Маньєризм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Художник Понтормо. Зустріч Марії з Єлизаветою, 1529. Церква Сан-Мікеле, Карміньяно. Приклад живопису маньєризму.

Маньєри́зм (італ. manierismo — від maniera — «манера», «стиль», буквально — примхливість, химерність, штучність) — течія в європейському мистецтві та архітектурі 16 століття, що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження. Характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною.

Деякі дослідники (особливо літературознавці) не схильні вважати маньєризм самостійним стилем і вбачають у ньому ранню фазу бароко.

Зміст

Загальна характеристика стилю[ред.ред. код]

Скульптор Вінченцо де Россі, Парис та Єлена, Грот Буонталенті, Флоренція.
Грот Буонталенті біля палаццо Пітті, головний фасад.
Худ. Бартоломеус Шпрангер, Мінерва, Відень.

Серед творів початку 20 ст. уваги і популярності набула книга П.П. Муратова «Образи Італії».

Недоліком емоційно каписаної Муратовим книги і пережитої як задоволення подорожі по країні була відсутність уваги до маньєризму як до стильової системи. Хоча маньоєризм протримався в мистецтві країн Західної Європи півтора століття (де менше, де довше). Ігнорування розвитку стилю у півтора століття в 20 століття вже стало неприпустимим.

Важливою особливістю маньєризму як стилю був його аристократизм, недемократичність, орієнтованість на смаки багатих володарів, взагалі припалацовий характер. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія . Не дивно, що значні центри маньєризму гуртувались при дворі папи римського, герцогського двору у Флоренції, при королівських палацах в Фонтенбло (Франція), Ескоріалі (Іспанія), Празі (Чехія), Кракові (Польща). Навіть коли мистецькі центри розташовані поза межами відомих центрів маньєризму, вони все одно виконують замови аристократів (зброярі Мілану (Італія) десятиліттями працювали на замовлення королів Франції з маньєристичними смаками).

Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких - палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері ( звідси назва маньєризм ), відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму, висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер, майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.

Характерними особливостями художнього рішення робіт, що відносяться до стилю маньєризм, можна вважати підвищену духовність (нерідко суміщену з не менш сублімованим еротизмом або, навпаки, підкреслено протипоставлену йому); напруженість і зламаність ліній (зокрема, використання так званої «змієвидної» лінії в композиціях ), видовженість або навіть деформованість фігур, напруженість поз (контрапост), незвичайні або чудернацькі ефекти, пов'язані з розмірами, освітленням або перспективою, використання дратівливих хроматичних кольорових гам, перевантаження композиції фігурами і деталями тощо.

Зовні наслідуючи майстрів Високого Відродження, маньєристи в Італії наполегливо підкреслювали трагічні дисонанси побуту, владу ірраціональних сил, суб'єктивність мистецтва. На межі 16 і 17-го століть на зміну маньєризму прийшов стиль бароко. Але маньєризм ще декілька десятиліть співіснував з бароко, особливо в країнах за межами Італії (Франція, Голландія, Німеччина, Чехія тощо).

Виникнення[ред.ред. код]

Грізайль доби маньєризму на фасаді палацу Б'янки Капелло

Маньєризм з'явився в Італії, де найважливішими осередками розвитку стилю стали Флоренція, Мантуя та Рим, а потім отримав поширення у Франції та інших європейських країнах. Стиль був також породженням кризових явищ у суспільно-політичній сфері, характерних для пізнього Відродження з його соціальною, моральною та релігійною нестійкістю. Іноді початкову фазу маньєризму пов'язують з пограбуванням і руйнацією Риму в 1527 році німецькими вояками імператора Карла V . Найголовніше те, що маньєризм в помітній формі відбив істотну, подібну до вибуху трансформацію мистецтва та літератури від середніх віків до «Нової історії».

Періодизація[ред.ред. код]

Мартен ван Хемскерк. «Імператор Карл V при захопленні Тунісу», гравюра Дірка Курнгерта за малюнком художника.

В розвитку маньєризму розрізняють два головні періоди —

  • перший 1520-ті — кінець 1530-х
  • другий 1540-ві — прочаток 17 ст. в Італії( в Голландії за інерцією до кінця 17 ст.[1] )
«Євангеліст Матвій»
(ескіз Рафаеля за Мікеланджело)
Августин Хіршфогель. «Алегорія Гола Правда», гравюра-інтерпретація за образом апостола Матвія Мікеланджело

Перший період тон задали майстри Тоскани та Емілії, землі, котрі найбільш постраждали від реакційних ударів політиків. В реальності політики звернулись до феодальних і обскурантних засобів впливу на людей і ситуацію, аби агресією і залякуваннями стабілізувати стан справ і зміцнити розхитану власну владу. Нагнітання феодальної за характером реакції сильно вплинуло на світогляд тогочасних письменників, скульпторів і особливо художників, котрі були в авангарді розвитку гуманістичних настанов італійського відродження. Італійська культура витримала удар, але її характер докорінно змінився. Запанували песимізм, зневіра в світлі ідеали, пригніченість, розчарування. Кризовий стан справ в економіці і в політиці сприймався більшістю як катастрофа, як розпад вимріяного і гармонійного світу, вони живуть ніби на руїнах. А в Римі, поруйнованому і пограбованому вояками імператора Карла V, це було — страшною реальністю.

Відмову від ідеалів відродження теоретично обгрунтував художник Федеріго Цуккарі ( 1539—1609 ), котрий пропонував практично чорнечий протест і усамітнення в обмеженому колі власних фантазій, почуттів і творчих пошуків, здебільшого в формі, а не в ідейному наповненні. Визнання авторитету геніальних попередників ( Браманте, Рафаеля Санті, ще живого Мікеланджело Буонарроті ) призводить у маньєристів до вироблення в мистецькій практиці формул, рецептів, як і що подавати в творі мистецтва( в картині чи фресках, в гравюрі, в декорі ). Новації і знахідки талановитих попередників стають сталими формулами, а твори маньєристів приречені на постійні повтори, на постійне звертання до уславлених зразків і їх інтерпретацій формально.

Тривожність настрою, контрасти світлотіні, метушня натовпу, зайва закрученість фігур або їх застиглість в просторі картин — притаманні більшості картин митців напрямку. Рівень обдарованості першої генерації італійських маньєристів, однак, був надзвичайно високий, що породило технічну віртуозність в малюнках, в створених фресках і картинах, в маньєристичній скульптурі. Але ці образи чудернацькі, пригнічені, орнаменти - страхітливі, архітектурні образи — вишукані, але напружені і тривожні, як тогочасна реальність. Італійська аристократія і політики відразу відчули суб'єктивний спротив митців і досить негативно поставились до більшості з них.[2] Зазнав підозрілого ставлення і гонінь навіть Мікеланджело Буонарроті, що обслуговував культурну складову двору низки римських пап. (Гонінь в цей період уникли Леонардо да Вінчі, Баманте і Рафаель лише через власну смерть.) Менш обдарованих беруть під суворий контроль. На першому етапі маньєризму в Італії прихильність влади мав хіба що Парміджаніно.[3]

Другий етап маньєризму характеризувався стабілізацією в політиці при збереженні тотального контролю над усіма проявами ідейного і культурного життя. Почалась доба Контрреформації, активно запрацювали інквізиція і каральні чорнечі ордени. Відтепер пішло зближення позицій аристократії, світських і церковних князів (головних споживачів тогочасної культури і головних замовників) та маньєристів другої генерації. Маньєризм виходить за межі Італії і набуває відверто придворного характеру. Головні центри маньєризму скупчуються при князівських та королівських дворах - папський Рим (Ватикан), двір Медічі (Флоренція), двір королів Франції ( Школа Фонтенбло), двір королів Іспанії ( Ескоріал), двір імператора Рудольфа ІІ (Прага). Придворний характер мало і мистецтво тих міст і майстерень, котрі були пов'язані замовами з князівськими дворами ( збройні майстерні Мілана, гобеленові мануфактури Фландрії, ювелірні майстерні Аугсбурга ).

Етап був довгим і останні італійські маньєристи ( Федеріко Цуккарі, Федеріко Бароччі) працюють в гоноровому протистоянні вже поряд з братами Каррачі та Караваджо.

Маньєризм в образотворчому мистецтві[ред.ред. код]

Скульптор Монторсолі, фонтан Нептуна, місто Мессіна, маньєризм
Франческо Приматіччо. «Св. Родина на тлі театра». Ермітаж.
Прага, брама імператора Матьяша
Колегія Борромея, Павія.
Федеріко Цуккарі. Декоративні фрески в залі Благородства вілли д'Есте у Тіволі1566-1567 під Римом.

Головні представники в Італії[ред.ред. код]

Головні представники у Франції[ред.ред. код]

Головні представники у Фландрії[ред.ред. код]

Головні представники в Голландії[ред.ред. код]

Головні представники в Іспанії[ред.ред. код]

Німецькі маньєристи[ред.ред. код]

Фрагменти алегоричних скульптур Йозефа Стаммеля з Австрії[ред.ред. код]

Країни, охоплені маньєризмом[ред.ред. код]

Ескоріал, бібліотека, фрески маньєристів Пеллегріно Тібальді та Бартоломе Кардуччі.

Відомо, що мистецтво доби Відродження мало досить обмежений характер і залишилось надбанням лише декількох культурних центрів( Флоренції, Риму, Венеції, декількох провінційних міст Італії, Франції, Німеччини, Польщі й України в її складі). Маньєризм, навпаки, мав значне поширення - майже по всій Європі. Вплив був таким міцним, що останні маньєристи Голландії (гравери) працювали ще в Петербурзі (Росія) на початку XVIII століття разом з майстрами високого і пізнього бароко.

Знайомству зі стилем у XVI столітті і його поширенню сильно сприяли пришвидшені контакти між художниками і розповсюдження маньєристичних витворів мистецтва. Маньєрист Федеріго Цуккаро мандрував по Франції, Голландії і дістався до Англії, найменше охопленої маньєризмом. Значні колективи художників-маньєристів роками працювали у Франції (Школа Фонтенбло), Іспанії (Ескоріал), Чехії (Прага). По Европі мандрували художники, витвори мистецтва(гравюри, малюнки, картони гобеленів, ювелірні вироби), художні ідеї. Навіть важкі бронзові скульптури були включені в цей процес: вояки-шведи захопили і пограбували Прагу і вивезли в Швецію маньєристичні скульптури з саду бароко при палаці Вальдштейна. Твори маньєриста Адріана де Вріса і досі зберігаються у Швеції.

Карел ван Мандер (Голландія) створив у місті Харлем Академію малюнка, що копіювала освітньо-художній заклад братів Каррачі в Болоньї. Заклад ван Мандера дотримувався ідей маньєризму, який підтримували і його прихильники Гендрік Гольциус та Корнеліс ван Харлем. Ще одним центром маньєризму в Голландії був Утрехт.

Маньєризм залучив до своїх лав чимало видатних майстрів. Стилістику маньєризму розділяли Ель Греко, Тінторетто, Бенвенуто Челліні, Джуліо Романо, Джованні да Болонья, Арчімбольдо, Адріан де Вріс, тоді як і одного з цих імен було б досить, щоб пам'ятати і вивчати маньєризм.

Портрети доби маньєризму[ред.ред. код]

Худ.Себастьяно дель Пьомбо, «Папа римський Климент VII», Музей Каподімонте, Неаполь.

Художники маньєристи в Неаполі[ред.ред. код]

Марко даль Піно. «Мадонна з немовлям, Іваном Хрестителем і Св. Андрієм », 1557 р.


Медальєрне мистецтво доби маньєризму[ред.ред. код]

Культ віртуозного малюнка[ред.ред. код]

Зразки маньєризму в європейській гравюрі[ред.ред. код]

Дизайн для ювелірних виробів і втілення[ред.ред. код]

Жан Кузен старший. Ваза, 1549 р., дизайн. Національна вища школа красних мистецтв, париж.


Декоративні стінописи доби маньєризму[ред.ред. код]

Палаццо Джиньї, зала № 2, Флоренція

Маньєризм і декоративно-ужиткове мистецтво[ред.ред. код]

Худ. Пітер Бол. Натюрморт, золота таріль доби маньєризму, папуга какаду, килим,музичні інструменти.

Надзвичайно плідним було втручання митців маньєризму в створення предметів декоративно-ужиткового мистецтва. Вони охоче робили проекти оздоб для меблів, різьблених панелей з дерева, золотого і срібного посуду, ювелірних виробів, медальєрного мистецтва, костюмів тріумфальної ходи, маскараду, вистави. Цим роками займались Арчімбольдо, Бенвенуто Челліні, Жак Дюсерсо, ціла низка другорядних і відомих майстрів і декораторів.


Вілла Джулія, Рим[ред.ред. код]

Палаццо дель Те, Мантуя.[ред.ред. код]

Споруди доби маньєризму, м. Саббьонетта[ред.ред. код]

Маньєристична архітектура Ескоріала, Іспанія[ред.ред. код]

Художній надгробок доби маньєризму[ред.ред. код]

Наслідки маньєризму[ред.ред. код]

Ганс Вредеман де Вріс. «Палац з галереями в стилі маньєризму», видання 1601 року. Музей Гетті, бібліотека, США.


Архітектори Доменіко Б'юндо і Антоніо Амато. Брама фортеці в місті Мессіна , Італія, маньєризм.

По різному відбився маньєризм і на галузях мистецтва. Італія була класичною країною маньєризму, тому там виникли видатні його зразки в живопису, скульптурі, архітектурі, декоративно-ужитковому і медальєрному мистецтві.

Механічний, запозичений характер мав маньєризм Іспанії, де винятком стало лише художнє надбання Ель Греко, справедливо оцінене лише в 20 столітті. Запозичений характер італійського маньєризму у Франції, навпаки, дав змогу розвинутись і досягти успіхів національній художній школі в 16 столітті.

Надзвичайне значення мав маньєризм і для виникнення і розвитку європейського мистецтва бароко, яке запозичило велику кількість форм, засобів і образів саме цього стилю.

Маньєризм в українському мистецтві[ред.ред. код]

Маньєризм в українській скульптурі[ред.ред. код]

«Художній напрямок — маньєризм, що охоплює в цей час країни Європи (а надто його північний варіант), мав великий вплив на львівську скульптуру. Риси маньєризму простежуються і в названому творі. Маньєризм поширювався різними шляхами. Один з них — діяльність на Львівщині іноземних, насамперед північноєвропейських майстрів. Найвідомішим серед них був німець, син художника, Іоанн Пфістер (1573— бл. 1642). Він приїхав до Львова з Вроцлава уже зрілим майстром і осів тут назавжди. Чимало працював Пфістер і в Бережанах на Тернопільщині, де виконував замовлення родини Сенявських, та у Тарнові (ПНР). Експонована (прим. в Олеському Замку на Львівщині) статуя св. Єлизавети (1630-ті роки) створена Пфістером в останній період його життя. Маньєризм відбився у надмірно витягнутих пропорціях тіла, витонченості, аристократичній постановці голови, рухові рук, примхливому ракурсі фігури. Не виключено, що в скульптурі передано портретні риси однієї з Сенявських — Єлизавети».

Маньєризм в українській архітектурі[ред.ред. код]

Зразки маньризму в українській архітектурі зустрічаються насамперед на території Західної України, а найбільше у Львові: каплиця Боїмів, каплиця Кампіанів, бернардинський костел (тепер церква Св. Андрія), Королівський арсенал і частково монастир бенедиктинок. Також елементи маньєристичного декору зустрічаються на багатьох будинках на Площі Ринок. Також маньєристичні елементи присутні в костелі Св. Лаврентія в Жовкві, замковому храмі в Бережанах, в декорі Підгорецького, Олеського, Золочівського замків, та замку в Старому Селі.

Маньєризм і орнамент[ред.ред. код]

Палаццо Рамірес в Монтальто, грізайль Дж.Вазарі на фасаді

Нова хвиля захопленням орнаментами прийшла в Італію наприкінці 15 століття. Значним поштовхом для цього стало відкриття в Римі залишків так званого «Золотого дому», колишнього палацу імператора Нерона [4]. В Римі хижацьки вели розкопки. Руїни вивчали, замальовували, знахідки розбирали і продавали, кам'яні брили слугували будівельним матеріалом. «Золотому дому» пощастило більше. Сучасників вразили стінописи з орнаментами.Вони і породили нову хвилю захопленням орнаметами, моду на їх вивчення і створення своїх варіантів на цій основі.

Якщо Відродження віддало перевагу симетричним, гармонійним орнаментам античності, маньєризм зробив свої акценти. Майстри орнаменту доби маньєризму дали перевагу орнаментам таратологічним . Цей орнамент, вирішений у вигляді примхливо переплетених зооморфних і рослинних мотивів із зображенням казкових драконів, химер, фантастично поєднаних мотивів фауни і флори, введений в художню практику саме маньєристами[5]. Химерні маски вразили вже Мікеланджело. І той використав обличчя потвор в паркетах Бібліотеки Лауренциана, в орнаментальних оздобах каплиці Медичі у Флоренції. Страшну, химерну маску Мікеланджело розмістив і поряд з уславленою скульптурою «Ніч» в каплиці Медичі.

Віртуозні зразки орнаменту доби маньєризму дав Джорджо Вазарі в грізайлях. Майстри маньєризму охоче розробляли орнаменти в своїх фресках ( Парміджаніно , хори церкви Санта Марія делла Стекката),в малюнках і гравюрах, що розійшлися Європою від Франції до Польщі. Орнаменти маньєризму використовували для оздоб фонтанів, колон, архітектурних споруд. Відомим зразком орнаменту маньєризму в архітектурі став фронтон Бернардинського костелу у Львові, Україна.

Зразки маньєризму в архітектурі України[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Всеобщая история искусств, т 3, М, «Искуство», 1962, с. 218-220
  2. Всеобщая история искусств, т 3, М, «Искуство», 1962, с. 219
  3. Всеобщая история искусств, т 3, М, «Искуство», 1962, с. 219
  4. Каталог выставки «Орнаментальная гравюра 16 века в собраниии Эрмитажа», Ленинград, «Искусство», 1981, с. 5
  5. Каталог выставки «Орнаментальная гравюра 16 века в собраниии Эрмитажа», Ленинград, «Искусство», 1981, с. 5

Джерела[ред.ред. код]

Франческо Сальвіаті. Фреска в палаццо Веккьо, Флоренція.
Орнаменти в стилі відродження і раннього маньєризму.
  • Український радянський енциклопедичний словник. У 3-х т. Т. 2. — 2-ге вид. — К., 1987.
  • Hocke G.R. Die Welt als Labyrinth. Manier und Manie in der europaischen Kunst. — Hamburg, 1957—1959. — T. 1-2.
  • Briganti G. La Maniera italiana. — Roma, 1961.
  • Shearman J. Mannerism. — Harmondsworth, 1967.
  • Würtenberger F. Der Manierismus. Der europäische Stil des sechzehnten Jahrhunderts. — Wien, 1979.
  • Pinelli A. La bella maniera. — Torino, 1993.
  • Barilli R. Maniera moderna e manierismo. — Milano, 2004.
  • Всеобщая история искусств, т 3, М, «Искуство», 1962
  • Тананаева Л. И. Некоторые концепции маньеризма и изучение искусства Восточной Европы конца XVI и XVII века // «Советское искусствознание». — М.: 1987. — Вып. 22. — С. 123—167.
  • Тананаева Л. И. Рудольфинцы: Пражский художественный центр на рубеже XVI—XVII вв. — М.: Наука. — 1996.
  • Чекалов К. А. Маньеризм во французской и итальянской литературах. — М.: ИМЛИ РАН, Наследие. — 2001.


Див. також[ред.ред. код]