Економіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Економіка
GDP PPP Per Capita IMF 2008.png
Загальні поняття

Мікроекономіка ·  Макроекономіка
Історія економічних учень
Методологія ·  Гетеродоксальні підходи

Галузі та підгалузі

Поведінкова ·  Культурна ·  Еволюційна
Економічне зростання ·  Історія
Міжнародна ·  Економічні системи
 ·  Фінанси
Державна Здоров'я ·  Праці ·  Управління
Бізнес · Інформаційна · Теорія ігор
 ·  Право
 ·  Корисні копалини
 ·  Екологічна
Урбаністична ·  Сільське господарство ·  Регіональна
Економічна географія

Методи

Математичні ·  Економетрика
Експериментальна ·  Статистика

Portal.svg Бізнес-економічний портал

Еконо́міка або економічні науки (від дав.-гр. οἶκος, oíkos - «дім» та дав.-гр. νόμος - «закон») — комплекс суспільних наукових дисциплін про господарство, а саме — про організацію та управління матеріальним виробництвом, ефективне використання ресурсів, розподіл, обмін, збут і споживання товарів та послуг[1].

Термін походить від давньогрецького слова οἰκονομία (ойкономія, «управління домогосподарством») від οἶκος (ойкос, «дім») + νόμος (номос, «звичай» чи «право»).[2] Запропонував цей термін Ксенофонт (прибл. 430—355 роки до н. е.) на позначення науки про господарство, управління домом і майном. Аристотель (384—322 роки до н. е.) науку про багатство поділив на економіку (виробництво благ для задоволення потреб людей - господарювання) і хремастику (грец. chrema — майно, володіння; мистецтво наживати статки; діяльність, спрямована на накопичення багатства - бізнес). Терміном «економіка» він позначав організацію господарства в маєтку рабовласника.[3] У 1615 французький економіст Антуан де Монкретьєн (прибл. 1575— 1621) увів у науковий обіг термін "політична економія" (грец. politicos — державний, суспільний), який означає "мистецтво державного управління господарством". Цей термін був найуживанішим до початку XX ст. У 1890 після виходу в світ праці "Економікс" англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1924) його став витісняти термін "економікс"[3].

Економіка, як комплекс економічних дисциплін має складну структуру. Її поділяють на національну економіку та економіку управління (економіка і організація управління), і кожна з ціх дисциплін одночасно на мікроекономіку (мала економіка) яка ставить за мету дослідити поведінку фірм, окремих людей, сім'ї та макроекономіку (велика економіка) яка вивчає країни, великі інтернаціональні об'єднання та світ в цілому. Економічні теорії часто перевіряються емпірично, здебільшого, за допомогою економетрики, яка адаптує методи статистики до економічних даних.[4]

Визначення предмету економіки[ред.ред. код]

Економічна наука розробляється і розвивається економістами, що сповідають різноманітні ідеології та концепції, через таке велике розмаїття виникає складність визначення її предмету. Найзагальнішим є таке: економіка — це наука про господарювання.

Прикладна економіка вивчає можливості застосування законів, теорій, пропозицій, розроблених економічною теорією безпосередньо для функціонування окремих елементів економічних систем. Ще в IV столітті до н. е. Ксенофонт написав твір під назвою «Домашнє господарство» (др.-грец. «Οἰκονομικός»), перекладене Цицероном на латину як лат. Oeconomicus. Загальне визнання термін отримав після того як був ужитий у заголовку праці Джона Стюарта Мілля. Як самостійна наука економіка виділилася в XVIII столітті з виходом у світ книги Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (поширена назва «Багатство народів») в 1776 році. Однак за зауваженням Йозефа Шумпетера, внутрішню логіку економічних явищ розуміли і до Адама Сміта, але на інтуїтивному, переднауковому рівні.

Функції економічної науки[ред.ред. код]

Економічна наука виконує такі функції:

  • Пізнавальна
  • Практична
  • Прогностична
  • Світоглядна
  • Методологічна
  • Ідеологічна
  • Критична
  • Теоретична[5].

Об'єкти економічної науки[ред.ред. код]

За масштабом галузі дослідження економічна наука ділиться на мікроекономіку, що вивчає діяльність фірм, домогосподарств, відокремлених виробництв і держав, і макроекономіку, що вивчає національне господарство в цілому. В останні роки в науковій літературі також використовуються поняття «наноекономіка» (вивчає діяльність індивідуальних економічних суб'єктів), мезоекономіка (галузі, регіони), інтерекономіка (світова економіка) і мегаекономіка (світове господарство).

Мікроекономіка[ред.ред. код]

Докладніше: Мікроекономіка

Предмети[ред.ред. код]

  • дослідження поведінки підприємств та домогосподарств як окремих' господарських одиниць, які розв'язують проблеми взаємодії попиту і пропозиції, ціноутворення, формування витрат виробництва;
  • дослідження впливу держави на діяльність підприємств;
  • вивчення економічної кон'юнктури та її впливу на ринки;
  • дослідження потреб та інтересів споживачів, корисності споживчих благ, споживчої поведінки і т.д[6].

Суб'єкти[ред.ред. код]

Методи[ред.ред. код]

Макроекономіка[ред.ред. код]

Докладніше: Макроекономіка

Макроекономіка — наука, що вивчає закономірності функціонування національної економіки, тобто функціонування економіки країни в цілому (або її частини, галузі), такі загальні процеси і явища як інфляція, безробіття, бюджетний дефіцит, економічне зростання, державне регулювання тощо. Макроекономіка оперує такими поняттями як ВВП, ВНП, сукупний попит, сукупна пропозиція, платіжний баланс, грошові ринки, товарів і праці, використовуючи агреговані показники. Вперше термін використаний в 1933 році.

Об'єкт та предмет макроекономіки[ред.ред. код]

Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи відрізняються між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на три типи: ринкова економіка (чистий ринок), командно-адміністративна економіка (планова економіка), змішана економіка. Проміжним варіантом економічної системи є перехідна економіка. Суб'єктами макроекономіки є: держава, підприємства, домогосподарства. Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв'язки в економіці; з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою корегування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а макроекономіку, що виконує прикладну функцію — нормативною.

Суб'єкти макроекономіки[ред.ред. код]

Суб'єкти макроекономіки:

  1. Сектор домашніх господарств.
  2. Підприємницький сектор.
  3. Держава (встановлює інституційні зв'язки).
  4. Зовнішній економічний сектор.

Методологія економічної науки[ред.ред. код]

В економічній науці використовуються стандартні методи діалектики і логіки. До загальнонаукових методів дослідження економічних процесів ставляться такі методи, як:

  • аналіз і синтез;
  • індукція і дедукція.
  • метод наукової абстракції

Загальним світоглядним методом є:

  • матеріалістична діалектика

Серед окремих методів дослідження виділяють:

  • графічні,
  • статистичні,
  • математичні,
  • моделювання,
  • порівняльний аналіз,
  • економічний експеримент,
  • порівняння і аналогія

В економічній науці, як і в будь-який інший наукової теорії, виділяються моделі — ідеалізовані об'єкти досліджень і парадигма — визнані в даній соціально-економічній системі наукові досягнення і / або сукупності поглядів, які протягом певного часу дають науковому і/або конкретному співтовариству в цілому модель постановки проблем і їх рішень. Економіка як суб'єкт і об'єкт досліджень є виключно соціальним явищем і тому на її формування і об'єктивність визначальний вплив надає умови середовища існування економіки.

Сукупність моделей економіки, що сформувалися в західноєвропейській економічної теорії, називають економікс (від англ. economics). В економічній науці колишнього СРСР розглядається модель економіки, яка отримала назву політекономія соціалізму, з цих же позицій розглядається західна економіка, як політекономія капіталізму. Політекономією є марксизм, трансформований в марксизм-ленінізм. Одна з принципових відмінностей між парадигмами економікс і марксистсько-ленінською полягає в тому, що в першій об'єктом дослідження є економічна діяльність, а в другій — економічні відносини.

Економічна система[ред.ред. код]

Економі́чна систе́ма — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на

Типи економічних систем:

Історія економіки[ред.ред. код]

Перші великі господарські системи відомі ще в часи античності — храмові держави-міста-господарства Стародавнього Єгипту і Вавилону, поліси старожитньої Греції тощо.

У розвитку економічної думки можна виділити такі основні періоди:

  1. докласична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди входить економічна думка періоду меркантилізму;
  2. класична політична економія — В.Петті, П.Буагільбер, школа фізіократів на чолі з Ф.Кене; А.Сміт, Д.Рікардо, Т. Р. Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф.Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;
  3. альтернативні класичній школі напрями економічної думки — історична школа, марксистська економічна теорія та економічні концепції соціал-демократії;
  4. неокласичний напрям економічної теорії — виникнення та розвиток маржиналізму: австрійська (К.Менгер, Ф.Візер, О.Бем-Баверк), лозаннська (Л.Вальрас, В.Парето), кембриджська (А.Маршалл) та американська (Дж. Б.Кларк) школи;
  5. основні напрями економічної думки XX — початку XXI ст. — виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії неоконсерватизму.

Політична економія[ред.ред. код]

Першим етапом розвитку політичної економії як науки були дослідження класичної школи політичної економії, до якої включають В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та інші. Цю назву економічної теорії було введено французом Антуаном Монкретьєном, широко використовувася в XVIII—XIX сторіччях [3].

Англійський статистик та економіст Вільям Петті (1623—1687) один з основоположників класичної політичної економії в Англії. В економічних поглядах Вільям Петті є одним противником теорії меркантилізму. Головні його роботи з політичної економії: «Quantulumcunque or а tract concerning money» (1682) і «Treatise of taxes and contributions» (Трактат про податки і збори) (1662). Тут він одним з перших висуває припущення, що цінність предметів визначається кількістю витраченої на їх виробництво праці.

Основоположником класичної економічної теорії виступає британський економіст - Адам Сміт, з його «невидимою рукою», котра регулює ріст багатства народу, аналізом поділу праці та мотивацією діяльності людини [7]}}</ref>.

Марксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Марксизм

C точки зору політекономії економіка є:

  • базисом — виробничими відносинами
  • народним господарством, включаючи галузі
  • наукою, що вивчає обидва попередніх пункту

Економіка як сукупність суспільних відносин, є базисом для розвитку суспільства. Будь-який спосіб виробництва виражається через систему виробничих відносин. У політекономії увага приділяється способу з'єднання безпосереднього виробника з засобами виробництва, власності на засоби виробництва. Виробничі відносини закріплюються в законах, неминуче тісна взаємодія економіки і політики.

Економікс[ред.ред. код]

Докладніше: Економікс

Economics (економіка, економічна теорія): Суспільна наука, що вивчає поведінку в сферах виробництва, споживання (consumption), розподілу (distribution) і обміну (exchange). Економісти аналізують процеси, що відбуваються в цих сферах і досліджують їх наслідки для фізичних осіб, організацій, наприклад фірм, і суспільства в цілому.

Обмеженість ресурсів і діяльність людей в умовах безмежності потреб є центральними темами економіки як науки, яка може бути визначена як суспільна наука, що вивчає прийняті людьми в умовах обмеженості ресурсів рішення для задоволення своїх бажань і потреб. Як випливає з визначення, предметом економічної теорії є не гроші чи багатство, а люди.

Друга причина, за якою економіку можна вважати наукою про людей, полягає в тому, що досліджувані нею рішення людей часто мають значимий соціальний контекст. Тому економіка вважається скоріше суспільною наукою, ніж розділом операційного аналізу, інженерної справи або математики.

Людина робить економічний вибір, коли купує одяг або їжу, коли працює, і навіть коли заповнює годину дозвілля у своєму навчальному розкладі економікою, а не токсикологією навколишнього середовища. Економічні вибори здійснюються скрізь: на фабриці, що випустила комп'ютер, в урядових установах, які приймають політичні рішення, в безприбуткових організаціях, таких, наприклад, як церкви, а також у безлічі інших місць і ситуацій.

Всі описані вище приклади відносяться до галузі економіки, що зветься мікроекономікою (microeconomics). Приставка «мікро-» відображає той факт, що цей розділ економіки вивчає вибори, які скоювалися малими економічними одиницями, такими як домогосподарства, англ. household — термін, в англомовній економічній літературі позначає групу людей, які об'єднують свої доходи, мають спільну власність і приймають економічні рішення спільно; домогосподарство може складатися з однієї особи або з сім'ї; домогосподарства здійснюють пропозицію факторів виробництва (праця, земля, капітал), а використовують виробничі товари та послуги, фірми і урядові агентства. Хоча ці одиниці і «малі», але мікроекономіка все ж охоплює в своєму дослідженні безліч різних проблем справді світового масштабу. Наприклад, домогосподарства, фірми і урядові агентства здійснюють світову торгівлю такими товарами, як автомашини, хімічні продукти, непереробленому нафту. Ця торгівля і регулююча її політика перебувають у сфері уваги мікроекономіки.

В економіці існує інший розділ, який називається макроекономіка (macroeconomics). Приставка макро показує, що ця гілка теорії вивчає великомасштабні економічні явища. Типові макроекономічні проблеми — як створити умови, в яких безробітні люди зможуть знайти роботу, як захистити економіку від шкідливих впливів інфляції, як забезпечити постійне поліпшення умов життя. Урядова політика, що стосується податків, витрат, бюджетних дефіцитів, фінансової системи — ось основні теми макроекономіки. Однак так само, як макроекономічне явище інфляції являє собою суму мільйонів індивідуальних виборів, що стосуються цін конкретних товарів і послуг, так і вся макроекономіка грунтується на мікроекономічному підгрунті.

Чи розглядає мікро-або макро-економіку, внутрішні чи зовнішні економічні відносини — в будь-якому випадку економічний аналіз вимагає особливого способу мислення про те, як люди приймають рішення про використання обмежених ресурсів. Кожна економічна система стикається з необхідністю здійснювати певні основні види вибору. Серед них найважливіші наступні: які товари виробляти, як їх слід виробляти, хто і яку роботу повинен виконувати, і для кого призначені результати цієї роботи. Необхідність кожного з цих виборів продиктована обмеженістю ресурсів, а кожен конкретний вибір може бути розглянутий з метою пояснення ключових елементів економічного мислення.

Які товари виробляти[ред.ред. код]

Перший найважливіший вибір — які товари виробляти. У сучасній економічній системі кількість створюваних товарів і послуг величезна, однак сутнісні риси вибору того, що слід випускати, можуть бути проілюстровані на прикладі економічної системи, в якій існують тільки два альтернативних товару, наприклад, автомобілі та освіта. Для багатьох студентів життя без машини — це жертва, чинена заради здобуття вищої освіти. Така ж ситуація існує в економічній системі в цілому не може бути забезпечено достатньо автомобілів і освіти, щоб задовольнити всіх і кожного. Необхідно вибирати — приймати рішення, в яких кількостях який продукт виробляти.

Неможливість зробити стільки товарів, скільки людям хотілося б є наслідок рідкості продуктивних ресурсів, що використовуються для випуску цих товарів. Навіть для того, щоб зробити найпростіші вироби, нам доведеться скомбінувати безліч рідкісних ресурсів. Природні ресурси — це все, що можна використовувати у виробництві в натуральному стані, без обробки, наприклад, родючі землі, майданчики для будівництва, ліс, матеріали. Наприклад, для виготовлення стола потрібна деревина, цвяхи, клей, молоток, пила, праця тесляра, маляра і так далі. Для зручності продуктивні ресурси зазвичай ділять на три основні категорії, які називаються факторами виробництва. Праця включає в себе всі продуктивні витрати, що здійснюються людьми в процесі їх м'язової та інтелектуальної діяльності.

Капітал включає в себе всі ті продуктивні ресурси, які створені людьми: інструменти, машини, інфраструктуру, а також нематеріальні речі, наприклад, комп'ютерні програми. У новій інформаційній економіці, заснованої на знаннях, інтелектуальний капітал стає головним джерелом формування конкурентних переваг на мікро-, мезо-і макрорівнях. Продуктивність і конкурентноздатність матеріального виробництва в інформаційній економіці залежать, в першу чергу, від здатності генерувати нову вартість, обробляти та ефективно використовувати інформацію, засновану на знаннях.

Як виробляти[ред.ред. код]

Другий основний економічний вибір — як виробляти. Майже для будь-якого товару чи послуги існує кілька способів виробництва. Автомобілі, наприклад, можна робити на високо автоматизованих фабриках з величезною кількістю капітального обладнання та відносно малою кількістю праці, але їх можна робити і на малих підприємствах, які використовують велику кількість праці і тільки деякі верстати загального призначення. Автомобіль «Форд-Мустанг» виготовляється першим способом, а «Лотус» — другим. Те ж саме можна сказати і про освіту.

Економіку можна вчити в маленькому класі, де один викладач біля дошки працює з двадцятьма студентами, але цей же предмет можна вивчати і в великому лекційному залі, де викладач використовує монітори, проектори, комп'ютери, щоб навчалися одночасно цілі сотні студентів.

Позитивна і нормативна економічна теорія[ред.ред. код]

Багато економістів проводять чітку грань між питаннями ефективності та справедливості. Дискусії про ефективність розглядаються як частина позитивної економічної теорії, яка має справу з фактами та реальними залежностями. Дискусії ж про справедливість — це частина нормативної економічної теорії, тобто тієї галузі науки, яка виносить судження про те, гарні чи погані конкретні економічні умови і політика.

Нормативна економічна теорія має відношення не тільки до проблеми справедливості в розподілі продукту.

Оціночні судження також можливі з приводу решти трьох основних видів вибору, здійснюваного кожною економічною системою: при прийнятті рішення про те, що виробляти, чи буде справедливим дозволити виробництво тютюну і алкогольних напоїв, і в той же час заборонити виробництво марихуани та кокаїну? При здійсненні вибору «як виробляти» чи можливо дозволити людям працювати в небезпечних чи шкідливих умовах, або праця в цих умовах повинна бути забороненою? Вирішуючи, хто і яку роботу буде виконувати, чи справедливо обмежувати доступ до різних видів роботи на основі віку, статі або раси? Нормативні проблеми охоплюють всі сторони економіки.

Позитивна теорія не пропонуючи жодних оціночних суджень, фокусує свою увагу на процесах, в результаті дії яких люди отримують відповіді на чотири основних економічних питання. Ця теорія аналізує дію економіки, вплив певних інститутів і політичних дій на економічну систему. Позитивна наука простежує зв'язок між фактами, шукає вимірювані закономірності в процесах, що відбуваються.

Координування економічних виборів[ред.ред. код]

Для того, щоб економіка функціонувала, вона повинна володіти певним способом для координування виборів мільйонів людей про те, що їм виробляти, як виробляти, хто і яку роботу повинен виконувати, і для кого проводиться продукт. Існує два основних способи здійснення координації: стихійний порядок, в якому індивідууми пристосовують свої дії до умов, ґрунтуючись на інформації і стимулах їх безпосереднього оточення, другий спосіб — ієрархія, в якій індивідуальні дії підпорядковані інструкцій центральної влади.

В економічній теорії головним прикладом дії стихійного порядку є координування рішень в процесі ринкової активності. Ринок — це будь-яка взаємодія, в яку вступають люди для торгівлі один з одним. Незважаючи на широке різноманіття форм, у всіх ринків є одна загальна риса: вони представляють інформацію і стимули, які потрібні людям для прийняття рішень.

Як покупцям необхідна інформація про довжину черг (див. теорія масового обслуговування), щоб координувати свої дії, так і учасники ринкового процесу потребують інформації про рідкісності та альтернативні вартості різних товарів і факторів виробництва. Ринки передають інформацію в основному у формі цін. Якщо товар або фактор виробництва стає рідкіснішим, то його ціна зростає. Зростання цін дає споживачам сигнал, що потрібно економити цей товар, а виробники починають прагнути виробити більше цього товару. Припустимо, наприклад, що відкриття нового способу застосування платини привело нових покупців на ринок. Платина стає рідкіснішою, ніж раніше по відношенню до різкого зростання попиту. Конкурентна боротьба за цей ресурс призводить до зростання його ціни. Цей факт несе «послання»: потрібно економити платину, там де це можливо, а крім того необхідно збільшити видобуток платини. Або, навпаки, припустимо, що нова технологія знизила витрати на виробництво платини. Інформація про це миттєво поширюється на ринку у формі нижчої ціни. В цьому випадку люди збільшують використання платини, а виробники цього металу перекинуть частину своїх ресурсів у виробництво інших, необхідніших благ.

На додаток до знань про те, як використовувати ресурс найкращим чином, людям також потрібні стимули, щоб вони діяли на основі цієї інформації. Ринки, знову ж таки, за допомогою цін, здійснюють потужне стимулювання продажу благ і продуктивних ресурсів саме там, де цей продаж відбуватиметься за найвищою ціною; цінові стимули також змушують людей прагнути купувати товари за низькими цінами. Міркування прибутку змушують менеджерів покращувати методи виробництва і розробляти товари, що задовольняють запитам споживачів. Робітники, які працюють там, де їх продуктивність найбільш висока, і не проходять повз нових можливостей, отримують найвищу зарплату. Споживачі, які добре інформовані і витрачають свої гроші ощадливо, живуть більш комфортабельно при даному бюджеті.

Адам Сміт, якого часто називають батьком економічної науки, бачив у досягненні на ринку стихійного порядку підставу процвітання і прогресу. У знаменитому розділі своєї книги «Багатство народів» він назвав ринки «невидимою рукою», яка роздає людям саме ті економічні ролі, які вони можуть грати краще за всіх. До цього дня розуміння величезного значення ринків як засобу координування виборів залишається основною рисою економічного мислення.

Ієрархія і влада. Ринки — важлива, але не єдиний засіб здійснення економічної координації. Найважливіші тому приклади — рішення, прийняті всередині приватних фірм та урядових установ. Слід зауважити, що «невидима рука» здійснює управління ринковою економікою (це так зване безструктурне управління), а це означає, що дія «невидимої руки» носить суб'єктний характер, тобто рішення щодо зміни цін приймаються конкретними людьми, а не «невидимою рукою».

В ієрархічній системі порядок встановлюється не через спонтанні (точніше, незалежні) дії відокремлених індивідуумів, а за допомогою директив, які менеджери направляють своїм підлеглим (так зване структурне управління). Ціни зазвичай не грають великої ролі в передачі інформації. Замість цін діють різні статистичні дані, доповіді, інструкції і правила. Матеріальні стимули, такі, як премії і підвищення, впливають на підлеглих, але ці премії мають мало спільного з ринковими цінами. Для службовців основним стимулом до підпорядкування менеджерам є той факт, що вони погодилися на цю субординацію, як на умову їх вступу в організацію.

Хоча комерційні фірми та урядові установи внутрішньо організовані як ієрархії, вони спілкуються один з одним на ринках. Таким чином, ринки та ієрархії грають взаємодоповнюючі ролі в здійсненні економічної координації. Деякі економічні системи базуються в основному на ринку, інші — на ієрархії. Наприклад, в системах з централізованим плануванням, таких, як у колишньому СРСР, особливе значення має центральна влада. Ринкові системи, такі, як Сполучені Штати, значною мірою діють на основі стихійного порядку (хоча це не зовсім точне визначення, бо стихія — процес некерований). Але жодна економіка не користується виключно одним способом координації. Обидва підходи широко вивчаються як макроекономікою, так і мікроекономікою. І ринок, і ієрархія влади не є досконалими механізмами, в зв'язку з чим об'єктом економіки є такі категорії, як провал ринку і провал держави.

Останнім часом не прийнято розділяти ці способи координації. Планова економіка і ринкова економіка — дві частини однієї економічної системи. Так, в ринковій економіці часто-густо використовується директивне (структурне) управління і планування. І навпаки, при плановій економіці існує таке поняття як ціна, і через неї регулюється міжгалузевий баланс.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Анна Шимків «Англо-український тлумачний словник економічної лексики». Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» Київ, 2004
  2. Harper, Douglas (November 2001). «Online Etymology Dictionary — Economy». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано October 27 2007. 
  3. а б в Мочерний С.В., М.В. Довбенко Економічна теорія : підручник. — Київ: "Академія", 2004. — 856 с. — ISBN 966-580-178-3
  4. Hashem, M. Pesaren (1987). «econometrics», The New Palgrave: A Dictionary of Economics, v. 2, p. 8. (наведено за англійською вікіпедією), онлайн (потрібна підписка)
  5. Экономическая теория, Курс лекций для студентов высших учебных заведений - Е. Ф. Борисов
  6. Комарницький І.Ф. Економічна теорія. — Чернівці: 2006. — 334 с.
  7. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної історії індустріальної цивілізації =http://library.if.ua/books/124.html. — Київ: КНЕУ, 2005. — 372 с. — ISBN 966-574-800-9

Література[ред.ред. код]

  • Башнянин Г. І. Політична економія. — Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. — 528 с.
  • Борисов Е. В. Экономическая теория. — Москва: Юрайт, 1998. — 478 с.
  • Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії. — Київ: Вища школа, 1995. — 471 с.
  • Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Економикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пер. з англ. 1996

Посилання[ред.ред. код]