Програма умертвіння Т-4

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Програма умертвіння «Т-4» («Акція Тіргартенштрассе 4») — офіційна назва євгенічної програми німецьких націонал-соціалістів із стерилізації, а в подальшому і фізичному знищенню душевнохворих, розумововідсталих та спадковохворих. Як наслідок під знищення підлягали непрацездпатні особи (інваліди, а також хворі понад 5 років). Спочатку винищувались тільки діти до 3-х років, а потім всі вікові групи.

Передісторія[ред.ред. код]

До 1921 року Євгеніка — вчення про спадкове здоров'я людини, а також про шляхи покращення його спадкових якостей — стала визнанною в ряді країн, серед яких — Німеччина, Великобританія, США.

Ще за рік до цього була опубликована книга «Дозвіл на знищення життя, недостойного життя». Її автори, професор психіатрії Альфред Хохе та професор юриспруденції Карл Біндінг з Фрайбуржського університету, писали, що «ідіоти не мають права на існування, їх вбивство — це праведний та корисний акт». Хохе, колишній фізіолог, стверджував, що деякі люди — просто баласт, який створює неприємності для інших, а також, що немаловажливо, і економічні видатки. Хохе стверджував, що існування мешканців психіатричних закладів (за його висловлюванням, «істот — баластів» і «пустоти в оболонці» — осіб, не здатних на людські почуття) не має сенсу і цінності. Його співавтор Карл Біндінг пропонував державі створити спеціальні комісії з умертвінню осіб, не гідних життя.

Уже 1921 року була сфор­мована урядова комісія, яка повинна була давати поради з приводу абор­тів і стерилізації для людей з відхиленнями.

1923 року в Мюнхенському університеті була створена кафедра расової гігієни, завданням якої було покращити «расову чистоту» німців.

1927 року в Берліні був заснований спеціальний інститут антропології, генетики людини і євгеніки ім. кайзера Вільгельма для пошуку науково обгрунтованих ідей, подібних расовій гігієні. З цим інститутом був пов'язаний Йозеф Менгеле, який захистив докторську дисертацію на тему «Расові відмінності структури нижньої щелепи», — лікар, який під час своєї служби в Освенцімі буде названий «ангелом смерті».

Цілі програми[ред.ред. код]

Програма передбачала в рамках расової гігієни «очищення» арійської раси від людей, існування яких впливало на появу здорового потомства — перед усім це зачіпило пацієнтів психіатричних клінік, а також тих осіб з психічними розладами, які виявлялись через лікарів амбулаторної ланки та приватних психіатрів. Виправданням служила висока вартість утримання і лікування, що було використано нацистською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінних» як до непотрібних членів суспільства, на лікування яких ідуть кошти платників податків.

Спочатку практикувалась стерилізація хворих, згідно з «Законом про попередження (народженя) хворого потомства». З 1934 по 1945 роки було примусово стерилізовано 300 000—400 000 чоловік, хворих шизофрениєю, афективними розладами, епілепсією, спадковими глухотою та сліпотою, хореєю Гентінгтона, тяжкими каліцтвами та тяжким алкоголізмом.

З часом категорії осіб і груп, що вважалися «біологічно загрозливими здоров'ю країни», були суттєво розширені, деколи до них включали навіть лесбіянок, як таких, що не дають потомства. Як насдлідок нацистські порядки проведення расової гігієни досягли вищої точки під час Холокосту. Під прикриттям Другої світової війни націонал — соціалісти ще більше радикалізували расову гігієну. Знищенню підлягали всі євреї як «забруднююча» раса, цигани як соціально — небезпечні елементи і деякі інші меншини. Навіть після видання указу про завершення програми знищення продовжувалось. В медичних клініках, стали знищувати не тільки пацієнтів, а і направлених туди непрацездатних в'язнів концентраційних таборів і хворих представників «нищої раси» — «остарбайтерів», тобто безплатної робочої сили: євреїв Східної Європи та людей, привезених в Німеччину на роботу (в основному жінок і дітій) із СРСР. відділи по транспортуванню із програми Т-4 були переведені в систему концтаборів. Чиновники із Т-4, Франц Штангль і Крістіан Вірт, були призначені начальниками таборів смерті Треблінка і Белжец.

Економічні мотиви програми[ред.ред. код]

Причиною масових вбивств було не тільки проведення расової гігієни, а й економічний ефект. Нацисти розглядали хворих як зайвих. В замку Хартхейм був знайдений документ, в якому відображався розрахунок економічного ефекту від знищення людей [1]:

До 1 вересня 1941 року було знищено осіб: 70273. Це число, розділене між окремими клініками в 1940—1941 роках,

Клініка 1940 рік 1941 рік Всього
Графенек 9839 9839
Брандербург 9972 9972
Бернбург 8601 8601
Хартхейм 9670 8599 18 269
Зонненштайн 5943 7777 13 720
Хадамар 10 072 10 072
Всього 35 224 35 049 70 273

При середній денній нормі на утримання хворого в німецьких марках 3,5 виходить, що річна економія в німецьких марках склала 88 543 980,00.

Враховуючи, що дана кількість хворих могла б прожити 10 років, зекономлено в німецьких марках 885 439 800,00, тобто ця сума, була збережена після знищення 70 273 осіб, проведеного до 1 вересня 1941 року.

На засіданні 9 жовтня 1939 року число потенційних жертв програми встановлено в розмірі 70 тисяч осіб. Була прийнята формула 1000:10:5:1, згідно з якою з кожної тисячі людей десять непрацездатні, 5-ти з 10-ти потрібно допомагати, а одного знищити[2]. За цією формулою з 65—70-ти млн громадян Німеччини знищувалось 70 тисяч осіб. Згідно зі статистикою, це давало великий економічний ефект в збереженні для держави 885 440 000 рейхсмарок.[2]

Організація і виконання програми[ред.ред. код]

Початок програми «евтаназії»[ред.ред. код]

Свою назву програма отримала через адресу головного бюро з координації програми — воно знаходилось в Берліні на Тіргартенштрассе, 4. Для назву програми застосовувалосьсполучення «Акція — смерть через милосердя» (нім. Aktion Gnadentod) або слово «евтаназія» як милозвучніше, в документах також використовувалось слово «дезінфекція».

Спочатку знищувалисьтільки невиліковно хворі діти до 3 років, пізніше це розповсюдилосьі на підлітків до 17-річного віку. Вирок виносився без серйозної діагностики. До кінця війни приблизно в 30 спеціалізованих дитячихвділеннях було вбито[3],[4], не менше 5000 дітей-інвалідів[3].

Уже в липні 1939 року на засіданні в Гітлера обговорювалась можливість розповсюдження програми на психічно неповноцінних дорослих.

18 серпня 1939року Імперське міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про обов'язкову реєстрацію всіх дітей з фізичними вадами або розумовою відсталістю. Паралельно проходила акція із статистичного обліку інвалідів і душевнохворих мешканців Рейху.[3].

Відповідальні особи[ред.ред. код]

Відповідальними за виконання програми були призначені керівник канцелярії Гітлера рейхсляйтер і обергрупенфюрер СС Філіп Боулер і особистий лікар Гітлера Карл Брандт; беспосередніми виконавцями — керівник програми Т−4 гауптштурмфюрер медичної служби СС д-р психіатрії Вернер Хайде (Фріц Саваде) та його заступник д-р Пауль Ніцше. Законодавчу базу програми забезпечував рейхсміністр внутрішніх справ Вільгельм Фрік.

Карл Брандт, рейхскомісар охороги здоров'я, лейб-доктор Гітлера. Військовий злочинець

Багато з німецьких лікарів-психіатрів, будучи прихильниками євгеніки, брали активну участь в «актах евтаназії» Вони допомагали офіційному узаконенню массових вбивств; відбирали і рекомедували катів. Випадки відмови від співробітництва і засудження таких дій були одиничними; так, висловили свій протест Карл Бонхеффер, Мартін Холь, Ганс Крейтцфельдт, Готфрід Евальд.[5]

Матеріальна база і організаційна структура[ред.ред. код]

У підвалі цього будинку в містечку Зонненштайн під Пірною (Саксонія) було знищено більше 13 тисяч душевнохворих і біля тисячі в'язнів концтаборів

Масові вбивства пацієнтов почались з 1940 року в клініках Німеччини, а пізніше і на території окупованої Польщі. Була створена мережа закладів, кожен з яких виконував свою роль в виконанні програми:

  • «Імперське товариство робітників лікувальних і опікунських закладів» (RAG). Відповідало за розсилку реєстраційних карток у всі психіатричні клініки.
  • «Некомерційний медичний транспорт — товариство з обмеженою відповідальністю». Відповідало за перевезення хворих з психіатричних клінік в центри умертвлення.
  • «Некомерційна організація закладів опіки». Відповідала за оренду приміщень для потреб програми Т-4, встановлення обладнання, підбір персоналу, а також за економічні завдання програми.
  • «Центральна рахункова палата лікувальних і опікунських закладів». Виконувала всі фінансові розрахунки.

Також були організовані і очищені від попередніх стаціонарних хворих сім головних центрів, кожен з яких мав окрему мережу психіатричних клінік (в дужках період під час якого над пацієнтами проводились медичні експерименти та їх умертвлення):

В східних провінціях рейху, умертвлення проводилось СС і оперативними групами; пацієнтів розстрілювали і умертвляли в пересувних газових камерах, щопрацювали на монооксиді вуглецю[3].

Відбір жертв[ред.ред. код]

Відбором жертв займались 42 так званих «експерта»[3]. Відбір відбувався анкетуванням; лікарі, не мали можливості ознайомитись з стану пацієнта особисто. «Експертам», посилались анкети хворих, і ті ставили відмітку «червоний плюс», (умертвлення), або «синій мінус» (життя). Остаточні рішення приймали головні експерти: Герберт Лінден, Вернер Хайде і Карл Шнайдер[3]. Родичі хворих в багатьох випадках не знали, де знаходятся їх рідні.

Відповідальним за вибір найефективнішого методу знищення був призначений групенфюрер СС Артур Небе. Його підлеглий — директор фізико-хімічного відділу інституту кримінології Альберт Відман запропонував використовувати чадний газ. Також були встановлені принципи, за якими повинен був проходити відбір жертв. Були розроблені анкети, в яких були перечислені критерії відбору «неповноцінних людей»: Шизофренія, епілепсія, енцефаліт, старечий маразм, Параліч, пацієнти з диагнозом хвороба Хантінгтона, а також психічнохворі люди, не здатні займатися фізичною працею.

  • Пацієнти, що лікуються понад 5 років.
  • Психічнохворі з кримінальним минулим.
  • Люди, що не є громадянами Німеччини, або пацієнти неарійського походження.

Примітки[ред.ред. код]