Пограбування Рима

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Пограбува́ння Ри́ма (італ. Sacco di Roma) — пограбування міста Рима в травні 1527 р. обуреними вояками — найманцями імператора Карла V, які вийшли з-під контролю. Подія вважається одним з ключових моментів Італійських воєн 16 століття.

Політичні угруповання напередодні 1527 р.[ред.ред. код]

Худ. Крістоф Амбергер. Карл V

В Європі склалися два значні політичні угруповання — імператор Карл V та папа римський Климент VII. Папа бачив на меті послаблення позицій Карла V, що набрав політичної міці і був фактичним володарем значних європейських територій (Іспанія, Нідерланди, Австрія). Папа ж мав лише Папську область та авторитет намісника Христа на землі. Аби протистояти Карлу V, з ініціативи папи була створена Коньякська ліга, куди увійшли Ломбардія, Венеціанська республіка (що мала імперський характер) та батьківщина папи — Тоскана. Важливі надії мав папа на Францію. Аби залучити Францію до Коньякськської ліги, Климент VII сприяв шлюбу своєї племінниці Катерини Медичі зі спадкоємцем французького престолу.

Розвиток подій[ред.ред. код]

Даніел Хопфер, вояки-ландскнехти, 1530 рік.

В квітні 1527 р у Флоренції розпочалося народне повстання, що відволікло увагу папи від ситуації в італійських князівствах. За підрахунками, на землях італійських князівств блукало до 34 тисяч вояків Карла V. Чужинці з різних країн не почували себе впевнено, генеральна баталія запізнювалась, а платню найманцям затримали. Обурені вояки несподівано згуртувалися і посунули з міста Ареццо до Риму.

Папська столиця виявилася неспроможною протистояти багатотисячному натовпу, бо її захищали лише 5 тисяч ополченців та загін швейцарської гвардії десь у 200 осіб. До вояків найманців додалися розбійники-італійці з різних куточків Апенінського півострову, бо в часи війни прийшло зубожіння місцевих мешканців та падіння моралі. 5-6 травня розпочалася облога Рима. Під час обстрілу захисників Рима на фортечних мурах був убитий керівник оборони — француз Шарль де Бурбон, що деморалізувало захисників. За легендою, серед найманців був і авантюрист і відомий скульптор Бенвенуто Челліні. Навіть якщо це правда, то Челліні пізніше старанно приховував цю сторінку свого життєпису.

Пограбування і руйнації в Римі[ред.ред. код]

Мартин ван Хемскерк, спалення Рима у 1527 р.

Натовп увірвався у папську столицю, де розпочалися страти захисників міста. Від швейцарських гвардійців в живих залишилося лише близько 40 осіб. Інші загинули на сходинках собору Св. Петра. Пам'ять про трагічну подію пізніше відбилася у святі присяги, яку швейцарські гвардійці приймають 6 травня.

Трагічна для папи ситуація спровокувала відчайдушну спробу знищити ювелірні скарби в Ватикані. Климент VII дав наказ перелити золоті ювелірні прикраси у злитки, бо готові ювелірні вироби цінувались більше. Сам втік у Замок Святого Ангела, де перебував фактично в облозі.

Тим часом в Римі почалися грабежі і руйнації. Натовп вояків — християн не зупинив і авторитет християнської святині — базиліки Святого Петра, що була розграбована і потрощена. Дійшла черга і до палаців вельмож, наближених до папського двору. Рим зазнав такої нищівної руйнації та пограбування, яких не знав з часів руйнацій варварів раннього середньовіччя. Як місто, Рим втратив більшість середньовічних та ренесансних будівель. Грабежі і руйнації тривали не менш як три доби. Солдати імператора ґвалтували жінок Рима та черниць багатьох монастирів. Римом котилася хвиля руйнацій та убивств. Навіть прихильники імператора Карла V, що були на той час в папській столиці, відкупалися грошима від вояків, аби захистити своє майно в Римі.

Лише к початку червня 1527 р. до Рима дістались вояки, прихильники папи римського. Аби вийти з полону, папа був зобов'язаний виплатити воякам імператора 400.000 дукатів.

Наслідки[ред.ред. код]

Пограбування Риму мало значні політичні, моральні, релігійні і мистецькі наслідки. Як переможена сторона, папа під тиском імператора відмовився від прав на Чивітавеккьо та Модену, Парму і Пьяченцу. Примусово він дав згоду на коронацію імператора Карла V ще й імператором Італії. Це значно послаблювало політичні позиції папи римського. Трагічні події в Римі спонукали навіть коронацію Карла V перенести у місто Болонья, бо в Римі не залишилось не пограбованої чи не потрощеної церкви, гідної прийняти гостей та пихату світу імператора.

Наляканий руйнацією Рима - Климент VII нічого не робитиме такого, що могло викликати в зовнішній політиці Ватикану спротив чи обурення Карла . Саме тому Климент VII не погодився на розлучення короля Англії Генріха VIII з його дружиною — Катериною Арагонською, що була тіткою Карла V.

Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі.

За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.

Виникнення маньєризму[ред.ред. код]

Доменіко Беккафумі, Свята Трійця, триптих, 1513 р. Національна Пінакотека, Сієна.

Криза папської влади розпочалася задовго до 1527 року. Пограбування Рима у травні 1527 стало лише кульмінацією давнього процесу. Кризу добре відчували римські митці, в творах яких посилились елементи зневіри, розчарування, тривоги, передчуття катастроф.

Митці попереднього покоління ще за інерцією створюють гармонійні образи в стилістиці відродження. Але нове покоління, захоплене розчаруванням, успадковує лише віртуозну художню техніку та ерудицію, а не гармонію. Виникають видовжені, занадто елегантні фігури, знервовані і тривожні. Тло картин і фресок насичується фантастичною архітектурою з нереальними сходинками і людським натовпом, а головні персонажі наче підхоплені тим же стихійним, тривожним рухом, що і оточення. Художники відмовляються вивчати натуру як таку заради вивчення художньої манери уславлених попередників. В моді — дивацькі композиції, нереальні, ядучі фарби і люди, що забули про радість.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Див. також[ред.ред. код]