Каляєв Іван Платонович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Каляєв. Фотографія зроблена відразу після теракту.
Уся чумарка моя була витикана шматками дерева, висіли клапті, й вона вся обгоріла. З обличчя рясно лилася кров, і я зрозумів, що мені не втекти, хоча було кілька довгих митей, коли нікого не було навколо.

Іва́н Плато́нович Каля́єв (*24 червня (6 липня) 1877(18770706), Варшава10 (23) травня 1905, Шлісельбурзька фортеця) — російський революціонер, терорист, есер, поет.

Біографія[ред.ред. код]

Народився у Варшаві в родині відставного поліцейського (околодочного наглядача) Платона Каляєва та польки, доньки шляхтича, що розорився. Дитинство Івана пройшло в передмісті Варшави. У десять років він вступив до варшавської Першої Зразкової Апухтінської гімназії. У 1897–1899 роках студент Імператорських Московського та Петербурзького університетів.

З 1898 року член Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». За участь у 1899 в студентському страйку був висланий до Катеринослава. Після повернення до Петербурга йому не дозволили відновитися в університеті. У 1902 поїхав вчитися до Німеччини, але дорогою до Берліна під час випадкового обшуку у нього була знайдена соціалістична література, й він був виданий Росії як соціаліст. Після тримісячного ув'язнення у Варшаві був висланий до Ярославля. У 1903 виїхав до Женеви, де вступив в Бойову організацію есерів. У 1904 році в Петербурзі брав участь у замаху на міністра внутрішніх справ В'ячеслава Плеве.

У 1904 році Бойова організація винесла «смертний вирок» дядькові імператора Миколи II, Великому князю Сергію Олександровичу, московському генерал-губернатору. 2 лютого 1905 Каляєв не кинув бомбу в карету, бо побачив, що поруч з Великим князем сидять його малолітні племінники. 4 лютого 1905 в Москві він бомбою убив Великого князя Сергія Олександровича. Особистість Каляєва і обставини вбивства лягли в основу повісті «Кінь блідий», написаної одним з організаторів вбивства - Б. В. Савінковим.

На суді адвокатами Каляєва були популярні та високооплачувані Володимир Жданов і Михайло Мандельштам.[1]

5 квітня 1905-го Каляєв виголосив патетичну промову:

« Я — не підсудний перед вами, я — ваш бранець. Ми — дві ворожі сторони. Ви — представники імператорського уряду, наймані слуги капіталу та насильства. Я — один з народних месників, соціаліст і революціонер. Нас розділяють гори трупів, сотні тисяч розбитих людських існувань і ціле море крові та сліз, яке розлилося всією країною потоками жаху й обурення. Ви оголосили війну народу, ми прийняли виклик!  »
« Суд, який мене судить, не може вважатися дійсним, бо судді є представниками того уряду, проти якого бореться партія соціалістів-революціонерів.  »

Просячи про помилування, Каляєв подавав касаційну скаргу, протест цей був відхилений Сенатом. Коли в камеру увійшов священик, Каляєв сказав йому, що обрядів не визнає, що він вже абсолютно приготував себе до смерті і в житті зі всім покінчив, проте в який прийшов до нього священика відчуває добру людину. «А тому, - уклав Каляєв, - дайте мені Вас, просто як людину, поцілувати». Вони поцілувалися, і священик пішов. На ешафот у Шлісельбурзькій фортеці Каляєв піднявся з гордо піднятою головою, твердим, упевненим кроком. Хрест цілувати відмовився.

Поезія[ред.ред. код]

Найбільш відома «Молитва» Каляєва:[2]

   Христос, Христос! Слепит нас жизни мгла.
   Ты нам открыл всё небо, ночь рассеяв,
   Но храм опять во власти фарисеев.
   Мессии нет — Иудам нет числа…
   Мы жить хотим! Над нами ночь висит.
   О, неужель вновь нужно искупленье,
   И только крест нам возвестит спасенье?..
   Христос, Христос!..
   Но всё кругом молчит.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Адвоката Миколу Тесленко до процесу не допустив голова Петро Деєр, а касаційну скаргу до Сенату підтримували адвокати Михайло Мандельштам і Володимир Беренштам
  2. А. Меленберг. Іван Каляєв — моральний терорист (рос.)

Література[ред.ред. код]

  • Закиров Р. Террористическая мистерия Ивана Каляева // Мир истории. — М., 2003. — № 13 — 15. — С. 103—104.
  • Дерзновение / Д. Валовой, М. Валовая, Г. Лапшина. — М.: Молодая гвардия, 1989. — 314[6] c., ил. — С. 294—304.