Економіка природокористування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Еконо́міка природокори́стування — це наука про ра­ціональне та ефективне використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи охорони навколишнього середовища.

Предмет економіки природокористування — це виробничі відносини людей в галузі використання, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього середовища, а у вужчому розумінні специфічні прояви економічних законів, а також закономірностей і тенденції розвитку цих відносин в аспекті причинно-наслідкових зв'язків суспільства і природи[1].

Мета[ред.ред. код]

Метою дисципліни є формування пріоритетів та обґрунтування шляхів досягнення такого соціально-економічного розвитку, при якому забезпечується збалансоване функціонування екосоціосистем.

Завдання[ред.ред. код]

Завдання економіки природокористування такі:

  • вивчення економічних аспектів взаємодії суспільства і природи;
  • аналіз сучасних протиріч між потребами соціально-економічного розвитку і можливостями екосистем;
  • аналіз спроможності ринкової системи забезпечити ефективне розміщення ресурсів довкілля;
  • включення ресурсів довкілля в цінову систему на основі визначення економічної цінності компонентів довкілля;
  • обґрунтування важелів для коригування неефективності ринку при використанні екологічних благ;
  • розробка методології і методики економічного обґрунтування оптимальних напрямів соціально-економічного розвитку з врахуванням екологічних обмежень;
  • пошук шляхів підвищення еколого-економічної ефективності народного господарства.

Парадигми «Економіки природокористування»[ред.ред. код]

Існують три основні парадигми «економіки природокористування».

Перша парадигма ґрунтується на ідеї про те, що найкращим є мінімальне використання природних ресурсів. Згідно з принципом «мінімізації впливу», права на використання ресурсів повинні знаходитися в руках локальних груп населення, тобто людей, що проживають у невеликих поселеннях і зацікавлених в тому, щоб жити в гармонії з природою.

Друга парадигма ґрунтується на ідеї оптимального використання природних ресурсів. Під оптимальністю розуміється вилучення з природи такого обсягу ресурсів, яке дозволяє кожному члену зрісного суспільства неухильно підвищувати рівень свого добробуту (невеликий, але однаковий приріст щорічного споживання для суспільства).

Третя парадигма ґрунтується на принципі максимізації використання природних ресурсів для максимально можливого збільшення добробуту населення. Згідно з цією парадигмою, всі члени суспільства прагнуть до максимізації використання природних ресурсів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Врублевська О. В. Конспект лекцій з економіки природокористування. — Львів: УкрДЛТУ, 2003. — 210 с.
  • Синякевич І. М. Економіка природокористування: Навч. посібник. — К.:ІЗМН, 1996. — 156 с.
  • Мороз П. І., Косенко І. С. Екологічні проблеми раціонального природокористування: Навч. Посібник. — Львів: Престиж Інформ, 1999. —282 с.
  • Яремчук Г. І. Економіка природокористування. — К.: Пошукове-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», Видавничий центр «Просвіта», 2000. — 431 с.
  • Шевчук В. Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності, видавництво «Геопринт»— Київ, 2000 — 41 с.