Геостаціонарна орбіта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ілюстрація руху супутника на геостаціонарній орбіті та обертання Землі
Геостаціонарна орбіта

Геостаціона́рна орбі́та (ГСО) — кругова орбіта, обертаючись на якій штучний супутник постійно перебуває над однією й тією ж точкою земної поверхні[1].

Геостаціонарна орбіта є особливим випадком геосинхронної орбіти. Вона розташована над екватором Землі (нахил орбіти до екватора дорівнює 0°), на постійній висоті 35 786 км над рівнем моря (ексцентриситет дорівнює 0). Саме така висота забезпечує супутнику період обертання, рівний сидеричному періоду обертання Землі (23 години 56 хвилин). Тобто, супутник обертається навколо планети з кутовою швидкістю, що дорівнює кутовій швидкості обертання Землі навколо своєї осі й начебто непорушно зависає в небі.

Орбіта застосовується для розташування комунікаційних, телетрансляційних та ін. штучних супутників.

Ідеї застосування геостаціонарних супутників з метою зв'язку висловлювалася ще К. Е. Ціолковським[2] та словенським теоретиком космонавтики Германом Поточніком 1928 року[3], але вони не здобули широкого визнання. Переваги геостаціонарної орбіти стали широко відомими після публікації науково-популярної статті Артура Кларка в журналі «Бездротовий Всесвіт» (1945)[4]. На Заході геостаціонарні та геосинхронні орбіти іноді називають «орбітами Кларка», а «поясом Кларка» називають ділянку космічного простору на відстані 36000 км над рівнем моря в площині земного екватора, де параметри орбіт близькі до геостаціонарних.

Першим супутником, успішно виведеним на геостаціонарну орбіту, став Sincom-3, запущений НАСА 19 серпня 1964 року. На геостаціонарну орбіту його було виведено 11 вересня 1964 року[5].

Використання геостаціонарних супутників[ред.ред. код]

Три геостаціонарних супутника, розташованих під кутом 120 градусів один до одного, дозволяють тримати зв'язок між будь-якими двома наземними радіостанціями. Зв'язок може здійснюватися безперервно.

На наземних пристроях не потрібна механізація антен, вони спрямовуються на супутники й залишаються нерухомими. Це робить антени легшими й набагато простішими в експлуатації.

Через незмінну відстань між супутником і пристроєм досягається стабільність сигналу.

Для геостаціонарних систем зв'язку природною є повнозв'язна топологія[6].

Джерела[ред.ред. код]

  1. Стаціонарний штучний супутник Землі // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів: ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 451-452. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  2. Игорь Афанасьев, Дмитрий Воронцов. Орбиты, которые мы выбираем // Вокруг света, №9 (2828) вересень 2009]
  3. Hermann Noordung (Herman Potoćnik) (1995) [1929]. The Problem With Space Travel. Translation from original German. DIANE Publishing. с. 72. ISBN 978-0788118494. (англ.)
  4. Arthur C. Clarke (October 1945). «Extra-terrestrial Relays (Can Rocket Statons Give World-wide Radio Coverage?)». Wireless World. с. 305—308. Процитовано 2010-11-22. (англ.)
  5. «Significant Achievements in Space Communications and Navigation, 1958-1964». NASA-SP-93. NASA. 1966. с. 27. Процитовано 2010-11-22. 
  6. Л.Я. Кантор, В.В. Тимофєєв. Супутниковий зв'язок і проблема геостаціонарної орбіти = Спутниковая связь и проблема геостационарной орбиты. — 1 вид.. — Москва: Радио и связь, 1988. — 168 с. — ISBN 5-256-00065-9.