Німецька колективна провина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Ці звірства – ваша провина!», плакат американської зони окупації Німеччини, що показує німецькому населенню концентраційні табори, 1945 рік.[1]

Німе́цька колекти́вна прови́на (нім. deutsche Schuld; нім. Kollektivschuld — спільна провина) — почуття колективної провини і сорому в німців за вчинення Голокосту та інші скоєні в період Третього Рейху злочини, яке з'явилося після поразки Третього Рейху у Другій світовій війні.[2][3]

Подолання минулого[ред. | ред. код]

Докладніше: Подолання минулого
Жителі Нойнбурга несуть тіла жертв СС для поховання після ексгумації з братської могили, куди їх скинули вбивці. Капелани Центральної армії США провели панахиди, 29 квітня 1945 року.
Німці дивляться на тіла кількох з 800 убитих росіян, поляків і чехів, чиї тіла були ексгумовані неподалік Намерінга за наказом військової адміністрації Центральної армії США. Жертви раніше утримувалися в концентраційному таборі Флоссенберг, 17 травня 1945

У XX столітті Німеччина зіткнулася з проблемою подолання тоталітарного минулого. Після поразки 1945 року країна була повністю окупована і втратила свою державність.

У 1945 році було покладено край німецькій національній державі та ідеї німецької національної ідентичності, заснованої на концепції «особливого шляху». У повоєнній Німеччині тема національного потрапляє у розряд табу. Центром повоєнної парадигми мислення німців стає питання про провивину (нім. Schuldfrage). Здійснюється повна денаціоналізація освіти: у багатьох школах не вивчається текст німецького гімну, не культивується почуття любові до батьківщини. У 1960 році було прийнято закон про заборону нацистської символіки, прапорів, жестів та ін.

«Питання про провину»[ред. | ред. код]

У повоєнний час проблема німецької вини стала дуже актуальною серед філософів. Ключову роль формуванні повоєнної свідомості німців зіграв філософ Карл Ясперс. Він розпочав суспільно-політичну дискусію, метою якої було вироблення єдиного підходу до тоталітарного минулого та способів його подолання. Головний твір Ясперса «Питання про винність» (нім. Schuldfrage, 1946) заклало основи осмислення нацистської трагедії та формування нової німецької повоєнної свідомості, ставши відповіддю на кризу ідентичності, що проявилася в перші повоєнні роки.

Ясперс був одним із небагатьох, хто вважав, що «визнання національної вини було необхідною умовою морального та політичного відродження Німеччини». Він стверджував, що ті, хто чинив воєнні злочини, винні морально, а ті, хто терпів їх без опору, винні політично, що призводило до колективної вини всіх. Ясперс виступав у Німеччині із закликом до своїх співвітчизників покаятися і спокутувати свою провину за масові вбивства людей, оскільки ніхто не може уникнути цієї колективної провини, і прийняття на себе відповідальності за неї може дозволити німецькому народу перетворити своє суспільство зі стану катастрофи на більш високорозвинену та морально відповідальну демократію. На його думку, «проблема вини» вимагала глибинного морального та духовного подолання, пов'язаного не лише з насильницьким покаранням за скоєні злочини, а й із внутрішнім оновленням людини. Ясперс стверджував, що про минуле необхідно постійно нагадувати, що питання про вину є життєво важливим питанням для німецької душі, і ніякий інший шлях не може призвести до духовного відродження. Варто зазначити, що ідеї покаяння, смирення, відповідальності за вчинене нацистами не віталися у суспільстві. Німці прагнули забути наслідки катастрофи, які лежали на їхніх плечах. Не всі німці зважилися б на той час відкрито підтримувати непопулярну окупаційну політику союзників, необхідність величезних репарацій і депортацій.

На думку Ясперса, небезпека сучасного йому покоління полягала у небажанні знати, прагненні забути, запереченні подій 1939—1945 років.

Пам'ять про Голокост як спосіб підтримки почуття провини[ред. | ред. код]

Меморіал жертвам Голокосту, Берлін

Нацистська політика була спрямована на знищення широкого кола етнічних та соціальних категорій: євреїв, циган, радянських військовополонених, поляків, гомосексуалів, масонів, безнадійно хворих та інвалідів, у перспективі також значну частину слов'ян[4] та інших. Нацистська расова доктрина включала ідею, що євреї («семітська раса») є расово неповноцінними антиподами і природними ворогами «арійської раси панів»[5], «нелюдини»[6], а слов'яни - представниками «нижчої раси», нащадками «арійців» і «азіатських рас» (включаючи «фінську расу»), що виродилися до стану «недолюдів» у результаті расового змішування та впливу азіатської крові.[7][8][9][4] Євреї підлягали тотальній ліквідації. 60% європейських євреїв стали жертвами нацистської системи, що становило 1/3 всіх євреїв світу. Жертвами нацистів стали 6 млн. євреїв, серед них 1,5 млн. — діти.

Уряд ФРН вживав зусиль, спрямованих на збереження у німецького народу пам'яті про злочини, скоєні стосовно євреїв. За допомогою поминальних богослужінь та підтримки в колишньому вигляді руїн синагог, а також завдяки кінематографу підтримується пам'ять про нелюдяність нацистського режиму. На німецькому телебаченні випускається ряд документальних передач на цю тему, у Німеччині демонструвалося велику кількість документальних і художніх фільмів про жертв нацистського режиму: «Щоденник Анни Франк», «Ніч і туман», «Голокост», «Наші матері, наші батьки», «Книжкова злодійка» та інші.

Письменник Гюнтер Грасс звертався до своїх синів[10]:

Ви невинні. І я, який досить пізно народився, теж вважаюся чистим. Але тільки якщо я хотів би забути, а ви не хотіли б знати, як поступово приходили до того, до чого прийшли, нас можуть спіткати прості слова: вина і сором.

Самоідентифікація[ред. | ред. код]

Існують відмінності в оцінках сприйняття Голокосту різними віковими групами німців. Найстарше покоління, що є «носіями живої пам'яті», усвідомлюючи себе німцями, «відгороджується» від нацистів, вважаючи їх групою політичних бандитів. Друге покоління, ставлячись критично до думки батьків, намагається помістити Голокост в історичний контекст, проаналізувати нацизм як явище, яке сформувало негативні почуття німців. Виходячи з моральних оцінок («вони злочинці, ми інші»), народжується ототожнення себе з постраждалими від нацизму. У цьому «національна історична традиція заміщається універсальними (загальнолюдськими) нормами». У третьому поколінні формується нове "генеалогічне" сприйняття злочинців: «це наші діди, так, вони були іншими, але в той же час вони — німці, а значить „ми“». На думку історикині Л. П. Рєпіної, «так здійснюється реконцептуалізація німецької ідентичности, і шокуючий історичний досвід „повертається“ в національну історію».[11]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Beattie, Andrew H. (2019). Allied Internment Camps in Occupied Germany: Extrajudicial Detention in the Name of Denazification, 1945–1950 (англ.). Cambridge University Press. с. 13. ISBN 978-1-108-48763-4.
  2. ↑ Rensmann, Lars (6 вересня 2004). 10 - Collective Guilt, National Identity, and Political Processes in Contemporary Germany. У Nyla R. Branscombe; Bertjan Doosje (ред.). Collective Guilt: International Perspectives. Studies in emotion and social interaction. Cambridge University Press. с. 169—190. doi:10.1017/CBO9781139106931.012. ISBN 978-0-521-52083-6. OCLC 783204942. The Holocaust against the Jews of Europe is internationally recognized as a modern genocide that changed the world. It has become a universal moral paradigm in democratic societies and continues to have a significant impact on world politics and international law. Its remembrance provides an ethical background for democratic decision-making and its institutionalization today. In Germany, the memory and legacy of this past has special implications. The much-lamented burden of guilt has been influential in post-Holocaust German society; Germany's national guilt has deeply affected both collective memory and national identity since the end of the war. ... Germany, therefore, provides a central arena for analyzing the impact of collective guilt.
  3. ↑ Muskat, Jörg (20 серпня 2015). Kollektivschuld am Holocaust. Warum das deutsche Volk eine moralische Gesamthaftung an den NS-Verbrechen trifft [Collective guilt in the Holocaust: Why the German People Have a Collective Moral Liability for the Nazi Crimes]. GRIN Verlag. с. 1. ISBN 978-3-668-03308-5. OCLC 929998010. Es gibt eine deutsche Kollektivschuld für den Holocaust. [There is a German collective guilt for the Holocaust.]
  4. ↑ а б Joseph W. Bendersky. A concise history of Nazi Germany. Plymouth, England, UK: Rowman & Littlefield Publishers Inc., 2007. P. 161—162.
  5. ↑ Шнирельман В. А. Арийский миф в современном мире. — М. : Новое литературное обозрение, 2015. — (Библиотека журнала «Неприкосновенный запас»)
  6. ↑ Longerich, Peter. Holocaust: The Nazi Persecution and Murder of the Jews. — Oxford; New York, NY : Oxford University Press, 2010. — ISBN 978-0-19-280436-5.
  7. ↑ Cecil, R. The myth of the Master Race: Alfred Rosenberg and Nazi ideology. L.: B. T. Batsford, 1972. P. 19, 22, 61—63, 82—83, 90—92, 187—190.
  8. ↑ André Mineau. Operation Barbarossa: Ideology and Ethics Against Human Dignity. Rodopi, 2004. P. 34—36.
  9. ↑ Steve Thorne. The Language of War. L.: Routledge, 2006. P. 38.
  10. ↑ Г. Ионкис Улитка с еврейскими рожками [Архівовано 2021-11-05 у Wayback Machine.]
  11. ↑ Репина Л. П. Культурная память и проблемы историописания (историографические заметки) [Архівовано 2023-04-04 у Wayback Machine.] // Препринт WP6/2003/07. — М.: ГУ ВШЭ, 2003. — 44 с.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Німецька_колективна_провина&oldid=42313411