Маркс розробив і обґрунтував трудову теорію вартості, відкрив закон додаткової вартості. Це відкриття стало, образно кажучи, наріжним каменем економічної теорії Маркса, адже саме воно допомогло йому розкрити експлуататорську сутність буржуазного виробництва. У своїй фундаментальній праці «Капітал» Маркс розглянув капіталістичний лад, співставляючи його політекономічну теорію з дійсністю, та доходить висновку, що цей лад заснований на експропріації власниками засобів виробництва частини вартості продукту найманої праці робітників.

За Марксом, додаткова вартість є джерелом збагачення власника засобів виробництва. Додаткова вартість утворюється в процесі виробництва як різниця між вартістю виробленого продукту й вартістю робочої сили. В умовах істнування приватної власності на засоби виробництва капіталіст експропріює додаткову вартість, а робітники отримують стільки, щоб забезпечити відтворення своєї робочої сили. Отже марксизм бачить джерело економічної нерівності, експлуатації людини людиною, у приватній власності. Відповідно марксизм, виходячи із діалектичної складової своєї філософії, формулює основне протиріччя капіталізму, як протиріччя між суспільним характером виробництва й приватною власністю, що лежить в основі розподілу.

Капіталі і наймана праця[ред.ред. код]

За Марксом, капітал є не сумою предметів, що містять нагромаджену працю, а буржуазне виробниче відношення. Вирішальним для виникнення капіталу є не його речова форма, конкретні товари, що його утворюють, а наявність суспільних відносин, що дозволяють шляхом володіння речами привласнювати безоплатно живу працю робітників, позбавлених власності. Панування нагромадженої, минулої, матеріалізованої праці над безпосередньою, живою працею перетворює нагромаджену працю на капітал (мертву працю).

Прибутком капіталіста є перевищення вартості виробленого робітником продукту над вартістю життєвих засобів, що їх він отримує у вигляді заробітної плати. Відносна заробітна плата, її частка в капіталі, маю тенденцію зменшуватися, а прибуток, відносна частка капіталіста, —зростати: прибуток і заробітна плата перебувають один до одного у зворотному відношенні.

Інтереси буржуазії і пролетаріату є антаґоністичними. Мірою зростання продуктивности праці пролетаріат кує золотий ланцюг, на якому буржуазія тягне його за собою.

Відчужена праця[ред.ред. код]

Відчуження відображає об'єктивне перетворення діяльности людини і її результатів на самостійну силу, що панує над нею та їй ворожу, а також пов'язане з цим перетворення людини з активного суб'єкту суспільного процесу на об'єкт цього процесу. Відчуження є історично минущою формою опредмечювання людиною своїх діяльних здібностей у клясово-антаґоністичному суспільстві та пов'язане з урічевленням, фетишизацією суспільних зв'язків, з опосередкуванням відносин між людьми суспільними інститутами. Початки відчуження треба шукати в поділі праці.

У творах 1842-43 років Маркс й Енґельс досліджували спочатку відчуження у царині духовного життя (реліґія, філософія тощо), а потім у царині політичного життя (бюрократизація держави). Пізніше, у «Економічно-філософских рукописах з 1844 року», вихідним пунктом розуміння відчуження стає проблема відчуженої праці. Маркс зазначає, що в умовах антаґоністичних суспільних відносин робітник ставиться до праці, до акту виробництва як до примусу, зовнішньому процесу: наймана праця не розгортає вільно фізичну та духовну енерґію, а виснажує фізичну природу та руйнує дух робітника. Людина відчуває себе вільною не в процесі праці, а лише в тому бутті, що її не відріжняє від тварини. Ставлення робітника до своєї діяльности визначає також його ставлення до предметів і продуктів своєї праці, що належать не йому, а окремому приватному власнику або загальному капіталісту (державі), і виступають по відношенню до робітника як чужі, ворожі йому сутності, що дедалі більше закріпачують його.

Буржуа теж відчужений від праці, він теж переживає самовідчуження, але відчуває себе в цьому самовідчуженні задоволеним і ствердженим; а пролетар відчуває себе в цьому відчуженні знищеним.

Товарний фетишизм[ред.ред. код]

Фетишизм — ототожнення суспільних функцій предмета з його природними властивостями, обумовлене процесом упредметнення соціяльних відносин між людьми і персоніфікацією речей. Різні форми фетишизму визначаються тим, чи відбувається ототожнення соціяльних характеристик з натуралістичним буттям речі або фізично-тілесним субстратом предмету культури, продукту людської діяльності, або природними особливостями індивіда.

У капіталістичному суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, фетишем стає продукт людської діяльности і зникає будь-яка природна та суспільна визначеність предмета. Відносини між людьми опосередковуються річчю, що вона набуває через це особливого соціального значення. Суспільний характер праці набуває в очах людей речовий характер самих продуктів праці, як суспільної властивості цих речей, притаманної їм від природи. На речі переносяться властивості людських відносин, і починає здаватися, що не люди, а речі самостійно (у товарній формі) вступають у відносини обміну; а людина тут виявляється лише персоніфікацією певної соціальної функції, виконавцем соціальної ролі, актором, що ховається за «економічною маскою». Речі заступають місце людей.

Фетишизм грошей є подальшим розвитком фетишизму товару. У грошах вартість зростається з речової, натуральною формою предмета, що виконує функцію грошей (золото тощо); вартісно-суспільне відношення набуває відокремленого матеріального істнування. Тепер товари у своїй якісно-предметній визначеності обмінюються на символічний загальний продукт, певний предметний знак — гроші, що їхнє символічне буття зростається з їхньою природною формою. Своєї вищої форми фетишизм сягає у капіталі, що приносить відсотки. Капітал бачиться таким, що він здатний сам — без участи праці — примножувати вартість і приносити дохід.

Теорія криз[ред.ред. код]

Маркс визначив природу криз у капіталістичному суспільстві та довів невипадковість і закономірну періодичність криз у буржуазному суспільстві.

Капіталіст (власник фабрики, корпорація) намагається збільшувати свої прибутки, а для цього збільшує норми виробки та систематично зменшує витрати на оплату найманої праці. Однак, оскільки, працівники є членами суспільства, яке споживає вироблену продукцію, відповідно зменшується попит та виникає криза перевиробництва, коли вироблену продукцію немає кому купувати[Джерело?].

Глобальний капіталізм[ред.ред. код]

Слід зазначити, що у часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», не було масового «експорту» технологій та перенесення транснаціональними корпораціями виробництва у країни з дешевою робочою силою. Тому у наукових працях Маркса та Енгельса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки. Але це не зменшує значення творів Маркса як цінного першоджерела для вивчення проблем сучасної глобальної економіки та кризових явищ глобальної економіки.[Джерело?]

Тимчасовість капіталізму[ред.ред. код]

Критика Маркса розкриває об'єктивні закономірності розвитку суспільного виробництва на всьому протязі історії людства від рабовласницьких суспільств Стародавнього світу до сучасного капіталізму. Ця закономірність демонструє тимчасовий характер капіталістичного способу виробництва, неминучість його загибелі і заміни буржуазного суспільства вищим — соціалістичним (комуністичним).

Коли політичні економісти вважали товар «природною» і невідворотною формою продукту праці, а ринок — єдиним можливим інститутом обміну продуктами, що має існувати завжди, представляючи закон вартості як закон незмінних історичних фактів, для Маркса ані товар, ані гроші, ані капітал, ані наймана праця не тільки не існували вічно, але не мають існувати далі — саме на це вказують тенденції історичного розвитку.

Марксизм після Маркса й Енґельса[ред.ред. код]

Ревізіонізм[ред.ред. код]

Поширення марксизму в робітничому русі стикнулось з опором як з боку його одвертих противників з инших соціялістичних течій (напр., бакуністів, прудоністів тощо), так і з боку угодовських елєментів усередині соціялістичних і соціял-демократичних партій — ревізіоністів.

Ревізіонізм виник головно як прояв впливу буржуазної ідеолоґії на найменш революційні, відносно забезпечені верстви робітничої клясу (так звану «робітничу аристократію»). Иншим джерелом ревізіонізму стала ідеолоґія дрібнобуржуазних елєментів, що їм притаманна половинчастість, коливання між пролєтаріятом і буржуазією, що виражається у теоретичних поступках буржуазної ідеолоґії.

Представники ревізіонізму (найвідоміший з них — німецький соціял-демократ Едуард Бернштейн (1850–1932)) виступали в філософії за повернення до Канта, намагалися підмінити матеріялізм суб'єктивним ідеалізмом, матеріялістичну діялєктику — еволюціонізмом. В теоретичній царині вони стверджували, що капіталізм має перерости у соціялізм «самопливом», без соціяльної революції. В царині політики ревізіоністи відстоювали теорію «гармонії клясових інтересів» і «співпраці кляс», заперечуючи теорію пролєтарської революції і диктатури пролєтаріяту. Ревізіонізм в теорії призвів до реформізму на практиці, що набув найяскравішого вираження у тактиці партій II Інтернаціоналу — відмові від революції і мирній парляментській діяльності, що полягала у боротьбі за часткове поліпшення становища трудящих у рамках буржуазного ладу та співпраці з буржуазними партіями.

Австромарксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Австромарксизм

Австромарксизмом прийнято називати школу марксистської думки, що склалась у Відні наприкінці XIX ст. навколо провідних теоретиків і керівників австрійської соціял-демократії Макса Адлера (1873-1937), Отто Бауера (1881-1938), Рудольфа Гільфердінґа (1877-1941) і Карла Реннера (1870-1950). На додаток до Марксової теорії, найбільше на школу вплинули неокантіянство та позитивізм у філософії, марґіналістський напрямок у політичній економії та потреба осмислення і розв’язання специфічним проблєм Габсбурґської імперії. Адлер зробив найвагоміший внесок у переосмислення марксизму з точки зору неокантіянства. Він вважав, що Марксова методолоґія полягає по суті в розкриванні за видимістю дійсности. Марксизм є науковим, історичним матеріялізмом, «системою соціолоґічних знань» і не має нічого спільного з філософією. Бауер був одним з перших, хто звернув увагу на національне питання (що на початку XIX ст. стояли в Австро-Угорщині надзвичайно гостро). Гільфердінґова аналіза влади фінансових інституцій і впливу держави, а також важливости зовнішніх ринків для акумуляції капіталу мала велике значення для розвитку марксистських теорій імперіялізму. Реннер відомий у першу чергу як соціолоґ права. Не вважаючи правові норми простим відображенням економічних умов, він наголошував на тому, що право грає активну ролю у відтворенні та навіть зміні суспільних відносин.

Більшовизм[ред.ред. код]

Докладніше: Більшовики

Революційний елємент марксизму розвивав у своїх працях російський революціонер Владімір Лєнін, що не тільки сприйняв теорію Маркса й Енґельса, а конкретизував її стосовно до умов нової епохи [19]  — епохи державно-монополістичного капіталізму й імперіялізму, пролєтарських і національно-визвольних рухів у всьому світі, початку ліквідації колоніяльної системи. Не тільки видатний теоретик, але також революціонер-практик, Лєнін став керівником першої марксистської партії, що прийшла до влади, — Російської Соціял-Демократичної Робітничої Партії (більшовиків).

Лєнін розкрив специфіку імперіялізму як етапу в розвитку капіталізму. Він відкрив один з найважливіших його законів — нерівномірности розвитку капіталізму, через який революційна ситуація виникає не обов'язково у найрозвиненіших в економічному відношенні країнах, а в тій країні, де протиріччя капіталізму надзвичайно загострені й буржуазія якої нездатна шляхом політичних маневрів нейтралізувати революційність народних мас.

Така країна, за визначенням Леніна, є «слабкою ланкою» у ланцюзі імперіялізму. У цій слабкій ланці й має статися насамперед розрив єдиного ланцюга системи імперіялізму. Виходячи з цього, Ленін розвинув теорію соціялістичної революції й диктатури пролєтаріяту для епохи імперіалізму: революція не може статися одночасно у всіх основних капіталістичних країнах, як припускали Маркс й Енґельс, адже революційна ситуація не може виникнути одночасно у всіх головних країнах світу. Навпаки — природніше припустити, що «слабкою ланкою» чи «ланками» стануть спочатку одна або декілька країн, де позиції імперіялізму найбільш ослаблені, і саме там відбудеться революція.

Марксизм-лєнінізм[ред.ред. код]

Докладніше: Марксизм-ленінізм

Спочатку у Радянському Союзі, а пізніше у «народних демократіях» марксизм пережив цікаво трансформацію: з революційного вчення він перетворився на панівну ідеолоґію. Прийшовши до влади в економічно-відсталій країні, марксисти мусили здійснити те, що не було їхньою метою і що в передових капіталістичних країнах здійснила буржуазія, себто нагромаджувати капітал шляхом «первісної акумуляції» й експлоатації селянства. Що це здійснювалось під прикриттям марксистської ідеолоґії, не має дивувати, адже в клясовому суспільстві (а СРСР був клясовим суспільством) пануюча ідеолоґія не відображає дійсного стану речей, а маскує його (тим-то Маркс і Енґельс називали ідеолоґію «хибною свідомістю»). Іронія історії полягає в тому, що цю закостенілу систему беззаперечних доґматів, що від початку 1930-х дедалі більше нагадувала реліґію, назвали іменами двох великих революційних теоретиків, які самі на віру нічого не сприймали.

Характерними рисами марксизму-лєнінізму були ототожнення законів природи та законів розвитку суспільства (за що почасти відповідальний Енґельс і його «Діялєктика природи»), бачення відносини між базисом і надбудовою як односторонніх (безумовне підпорядкування надбудови базису), віра в лінійність історії, почергову зміну суспільно-економічних формацій і неминучість соціялізму (комунізму). «Економічні закони» (наприклад, закон вартости) вважались об’єктивними законами, незалежними від розстановки клясових сил і волі учасників процесу суспільного виробництва, як закони природи, а значить такими, що діятимуть і при соціялізмі. Загалом соціялізм можна було збудувати в одній, окремо взятій країні (про завершення будівництва неодноразового проголошувалось на офіційному рівні).

Західний марксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Західний марксизм

По першій світовій війні (1914–1918) в Европі постав «західний марксизм» — широка теоретична течія, в рамках якої прагнули творчо розвивати спадщину Маркса й Енґельса. «Західні марксисти» не тільки критикували капіталістичну систему — вони стояли в опозиції до «радянської» інтерпретації марксизму і відкидали «реальний соціялізм» у СРСР і країнах Східної Европи та Китаї як клясове суспільство нового типу. З політичної економії (центральної теми творів теоретиків часів II (Соціялістичного) Інтернаціоналу) наголос у нового покоління теоретиків зсувається у бік філософії, ідеолоґії, культури, мистецтва. Зачинателями течії прийнято вважати угорця Дьйордя Лукача (1885–1971), німця Карла Корша (1886–1961) й італійця Антоніо Ґрамші (1891–1937)[20].

Лукач стверджував, що через своє бачення тотальности та зосередженість на центральності товарного виробництва марксизм є найкращим методолоґічним інструментом критичної аналізи сучасного капіталістичного суспільства. Індивід ніколи не може стати мірою філософії чи дії, оскільки він оточений готовими, «народженими» до нього об’єктами, а це уможливлює вироблення лише суб’єктивних реакцій — або конформістського визнання дійсности, або нігілістичної відмови. Тільки кляса може охопити дійсність у процесі її революційного перетворення. Точка зору пролєтаріяту є особливою, оскільки той виступає об’єктом-суб’єктом історії: тільки ця точка зору дозволяє бачити, як капіталістичне суспільство перетворює людські властивості, стосунки та дії на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й панують над нею. Єдиним розв’язанням проблєм буржуазного суспільства є пролєтарська революція. Через своє особливе положення «живого заперечення капіталізму» пролетаріат є єдиною клясою, спроможною на справжню клясову свідомість — здатен усвідомити свою історичну ролю революційного суб’єкту. Клясова свідомість не дається робітникові при народженні, але її здобувають у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеології. Тільки пролетаріат здатен побачити, що «вічні закони економіки» є продуктами історичного розвитку, результатом колективної дії, а значить їх можна змінити через свідому дію. Всі инші суспільні кляси приречені на «хибну свідомість», що створює ілюзію вічності й універсальності капіталізму.

За Коршем, марксизм пережив три великі етапи: народження як філософської системи (1843-1848); розпад на політекономію, політику й ідеологію (1848-1900); перетворення на «науковий соціалізм» і втрату безпосереднього зв’язку з політичною боротьбою (після 1900). Він виступив проти представлення марксизму як «позитивної науки», що її необов’язково пов’язувати з боротьбою пролетаріату. Попри протиставлення «наукового соціалізму» «утопічному соціалізму», що закріпилося у II (Соціалістичному) Інтернаціоналі, марксизм не є наукою в буржуазному розумінні цього слова. Марксова система покликана не збагатити буржуазну філософію, історію чи соціологію, а критикувати буржуазну теорію і практику з метою викриття їхньої невідповідності одна одній і пошуку шляхів змін матеріальних умов життя та суспільних відносин.

Запозичивши у російських соціал-демократів кінця XIX ст. термін «геґемонія», Ґрамші вжив його для описування політичного устрою в Европі 1920-30-х. Панування буржуазії у Західній Европі, що спирається не тільки на примус, а й на згоду, створювало умови, які унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — через штурм влади («маневрену війну», як писав Ґрамші). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми «позиційної війни», коли боротьба точиться за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Геґемонія означає не тільки опанувати провідне місце в політико-економічному житті суспільства, але також мати авторитет у народних мас, культурне та моральне лідерство («культурна геґемонія», «ідеолоґічна геґемонія»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Міць геґемонії визначається згодою народних мас з політикою панівного класу.

Український марксизм[ред.ред. код]

Марксистська традиція в Україні починається у 1870-х і пов’язана з іменами професора політекономії Миколи Зібера (1844-1888) та «гpoмадівця» Сергія Подолинського (1850-1891) — першими популяризаторами марксизму на підросійській Україні. Хоча соціалістичні ідеї визначали діяльність перших українських політичних партій як на території Російської імперії, так і в Австро-Угорщині, проте через різні причини українські марксистські центри були в еміграції.

Таким у часи першої світової війни була Закордонна організація Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що видавала в Женеві часопис «Боротьба». Її редактор — Лев Юркевич (1884-1917)) — відстоював ідею української пролєтарської революції, виступав проти українського міщанства й орієнтації на Австрію й Німеччину, виступав за демократичну федералізацію Російської імперії та обґрунтовував потребу в незалежній українській соціал-демократичній партії.

Так само саме на еміґрації після другої світової війни (1939-1945) було створено Українську революційно-демократичну партію (УРДП), що її ліве крило на чолі з Іваном Майстренком (1899-1984) декларувала прихильність до демократичного соціялізму. Майстренко наголошував, що в СРСР не соціалізм, а державний капіталізм, тільки правлячим класом є не буржуазія (як при «нормальному» капіталізмі), а партійно-господарська бюрократія. Його товариш по часопису «Вперед», який ліве крило УРДП видавало у Мюнхені, Всеволод Голубничий (1928-1977) виступав за планову економіку, в якій планування відбувається знизу вверх (від «консументів» до «продуцентів»), та відкидав будь-яку можливість поєднання ринкових відносин із соціалізмом («ринок, це — реставрація капіталізму»). Економіку СССР — на відміну від більшости зарубіжних фахівців — розглядав не як гомогенну цілісність, а як сукупність структур зі значними регіонально-історичними та етнокультурними відмінностями.

Роман Роздольський (1898-1967) — єдиний український марксист, що його книжки перекладено багатьма европейськими мовами. Живучи в Нью-Йорку та Детройті, він написав один з найважливіших текстів про національне питання в Східній Европі — «Фрідріх Енґельс і проблєма „неісторичних” народів» (1964), а слідом завершив двотомну «Історію виникнення Марксового „Капіталу”» (1968). Метою останньої стала реконструкція думки зрілого Маркса, прояснення загального значення Марксової економічної теорії та захист її основних складових від спробу ревізії як всередині робітничого руху, так і з боку офіційної науки.

Марксизм у «третьому світі»[ред.ред. код]

В більшість країн «третього світу» марксизм проник через колоніяльні зв’язки та був пов’язаний у першу чергу з антиімперіялістичною боротьбою; тим-то питання імперіялістичного панування і колоніяльної експлотації займали центральне місце в марксистській теорії та практиці в «третьому світі».

Лідер китайської компартії Мао Цзе-дун (1893-1976) був не тільки ватажком селянської революції, але й теоретиком революційної війни у світовому маштабі. За Мао, хоча на зміну капіталізму має прийти соціялізм, капіталістично-імперіялістична система сама ніколи не завалиться — її зруйнує революція всередині імперіялістичних країн («першого світу») і національні революції у колоніях і залежних країнах («третьому світі»). Головною рушійною силою епохи є національно-визвольні рухи. Треба підтримувати націоналізм народів Азії, Африки та Латинської Америки та ідею «відокремлення» від метрополій. Після відокремлення колоній від метрополій в останніх настане господарська криза, що спричинить падіння рівня життя, викличе незадоволення широких мас і пролєтарське повстання.

Перший президент незалежної Ґани і прибічний ідеї панафриканізму Кваме Нкрума (1909-1972) вважав імперіялізм найбільшою небезпекою для народів Африки та проаналізував методи відновлення імперіялістичного панування у колишніх колоніях, але тепер опосередковано — у формі неоколоніялізму. Колишні метрополії нав'язують «оборонні» угоди, підтримують маріонеткові уряди, контролюють місцеві економіки через фінансову та технічну «допомогу», нерівноправні умови торгівлі й удушення місцевого господарства, метрополії проникають у постколоніяльне суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеолоґічної пропаґанди тощо.

Ґвінейський революціонер Амілкар Кабрал (1924-1973) вважав, що ключовою для успішної соціяльної революції на периферії капіталістичного світу є роля дрібнобуржуазного керівництво національного руху після завоювання незалежности. Коли настає визволення, народ повертається до історії й назовні вириваються внутрішні суперечності, затушовані під час боротьби проти колоніялізму. Дрібна буржуазія опиниться перед вибором: або стати національною буржуазією (насправді псевдобуржуазією, адже в неоколоніяльних умовах буржуазія слаборозвинених країн є лише імітацією буржуазії капіталістичного центру), або здійснити соціяльну революцію. Для продовження революції дрібна буржуазія має вчинити «клясове самогубство»: замість слідувати вузькоклясовим інтересам, дослухатися до революційної свідомості. За відсутності справжньої робітничої кляси дрібна буржуазія має в інтересах всього суспільства принести в жертву свій стан і привілеї й ототожнити себе з трудящими масами. Нездатність на клясове самогубство веде до відтворення експлоататорських відносин у новій конфіґурації: пару колонізатор—колонізований заступить пара національна буржуазія—пролєтаріят.

Згідно з єгипетським економістом Саміром Аміном (народ. 1931), панівні кляси капіталістичного центру діляться часткою додаткової вартости, акумульованої завдяки експлоатації периферії, з підпорядкованими клясами, тому соціяльна революція у розвинених країнах постійно відкладається. Хоча ця «імперіялістична рента» не вирішує проблєми майнового розшарування всередині країн центру, всі ґрупи населення отримують свою частку, а значить так чи так зацікавлені у збереженні єдиного капіталістичного світу. На периферії ж питання революції є актуальним, адже стосується самого виживання слаборозвинених країн. Для тих, хто опинився у непривілейованому положенні, єдиний шлях подолати зачароване коло експлоатації та відсталості, це — «від’єднатися» від системи. Від’єднатися означає підпорядкувати розвиток своєї країни — чи реґіону — не потребам світового ринку (а їх завжди визначає центр), але потребам внутрішнього розвитку. Від’єднання означає справедливий розподіл суспільного продукту, продукцію для задоволення людських потреб, урізноманітнення продукції відповідно до людських потреб і залучення народних мас до економічного плянування і політичної діяльности.

Постмарксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Постмарксизм

Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили в другій половині XX століття та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни в середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталь Муфф. Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму[21].

Сучасна критика[ред.ред. код]

Андре Глюксман (колишній французький маоїст, що 1972 року характеризував правлячий режим у Франції як «фашистську диктатуру»[22]):

« Марксизм - порожня доктрина і може наповнюватися будь-якими дурницями, що мають як місцевий, так і інтернаціональний колорит. ...Марксизм відмовляється бачити власну порожнечу, це порожнеча, яка не вважає себе такою... Маркс був вкрай непослідовний. Практично кожні п'ять років він пророкував загальну і остаточну кризу капіталізму, солідаризувався з найреакційнішими представниками англійського суспільства, потім починав викривати їх. Спочатку він називав Паризьку Комуну націоналістичною, підлою революцією, а якийсь час опісля вимовив фразу, що стала знаменитою про пролетарів, які штурмували небо. Я вважаю, що Маркс був першою жертвою власної порожньої доктрини, не здатної правильно інтерпретувати історію. Що не означає, що Маркса не варто читати. «Капітал» - захоплююча праця.[23]  »

Виноски[ред.ред. код]

  1. Schüler DUDEN: Die Philosophie. — DUDEN-Verlag, Mannheim-Leipzig-Wien-Zürich, S.254. ISBN 341102206x //Енциклопедійна серія DUDEN для гімназій: том «Філософія».
  2. DER BROCKHAUS. (in 3 Bde.) — Brockhaus-Verlag, Leipzig-Mannheim, 2005. Bd. 2, S. 621. ISBN 3765300934
  3. а б в Grundbegriffe der Soziologie. — Leke+Budrich Verlag, Opladen-Augsburg, 2003, S. 187. ISBN 3825214168 //Грунтовні поняття соціології. Фаховий довідник для ВНЗів
  4. Ленін В. І. Три джерела і три складові частини марксизму. Повне зібрання творів, т. 23. К., 1972.
  5. Карл Маркс. Тези про Фоєрбаха // Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Фоєрбах (з «Німецької ідеології»). — Харків—Київ, Державне видавництво України, 1930. — Стор. 52.
  6. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Видане Українською федерацією Американської соціалїстичної партії, 1917. — Стор. 25.
  7. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комуністичний маніфест. — Клівленд: Видане Українською федерацією Американської соціалістичної партії, 1917. — Стор. 60.
  8. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комуністичний манїфест. — Клівленд: Видане Українською федерацією Американської соціалістичної партії, 1917. — Стор. 6.
  9. а б в г д е ж ««Радянська історія» (англ. «The Soviet Story»)» Рік випуску: 2008 Країна: Латвія Жанр: Документальний фільм Тривалість: 85 хв. Режисер: Евінс Шнор
  10. Marx. Reople's Paper. April 19, 1852
    **Journal of the History of Ideas, Vol.42, №1, 1981
  11. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Виданє Української федерації Американської соціялїстичної партії, 1917. — Стор. 9.
  12. Фрідріх Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — Стор. 112.
  13. Фрідріх Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — Стор. 114.
  14. Tom Bottomore (ed.), A Dictionary of Marxist Thought (2nd edition), Oxford: Blackwell Publishers Ltd., 1991, p. 151.
  15. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролетаріату (зібрав Е.Дран). — Берлін-Київ, 1921. — Стор. 8.
  16. Карл Маркс. Критика Готської програми. — Київ: Державне видавництво політичної літератури, 1938. — Стор. 19.
  17. Див.: Н. Ленин. Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции. — Петроград: «Жизнь и знание», 1918.
  18. Фрідріх Енґельс. Походження родини, приватної власності й держави. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — Стор. 116.
  19. Мінаєв А.В. Ґенеза та розвиток соціалістичних ідей в ХІХ – на початку ХХІ ст. (короткий історичний огляд) // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». – Чернівці, 2007. – Вип. 4
  20. http://www.unilib.neva.ru/dl/327/Theme_1/Historiography/Historiography%20in%20%D5%D5/part1_vv.htm
  21. Stuart Sim Introduction // Post-Marxism. An intellectual history. — Routledge, 2000. — С. 1. — ISBN 0-203-18616-8.
  22. Les Temps modernes, n°310 bis (1972)
  23. «Зло всегда творят от имени Добра» — бесіда А.Глюксмана з М.Рикліним

Першоджерела[ред.ред. код]

Твори Маркса й Енґельса, що вийшли за їхнього життя[ред.ред. код]

Твори Маркса й Енґельса, що вийшли після їхньої смерти[ред.ред. код]

  • К. Маркс. Економічно-філософські рукописи з 1844 року (вперше опубліковані 1932 р.)
  • К. Маркс. Тези про Фойєрбаха (1845; вперше опубліковані 1888 р.)
  • К. Маркс і Ф. Енґельс. Німецька ідеолоґія (1845; вперше опублікована 1932 р.)
  • К. Маркс. Нарис критики політичної економії (1857–1858; вперше опублікований 1939 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 2 (опублікований під редакцією Енґельса 1885 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 3 (опублікований під редакцією Енґельса 1894 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 4 (Теорії додаткової вартости) (опублікований під редакцією К. Кауцького 1905–1910 рр.)

Твори инших марксистів[ред.ред. код]

  • К. Кауцький. Аґрарне питання (1899)
  • Р. Гільфердінґ. Фінансовий капітал (1910)
  • Р. Люксембурґ. Акумуляція капіталу (1913)
  • В. І. Лєнін. Імперіялізм як вища стадія капіталізму (1916)
  • В. І. Лєнін. Держава і революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролєтаріяту в революції (1917)
  • Д. Лукач. Історія і клясова свідомість (1923)
  • К. Корш. Марксизм і філософія (1923)
  • Л. Троцький. Перманентна революція (1928)
  • А. Ґрамші. В'язничні зошити (1929–1935; вперше опубліковані повністю 1977 р.)
  • Т. Адорно і М. Горкгаймер. Діалектика Просвітництва (1947)
  • Л. Коллєтті. Марксизм і Геґель. Діялєктичний матеріялізм й ірраціоналізм (1969)
  • І. Месарош. По той бік капіталу (1995)

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Література, написана марксистами, присвячена марксизму та питанням, піднятим марксистськими теоретиками, є надзвичайно обширною і налічує тисячі енциклопедій, словників, моноґрафій, нарисів, збірок багатьма мовами світу, а кількість статей, надрукованих у ґазетах і журналах, очевидно, не піддається підрахунку. Жадна бібліоґрафія не може вмістити їх усіх. Цей список покликаний дати конкретні рекомендації з тієї чи тієї проблєматики, відомості про найважливішу літературу — здебільшого книжкові (передусім — наукові) видання, а також вагомі журнальні публікації.

Загальний розділ[ред.ред. код]

Енциклопедії і словники[ред.ред. код]

  • Gérard Bensussan (dir.) et Georges Labica (dir.), Dictionnaire critique du marxisme, Presses universitaires de France, Paris 1982, 936 p.(фр.)
  • Jacques Bidet (dir.) and Stathis Kouvelakis (dir.), Dictionnaire Marx Contemporain, Presses universitaires de France, Paris 2001. 608 p.(фр.)
  • Paolo Biazzi, Ernesto Mascitelli (cur.) et al., Dizionario dei termini marxisti, Vangelista, Milano 1977, 436 p.(італ.)
  • Tom Bottomore (ed.), A Dictionary of Marxist Thought (2nd edition), Oxford: Blackwell Publishers Ltd., 1991. 647 p.(англ.)
  • Daniel Gray, Elliott Johnson and David Walker, Historical Dictionary of Marxism (2nd edition), London: Rowman and Littlefield, 2012, 608 pp.(англ.)
  • Wolfgang Fritz Haug (hrsg.), Frigga Haug (hrsg.) und Peter Jehle (hrsg.), Das Historisch-Kritische Wörterbuch des Marxismus, 15 Bde., Berliner Institut für kritische Theorie, 1994-2021.(нім.)

Оглядові твори[ред.ред. код]

  • Л. И. Аксельрод (Ортодокс). Курс лекций по историческому материализму: Лекция 1 // «Красная новь». — 1922. — № 6 (10). — С. 200–210; Лекция 2 // «Красная новь». — 1923. — № 1 (11). — С. 177–188; Лекция 3 // «Красная новь». — 1923. — № 3 (13). — С. 155–168; Лекция 4 // «Красная новь». — 1923. — № 6 (16). — С. 215–228; Лекция 5 // «Красная новь». — 1923. — № 7 (17). — С. 168–184.(рос.)
  • Ніколай Бухарін. Теорія історичного матеріалізму. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 326 с.
  • Фрідріх Енґельс. Основні засади комунїзму. — Вінніпег: Накладом «Робочого народа», 1918. — 60 с.
  • Сергій Іщенко. Марксизм за 120 хвилин. — Київ: Вперед, 2010. — 63 с.
  • Андрій Мінаєв. Ґенеза та розвиток соціалістичних ідей в ХІХ – на початку ХХІ ст. (короткий історичний огляд) // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». – Чернівці, 2007. – Вип. 4. – С. 121-139.
  • В. І. Ленін. Карл Маркс // Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. — Стор. 47*-72*.
  • Георгий Плеханов. Основные вопросы марксизма (изд. 2-е). — Москва: Кооперативное издательство «Московский рабочий», 1922. — 185 с.(рос.)
  • Perry Anderson, Considerations on Western Marxism, London: New Left Books, 1976. 140 pp.(англ.)
  • Perry Anderson, On the Tracks of Historical Materialism, London: Verso, 1983. 112 pp.(англ.)
  • Daryl Glaser (ed.) and David M. Walker (ed.), Twentieth-Century Marxism: A Global Introduction, London—New York: Routledge, 2007, 260 pp.(англ.)
  • Karl Korsch, Karl Marx, London: Chapman & Hall; New York: John Wiley & Sons, 1938. 247 pp.(англ.)
  • Henri Lefebvre, Le Matérialisme dialectique, Paris, Presses universitaires de France, 1940.(фр.)
  • Iring Fetscher (hrsg.), Der Marxismus. Seine Geschichte in Dokumenten. Philosophie, Ideologie, Ökonomie, Soziologie, Politik, 3 Bde, Piper 1963–1965.(нім.)
  • Leszek Kołakowski, Główne nurty marksizmu. Powstanie – rozwój – rozkład, t. 1-3, Instytut Literacki, Paryż 1976-1978.(пол.)
  • David McLellan, Marxism after Marx (4th edition), Palgrave Macmillan, 2007, 440 pp.(англ.)
  • Alfredo Saad-Filho (ed.), Anti-capitalism: A Marxist Introduction, London—Sterling: Pluto Press, 2012, 262 pp.(англ.)
  • Paul M. Sweezy, Four Lectures on Marxism, New York: Monthly Review Press, 1981, 97 pp.(англ.)
  • Predrag Vranicki, Geschichte des Marxismus, 2 Bde, Suhrkamp, Frankfurt 1972/1974, 1135 S. (нім.)
  • Allen W. Wood, Karl Marx (2nd edition), London—New York: Routledge, 2004, 302 pp.(англ.)
  • Peter Worsley, Marx and Marxism (revised edition), London—New York: Routledge, 2002, 121 pp.(англ.)

Національні та реґіональні історії марксизму[ред.ред. код]

  • Іван Майстренко (ред.). Документи українського комунізму. — Нью Йорк: Пролог, 1962. — 232 с.
  • Роман Тиса. Короткий нарис українського марксизму // «Товариш» (Київ). — 2013. — №№14, 15 і 16.
  • Cristina Corradi, Storia dei marxismi in Italia, Manifestolibri, Roma 2005, 438 p.(італ.)
  • Kan'ichi Kuroda, Studies in Marxism in Postwar Japan: Main Issues in Political Economy and Materialist Outlook of History, Tokyo, 2002.(англ.)
  • George Lichtheim, Marxism in Modern France, London, 1966.(англ.)
  • Michael Löwy (ed.), Marxism in Latin America from 1909 to the Present: An Anthology, Atlantic Highlands, 1992.(англ.)
  • Cedric J. Robinson, Black Marxism: The Making of the Black Radical Tradition, London: Zed Books, 1983, 487 pp.(англ.)
  • Leo Zelig, Marxism in Africa: The Class Struggle across the Continent, Cheltenham: New Clarion, 2002.(англ.)

Марксизм і філософія[ред.ред. код]

Маркс, Енґельс і їхні попередники[ред.ред. код]

  • Дьёрдь Лукач. Молодой Гегель и проблемы капиталистического общества. — Москва: «Наука», 1987. — 616 с.(рос.)
  • Герберт Маркузе. Разум и революция. Гегель и становление социальной теории. — Санкт-Петербург: «Владимир Даль», 2000. — 541 с.(рос.)
  • Alberto Burgio, Strutture e catastrofi: Kant, Hegel, Marx, Riuniti, Roma 2001, 296 p.(італ.)
  • Stathis Kouvelakis, Philosophy and Revolution: From Kant to Marx, London—New York: Verso, 2003, 450 pp.(англ.)
  • Solange Mercier-Josa, Entre Hegel et Marx — Points cruciaux de la philosophie hégélienne du droit, L'Harmattan, 2000, 301 pp.(фр.)
  • Galvano della Volpe, Rousseau e Marx, Riuniti, Roma 1974, 227 p.(італ.)

Діялєктична метода[ред.ред. код]

  • Николай Бухарин. Узник Лубянки. Тюремные рукописи Николая Бухарина (изд. 2-е, дополн., измен. и расшир.) — Москва: «Аиро-XXI», 2008. — 1061 с.(рос.)
  • Антоніо Ґрамші. В'язничні зошити. Вибрані записи. - Київ: Вперед: LAT&K, 2014. - 241 с.
  • Йосиф Дицґен. Фільозофія соціял-демократії. — Нью-Йорк: Виданнє «Голосу правди», 1919. — 318 с.
  • Эвальд Ильенков. Диалектика абстрактного и конкретного в «Капитале» Маркса. — Москва: Издательство Академии наук СССР, 1959.(рос.)
  • Карл Корш. Марксизм и философия. — Ленинград—Москва: «Книга», 1924.(рос.)
  • В. І. Ленін. Філософські зошити. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1979. — XXI, 722 с.
  • Георг Лукач. История и классовое сознание. Исследования по марксистской диалектике. – Москва: «Логос-Альтера»; «Ecce Homo», 2003. — 416 с.(рос.)
  • Дьёрдь Лукач. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей. — Москва: «Международные отношения», 1990. — 141 с.(рос.)
  • Мао Цзе-дун. Відносно практики. Відносно суперечності. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. — 123 с.
  • Vsevolod Holubnychy, "Mao Tse-tung’s Materialistic Dialectics", in The China Quarterly, No.19 (July-September, 1964), pp. 3-37.(англ.)
  • Karl Korsch, "A Non-Dogmatic Approach to Marxism", in Politics, May 1946.(англ.)
  • Rossana Rossanda e Charles Bettelheim, Il marxismo di Mao Tse-tung e dialettica, Feltrineli, Milano 1974, 52 pag.(італ.)

Історичний матеріялізм[ред.ред. код]

  • Николай Бухарин. Теория исторического материализма. — Москва: Госиздат, 1924.(рос.)
  • Фрідріх Енгельс. Листи про історичний матеріалізм 1890–1894. — Київ: Видавництво політичної літератури України, 1980. — 31 с.
  • Карл Каутский. Этика и материалистическое понимание истории. Опыт исследования. — Едиториал УРСС, 2003. — 133 с.(рос.)
  • Karl Korsch, "Leading Principles of Marxism: A Restatement", in Marxist Quarterly, vol. 1, no. 3, October-December, 1937, pp 356-378.(англ.)

Марксизм і екзистенціялізм[ред.ред. код]

  • Люсьен Гольдман. Лукач и Хайдеггер. — Санкт-Петербург: «Владимир Даль», 2009. — 291 с.(рос.)
  • István Mészáros, The Work of Sartre: Search for Freedom and the Challenge of History, New York: Monthly Review Press, 2012, 380 pp.(англ.)
  • Jean-Paul Sartre, Critique de la raison dialectique, Paris: Gallimard, 1960, 894 pp.(фр.)

Марксизм і фройдизм[ред.ред. код]

  • Валентин Волошинов, Фрейдизм. Критический очерк. — Москва—Ленинград: Государственное издательство, 1927. — 163 с.(рос.)
  • Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда. — Київ: «Ніка-Центр», 2010. — 248 с.
  • Микола Перлін. Марксизм і фрейдизм // «Життя і революція» (Київ). — 1926. — №4 (квітень). — С. 108-113.
  • Ерік Фромм. Мати чи бути? — Київ: «Український письменник», 2010. — 222 с.
  • Paul Mattick, Critique of Marcuse, New York: Seabury, 1973.(англ.)

Критика політичної економії[ред.ред. код]

Наймана праця і капітал[ред.ред. код]

  • Карл Маркс. Заробітна плата, ціна й зиск. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 70 стор.
  • Карл Маркс. Наймана праця й капітал. — Харків: «Червоний шлях», 1925.
  • Ricardo Antunes, The Meanings of Work: Essay on the Affirmation and Negation of Work, Leiden—Boston: Brill, 2013, 248 pp.(англ.)
  • Harry Braverman, Labor and Monopoly Capital: The Degradation of Work in the Twentieth Century (25th anniversary edition), New York: Monthly Review Press, 1998, 338 pp.(англ.)

Історичний капіталізм[ред.ред. код]

  • Николай Бухарин. Политическая экономия рантье. Теория ценности и прибыли австрийской школы. — Москва—Ленинград: Государственное издательство, 1925. — 192 с.(рос.)
  • Фрідріх Енгельс. Становище робітничої кляси в Англії 1844 року. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. — 321 стор.
  • Владиміръ Ильинъ (В. И. Ленин). Развитіе капитализма въ Россіи. Процессъ образованія внутренняго рынка для крупной рпомышленности. — С.-Петербургъ: Типо-литографія А. Лейферта, 1899.(рос.)
  • Карл Кавтський. Аграрне питання. — Харків: Державне видавництво України, 1930. — 438 с.
  • Карл Маркс. До критики політичної економії. — Харків: Державне видавництво України, 1926. — 198 стор.
  • Карл Маркс. Злидні філософії. Відповідь на «Філософію злиднів» Прудона. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 136 стор.
  • Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I. — Харків: Державне видавництво України, 1927.
  • Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том III. Ч. I. Кн. III. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1936. — 440 стор.
  • Сергій Подолинськиj. Ремесла j хвабрики на Украjіні. — Женева: Печатньа «Работника» j «Громади», 1880.

Державно-монополістичний капіталізм[ред.ред. код]

  • Рудольф Гильфердинг. Финансовый капитал. — Москва: Политиздат, 1959.(рос.)
  • Роза Люксембург. Акумуляція капіталу. — Харків: Державне видавництво України, 1929.
  • Paul A. Baran, The Political Economy of Growth, New York: Monthly Review Press, 1957.(англ.)
  • Paul A. Baran and Paul M. Sweezy, Monopoly Capital: An Essay on the American Economic and Social Order, New York: Monthly Review Press, 1966, IX + 401 pp.(англ.)
  • Hiroshi Uchida (ed.), Marx for the 21st Century, London—New York: Routledge, 2006, 203 pp.(англ.)

Неолібералізм[ред.ред. код]

  • Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarist Theory versus Humanity (two open letters to Arnold Harberger and Milton Friedman), Spokesman Books, 1976, 87 pp.(англ.)
  • David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford—New York: Oxford University Press, 2007, 254 pp.(англ.)

Держава, політика, клясова боротьба[ред.ред. код]

Держава та суспільні кляси[ред.ред. код]

  • Фрідріх Енгельс. Початок родини, приватної власности і держави (на підставі дослідів Л. Г. Моргана). — Нью-Йорк: Виданє Української федерації Американської соціалїстичної партії, 1919. — 192 с.
  • Микита Шаповал. Інтеліґенція і пролєтаріят. ─ Бібліотека «Нової Доби», №5. ─ Відень-Київ, 1920.
  • Nicos Poulantzas, Pouvoir politique et classes sociales de l'état capitaliste, Paris, Éd. Maspéro, 1968, 399 p.(фр.)
  • Nicos Poulantzas, Les Classes sociales dans le capitalisme aujourd'hui, Paris, Éd. du Seuil, 1974.(фр.)
  • Göran Therborn, Science, Class and Society: On the Formation of Sociology and Historical Materialism, London: New Left Books, 1976, 461 pp.(англ.)
  • Göran Therborn, What Does the Ruling Class Do When It Rules? State Apparatuses and State Power under Feudalism, Capitalism and Socialism, London: New Left Books, 1978, 290 pp.(англ.)
  • Giuseppe Vacca, Il marxismo e gli intellettuali, Riuniti, Roma 1985, 129 p.(італ.)

Диктатура, авторитаризм, фашизм[ред.ред. код]

  • Роже Бурдерон. Фашизм: идеология и практика. — Москва: Прогресс, 1983. — 165 с.(рос.)
  • Бела Кёпеци. Неокосерватизм и «новые правые». — Москва: Издательство политической литературы, 1986. — 144 с.(рос.)
  • Карл Маркс. Вісімнацяте Брюмера Луї Бонапарта. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — 106 стор.
  • Вильгельм Райх. Психология масс и фашизм. — Москва: Университетская книга, 1997. — 380 с.(рос.)
  • Роман Тиса. Превентивна контрреволюція // Сучасна політична лексика. Навчальний енциклопедичний словник-довідник / за наук. ред Н. М. Хоми. — Львів: Новий світ-2000, 2015. — С. 309-310.
  • Пальмиро Тольятти. Лекции о фашизме. — Москва: Издательство политической литературы, 1971. — 200 с.(рос.)
  • Alberto Acquarone, L'organizzazione dello Stato totalitario, Einaudi, Torino 1965.(італ.)
  • Paolo Alatri, Le origini del fascismo, Riuniti, Roma 1971.(італ.)
  • Jane Caplan, "Theories of Fascism: Nicos Poulantzas as Historian", in History Workshop, No. 3, Spring 1977, pp. 83-100.(англ.)
  • Daniel Guérin, Fascisme et grand capital. Italie-Allemagne, Paris, Éditions de la révolution prolétarienne, 1936.(фр.)
  • Max Horkheimer, Eclipse of Reason, New York: Oxford University Press, 1947. 187 pp.(англ.)
  • Franz Leopold Neumann, Behemoth: The Structure and Practice of National Socialism, London: Victor Gollancz Ltd., 1944.(англ.)
  • Nicos Poulantzas, Fascisme et dictature, la III° Internationale face au fascisme, Paris, Éd. Maspéro, 1970, 404 p.(фр.)

Клясова боротьба[ред.ред. код]

  • Карло Каутський. Тероризм і комунізм. Причинки до історії революції. — Берлін—Київ, 1920. — 204 с.
  • Карл Маркс. Громадянська війна у Франції. — Харків: «Червоний шлях», 1925. — 72 стор.
  • Карл Маркс. Клясова боротьба у Франції 1848–1850. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. — 116 стор.
  • Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролетаріяту (зібрав Е.Дран). — Берлін-Київ, 1921. — 32 стор.
  • Н. Ленин. Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции. — Петроград: «Жизнь и знание», 1918.(рос.)
  • Лев Троцький. Тероризм і комунізм. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 224 с.
  • Etienne Balibar, Sur la dictature du proletariat, Paris: Éd. Maspéro, 1976, 289 p.(фр.)

Збройна боротьба[ред.ред. код]

  • Мао Цзэ-дун. Вопросы стратегии партизанской войны против японских захватчиков // Мао Цзэ-дун. Избранные произведения. Том 2. — Млсква: Издательство иностранной литературы, 1953. — С. 127-189.(рос.)
  • Régis Debray, Révolution dans la révolution? Lutte armée et lutte politique en Amérique latine, Paris: Éd. Maspéro, 1967, 144 pp.(фр.)
  • Martin Glaberman, "Regis Debray: Revolution Without a Revolution", in Speak Out, April 1968.(англ.)
  • Leo Huberman and Paul M. Sweezy, Régis Debray and the Latin American Revolution, New York: Monthly Review Press, 1969, 138 pp.(англ.)
  • Carlos Marighella, Mini-Manual do Guerrilheiro Urbano, 1969.(порт.)
  • Kwame Nkrumah, Handbook of Revolutionary Warfare, New York: International Publishers, 1969, 122 pp.(англ.)
  • Joao Quartim, "Regis Debray and the Brazilian Revolution", in New Left Review, I/59, January-February 1970, pp. 61-82.(англ.)
  • J. Smith and André Moncourt (eds.), The Red Army Faction, A Documentary History, Volume 1: Projectiles For the People, PM Press and Kersplebedeb, 2009, 736 pp.(англ.)
  • J. Smith and André Moncourt (eds.), The Red Army Faction, A Documentary History, Volume 2: Dancing with Imperialism, PM Press and Kersplebedeb, 2013, 480 pp.(англ.)

Імперіялізм, колоніялізм, націоналізм[ред.ред. код]

Імперіялізм[ред.ред. код]

Нерівний розвиток і міжнародна експлоатація праці[ред.ред. код]

  • Samir Amin, Le développement inégal. Essai sur les formations sociales du capitalisme périphérique, Paris: Éd. de Minuit, 1973, 365 p.(фр.)
  • Samir Amin, The Law of Worldwide Value, New York: Monthly Review, 2010, 144 pp.(англ.)
  • Zak Cope, Divided World, Divided Class: Global Political Economy and the Stratification of Labour under Capitalism, Kersplebedeb, 2012, 408 p.(англ.)
  • Arrighi Emmanual, L'Échange inégal, Paris: Éd. Maspéro, 1969.(фр.)
  • Andre Gunder Frank, Capitalism and Underdevelopment in Latin America: Historical Studies of Chile and brazil (2nd edition), London: Pelican Books, 1971, 368 pp.(англ.)
  • Walter Rodney, How Europe Underdeveloped Africa, London: Bogle-L'Ouverture Publications, 1972, 312 pp.(англ.)
  • Eric Williams, Capitalism and Slavery, Chapel Hill: The University of North Caroline Press, 1944, 285 pp.(англ.)
  • Peter Worsley, The Third World, Chicago: The University of Chicago Press, 1964, 317 pp.(англ.)

Національне та колоніяльне питання[ред.ред. код]

  • Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти: міркування щодо походження і поширення націоналізму. — Київ: «Критика», 2001. — 271 с.
  • Юліян Бачинський. Україна irredenta. 3-е вид. — Берлін: Видавництво української молоді, 1924.
  • Михайло Волобуєв. До проблеми української економіки // «Більшовик України», — 1928. — №№ 2 і 3.
  • Александр Гордон. Проблемы национально-освободительной борьбы в творчестве Франца Фанона. — Москва: «Наука», 1977. — 240 с.(рос.)
  • Дмитро Донцов. Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторічні нації. – Київ: «Серп і молот», 1918. – 59 с.
  • Карл Кавтський. Національність і інтернаціональність. — Наклад і друк партійної друкарнї (Партія Українських Соціялїстів-Революціонерів), 1915. — 54 с.
  • Георг Лапчинський. Національна політика за десять років соціяльної революції // «Життя і революція» (Київ). — 1927. — №5 (травень). — С. 243-249.
  • В. І. Ленін. Про національне і національно-колоніальне питання. — Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1957. — 580 с.
  • Микола Порш. Про автономію Украіни. — Київ: Знаття — то сила, 1907.
  • Т. Прокопович [Роман Роздольський]. Фрідріх Енґельс про Україну // «Червоний шлях» (Харків). – 1927. – Ч. 7-8. – С. 161-186.
  • Микола Скрипник. Статті й промови з національного питання. — Мюнхен: «Сучасність», 1974. – 268 с.
  • Мирсаид Султан-Галиев. Избранные труды. — Казань: Гасыр (Приложение к журналу «Гасырлар авазы – Эхо веков»), 1998. – 719 с.
  • Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну. — Одеса: БМВ, 2013. — 167 с.
  • Панас Феденко. Марксистські і большевицькі теорії національного питання. — Мюнхен: Інститут для вивчення СССР, 1960. — 78 с.
  • Amilcar Cabral, Return to the Source: Selected Speeches, New York: Monthly Review Press, 1973, 110 pp.(англ.)
  • Frantz Fanon, Les Damnés de la terre, Paris: Éd. Maspero, 1961.(фр.)
  • Antonio Gramsci, "Alcuni temi della questione meridionale", in Antonio Gramsci, La questione meridionale, Riuniti, Roma 1966, pp. 131-160.(італ.)
  • Umberto Melotti, Marx e il terzo mondo, Il Saggiatore, Milano 1972, pp. 336.(італ.)
  • Roman Rosdolsky, Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der 'geschichtslosen' Völker, Verlag Olle & Wolter, Berlin 1979.(нім.)

Проблєма переходу від капіталізму до соціялізму[ред.ред. код]

  • Samir Amin, “A Note on the Concept of Delinking”, in Review, Vol. 10, No. 3 (Winter, 1987), pp. 435-444.(англ.)
  • Paresh Chattopadhyay, “On the Political Economy of the Transition Period”, in Monthly Review, vol. 24, no. 4 (September 1972), pp. 12–29.(англ.)
  • Michael A. Lebowitz, Beyond Capital: Marx’s Political Economy of the Working Class, New York: St. Martin’s Press, 1992.(англ.)
  • István Mészáros, Beyond Capital: Toward a Theory of Transition, New York: Monthly Review Press, 1995, 994 pp.(англ.)
  • Nicos Poulantzas and Henri Weber, “The State and the Transition to Socialism”, in Socialist Review, March—April 1978, pp. 9-37.(англ.)
  • Paul M. Sweezy and Charles Bettelheim, On the Transition to Socialism, New York: Monthly Review Press, 1971, 135 pp.(англ.)

Марксизм і «реальний соціялізм»[ред.ред. код]

СРСР[ред.ред. код]

  • Рудольф Гильфердинг. Государственный капитализм или тоталитарное государство? // «Социалистический вестник». — №459 (1940). — C. 92–93.(рос.)
  • Андрей Здоров. Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. — Москва: Комнига, 2006. — 124 с.(рос.)
  • Лев Троцкий. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идёт? — Москва: НИИ культуры, 1991.(рос.)
  • Андрій Мінаєв. Концепція «радянського термідору» в працях Л. Троцького // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». – Чернівці: Видавництво Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича «Рута», 2007. – Випуск 5. – С. 97-121
  • Friedrich Adler, “Das Stalinsche Experiment und der Sozialismus”, in Der Kampf, no.25 (1932), S. 4–16.(нім.)
  • Friedrich Adler, “Zur Diskussion über Sowjetrussland. Ein Briefwechsel mit Karl Kautsky”, in Der Kampf, no.26 (1933), S. 58–69.(нім.)
  • Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS — Première période, 1917-1923, Paris: Seuil/Maspero, 1974.(фр.)
  • Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS — Deuxième période, 1923-1930, Paris: Seuil/Maspero, 1977.(фр.)
  • Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS — Troisième période, 1930-1941. Tome I: Les dominés, tome II: Les dominants, Paris: Seuil/Maspero, 1982.(фр.)
  • James Burnham, The Managerial Revolution. What Is Happening in the World, New York: John Day Company, 1941.(англ.)
  • Antonio Carlo, "La natura socio-economica dell’URSS", in Giovane Critica, no.26 (primavera 1971), p. 2–75.(італ.)
  • Joseph Carter [Joseph Friedman], "The Class Nature of the Stalinist State", in Socialist Workers Party Bulletin, issue 5 (1938).(англ.)
  • Joseph Carter [Joseph Friedman], "Bureaucratic Collectivism", in New International, issue 7 (1941), pp. 216–221.(англ.)
  • Paresh Chattopadyay, “Rise of Social Capitalism in the USSR“, in Economic and Political Weekly, no.24 (1981), pp. 1063–1068; nos.25–26 (1981) pp. 1103–1120; no.27 pp. 1157–1161.(англ.)
  • Paresh Chattopadhyay, “Post-Revolutionary Society: Socialism, Bureaucracy or Social Capitalism?“, in Revue des Pays de l’Est, no.1–2 (1983): pp. 199–224.(англ.)
  • Paresh Chattopadyay, “La dynamique de l’économie soviétique à la lumière de l’analyse marxienne de l’accumulation du capital“, in Economie appliquée, no.2 (1990), pp. 5–32.(фр.)
  • Paresh Chattopadyay, The Marxian Concept of Capital and the Soviet Experience, Westport: Praeger, 1994.(англ.)
  • Tony Cliff, Stalinist Russia: A Marxist Analysis, M. Kidron, 1955. 273 pp.(англ.)
  • Lucien Laurat [Otto Maschl], 1931, L’économie soviétique. Sa dynamique. Son mécanisme, Paris: Librairie Valois, 1931.(фр.)
  • Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union: A Survey of Critical Theories and Debates Since 1917, Leiden—Boston: Brill, 2007. XII + 380 pp.(англ.)
  • Friedrich Pollock, “Die planwirtschaftlichen Versuche in der Sowjetunion”, Leipzig: Schriften des Instituts für Sozialforschung an der Universität Frankfurt am Main, 1929.(нім.)
  • Friedrich Pollock, "State Capitalism: Its Possibilities and Limitations", in Studies in Philosophy and Social Science, issue IX (1941), pp. 200–225.(англ.)
  • Bruno Rizzi, Dove va l’URSS?, La Prora, Milano 1937.(італ.)
  • Bruno R. [Bruno Rizzi], La bureaucratisation du monde, Paris: Imprimerie les presses modernes, 1939.(італ.)
  • Bruno Rizzi, La lezione dello stalinismo. Socialismo e collettivismo burocratico, Opere Nueve, Roma 1962.(італ.)
  • Bruno Rizzi, “Società asiatica e collettivismo burocratico. Osservazioni a Melotti e a Carlo”, in Terzo Mondo, no.18 (1972), pp. 75–94.(італ.)
  • Otto Rühle, Von der bürgerlichen zur proletarischen Revolution, Dresden: Am Anderen Ufer, 1924.(нім.)
  • Max Shachtman, "Is Russia a Workers’ State?", in New International, issue VI (1940), pp. 195–205.(англ.)
  • Max Shachtman, The Bureaucratic Revolution. The Rise of the Stalinist State, New York: The Donald Press, 1962.(англ.)
  • Simone Weil, "Allons-nous vers la révolution prolétarienne?", in La Révolution Prolétarienne, no. 158 (1933), pp. 311–319.(фр.)
  • Ryan L. Worrall, "U.S.S.R: Proletarian or State Capitalist?", in Modern Quarterly, vol. XI, no. 2 (Winter 1939), pp. 5–19.(англ.)

Східна Европа[ред.ред. код]

  • Милован Джилас. Лицо тоталитаризма. — Москва: «Новости», 1992. — 554 с.(рос.)
  • Rudolf Bahro, Die Alternative. Zur Kritik des real existierenden Sozialismus, Europäische Verlagsanstalt (EVA), Köln/Frankfurt 1977, 543 (559) S.(нім.)
  • Felipe García Casals [Pavel Campeanu], "Theses on the Syncretic Society", in Theory and Society, vol. IX, no. 2 (March, 1980), pp. 233–260.(англ.)
  • Ferenc Fehér, “The Dictatorship over Needs”, in Telos, issue 35 (Spring 1978), pp. 31–42.(англ.)
  • Ferenc Fehér, Agnes Heller and György Márkus, Dictatorship over Needs: An Analysis of Soviet Societies, Oxford: Basil Blackwell, 1983.(англ.)
  • György Konrád and Ivan Szelényi, The Intellectuals on the Road to Class Power, New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1979.(англ.)
  • Marc Rakovski [György Bence and Janos Kis], "Le marxisme devant les sociétés soviétiques", in Les Temps Modernes, no. 341 (December, 1974), pp. 553–584.(фр.)
  • Marc Rakovski [György Bence and Janos Kis], "L’Union du Capital et de la Science passé et present", in Les Temps Modernes, no. 355 (January, 1976), pp. 1241–1270.(фр.)
  • Marc Rakovski [György Bence and Janos Kis], Towards an East European Marxism, London: Allison & Busby, 1978.(англ.)
  • Svetozar Stojanović, "The Statist Myth of Socialism", in Praxis, vol. 3, no. 2 (1967), pp. 176–187.(англ.)
  • Svetozar Stojanović. Izmedju ideala i stvarnosti. Beograde: Prosveta, 1969, 223 str.(сербо-хорв.)
  • Paul M. Sweezy, "The Invasion of Czechoslovakia: Czechoslovakia, Capitalism and Socialism", in Monthly Review, vol. 20, no. 5 (October, 1968), pp. 5–16.(англ.)

КНР[ред.ред. код]

  • Samir Amin, "Expansion or Crisis of Capitalism? (Are the U.S.S.R. and China Capitalist?)", in Contemporary Marxism, issue 9 (1984), pp. 3–17.(англ.)
  • Peter Cheng, Marxism and Capitalism in the People’s Republic of China, Lanham: University Press of America, 1988, 76 pp.(англ.)
  • Michel Chossudovsky, Towards Capitalist Restoration? Chinese Socialism after Mao, Basingstoke, 1986, 266 pp.(англ.)
  • Andy Ford, “China – capitalist or not?”, in Socialism Today, Issue 131 (September, 2009).(англ.)
  • Fred Halliday, “Marxist Analysis and Post-Revolutionary China”, in New Left Review, issue 100, 1976-1977.(англ.)
  • Lynn Walsh, “China’s hybrid economy”, in Socialism Today, Issue 122 (October, 2008).(англ.)

Посилання[ред.ред. код]