Капсульна зброя

Ка́псульна  збро́я — термін, що частіше використовується для позначення вогнепальної зброї з капсульним замком, запалювання заряду в якому здійснювалося за допомогою капсуля з гримучою ртуттю.

Історія капсульної зброї

Нова зброя

На початку XIX століття армії Європи були озброєні ударно-кремінними рушницями. У деяких країнах, зокрема в Росії, вони були на озброєнні і в 50 роках.

Та XIX століття поклало початок новій зброї. В останні 20 років XIX століття з'явилась багатозарядна гвинтівка, пістолет, кулемети. До середини XX сторіччя зброя вдосконалювалась, ділилась на класи і види: гвинтівки з ручним перезаряджанням та автоматичним; кулемети (ручні, станкові, універсальні, танкові, авіаційні тощо).

XIX століття поклало початок унітарному патрону. Два його види — гвинтівковий та пістолетний, — з'явились тоді ж, і використовуються в наш час. У XX столітті виникли патрони крупного калібру та інші види. Завдяки їм створено нові класи зброї піхоти — автомати, бронебійки тощо. Але принципи їх роботи закладено у XIX столітті.

Артилерія практично не змінювалася кілька століть. До середини XIX століття вона залишалася дульнозарядною. Постріл здійснювався підпалюванням порохового заряду ґнотом чи розжареним прутом. Але після введення нарізів стволу та казнозарядного принципу у ручній зброї, досліди з автоматизації першими були застосовані саме у гарматах і згодом перейшли до ручної вогнепальної зброї.

Новий, бездимний порох також винайдено у другій половині XIX століття.

У 1940-х роках почали розвиватись реактивні гранатомети. Та з глибини віків відомо про порохові стріли. А в першій половині XIX століття розвивались ракети.

Поштовх до винайдення зброї нового покоління зробила наука. Це був наступний крок до зброї нашого часу. І відтоді кроки стали більшими та частішими.

Капсульна зброя

Розвиток вогнепальної зброї в Європі до XIX століття найчастіше йшов з Іспанії. Та початок новій зброї поклала Англія. Зброя нового покоління називається капсульною. Капсуль замінив іскру від кременя на іскру хімічну.

1788 року Клод Бертолле розчинив срібло у нагрітій азотній кислоті. Коли суміш охолола, на дні утворились кристали. Обережно виливши рідину, вчений доторкнувся гусячим пером до кристалічної речовини. Прогримів вибух. Бертоллє назвав винайдену речовину гримучим сріблом і почав вивчати її властивості. Та застосовувати її практично не було можливості через надмірну чутливість та дорожнечу.

У 1799 році англійський хімік Едвард Говард провів новий дослід. Але замість срібла азотну кислоту сполучив з ртуттю. Важка металева крапля розчинилась у кислоті. Тоді в суміш добавили спирт і почали нагрівати. Коли з'явилася біла пара, нагрівання припинили і суміш почали охолоджувати. Далі все проходило як і в попередньому випадку з Бертолле. Отримавши гримучу ртуть, Е. Говард і спеціальна комісія проводили дослідження для її застосування. Гримучою ртуттю не можна було замінити порох але почали використовувати її для підпалювання пороху у стволі. Нову речовину назвали «ініціюючою» (що латинською мовою означає «починаю»).

Сполучивши гримучу ртуть з різними речовинами, виготовляли маленькі кульки і клали на затравочну полицю. При ударі курка вогонь мікровибуху через затравковий отвір потрапляв у ствол. Також, невелику частинку суміші клали між два кружальця провощеного паперу (пістони).

У 1807 році шотландський пастор А. Форсайт запатентував «хімічний замок», який також називали «флаконним». Над полицею встановлено коробочку-циліндр (флакон) із запасом пістонів. При кожному прокручуванні коробки, пістон випадав з неї на полицю.

Застосовували і інші способи: 1) Джон Ментон скручував із паперу або тонкої листової міді маленькі трубочки і наповнював їх сумішшю; 2) Дж. Егг запатентував конструкцію замка з рухомим магазином з пістонами. При відведенні курка, з магазину на полицю потрапляв пістон.