Урочище Сагайдачного

Кромлех, схожий на мегалітичні споруди, які були відкриті в 1928 році в урочищі Сагайдачного

Урочище Сагайдачного розташоване на лівому березі Дніпра, в місті Запоріжжя, навпроти острова Хортиці. Його розташування між скелями створює затишок від негоди, а в давні часи і захист — від ворогів.

Історії урочища приділяли увагу вчені, такі як Д. Яворницький, Я. Новицький, А. Бойко, власні враження від прогулянок по урочищу залишив відомий історичний повістяр А. Кащенко.

На території урочища здавна жили люди, про що свідчать результати археологічних досліджень. Так, в 1928 році, під час Дніпрогесівської експедиції, в урочищі була зафіксована стоянка неолітичної доби. Але найбільше здивування археологів викликала знахідка мегалітичної споруди. Все почалося з того, що робітники Дніпрогесу — грабарі під час земельних робіт натрапили на штучно викладене каміння на глибині 2 метрів. Тоді в тій місцевості буди розгорнуті археологічні роботи, і на площі в 1095 м² знайдено велику й дуже оригінальну споруду. Споруда сама собою поділялася на дві частини: на південну, що являла собою овалоподібну фігуру, складену в два ряди, і на північну — ряд різних-кам’яних фігур. У південній частині цієї грандіозної споруди знайдено череп’яний посуд різних часів та кістки тварин. У північній частині споруди, нарівні з камінням, в шарі землі, завглибшки до двох метрів, знайдено кістки тварин, фрагменти амфороподібноії посудини, а також посуд доби неоліту.

Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років на території урочища розташовувалася лінія укріплень — ретраншементів, та дозорних пунктів на Дурній скелі. Ще на початку ХХ сторіччя Я.П. Новицький фіксував залишки укріплень в урочищі та залишки зимівників з великою кількістю битого посуду. З початком будівництва Дніпрогесу залишки земляних укріплень були зруйновані остаточною.

Щодо виникнення назви урочища, найбільш вірогідною є версія,зафіксована Я.П. Новицьким в Вознесенці від місцевого мешканця Романа Булата, згідно якої назва урочища походить від прізвисько козацького ватажка — Сагайдака. Згідно з цією оповіддю, після зруйнування Запорозької Січі в 1775 році Сагайдак подався на Чернігівщину, але через недовгий час, засумувавши за колишнім життям, кинув усе і з товаришами, колишніми запорожцями, яких налічувалося 40 чоловік, повернувся, і осів тут, в урочищі, побудувавши швидкоруч декілька куренів та землянок. Близьке розташування біля Дніпра дозволяло досхочу займатися рибною ловлею, а вздовж невеликої річки, яка тут впадає в Дніпро, буди гарні пасовиська, що дозволяло вирощувати худобу.

Мешканці зимівників швидко багатіли, ватажком обрали Сагайдака як найдосвідченішого, але недовго судилося їм прожити в мальовничому, і вже обжитому урочищі. Не розвинута інфраструктура та велика розпорошеність зимівчан по Степовому краю не дозволяла утримувати їх під контролем. Влада з острахом дивилася на колишніх запорожців, які, як і раніше, до зруйнування Січі, вели своє господарство у зимівниках. Тоді владою, для підвищення контролю, будо започатковано укріплювати слободи за рахунок примусового переселення туди зимівчан. Про таке старого Сагайдака встигли попередити до того, як до нього навідались військові. Всіх своїх товаришів він відпустив, а сам, за переказами, все своє майно, нажите за цей час (а це 2 мішки монет) висипав в розщелину Середньої Скелі. А потім, гарно озброївшись, закрився в своїй землянці, та довго ще не підпускав до себе військових. Через деякий час солдати зрозуміли, що Сагайдака живим не взяти, обклали сіном його землянку і спалили його з усім скарбом.

Деякий час урочище пустувало, але згодом тут осіли зимівниками колишні запоріжці Скут, Хоз та Матвій Шуть. Скут та Хоз переїхали сюди з Великого Лугу, а Матвій Шуть переїхав з Полтавської губернії, де оселився після знищення Січі. Так, ще на мапах середини XIX сторіччя в урочищі існував хутір. А офіційно землі урочища були приписані до села Вознесенки. В кінці XIX сторіччя на землях урочища на мапах позначені городи жителів Вознесенки, а трохи пізніше тут з’являються і перші будинки вознесенців, велика кількість вишень, які росли вздовж річки Сагайдачки, і дали народну назву вулиці – Вишнева. Сюди до урочища водив екскурсії Я.П. Новицький, який в свою чергу вніс урочище до списку «достойних місць для уваги, наукових досліджень та екскурсій».

Цікавий факт, що урочище зі своїм затишком було відомим місцем відпочинку як самих вознесенців, так і мешканців Олександрівська. На жаль, саме «відпочиваючим» з Олександрівська (міському фельдшеру Бурнашеву та псаломщику Королькову), в компанії молодиків на підпитку, прийшла на думку ідея зруйнувати «крісло Сагайдака», що вони і зробили, підсипавши під нього пороху. Крісло Сагайдака знаходилось біля Дніпра і являло собою грубо обтесане каміння, яке своєю формою нагадувало крісло зі спинкою.

З початком будівництва Дніпрогесу, мешканці урочища були виселені. Але територія не довгий час пустувала, адже на це місце швидко оселилися робітники Дніпробуду – грабарі. Селище отримало назву Левченське-2. До війни тут нараховувалася велика кількість бараків, конюшня, баня та завод зрідженого повітря, але найбільше тут було землянок та мазанок, які збудували собі грабарі. Цікавий той факт, що грабарів вважали сезонними робітниками, і по завершенні сезонних земляних робіт на Дніпробуді, вони повинні були повертатися по домівках. В реальності склалася зовсім протилежна ситуація, грабарі замість того, щоб повернутися по селам, збудували собі будиночки та посадили городи. Причиною такої ситуації стала суцільна колективізація на селі та репресії, які її супроводжували. Ось як описував грабарів завідувач обліком кадрів на Дніпробуді, Б. Вейде: «Грабарі виконували земляну роботу по відсипці та перевозу ґрунту. Вони ніде не оформлювались, ніхто не бачив їх документів, їх склад часто змінювався. Вони відмовлялися жити в бараках та жили в землянках та мазанках на лівому березі». Треба сказати, що з житлом на Дніпробуді були серйозні проблеми, адже кількість робітників була колосальна, а житла не вистачало навіть кваліфікованій робочій силі. Тому багато хто самотужки намагався вирішити цю проблему. Будівельних матеріалів було обмаль, тому на будівництво йшли всі підручні матеріали та відбраковані на будівництві Дніпрогесу. Ось як описує своє житло грабар: «Будинок був вкопаний в землю, частіше за всього намагалися будинок будувати на схилі так, щоб задня стіна землянки входила в схил. Будинок був однокімнатний, здебільшого просто побілений. Перекриття робили односкатним, а так як накрити дах було нічим, дошки засипали землею. На такий імпровізований дах висіювали зерно для того, щоб коріння не дозволяло сповзати землі і розмивати цей штучний насип».

Під час будівництва Дніпрогесу загальний вигляд урочища Сагайдачне зазнав великих змін. В 1928 році активно почали проводити земельно-скельні роботи, розробляти кар’єр на Дурній скелі та біля Середньої скелі, були зведені дві дамби, які перетинали урочище. По одній з дамб була проведена залізнична колія, яка з’єднувала Дніпрогес з мостом Стрілецького. Вздовж Дніпра та шлюзового каналу також були прокладені тимчасові залізничні колії, які з’єднували кар’єри та каменедробарки. Так, за короткий проміжок часу, урочище зазнало докорінних змін, і тільки дивом уціліла маленька річечка – Сагайдачка, яка змінила своє русло і, як наслідок створення дамб, стала більше заболочуватись.

Під час війни урочище та його мешканці через близьке розташування до греблі і мостів сильно постраждали. Після пошкодження Дніпрогесу була затоплена група бараків, яка розташовувалася біля Дніпра. Але після війни, настав час відновлення Дніпрогесу та мостів, мешканці урочища почали повертатися до своїх домівок. Деякі з будинків довелось будувати заново, але як і раніше, тут була більшість грабарів. Вулиця отримала нову назву — Дурна Скеля, через деякий час міська влада з «етичних» причин скоротили назву до Скельної. Але разом з завершенням відбудови Дніпрогесу почалися нові труднощі для населення урочища. Згідно з планом забудови Запоріжжя, робітничі селища, що знаходились в центрі міста, повинні були розселятися, а на їх місці повинні були зводитися нові житлові масиви. В 1954 була введена тимчасова заборона прописки, а також був проведений перепис населення та опис майна. З початком розробки плану забудови почали виникати складнощі з рельєфом місцевості, адже урочище на 17-25 метрів нижче ніж лінії комунікацій в місті, і питання відведення стоків суттєво затягнуло забудову урочища. Реально ж вдалося збудувати лише дві багатоповерхівки на підступах до урочища — одну почали зводити в 1974 р. (вул. Мала, 3), другу — у 1989 р. (вул. Лобановського, 30). До питання повної забудови урочища поверталися впродовж всієї другої половини XX століття, і навіть сьогодні ці питання турбують мешканців урочища. І весь цей час колишнє тимчасове поселення грабарів бореться за своє існування. А з іншого боку, очікування постійного знесення призвело до того, що більшість будинків залишилися незмінними з перших післявоєнних років.

Що дає нам можливість після 85 років будівництва Дніпрогесу, побачити на власні очі будинки будівників Дніпрогесу. На жаль, кількість мешканців урочища крайнім часом постійно зменшувалась. Якщо в середині 1960-х за переписом тут нараховувалося 160 власників будинків, то зараз ця цифра скоротилася майже вдвічі. В урочищі живе вже 4-е покоління будівників Дніпрогесу, представники якого, як і раніше, намагаються довести право на свої хатинки, що будували їхні прадіди. З іншого боку, така ситуація сформувала когорту мешканців, які вбачають в Урочищі свою малу Батьківщину і усіляко намагаються його прикрасити. Так, в 2012 році, ґрунтуючись на звітах Дніпрогесівської археологічної експедиції біля Дніпра було споруджено кромлехи, схожі на мегалітичні споруди, які тут були відкриті в 1928 році. Також силами мешканців урочища був встановлений пам’ятний знак козаку Сагайдаку та «скіфська баба» на березі Дніпра.

Джерела

• Экскурсия к Урочищу Сагайдачного [Архівовано 7 жовтня 2019 у Wayback Machine.]
• ТАЄМНИЦІ УРОЧИЩА САГАЙДАЧНОГО [Архівовано 5 серпня 2020 у Wayback Machine.]
• Урочище Сагайдачного, Запоріжжя [Архівовано 19 жовтня 2019 у Wayback Machine.]