Навколомісячна орбіта
Навколомісячна орбіта або селеноцентрична орбіта — орбіта руху тіла навколо Місяця. Перицентром та апоцентром такої орбіти відповідно називають периселенієм та апоселенієм.
Історія[ред. | ред. код]
Першим штучним космічним апаратом, запущеним до Місяця, був «Луна-1», що стартував 4 січня 1959 року[1] Вихід апарата на орбіту навколо Місяця запланований не був, він пройшов за 6 тис. км від Місяця.
Першим апаратом, що пройшов по траєкторії вільного повернення навколо Місяця, став «Луна-3», запущений 4 жовтня 1959 року. Цей апарат, облітаючи зворотний бік Місяця, зміг сфотографувати його, проте також не виходив на селеноцентричну орбіту як таку[1]. «Луна-10» був першим в історії апаратом, який вийшов на орбіту у квітні 1966 року і пробув на ній близько місяця[2].
Першим автоматичним американським апаратом, який вийшов на навколомісячну орбіту, був «Лунар орбітер — 1[en]» 14 серпня 1966 року[3]. П'ять таких космічних апаратів були запущені протягом 13 місяців, кожен із них успішно відзняв поверхню Місяця, насамперед для того, щоб знайти придатні місця для посадки пілотованих апаратів програми «Аполлон»[3]. Останнім із виведених на орбіту навколо Місяця апаратів на початок 2014 року є космічний апарат LADEE.
Першим пілотованим апаратом, що вийшов на навколомісячну орбіту, був «Аполлон-8». Загалом на навколомісячній орбіті побувало 22 американських астронавти, усі — в рамках програми «Аполлон». Джон Свайгерт і Фред Хейз безпосередньо на орбіту не виходили, хоча й виконали обліт навколо Місяця в ході польоту «Аполлон-13».
Стабільність навколомісячних орбіт[ред. | ред. код]
Абсолютна більшість навколомісячних орбіт не є стійкою, тому що низькі орбіти швидко деградують через вплив місячних масконів, а високі — через гравітаційне збурення Землі й Сонця. У результаті будь-який супутник Місяця відносно швидко (за час від кількох днів до кількох років) або зіткнеться з поверхнею Місяця при зниженні перицентра його орбіти, або покине навколомісячну орбіту. Цим пояснюється відсутність у Місяця стабільних природних супутників. Однак вибір параметрів орбіти, заснований на дуже точному обліку гравітаційних аномалій (так звані «заморожені орбіти»[en]), може значно збільшити цей час. Ці орбіти були відкриті у 2001 році після детального картографування місячної поверхні[4].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Wade, Mark. Luna. Encyclopedia Astronautica. Архів оригіналу за 4 лютого 2012. Процитовано 17 лютого 2007.
- ↑ Byers, Bruce K. (14 грудня 1976). APPENDIX C [367-373] RECORD OF UNMANNED LUNAR PROBES, 1958-1968: Soviet Union. DESTINATION MOON: A History of the Lunar Orbiter Program. National Aeronautics and Space Administration. Архів оригіналу за 26 січня 2021. Процитовано 17 лютого 2007.
- ↑ а б Wade, Mark. Lunar Orbiter. Encyclopedia Astronautica. Архів оригіналу за 22 грудня 2016. Процитовано 17 лютого 2007.
- ↑ Bizarre Lunar Orbits. NASA Science: Science News. NASA. 6 листопада 2006. Архів оригіналу за 2 травня 2017.
Lunar mascons make most low lunar orbits unstable … As a satellite passes 50 or 60 miles overhead, the mascons pull it forward, back, left, right, or down, the exact direction and magnitude of the tugging depends on the satellite's trajectory. Absent any periodic boosts from onboard rockets to correct the orbit, most satellites released into low lunar orbits (under about 60 miles or 100 km) will eventually crash into the Moon. … [There are] a number of 'frozen orbits' where a spacecraft can stay in a low lunar orbit indefinitely. They occur at four inclinations: 27°, 50°, 76°, and 86° – the last one being nearly over the lunar poles. The orbit of the relatively long-lived Apollo 15 subsatellite PFS-1 had an inclination of 28°, which turned out to be close to the inclination of one of the frozen orbits — but poor PFS-2 was cursed with an inclination of only 11°.
