Хамідогуллари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хамідогуллари
тур. Hamidoğulları, Hamid
Бейлик
←
1300-1391 – 1402-1423 →
Бейлики 1321 року


Столиця Улуборлу, Егрідір
Форма правління Феодальна монархія
Династія Хамідіди
Сьогодні є частиною Туреччина Туреччина

Хамідогуллари (осман. حميد اوغللری‎, тур. Hamidoğulları) — тюркський бейлик (емірат, князівство) у Малій Азії зі столицею в Егрідірі, й однойменна династія, що керувала ним у відрізку між приблизно 1300 і 1423 роками. Своєю назвою бейлик Хамід і династія Хамідіди зобов'язані засновнику Хаміду-бею. Південна частина бейлику з центром в Анталії називалася провінцією Текеогуллари.

Контролюючи шляхи з Кон'ї в Анталію, Хамідіди були значущою силою. Онук засновника бейлика, Дюндар, захопив Анталію, а син Дюндара, Ісхак, приєднав до бейлику землі колишнього бейлика Ешрефогуллари, на яку висували претензії Караманогуллари. Боротьба за ці землі призвела до того, що 1381 року Хюсеїн-бей продав частину бейлику разом зі спірними землями османському султану Мураду I. Алаеддін-бей Караманід продовжив боротьбу за землі вже з Мурадом і Баязідом I, що призвело до поглинання османами бейликів, як Караманідів і Хамідідів, імовірно між 1390–1398 роками.

Після Ангорської битви 1402 року південну частину бейлика було відновлено, проіснувавши до 1423 року, після чого землі бейлика остаточно перейшли під владу османів.

Історія[ред. | ред. код]

Створення бейлику Хамід[ред. | ред. код]

Докладніше: Хамід-бей
Утворення бейлику.
 • A. Трапезундська імперія
 • B. Візантійська імперія
 • D. Кілікійська Вірменія
 • E. Держава сельджуків
 • 1. Чобаногуллари
 • 2. Караманогуллари
 • 3. Інанчогуллари (Ладік)
 • 4. Сахіп-Атаогуллари
 • 5. Перванеогуллари
 • 6. Ментешеогуллари
 • 7. Ешрефогуллари
 • 8. Джандарогуллари
 • 9. Каресіогуллари
 • 10. Османогуллари
 • 11. Ґерміяногуллари
 • 12. Хамідогуллари

Станом на другу половину XIII століття на землях Малої Азії існувало дві великі держави, у кожної з котрих доба розквіту була вже позаду. Візантійська імперія, що після захоплення Константинополя 1204 року вже пережила розпад на Латинську, Нікейську і Трапезундську імперії, тимчасово відродилася 1261 року на зменшеній території. Конійський султанат, уламок Сельджуцької імперії, який свого часу відвоював у Візантії землі, піддавався набігам монголів, поступово здаючи позиції. Під натиском монголів в Анатолію та Сирію із Середньої Азії перекочували тюркські племена[1][2].

Хамід-бей належав огузькому племені йомуд або салир[3]. Він прибувши до Анатолії і вступив на службу до Алаеддіна Кейкубада[3][4]. Заслуживши довіру сина Алаеддіна Ґияседдіна Кейхюсрева[3][4], 1240 року Хамід отримав призначення в Испарту і Бурдур[3][4]. Саме Хамід 1250 року побудував на річці Єшілирмак, що розділяє Токат, міст Хидирлик для зустрічі й об'єднання трьох синів Ґияседдіна Кейхюсрева: Іззеддіна, Рукнеддіна і Алаеддіна[5]. 1291 року, коли влада сельджуків ослабла, Хамід спробував створити на керованих ним землях незалежний бейлик (емірат)[3][4]. Хамід викарбував монети від імені Алаеддіна, при цьому напис на них містить не лише стандартну формулу імені султана, але й незвичайний вислів, який раніше в ісламських монетах не зустрічався: «не дай бог» (тур. humiyet ani’l-âfât). Можливо, ця речення належав до небезпеки, що виходила від монголів. Коли Масуд II не зміг впоратися з учами, що стрімко відокремлюються, він попросив допомоги в ільхана. Гайхату прибув до Анатолії з великим військом. Караман, Ешреф, а потім і Хамід зазнали руйнувань і масових вбивств. Постраждали Егірдір, Испарта і Бурдур[3]. Під час цього набігу Гайхату Хаміду-бею довелося тимчасово відступити в гори[3][4]. 1299/1300 року Хамід-бей оголосив про свою незалежність і зробив своєю столицею Улуборлу, хоча поки він карбував монети від імені Газан-хана. Під керівництвом Хаміда були Испарта, Бурдур, Егрідір, Атабей, Ґйонен, Барле, Кечіборлу, Ялвач, Чаркарикашач, Авшар, С'ютчюлер, Інчірлі та Агласун. Хамід правил як «улубей» (старший бей) і називав себе султаном і падишахом, використовуючи всі титули сельджукських султанів[3][4]. Тим не менш, на монетах анатолійських беїв поки що вказувалося ім'я султана сельджука. 700 (1300/01) року в Улуборлу було викарбувано монету від імені Масуда II[3][4].

Дюндар-бей[ред. | ред. код]

Ташмедресе
Докладніше: Дюндар-бей Хамідід

Початок правління[ред. | ред. код]

Після смерті Хаміда-бея йому успадковував його син Ільяс, який був, ймовірно, учбеєм сельджуків у Пісідії з центром у Ґйонені, а після Ільяса-бея управління бейлика перейшло до його старшого сина Фелекюддіна Дюндара-бея[3][4][6]. Точна дата події невідома, проте немає сумнівів, що це сталося пізніше 1314/15 року[7]. Жодних інших відомостей про сина Хаміда та батька Дюндара, Ільяса не виявлено[7].

За життя свого діда Хаміда-бея Дюндар керував Егрідіром і Бурдуром, маючи широкі повноваження, що підтверджується мавзолеєм, побудованим Дюндаром 700 (1300/01) року. У написі на мечеті Улуджамі Дюндара названо «меліку-умера» — чин головнокомандувача в добу сельджуків[3][4].

Близько 1307 року Дюндар переніс столицю до Егрідіра, який раніше використовувався як літній курорт для султанів-сельджуків, оскільки з Егрідіра можна контролювати шляхи між Кон'єю та Анталією. Місто Дюндар назвав на честь себе Фелекабад[3][4].

Дюндар-бей за короткий час захопив Асікараагач, Єшілова і Тефенні, розширивши територію до Денізлі та Ґерміяногулларів з одного боку і до Анталії з іншого. 1312 року він захопив Ґйолхісар і Коркутелі і стояв біля стін Анталії. Однак він був серед турецьких беїв, які засвідчили свою лояльність державі ільханів у липні 1314 року, коли Олджейту послав еміра Чобана до Анатолії[8].

Відгалуження в Анталії (Теке)[ред. | ред. код]

Докладніше: Текеогуллари

Коли емір Чобан залишив Анатолію наприкінці 1316 року, а Олджейту помер, Дюндар знову розпочав завоювання, скориставшись боротьбою за владу у державі Хулагуїдів. Того часу він захопив Анталію (у відрізок між 1316 і 1318 роками[8]) і, згідно з тюркською традицією, залишив правителем міста свого родича — брата Юнуса[4]. Тим самим було започатковано початок анталійської гілки Хамідолулларів — Теке[9]. За словами Узунчаршили, називати цю частину бейлику окремим бейликом Текеогуллари стали за часів Мюбарізеддіна Мехмеда-бея, також відомого як Теке-бей[10].

Останні роки[ред. | ред. код]

Після захоплення Анталії вплив Дюндара-бея виріс[11], він перестав визнавати владу ільханів, оголосив про свою незалежність[4] й визнав себе султаном[12][13]. 1321 року він почав карбувати монети, не згадуючи на них імені ільхана Абу Саїда Бахадура-хана[4]. Родичі Дюндара правили в підвладних Дюндару містах: Юнус в Анталії, інший брат Дюндара, Ферхад — у колишній столиці, Улуборлу; син Дюндара, Мехмед — у Ґйолхісарі[4]; один із синів Юнуса, Хизир — у Коркутелі[14][15].

Син Чобана, Тімурташ, був призначений бейлербеєм Анатолії[4]. Він здійснив набіг по бейликам, щоб домогтися покори беїв. Після нападу на Караманідів та Ешрефідів[3], Тімурташ оточив Фелекабад. Дюндар не зміг чинити опору і втік до Аланії. Племінник Дюндара і старший син Юнуса, Махмуд, видав дядька Тімурташу, що стратив Дюндара[3][4][16][11][17]. На початку 1327 року Дюндара вже не було серед живих[3][4][16][11][17]. Можливо, могила бея знаходиться біля брам Замку в Егрідірі[17].

Коли Тімурташ повстав проти ільхана і біг до Єгипту, Махмуду довелося сховатися у мамлюків разом із ним[15].

Відродження бейлику. Ісхак, Хизир Ісхакоглу, Хизир Юнусоглу[ред. | ред. код]

Докладніше: Ісхак-бей Хамідід, Хизир-бей Хамідід та Сінанеддін Хизир-бей

Після втечі Тімурташа і Махмуда, в Анталії став правити Хизир-бей[4][15]. В Егрідірі тимчасово управління перейшло до онука Дюндара — Хизира, який правив від імені батька, Ісхака. Сам Ісхак зі скаргою на Тімурташа вирушив до Каїра[4]. У серпні 1328 року вбивцю Дюндара було страчено[18][19]. Коли Ісхак повернувся до Егірдіра 1328 року, тимчасове правління його сина Хизира завершилося[18]. Історики вважають, що Ісхак владарював усіма землями свого батька[20].

Ісхак приєднав Акшехір, Бейшехір, Сейдішехір[en]. Він, як і його батько Дюндар, використав титул султана і царював в Егрідірі як старший бей. У Ґйолхісарі панував його дядько Мехмед[3][4], а в Улуборлу — його син Хизир[4]; двоюрідний брат Ісхака та син Юнуса (теж Хизир) владарювали в Анталії[21]; ще один син Ісхака, Зекерія, урядував у Теке-Карахісарі[22].

Після смерті Ісхака до 1335 року[4] Хизир-бей вдруге став правити в Егрідірі. 756 (1364/65) року Хизир-бей здійснив хадж[3][4]. Під час паломництва Хизира бейликом керував його син Ібрагім-бей, який правив в Улуборлу[3]. Як випливає з напису Куббелі Масджіда, яка зведена 770 (1368/69) року, Хизир-бей помер за деякий час до будівництва цієї мечеті[3]. Він залишив управління князівством Хусамеддіну Ільясу-бею, синові свого племінника Мустафи[4].

Боротьба з Кіпром. Хусамеддін Ільяс і Мубарізеддін Мехмед[ред. | ред. код]

Докладніше: Ільяс-бей Хамідід та Мехмед-бей Теке

Джерела повідомляли суперечливі свідчення про те, хто правив в Анталії після Хизира Юнусоглу. Згідно з Аль-Калкашанді після Хизир-бея новим еміром південної частини бейлика став Даді-бей, тоді як Алі називав брата Хизира, Махмуда, його спадкоємцем. І. Узунчаршили згадував, що Махмуд був правителем після або до Даді-бея, а до 1373 року син Махмуда-бея, відомий під прізвисько Кучук («Малий») Мехмед-бей, прийшов до влади в Анталії. Згідно з останніми даними, після Хизира владарював Даді-бей, а після нього син Махмуд-бея Мубарізеддін Мехмед або «Малий» Мехмед[23][24].

1361 року король Кіпру захопив Анталію[25]. Саме тоді Мехмед був в Істаносі[26]. Після того, як військо хрестоносців покинуло Анатолійське узбережжя, Мехмед-бей вирішив відвоювати місто[27]. Спроби Мехмеда повернути місто за допомогою Ільяса-бея і бея Караману до 1373 року були безуспішними[28][29]. Мехмед навіть запропонував викупити місто, але отримав відмову[29].

Мамлюцький султан надіслав листи анатолійським беям з пропозицією вступити в антикіпрську вісь, у тому числі Ільясу-бею і Мехмеду-бею (останній переніс столицю в Коркут після падіння Анталії)[30][15]. Вони вступили у вісь і у лютому 1367 року прибули до Караманоглу Алаеддіна-бея[4]. Військо з 40 000 чоловік під командуванням Ільяса-бея та Іси-бея Айдиніда підійшла до Корікоса, що знаходився під владою короля Кіпру. П'єр де Лузіньян надіслав на допомогу свого брата Жана, який 28 лютого 1367 разом з військом на шести галерах висадився на берег[3][4], незважаючи на вмілу і точну стрілянину лучників Ільяса-бея[3]. Хрестоносці, які зазнавали великих втрат, були змушені сховатися в замку. Проте 7 березня 1367 року беї згорнули свій табір, зняли облогу і пішли від Корікоса. Причиною цього стала звістка про смуту в Каїрі[3].

Після кампанії в Корікосі відносини Ільяса-бея й Алаеддіна-бея зіпсувалися. Між ними почалася боротьба, під час якої Алаеддін-бей напав на Фелекабад і зруйнував місто, а Ільяс-бей утік до Сулеймана Ґерміяноглу. Відновити бейлик Ільяс зміг лише майже через два роки за допомогою Сулеймана і османського султана Мурада I[3][4].

Мінарет Ївлі

У квітні 1373 року почалася Кіпро-генуезька війна. Для Кіпру було надто затратно тримати в Анталії залогу. 14 травня 1373 року Мехмед-бей зайняв Анталію. За різними джерелами це сталося або внаслідок штурму, або ж завдяки домовленості з королем Кіпру[31][32][33][34][35]. Дата смерті Мехмеда є невідомою, але він помер після грудня 1377 року[15][10].

Хюсеїн-бей. Продаж частини бейлику османам[ред. | ред. код]

Докладніше: Хюсеїн-бей Хамідід

Дата смерті Ільяса-бея є невідомою, але, ймовірно, це сталося до 1375 року. Після його смерті беєм став його син Кемаледдін Хюсеїн-бей[4]. 1381/82 року, коли Мурад I приїхав до Кютах'ї, він викликав Хюсеїна, який був стурбований прагненням Караманоглу Алаеддіна-бея захопити бейлик Хамідідів. На зустрічі з султаном Хюсеїн домовився щодо продажу Мураду колишніх земель Ешрефідів за 80 000 золотих[4]. Хюсеїн-бей визнав себе васалом османів й одержав дозвіл правити у регіонах Испарти, Улуборлу, Кечіборлу, Бурдура і Ґйолхісара[4]. 2000 лучників, посланих Хюсеїном до османського війська брали участина у Косівській битві 1389 року та відіграли важливу роль у перемозі османів[4]. Після смерті Мурада I у битві османський престол зайняв його син Баязід I. Частина анатолійських беїв вирішила скористатися зміною влади та розірвала домовленості, відмовившись підкорятися султанові. Баязіду довелося вирушити з армією до Анатолії і привести беїв до покори. Через війну беї Айдиногуллари, Саруханогуллари, Ментешеогуллари і Ґерміяногуллари було захоплено у полон[4]. 1392 року Баязід відторгнув землі Джандарогуллари[36]. Караманоглу Алаеддін-бей був незадоволений тим, що Хамідіди продали частину бейлику османам. 1390/91 року він напав на колишні володіння Хамідідів. В османських джерелах згадується, що внаслідок кампанії придушення Алаеддіна всі землі, що належали північним Хамідідам, було захоплено османами і перетворено на санджак, яким став керувати син Баязіда I, Іса Челебі. Можливо, Хамідоглу Хюсеїн-бей помер 1391 року, а його син Мустафа вступив на службу до Баязіда[4][30]. Північна частина бейлику припинила існування[37].

Осман-бей. Взяття південної частини бейлику[ред. | ред. код]

Докладніше: Осман-бей Текеоглу

В Анталії після смерті Мубарізеддіна Мехмеда-бея його наступником став його син Осман. За часи правління Османа Анталія втратила своє колишнє значення. Коли 1387 року Мурад I переміг Алаеддіна-бея Караманіда і захопив Бейшехір, він не відправився в район Теке. Йому повідомили, що бей Теке налаштований вороже, але він бідний чоловік всього з двома містами, тож не варто витрачати на нього сили[15][38].

Приблизно 793 року (1391) Баязід захопив Теке-елі і передав управління в ній Фіруз-бею[15].

У битві при Анкарі загін з колишнього бейлика Хамід (включно з Теке) брав участина під командуванням сина Баязіда, Мустафи Челебі[39]. Під час битви солдати з Айдина побачили у війську Тамерлана своїх беїв і перекинулися. За ними пішли загони з інших бейликів, зокрема і з бейлика Хамідогулларів[3]. Після поразки і полону Баязіда у цій битві 1402 року південний емірат було відновлено, беєм знову став Осман[30]. 1423 року[40] Осман був убитий під час спроби захопити Анталію в союзі з Караманідами. Врешті останні землі бейлику Хамідогуллари було захоплено османами[15].

Серед сил, посланих на Кіпр мамлюцьким султаном Барсбеєм, був Текеоглу, який 7 липня 1426 був убитий. Мабуть, то був Мустафа, син Османа[15].

Устрій управління та військо[ред. | ред. код]

Управління й улад бейлику були такими ж, як і в інших туркменських князівств регіону[41]. Завойовані землі розподілялися між родичами старшого бея, але монети карбувалися і хутба читалася лише з його імені усіма володіннями бейлика[42].

У бейлику було багато дервіських лож (монастирів). Ібн Баттута описував, як його приймали в оселі шейхів у Бурдурі, Испарті, Егрідірі та Ґйолхісарі[4].

В армії бейлику за правління Дюндара-бея було 15 000 вершників та піхотинців. Дюндар застосовував різні військові тактики, у мирний час улаштовував військові маневри й офіційні паради, гарантуючи, підтримуючи військо у бойовій готовності. 2000 лучників, надісланих Хюсеїном-беєм у Косово, показують військову готовність бейлика. Хамідіди виділяли землю як тимари. Як сельджуки й османи, Хамідіди засновували вакуфи[4].

Єдина відома монета члена династії — срібна монета, викарбувана у Фелекабаді (Егрідір) Хусамеддіном Ільясом-беєм[4].

Будівництво[ред. | ред. код]

Головна брама Ташмедресе Дюндар-бея

Османські скарбницькі книги уписали наявність у майже кожному населеному пункті мечетей, побудованих беями. В Улуборлу зберігся лише мінарет мечеті, збудованої Хамідом-беєм. За межами мечеті Дюндар-бей збудував Фонтан Мухіддіна, від якого зараз залишилися лише руїни. У Бурдурі 1300 року Дюндар-бей зводив Улуджамі (Велику мечеть)[4]. В Испарті околицями Кечечі Бедреддін Хизир-бей побудував мечеть, яке по сьогодні відкрита для поклоніння. У тому ж місці Хизир-бей збудував хаммам. Нині його повністю зруйновано. Лазню, побудована Хизир-беєм у тому районі, також було повністю зруйновано[4]. В Егрідірі 1302 року Дюндар-бей побудував Ташмедресе[en][43]. Хизир-бей 1327/28 року звів у місті медресе, що не збереглася на сьогодення[4]. Мечеть Хизир-бея, побудована ним в Егрідірі, з'єднана з медресе Дюндара-бея арочною стіною і в записах вакуфа згадується як мечеть Бююк та Джамі-е-Едідір. Вона збереглася донині. Баба Султан Текке в Егірдірі побудовано Хусамеддіном Ільясом-беєм 1357/58 року. У Бурдурі 1344/45 року Музафферуддін Мустафа-бей побудував медресе Музафферіє, але до наших днів дійшов лише напис. У Коркутелі 1319 року Сінанеддін Хизир-бей побудував медресе Сінанеддіна. Залишилися чотири стіни медресе, частина колон й арок[4].

Культура[ред. | ред. код]

Представники сімейства, особливо Хамід-бей, сприяли вченим і створювали на їхню користь вакуфи. Хамід-бей дарував велику земельну ділянку в селі Генчелі Коюнґйодзю-Бабові для створення ложі. Син Хаміда Ільяс-бей подарував землю в Кечіборлу та багато іншої нерухомості шейху Шікену. Ташмедресе, побудоване Дюндаром у стилі сельджуків, стало культурним науковим осереддям. Ібн Баттута писав про мюдерріса (викладача) медресе і музиканта Мусліхуддіна Мустафа б. Мухаммед. За словами Ібн Баттути, Мустафа був відомий у Єгипті і Дамаску. Мусліхуддін написав турецькою мовою коментарі до сурів Аль-Мульк, Йа Сін й Аль-Іхляс, присвятивши їх Хизир-бею. Переклад з перської мови праці Неджмеддіна-і-Даї було виконано 1351 року і присвячено Ґияседдіну Абдуррахіму-бею, що правив у Коркутелі, синові Юнуса-бея.

Економіка[ред. | ред. код]

У Бурдурі, Улуборлу, Ґйонені і Барлі варили мило; в Улуборлу, Кечіборлу і Бурдурі були олійниці; в Егрідірі, Ялвачі, Ґйонені та Испарті виробляли фарби. В Испарті, Бурдурі, Едіриді, Улуборлу, Ґйонені й Агласуні було налагоджено виробництво тонких бавовняних тканин.

Терренами бейлику вирощували пшеницю й овес, розводили овець та кіз, були знамениті туркменські килими, зіткані у цьому регіоні. З дерев в Испарті і прилеглих до неї землях отримували адраганську камедь, яку потім вивозили на ринки Єгипту і Європи. Вона використовувалася для виготовлення небесно-блакитної фарби, позолоти, а також як лікарський засіб.

Представники династії[ред. | ред. код]

Беї Хамідогуллари Беї Текеогуллари
Ім'я Початок правління Кінець правління Номер Ім'я Початок правління Кінець правління номер
Сейфеддін Хамід 1291[3][4][44] 1300[4] до 1314/15[7] 1
Ільяс ?[7] ?[7] 2
Фелекюддін Дюндар до 1314/15[7]/1301[6] 1326/27

[11][4][3][16][17]

1324[6]

3 Юнус[4] 1316/1318

1321[6]

до 1326[4] 1
Хизир (від імені Ісхака) 1326/27[11][4][3][16][17][6] 1328[18][6] 4 Махмуд ?[6]

до 1326

1324[6]

1327[4][15]

2
Неджмеддін або Мюзарефюддін Ісхак 1328 до 1335[4][3] 5 Хизир 1327[6][4][15] між 1332/33[21] і 1361[24] 3
Хизир до 1335 до 1358/59[3] 4 Даді ? ? 4
Хусамюддін Ільяс ?[6]

до 1358/59[3]

?[6]

1370[3][4]

5 Мубарізеддін Мехмед

(Кучук Мехмед,

Такка-бей, Зінджіркіран)

між 1332/33[21] і 1361[24]

1372[6]

між 1377[10] і 1381[4] 5
Загарбання Караманідів 1370 1372[3][4]
Хусамюддін Ільяс 1372 до 776[3] (1374[10]/75[4]) 5
Кемаледдін Хюсеїн до 776[3] (1374[10]/75[4])

1374[6]

1391[4][30][6] 6 Осман ?[6]

між 1377 і 1381

?[6]

1391[15]-1400[15]

6
Мустафа (?) ? ?[15] 7
Османське загарбання 1391 1391-1400 1402[30]
Осман 1402[6][30] 1423[40][6] 6
Османське загарбання 1423

Члени сімейства[ред. | ред. код]

Генеалогічна таблиця Хамідідів
Алі ел-Тусі[5]
 
 
Ебуль-Касим[5]
 
 
Хамід[30][2][10]
 
 
Ільяс[30][2][10]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фелекюддін Дюндар[30][2][10]
(1301[10][6]— 1324[10][6])		Юнус[30][2][10]
(вм. не раніше 1334[45])		Ферхад[4]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Хизир[30][2][10][comm. 1]Мехмед[30][2][10]Неджмюддін або Музарефуддін Ісхак[30][2][10]Сінанеддін Джаліс[30][2][10][comm. 2]Абдуррахім[2]Махмуд[30][2][10]Сінанеддін Хизир[30][2][comm. 1][comm. 2] (вм. не раніше 1334[45])
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Мюізюддін Ібрагім[2][10]Хусамюддін або Музафферюддін Мустафа[30][10]Хизир[comm. 1][3]Зекерія[3]Хавва Хатт[3]Мубарізеддін Мехмед[30][10]
(вм. не раніше 1377[45])		Даді[24][15][21][10]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Музарефюддін Хюсамюддін Ільяс[30][10] (вм. до 1375[7])Мюізюддін Ібрагім[2][10]Дочка[10],
дружина Хамзи,
бея Антальї[15]		Осман[30][2][10]
(ум. 1426[45])		Алі[30][10]
 
 
 
 
Кемаледдін Хюсеїн[30][2][10]Мустафа[15] (?)
 
 
Мустафа[30][4][10]
Хамідіди, гілка в Егрідірі
Гілка в Аланії, Теке
  1. ↑ а б в Історики не досягли згоди з приводу того, чи йдеться про один, два або три різні Хамідіди з ім'ям Хизир. Найпоширеніша версія, що їх було двоє — син Юнуса і син Ісхака[46].
  2. ↑ а б Швидше за все, Джаліс та Хизир — це одна особа.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Uzunçarşılı, 1969, с. 39.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Uzunçarşılı.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан Kofoğlu, 2018.
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би Kofoğlu, 1997.
  5. ↑ а б в Turgut, 2016, с. 405.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Bosworth, 2014.
  7. ↑ а б в г д е ж Üçok, 1955, с. 75.
  8. ↑ а б Kofoğlu, 2019.
  9. ↑ Uzunçarşılı, 1933, с. 95.
  10. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав Uzunçarşılı, 1969.
  11. ↑ а б в г д Kofoğlu, 1995.
  12. ↑ Kayhan, 2018.
  13. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 30.
  14. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 29.
  15. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Kofoğlu, 2011.
  16. ↑ а б в г Kofoğlu, 2019, с. 30—31.
  17. ↑ а б в г д Üçok, 1955, с. 77.
  18. ↑ а б в Kofoğlu, 2019, с. 34.
  19. ↑ Solak, 2014, с. 68—69.
  20. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 33.
  21. ↑ а б в г Kofoğlu, 2019, с. 35.
  22. ↑ Tekindağ, 1977, с. 64.
  23. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 35—36.
  24. ↑ а б в г Tekindağ, 1977, с. 65.
  25. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 36.
  26. ↑ Леонтий Махера, 1999, с. 70—71.
  27. ↑ Hill, 2010, с. 322.
  28. ↑ Леонтий Махера, 1999, с. 72.
  29. ↑ а б Hill, 2010, с. 323.
  30. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю Planhol, 1997.
  31. ↑ Hill, 2010, с. 389.
  32. ↑ Bustron, 1884, с. 296.
  33. ↑ d'Amadi, 1893, с. 441.
  34. ↑ Strambaldi, 1893, с. 148—149.
  35. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 39.
  36. ↑ Emecen, 2009.
  37. ↑ Üçok, 1955, с. 79.
  38. ↑ Kofoğlu, 2019, с. 41.
  39. ↑ Нешри, 1984, с. 136.
  40. ↑ а б Cezar, Sertoğlu, 2010, с. 24.
  41. ↑ Emecen, Tanman, 2009.
  42. ↑ Жуков, 1988, с. 124.
  43. ↑ Eryavuz, 1994.
  44. ↑ Еремеев, Мейер, 1992, с. 90—91.
  45. ↑ а б в г Uzunçarşılı, 1933.
  46. ↑ Coşan, 1981, с. 104—110.

Джерела[ред. | ред. код]

  • (фр.) Strambaldi D. Chronique de Chypre / publ. R. Mas Latrie [Collection de documents inédits sur l’histoire de France. Histoire politique]. — Paris, 1893.
  • (фр.) d'Amadi. Chronique de Chypre / publ. R. Mas Latrie [Collection de documents inédits sur l’histoire de France. Histoire politique]. — Paris, 1893.
  • (фр.) Bustron Florio. Chronique de l'Île de Chypre. Publiée par René de Mas Latrie / René Marie Louis Mas Latrie. — [Paris Impr. national], 1884. — 550 с.

Література[ред. | ред. код]

  • (рос.) Еремеев Д. Е., Мейер М. С. История Турции в средние века и новое время. — М. : Изд-во Московского университета, 1992. — 246 с. — ISBN 5211022017.
  • (рос.) Жуков К. А. Эгейские эмираты в XIV-XV вв. — Изд-во «Наука», Главная редакция восточной литературы, 1988. — 191 с.
  • (англ.) Bosworth C. E. 118. The Hamid oghullari and the Tekke oghullari // New Islamic Dynasties. — Edinburgh University Press, 2014. — ISBN 978-0-7486-9648-2.
  • (тур.) Cezar M., Sertoğlu M. Mufassal Osmanlı tarihi: resimli-haritalı. — Türk Tarih Kurumu, 2010. — Vol. 1. — 3668 p. — ISBN 9789751623225.
  • (тур.) Coşan E. XV. Asır Türk Yazarlarından Muslihu'd-din, Hamid-Oğulları ve Hızır Bey // Vakıflar Dergisi. — 1981. — Вип. 13. — С. 101—112.
  • (тур.) Emecen F., Tanman M.B. Saruhanoğulları // Islam Ansiklopedisi. — 2009. — Т. 36. — С. 170—174.
  • (англ.) Emecen F. Anatolian emirates // Encyclopedia of the Ottoman Empire / Ágoston G., Bruce A. M.. — 2009. — P. 40—42. — ISSN 0-8160-6259-5.
  • (тур.) Eryavuz S. Dündar Bey Medresesi // Islam Ansiklopedisi. — 1994. — Т. 10. — С. 21—22.
  • (англ.) Hill George. A History of Cyprus. — Cambridge University Press, 2010. — Vol. 2. — 556 с. — ISBN 978-1-108-02063-3.
  • (тур.) Kayhan H. Hamidoğulları Beyliği Ekonomisi // Uluslararası Orta Anadolu ve Akdeniz Beylikleri Tarihi, Kültürü ve Medeniyeti Sempozyumu - V. — 2018. — С. 50.
  • (тур.) Kofoğlu S. Hamidoğulları Beyliği. — Siyer Basim Yayin Dagitim San. Ve Tic. Ltd. Sti, 2018. — Vol. 11: Anadolu Beylikleri. — P. 227—242. — (İslam Tarihi ve Medeniyeti) — ISBN 978-605-7558-41-1.
  • Kofoğlu S. Hamidoğulları // Islam Ansiklopedisi. — 1997. — Т. 15. — С. 307—309.
  • (тур.) Kofoğlu S. Tekeoğulları // Islam Ansiklopedisi. — 2011. — Т. 40. — С. 348—350.
  • (англ.) Kofoğlu S. Principality of Tekeoğulları // Selçuklu Medeniyeti Araştırmaları Dergisi. — 2019. — Т. 4. — С. 27—48.
  • (тур.) Kofoğlu S. Feleküddin Dündar Bey // Islam Ansiklopedisi. — 1995. — Т. 12. — С. 307—309.
  • (англ.) Planhol X. de. Ḥamīd, or Ḥamīd Og̲h̲ullari̊ / In Houtsma, Martijn Theodoor. — Leiden : BRILL, 1997. — Vol. 9. — P. 132—133. — (E.J. Brill's first encyclopaedia of Islam, 1913–1936)
  • (тур.) Solak K. Moğol Sülemiş ve Timurtaş İsyanları Karşısında Anadolu'da Türkmenlerin Tutumu // Cappadocıa Journal Of Hıstory And Socıal Scıences, Kapadokya Tarih ve Sosyal Bilimler Dergisi. — 2014. — Т. 3. — С. 61—74.
  • (тур.) Tekindağ Ş. Teke-Eli ve Teke-Oğulları // Tarih Enstitüsü Dergisi. — 1977. — Вип. 7—8. — С. 55—94.
  • (тур.) Turgut V. Hamidoğulları ve Tekeoğulları'nın Menşei ve Vakıflarına. Dair // Journal of Turkish Studies. — 2016. — Т. 46. — С. 403—432.
  • (тур.) Üçok Bahriye. Hamitoğulları Beyliği // Ankara Üniversitesi İlahiyat Fakültesi Dergisi. — 1955. — Т. 4, вип. 1—2. — С. 73—80.
  • (тур.) Uzunçarşılı İ. H. Hamid oğulları // Anadolu beylikleri ve Akkoyunlu, Karakoyunlu devletleri. — Türk Tarih Kurumu Basımevi, 1969. — P. 62—69.
  • (тур.) Uzunçarşılı İ. H.[tr]. Hamid oğulları Beyliği // Osmanlı Tarihi. — Ankara : Türk Tarih Kurumu. — P. 49—54, cild 1. — ISBN 9756945125.
  • (тур.) Uzunçarşılı İ. H.[tr]. Teke Oğulları. — Türk Tarih, Arkeologya ve Etnografya Dergisi. — Ankara, 1933.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хамідогуллари&oldid=41499501