Шарль Леконт де Ліль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Шарль Марі Рене Леконт де Ліль
Charles Marie René Leconte de Lisle
Young Leconte de Lisle.jpg
Шарль Леконт де Ліль в молоді роки
При народженні: Charles Marie René Leconte de Lisle
Дата народження: 22 жовтня 1818(1818-10-22)
Місце народження: Сен-Поль, о. Реюньйон
Дата смерті: 17 липня 1894(1894-07-17) (75 років)
Місце смерті: Вуазен, Лувесьєнн, департамент Івелін
Громадянство: Франція Франція
Мова творів: французька мова
Рід діяльності: поет
Напрямок: парнаська школа
Жанр: сонет

Шарль Марі Рене Леконт де Ліль (фр. Charles Marie René Leconte de Lisle , 22 жовтня 1818 — 17 липня 1894) — французький і реюньйонський поет, голова парнаської школи.

Біографія[ред.ред. код]

Син французького фельдшера, який емігрував після Реставрації, та креолки. Навчався в Бретані, працював у суді на Реюньйоні. Учасник революції 1848 року, був ініціатором закону про скасування рабства в колоніях.

У 1886 році, за рекомендацією, висловленою в заповіті Віктора Гюго, Леконт де Ліль був прийнятий у Французьку Академію на місце Гюго.

Творчість[ред.ред. код]

Творчість Леконта де Ліля представлена трьома прижиттєвими поетичними збірками: «Античні вірші» (фр. Poèmes antiques , 1852), «Варварські вірші» (фр. Poèmes barbares , 1862), «Трагічні вірші» (фр. Poèmes tragiques , 1886), а також перекладами античних авторів і вийшли посмертно збіркою «Останні вірші» (фр. Derniers poèmes , 1895).

Вибір певних тем і їхня розробка пов'язують його з романтизмом, особливо опис дикої природи (кольори, екзотика, тварини), сюжети з історичною і міфологічною основою. Розвиваючи традиції «мистецтва для мистецтва», закладені Теофілем Готьє та Теодором де Банвілем, поет пориває з романтичним рухом і відстоює нову доктрину, що стала зразком для парнасців. Ця доктрина спирається на такі тези: поезія повинна бути безособовою (поет не повинен оспівувати власне «я»); поет повинен доводити форму до досконалості, а не розраховувати на саме лише натхнення; поет має прагнути до краси, що найяскравіше втілилася в культурі Давньої Греції (а також Індії та інших країн); саме наука, керована розумом, а зовсім не почуття має стати безмежнім полем для поетичного вираження; поет не повинен втручатися в сучасне життя.

Українські переклади[ред.ред. код]

За свідченням Михайла Москаленка першим українським перекладачем Леконта де Ліля був М. Школиченко, який в 1893 році опублікував у львівській «Правді» свій переклад вірша «Південь».

Леконта де Ліля українською перекладали також Павло Грабовський, Василь Щурат, Дмитро Паламарчук. Особливо вартіснім був перекладацький внесок українських «неокласиків»: переклади Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена.

У 1956 році Михайло Орест опублікував окрему збірку перекладів Леконта де Ліля, до якої увійшли 52 переклади (Мюнхен, 1956)[1].

Дмитро Павличко в своїй антології «Світовий сонет» (Київ, 1983) помістив також переклади з Леконта де Ліля.

Леконт де Ліль і українські неокласики[ред.ред. код]

Українські неокласики не лише перекладали Леконта де Ліля, але розглядали його творчість, як естетичний зразок європейської поезії, вартий наслідування чи радше «адаптації» на українському ґрунті. Не випадково у сонеті «Pro Domo» Микола Зеров так сформулював своє поетичне кредо:

« Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідн'е сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я. („Pro Domo”)
 »

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Marius-Ary Leblond, Leconte de Lisle, essai sur le génie créole, Mercure de France, 1906
  • Fernand Calmettes, Un demi-siècle littéraire, Leconte de Lisle et ses amis, Plon, s.d. Текст в електронній бібліотеці Gallica
  • Edmond Estève, Leconte de Lisle, l'homme et l'œuvre, Boivin & Cie. Текст в електронній бібліотеці Gallica
  • Jean-Paul Sartre, L'Idiot de la famille. Gustave Flaubert de 1821 à 1857, Gallimard, 1972, éd. revue et complétée 1988, tome 3, livre I. La névrose objective, 5. Névrose et prophétie, p. 338—440.
  • Jean Mistler, Sous la Coupole, Bernard Grasset, 1981. У розділі, присвяченому Леконту де Лілю, наведено промову, проголошену 23 вересня 1977року року у Французькій національній бібліотеці.
  • Henri Cornu, Charles Marie Leconte de Lisle. Bourbon et Marie-Élixène, Azalées Éditions & Musée de Villèle, 1995, ISBN 2-908127-39-3.
  • Christophe Carrère, Leconte de Lisle ou la passion du beau, Fayard, 2009. ISBN 978-2-213-63451-7.

Посилання[ред.ред. код]