Місяць (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Місяць

Moon apollo12.jpg
Місяць

Дані про відкриття
Дата відкриття
Відкривач(і)
Планета Земля
Номер 1
Орбітальні характеристики
Велика піввісь 384 399 км
Перицентр 363 104 км
Апоцентр 405 696 км
Орбітальний період 27,321 582 діб
Ексцентриситет орбіти 0,0549
Фізичні характеристики
Середній радіус 1 737,10 км
Площа поверхні 3,793×107 км²
Об'єм 2,1958×1010 км³
Маса 7,3477×1022 кг
Густина 3,3464 г/см³
Друга космічна швидкість 1,022 км/с
Альбедо 0,12
Температура поверхні 220К (на екваторі) К
Атмосфера
Інші позначення

Мі́сяць — єдиний природний супутник планети Земля. Це другий за яскравістю об'єкт на земному небосхилі після Сонця і п'ятий за величиною природний супутник планет Сонячної системи. Також є першим і єдиним позаземним об'єктом природного походження, на якому побувала людина. Середня відстань між центрами Землі і Місяця — 384 467 км[Джерело?].

Планетарні характеристики[ред.ред. код]

  • Радіус = 1738 км
  • Велика піввісь орбіти = 384 400 км
  • Орбітальний період = 27,321 661 діб
  • Ексцентриситет орбіти = 0,0549
  • Нахил орбіти до екватора = 5,16
  • Температура поверхні = від −160° до +120 °C
  • Доба = 708 годин
  • Середня відстань від Землі = 384 400 км (у перигеї — 356 400 км, в апогеї — 406 800 км)[1]

Місяць привертав увагу людей з доісторичних часів. Це другий за яскравістю об'єкт на небосхилі після Сонця. Оскільки Місяць обертається навколо Землі з періодом близько місяця, кут між Землею, Місяцем і Сонцем змінюється; ми спостерігаємо це явище як цикл місячних фаз. Період часу між послідовними новими місяцями становить 29,5 днів (709 годин).

Орбіта[ред.ред. код]

З давніх часів люди намагалися описати і пояснити рух Місяця, використовуючи все точніші теорії.

Основою сучасних розрахунків є теорія Брауна. Створена на рубежі XIX—XX століть, вона пояснювала рух Місяця з точністю вимірювальних приладів того часу. При цьому в розрахунку використовувалося понад 1400 членів (коефіцієнтів і аргументів при тригонометричних функціях).

Сучасна наука може розраховувати рух Місяця і перевіряти розрахунки на практиці з ще більш високою точністю. Так, для розрахунку позиції Місяця з точністю вимірювань лазерної локації застосовуються вирази з десятками тисяч членів і не існує межі кількості членів у виразі, якщо буде потрібно ще більш висока точність.

У першому наближенні можна вважати, що Місяць рухається еліптичною орбітою з ексцентриситетом 0,0549 і великою піввіссю 384 399 км. Реальний рух Місяця досить складний, для його розрахунку необхідно враховувати багато чинників, зокрема, сплюснутість Землі і потужний вплив Сонця, яке притягує Місяць в 2,2 рази сильніше, ніж Земля. Більш точно рух Місяця навколо Землі можна представити як поєднання декількох рухів:

  • обертання навколо Землі еліптичною орбітою з періодом 27,32166 доби, це так званий сидеричний місяць (тобто рух виміряно відносно зірок);
  • поворот площини місячної орбіти, її вузлів (точок перетину орбіти з екліптикою) з періодом 18,6 років. Рух процесійний, тобто довготи вузлів зменшуються;
  • поворот великої осі місячної орбіти (лінії апсид) з періодом 8,8 років (відбувається в протилежному напрямку, ніж зазначений вище рух вузлів, тобто довгота перигею збільшується);
  • періодична зміна нахилу місячної орбіти до екліптики у межах від 4° 59'до 5° 19';
  • періодична зміна розмірів місячної орбіти: перигею від 356,41 Мм до 369,96 Мм, апогею від 404,18 Мм до 406,74 Мм;
  • поступове віддалення Місяця від Землі внаслідок приливного прискорення (приблизно на 4 см на рік), при цьому неперіодична складова орбіти являє собою спіраль, що повільно розкручується.

Хоча Місяць і обертається навколо своєї осі, він завжди звернений до Землі одним і тим же боком. Справа в тому, що Місяць робить один оберт навколо своєї осі за той же час (27,3 доби), що й один оберт навколо Землі. А оскільки напрямки обох обертань збігаються, протилежний бік Місяця з Землі побачити неможливо. Щоправда, оскільки обертання Місяця навколо Землі еліптичною орбітою відбувається дещо нерівномірно, внаслідок лібрації з Землі можна спостерігати більше половини (близько 59%[Джерело?]) місячної поверхні.

Лібрації[ред.ред. код]

Між обертанням Місяця навколо власної осі і його обертанням навколо Землі існує відмінність: навколо Землі Місяць обертається зі змінною кутовою швидкістю внаслідок ексцентриситету місячної орбіти (другий закон Кеплера) — поблизу перигею рухається швидше, поблизу апогею — повільніше. Обертання ж супутника навколо власної осі рівномірне. Це дозволяє побачити із Землі західний і східний край зворотного боку Місяця. Це явище називається оптичною лібрацією за довготою.

У зв'язку з нахилом осі обертання Місяця до площини земної орбіти з Землі можна побачити північний і південний край зворотного боку Місяця (оптична лібрація за широтою). Разом ці лібрації дозволяють спостерігати близько 59% місячної поверхні. Явище оптичної лібрації відкрито Галілео Галілеєм 1635 року.

Також існує фізична лібрація, зумовлена коливанням супутника навколо положення рівноваги в зв'язку зі зміщеним центром ваги, а також у зв'язку з дією припливних сил з боку Землі. Ця фізична лібрація має величину 0,02° за довготою з періодом 1 рік і 0,04° за широтою з періодом 6 років.

Час, потрібний світлу на подолання відстані між Землею і Місяцем

Умови на поверхні Місяця[ред.ред. код]

Атмосфера Місяця вкрай розріджена. Коли поверхня не освітлена Сонцем, вміст газів над нею не перевищує 2,0×105 частинок/см ³ (для Землі цей показник становить 2,7×1019 частинок/см ³), а після сходу Сонця збільшується на два порядки за рахунок дегазації ґрунту. Розрідженість атмосфери призводить до високого перепаду температур на поверхні Місяця (від -160 °C до +120 °C), залежно від освітленості; при цьому температура порід, що залягають на глибині 1 м, постійна та дорівнює-35 °C. Зважаючи на практичну відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над горизонтом, і на ньому видно зорі.

Земний диск висить у небі Місяця майже нерухомо. Причини невеликих щомісячних коливань Землі по висоті над місячним горизонтом і за азимутом (приблизно по 7 °) такі ж, як у лібрацій. Кутовий розмір Землі при спостереженні з Місяця в 3,7 разів більше, ніж місячний при спостереженні з Землі, а закривається Землею площа небесної сфери в 13,5 разів більше, ніж закривається Місяцем. Ступінь освітленості Землі, видима з Місяця, обернена місячними фазами, видимим на Землі: у повню з Місяця видно неосвітлену частину Землі, а під час молодика у місячному небі спостерігається освітлена півкуля Землі, яка створює приблизно в 50 разів сильніше освітлення, ніж Місяць у повню на Землі: максимальна видима зоряна величина Землі на Місяці становить приблизно-16m.

Назва[ред.ред. код]

Давні римляни називали Місяць Луною (лат. Luna) від індоєвропейського кореня louksnā — світла, заграва. Звідси грец. λύχνος — світильник.[2] Греки називали супутник Землі Селеною (грец. Σελήνη), стародавні єгиптяни — Ях (Іях).

Фази Місяця[ред.ред. код]

Докладніше: Фази Місяця

Місяць не є самосвітним тілом, як і всі планети. Спостерігати його можна лише тому, що він відбиває світло Сонця. Місяць завжди освітлюється Сонцем лише з одного боку, але земний спостерігач у різний час бачить освітлену половину під різними кутами. Місяць змінює свою видиму форму, і ці зміни називають фазами. Фази залежать від відносного розташування Землі, Місяця й Сонця.

Молодик — фаза, коли Місяць перебуває між Землею і Сонцем. У цей час він невидимий для земного спостерігача.

Повня — протилежна точка орбіти Місяця, у якій його освітлена Сонцем півкуля видима земному спостерігачеві повністю.

Проміжні фази — положення Місяця між молодиком і повнею, коли земний спостерігач бачить більшу або меншу частину освітленої півкулі, їх називають чвертями.

Гравітаційна взаємодія. Припливи та відпливи[ред.ред. код]

Докладніше у статті Приплив

Гравітаційні сили між Землею і Місяцем викликають деякі цікаві ефекти. Найвідоміший з них — морські припливи й відпливи. Гравітаційне тяжіння Місяця сильніше на тому боці Землі, який звернено до Місяця, і слабше — на протилежному боці. Тому поверхня Землі, особливо океани, витягнута в напрямку до Місяця. Якби ми подивилися на Землю збоку, ми побачили б дві опуклості, одна з яких спрямована у бік Місяця, а інша — у протилежний бік. Цей ефект набагато сильніший в океанській воді, ніж у твердій корі, тож опуклість води більша. А оскільки Земля обертається набагато швидше, ніж Місяць пересувається своєю орбітою, рух опуклостей навколо Землі створює два припливи на день.

Дослідження Місяця[ред.ред. код]

Повний Місяць
Місія Аполлон-15. Місячний ровер. Американська Космічна програма «Аполлон»
Місія Аполлон.

Винахід телескопів дозволив розрізняти дрібніші деталі рельєфу Місяця. Першу місячну карту склав Річчіолі 1651 року, він же дав назву найбільшим кратерам. Слідом за ним картографію Місяця робили Ньютон і Гершель, карта стала докладнішою, оскільки поліпшилася техніка спостереження.

З початком космічної ери обсяг знань про Місяць значно збільшився. Став відомий склад місячного ґрунту, вчені навіть отримали його зразки, складено карту зворотного боку.

Вперше Місяць відвідав радянський космічний корабель Луна-2 13 вересня 1959 року.

Вперше астрономам вдалося заглянути на зворотний бік Місяця 1959 року, коли радянська станція Луна-3 пролетіла над ним і сфотографувала невидиму з Землі частину поверхні. Зворотний бік Місяця являє собою ідеальне місце для астрономічної обсерваторії. Розміщеним тут оптичним телескопам не довелося б пробиватися крізь щільну земну атмосферу. А для радіотелескопів Місяць слугував би природним щитом із твердих гірських порід завтовшки 3500 км, який надійно прикрив би від будь-яких радіоперешкод із Землі.

На початку 1960-х років було очевидно, що в освоєнні космосу США відстає від СРСР. Джон Кеннеді оголосив, що висадка людини на Місяць відбудеться до 1970 року. Для підготовки до пілотованого польоту NASA виконало кілька космічних програм: «Рейнджер» — фотографування поверхні, «Сервейор» (1966–1968) — м'яка посадка і зйомки місцевості та «Лунар орбітер» (1966–1967) — детальне зображення поверхні Місяця.

Власне програма пілотованого польоту на Місяць називалася Космічна програма «Аполлон». Місяць — єдине позаземне тіло, на якому побувала людина. Перша посадка сталася 20 липня 1969 року; остання — у грудні 1972 року. Місяць є також єдиним небесним тілом, зразки якого були доставлені на Землю[Джерело?].

СРСР відповів надсиланням на Місяць двох радіокерованих самохідних апаратів — «Луноход-1» у листопаді 1970 року і «Луноход-2» у січні 1973.

Після закінчення радянської космічної програми «Луна» і американської Космічна програма «Аполлон» дослідження Місяця за допомогою космічних апаратів було практично припинено. Але на початку XXI століття Китай опублікував свою програму освоєння Місяця, що включає, крім доставки місяцеходу (2011 року) і надсилання ґрунту на Землю (2012), ще й будівництво населених місячних баз (2030). Вважається, що це змусило інші космічні держави знову розгорнути місячні програми. Так, наприклад, ЄКА 28 вересня 2003 запустило свій перший місячний зонд «Смарт-1», а Джордж Буш 14 січня 2004 оголосив, що до планів США входить створення нових пілотованих космічних кораблів, здатних доставити людей на Місяць, з метою закласти до 2020 року перші місячні бази.

Сьогодні дослідникам доступно 382 кг місячного ґрунту, зібраного під час здійснення проекту «Аполлон» (1969–1972 рр.) і близько 300 г ґрунту, доставленого радянськими автоматичними станціями Луна-16, Луна-20 і Луна-24. Цей ґрунт являє собою близько 2200 різних зразків з дев'яти місць Місяця. Близько 45 кг зразків NASA безкоштовно передало до низки науково-дослідних організацій у США та інших країнах. Зразки для дослідження може отримати будь-яка наукова установа, що складе обґрунтовану заявку.

На початку XXI ст. програми дослідження Місяця активізувалися. Про свої плани створити орбітальну навколомісячну станцію оголосили кілька країн, зокрема США, Китай, Індія, Росія, Японія. Міжнародний космічний консорціум планує зробити це до 2010 р. Фахівці прогнозують, що у 2012 р. настане час масового запуску автоматизованих місяцеходів, а до 2015 р. буде створено докладну карту корисних копалин Місяця[Джерело?]. У 2020 р. планується послати на Місяць пілотовану експедицію і розпочати будівництво населеної місячної бази, яка буде не лише освоювати Місяць, але і забезпечуватиме полегшення польотів на Марс та інші планети Сонячної системи.

Місяць.JPG

Селенологія[ред.ред. код]

Див. Селенологія

Розділ науки, що вивчає будову та хімічно-мінералогічний склад Місяця називають селенологією[3].

Завдяки розміру і складу Місяця іноді вважають, що він належить до планет земної групи поряд із Меркурієм, Венерою, Землею і Марсом. Елементний та мінералогічний склад місячних порід близький до земних[1]. Тому вивчаючи будову Місяця, можна багато дізнатися про будову та розвиток Землі.

Товщина кори Місяця в середньому становить 68 км, змінюючись від 0 км під місячним морем Криз до 107 км у північній частини кратера Корольова на зворотному боці. Під корою перебуває мантія і, можливо, невелике ядро з сірчистого заліза (радіусом приблизно 340 км і масою, що становить 2% маси Місяця). На відміну від мантії Землі, мантія Місяця лише частково розплавлена. Цікаво, що центр мас Місяця розташовано приблизно за 2 км від геометричного центру в напрямку до Землі. На зворотному боці Місяця кора тонша[Джерело?].

Материкові місячні райони складено здебільшого анортозитами, рідше — норитами та дацитами. Місячні моря складаються переважно з базальтів. «Морські» місячні базальти відрізняються від земних значно підвищеним вмістом титану та заліза і зниженим — лужних металів (натрію, калію). Материкові базальти (норити) відрізняються від морських підвищеним вмістом Al2О3, натомість у них нижчий вміст FeO та TiO2. Вік материкових місячних порід 4,0—4,5 млрд років. Вік морських базальтів — 3,3—3,8 млрд років, що свідчить про вторинність їх утворення[1].

Вимірювання швидкості супутників «Лунар Орбітер» дозволили створити гравітаційну карту Місяця. З її допомогою було вперше виявлено такі об'єкти, як маскони[4] (від маса концентрація), — це маси речовини підвищеної щільності. Гравітаційні аномалії, зумовлені масконами, на Місяці у багато разів більші, ніж на Землі.

Місяць не має магнітного поля. Але деякі з гірських порід на його поверхні виявляють залишковий магнетизм, що вказує на те, що, можливо, в історії Місяця було магнітне поле.

Не маючи ні атмосфери, ні магнітного поля, поверхня Місяця зазнає безпосереднього впливу сонячного вітру. Протягом 4 мільярдів років водневі іони з сонячного вітру бомбардували реголіт Місяця. Таким чином, зразки реголіту, доставлені Аполлоном, виявилися дуже цінними для дослідження сонячного вітру. Цей місячний водень також може бути використано колись як ракетне паливо[Джерело?].

Сейсмологія[ред.ред. код]

Залишені на Місяці сейсмографи засвідчили наявність сейсмічної активності. Через відсутність води коливання місячної поверхні тривалі за часом, можуть тривати понад годину.

Місяцетруси можна поділити на чотири групи:

  • припливні — трапляються двічі на місяць, викликані впливом припливних сил Сонця і Землі
  • тектонічні — нерегулярні, викликані пересуванням ґрунту Місяця
  • метеоритні — через падіння метеоритів,
  • термальні — через різкий нагрів місячної поверхні зі сходом Сонця.

Селенографія[ред.ред. код]

Розділ науки, що вивчає будову поверхні Місяця, називають селенографією[5].
Поверхню Місяця можна поділити на два типи: дуже стара гірська місцевість з великою кількістю кратерів (місячні материки) і відносно гладенькі і молоді місячні моря. Місячні моря, які становлять приблизно 16% всієї поверхні Місяця, — це величезні кратери, що виникли в результаті зіткнень з небесними тілами, які були пізніше затоплені рідкої лавою. Більшу частину поверхні вкрито реголітом — сумішшю тонкого пилу і скелястих уламків, утворених зіткненнями з метеоритами. З незрозумілої причини місячні моря сконцентровано на зверненому до Землі боці.

Більшість кратерів на оберненому до Землі боці Місяця названо іменами відомих осіб історії науки, таких як Тихо Браге, Коперник і Птолемей. Особливості ландшафту на зворотному боці мають сучасніші назви на кшталт Аполлон, Гагарін і Корольов — здебільшого це російські назви, оскільки перші знімки зворотного боку зроблено радянським кораблем Луна-3. На додачу до цих особливостей на зворотному боці Місяця є величезний басейн кратерів розміром 2250 км у діаметрі та 12 км завглибшки. Цей найбільший у Сонячній системі[Джерело?] басейн є чудовим прикладом багато-кільцевого кратера, який утворився внаслідок зіткнення. Він розташований у західній частині видимого боку (його видно з Землі).

Також виділяють[Джерело?] другорядні деталі місячного рельєфу — бані, хребти, долини і тріщини, котрі називаються місячними борознами (риллами).

Внутрішня структура[ред.ред. код]

Будова Місяця

Місяць — диференційоване тіло, вона має геохімічну різну кору, мантію і ядро. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається в основному з рідкого заліза з радіусом приблизно 300—330 кілометрів. Навколо ядра знаходиться частково розплавлений прикордонний шар з радіусом близько 480—500 кілометрів. Ця структура, як вважають, з'явилося в результаті фракційної кристалізації з глобального океану магми незабаром після утворення Місяця 4,5 мільярда років тому. Місячна кора має в середньому товщину ≈50 км.

Місяць другий супутник по щільності в Сонячній системі після Іо. Проте, внутрішнє ядро Місяця мале, його радіус близько 350 км, це тільки ≈ 20% від розміру Місяця, на відміну від ≈ 50% у більшості інших землеподібних тіл. Складається місячне ядро із заліза, легованого невеликою кількістю сірки і нікелю.

Карта Місяця[ред.ред. код]

Місячний ландшафт своєрідний і унікальний. Місяць весь покритий кратерами різного розміру — від сотень кілометрів до пари міліметрів. Довгий час вчені не могли заглянути на зворотний бік Місяця, це стало можливо з розвитком технологій. Зараз вчені вже створили дуже докладні карти обох поверхонь Місяця. Детальні місячні картки складають для того, щоб в найближчому майбутньому підготуватися для висадки людини на Місяць, вдалого розташування місячних баз, телескопів, транспорту, пошуку корисних копалин тощо

У колишньому СРСР було створено «Повну карту Місяця» у масштабі 1:5 000 000 та глобус Місяця у масштабі 1:10 000 000. Для окремих ділянок є великомасштабні карти масштабом від 1:1 000 000 до 1:40, створені в СРСР та США[5]. 2011 року в Інтернеті було опубліковано наразі найдокладнішу фотографію зворотного боку Місяця[6]. Зображення було складене з безлічі світлин, отриманих зондом NASA під назвою LRO.

Походження Місяця[ред.ред. код]

Перші теорії утворення Місяця передбачали, що він утворився зі первинної газо-пилової хмари разом із Землею (як подвійна планета). Однак головним питанням такої теорії є пояснення значного збіднення залізом та спорідненими з ним елементами. Виходячи з середньої густини 3,34 г/см³ Місяць містить лише близько 5% залізонікелевої фази. Це значно менше, ніж вміст заліза у вуглецевих хондритах (28%), які вважаються залишками первинної протопланетної хмари, та менше, ніж у складі Землі (37%) чи інших планет земної групи (середня густина Меркурія — 5,94 г/см³, Венери — 5,54 г/см³, Марса — 3,94 г/см³)[7].

Інші вчені пропонували теорії, за якими Місяць утворився в якихось інших місцях сонячної системи, збіднених залізом, і був захоплений Землею пізніше. Однак захоплення такого великого космічного тіла, як Місяць із далекої орбіти видається вкрай малоймовірним. Переконливо пояснити значне збіднення Місяця на залізо (порівняно зі складом первинної протопланетної хмари) теж не вдається. Крім того, місячні базальти дуже подібні за складом до земних базальтів серединно-океанічних хребтів. Ізотопний склад кисню в них свідчить про споріднене походження Землі та Місяця (і відрізняється від хондритів).

Тому час від часу виникали гіпотези про відокремлення Місяця від Землі. Зокрема, таку теорію пропонував Дж. Дарвін (син Ч. Дарвіна).

Останнім часом набули популярності теорії, за якими Місяць утворився внаслідок зіткнення із Протоземлею іншої протопланети приблизно марсіанського розміру[8]. Імовірним місцем її утворення могла бути одна з троянських точок Лагранжа на земній орбіті. Цей планетоїд назвали Тейя, на честь давньогрецького титана Тейї — матері Селени[9] Однак подібні теорії не пояснюють деякі особливості хімічного складу Місяця та його порід. Зокрема, з ізотопного складу місячних порід випливає, що на відміну від Землі, Місяцем втрачено майже весь первинний свинець, а той, що наразі входить до складу місячних порід, має радіогенне походження (тобто, утворився внаслідок радіоактивного розпаду урану та торію). Крім того, теорія не пояснює існуючий розподіл моменту імпульсу у системі Земля — Місяць[8].

Міжнародно-правові проблеми освоєння Місяця[ред.ред. код]

Більшість правових питань освоєння Місяця було розв'язано 1967 року:

« Космічний простір і небесні тіла відкриті для дослідження і використання всіма державами на основі рівності і згідно з міжнародним правом.
Космічний простір і небесні тіла не підлягають національному привласненню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами.
 »

«Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла». 27.01.1967. 

Місяць у культурі[ред.ред. код]

Докладніше: Місяць у культурі

Образ Місяця широко використовується в культурі практично всіх народів світу. Місяць є символом таємничості, романтичності, кохання. Численним є випадки використання в міфології, фольклорі, побуті, художній літературі, музичному й образотворчому мистецтві, кіно, комп'ютерних іграх тощо.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Місяць // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів: ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 298—300. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  2. (рос.) М. Фасмер, Этимологический словарь русского языка, т. II, стр. 533.
  3. Селенологія // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів: ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  4. Маскони // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів: ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 274. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  5. а б Селенографія // Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів: ЛНУ—ГАО НАНУ, 2003. — С. 419. — ISBN 966-613-263-X, УДК 52(031).
  6. «В інтернеті опублікували найдокладніші світлини зворотнього боку Місяця». http://holosua.com. 2011-03-25. Архів оригіналу за 2013-06-22. 
  7. О. Г. Сорохтин, С. А. Ушаков Глава 3. Происхождение Земли и ее догеологическая история // Развитие Земли. — М.: МГУ, 2002. — С. 60.(рос.)
  8. а б О. Г. Сорохтин, С. А. Ушаков Глава 3. Происхождение Земли и ее догеологическая история // Развитие Земли. — М.: МГУ, 2002. — С. 67.(рос.)
  9. Alex N Halliday. «A young Moon-forming giant impact at 70–110 million years accompanied by late-stage mixing, core formation and degassing of the Earth» ((англ.)). На сайті Королівського співтовариства. Архів оригіналу за 2013-06-22. Процитовано 2012-04-30. 

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]