Авторитет (влада)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Верховний суд Сполучених Штатів є найвищим судовим органом у Сполучених Штатах Америки.

Під владою зазвичай розуміють законну владу особи або групи осіб над іншими людьми.[1] У громадянській державі влада здійснюється законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади.[2] Термін «авторитет» має багато нюансів і відмінностей у різних наукових галузях, від соціології до політології.

У здійсненні управління терміни авторитет і влада є неточними синонімами. Термін авторитет визначає політичну легітимність, яка надає і виправдовує право правителя здійснювати владу уряду; а термін влада визначає здатність досягати поставленої мети шляхом підпорядкування або слухняності; отже, авторитет — це право приймати рішення та легітимність ухвалювати такі законні рішення та наказувати їх виконання.[3]

Історія[ред. | ред. код]

Стародавні уявлення авторитету беруть свій початок у Римі, а пізніше — з католицької (томістичної) думки та інших традиційних уявлень. У більш сучаснному розумінні форми влади включають перехідну владу (проявлену, наприклад, у Камбоджі),[4] державну владу у формі народовладдя, а також, у більш адміністративних термінах, бюрократичні або управлінські методи. З точки зору бюрократичного управління, одним із обмежень урядових агентів виконавчої влади, як зазначив Джордж А. Краузе, є те, що вони не є настільки близькими до народної волі, як обрані представники.[5] Претензії на владу можуть поширюватися на національний або індивідуальний суверенітет, який в широкому або умовному сенсі розуміється як претензія на політичну владу, яка є легітимною.[6]

Історичні приклади застосування авторитету в політичному плані включає формування міста-держави Женева, а експериментальні трактати, що стосуються теми влади по відношенню до освіти, включають Еміль, або Про освіту Жан-Жака Руссо. За визначенням Девіда Лейтіна, авторитет є ключовим поняттям, яке слід з'ясувати у визначенні діапазону та ролі політичної теорії, науки та досліджень.[7] Актуальність обґрунтованого розуміння влади включає в себе базову основу та формування політичних, цивільних та церковних інституцій чи представників. Однак останніми роками авторитет у політичному контексті був підданий сумніву чи оскаржений.

Політична філософія[ред. | ред. код]

У дискусію про політичну владу зробили декілька внесків. Серед інших, Ганна Арендт, Карл Йоахім Фрідріх, Томас Гоббс, Александр Кожев і Карл Шмітт створили деякі з найвпливовіших текстів.

У європейській політичній філософії юрисдикція політичної влади, розташування суверенітету, балансування понять свободи та влади[8], а ще вимоги політичних зобов'язань були основними питаннями з часів Платона і Аристотеля до сьогодення. Більшість демократичних суспільств беруть участь у постійних дискусіях щодо легітимних меж здійснення державної влади. У Сполучених Штатах, наприклад, переважає переконання, що політична система, встановлена батьками-засновниками, повинна надавати населенню стільки свободи, наскільки це є розумним; уряд повинен відповідно обмежити свої повноваження, що називається обмежений уряд.

Політичний анархізм — це філософія, яка повністю заперечує легітимність політичної влади та прихильність до будь-якої форми суверенного правління чи автономії національної держави.[2] Аргументи на користь політичної анархії наводить Майкл Хьюмер у своїй праці «Проблема політичної влади». При цьому, одним з головних аргументів на користь легітимності держави є певна форма теорії суспільного договору, розроблена Томасом Гоббсом у його книзі « Левіафан» 1668 року або Жан-Жаком Руссо в його політичних працях про суспільний договір.

Соціологія[ред. | ред. код]

З моменту виникнення соціальних наук авторитет став предметом дослідження в різних емпіричних середовищах: сім'я (батьківський авторитет), малі групи (неформальний авторитет лідерства), проміжні організації, такі як школа, церква, армія, промисловість і бюрократія (організаційно- бюрократичний авторитет), а також загальносуспільні або інклюзивні організації, починаючи від найпримітивнішого племінного суспільства і закінчуючи сучасною національною державою та проміжними організаціями (політичний авторитет).

Визначення авторитету в сучасному суспільствознавстві залишається предметом дискусії. Макс Вебер у своєму есе " Політика як покликання " (1919) розділив легітимну владу на три типи. Інші, як Говард Блум, проводять паралель між авторитетом і повагою/шануванням предків.[9]

Сполучене Королівство та королівства Співдружності[ред. | ред. код]

Політичний авторитет в британському контексті можна простежити до Якова VI та I Шотландського, який написав два політичні трактати під назвою «Базилікон Дорон» та"Істинний закон вільних монархій": або «Відповідний і взаємний обов'язок між вільними королем і його природними підданими», які відстоювали дозвіл правити на основі концепції божественного права королів, теологічної концепції, яка має основу в багатьох релігіях, але в даному випадку в християнстві, виводячи це право з апостольської спадкоємності.

Суверенні королі та королеви у Сполученому Королівстві та королівствах Співдружності вважаються основою судової, законодавчої та виконавчої влади.

Сполучені Штати[ред. | ред. код]

Розуміння політичної влади та здійснення політичних повноважень в американському контексті сягає своїм корінням праць батьків-засновників, зокрема аргументів, викладених в федералістичних працях Джеймсом Медісоном, Олександром Гамільтоном і першим головним суддею Сполучених Штатів Джоном Джеем, а пізніше промови 16-го президента США Авраама Лінкольна. «Наш уряд спирається на громадську думку», — сказав Лінкольн у 1856 році[10] У своїй промові 1854 року в Пеорії, штат Іллінойс, Лінкольн відстоював тезу, що «кожна людина повинна робити саме так, як їй заманеться, з усім, що є виключно її власністю», — принцип, який «лежить в основі почуття справедливості.»[10] Це почуття особистої власності та управління було невід'ємною частиною практики самоврядування республіканської нації та її народу, як це бачив Лінкольн. Це було тому, що, як також заявив Лінкольн, «жодна людина не є достатньо хорошою, щоб керувати іншою людиною без її згоди.»[10]

Президент США покликаний звітувати перед законодавчим органом за діяльність всього уряду, в тому числі регуляторних органів. Президент впливає на призначення, бюджетний процес і має право та повноваження переглядати регуляторні правила в кожному конкретному випадку. З часів адміністрації Рейгана президенту надавався аналіз витрат і вигод від регулювання.[11]Для створення регуляторного органу потрібен Акт Конгресу, який визначає його юрисдикцію, відповідні повноваження та делеговані повноваження. Регуляторні органи можуть бути кваліфіковані як незалежні агентства або органи виконавчої влади, вибір яких є причиною боротьби між Конгресом і президентом, а також з американськими судами. Роль останніх обмежена повноваженнями органів влади регулювати майнові права без дотримання належної правової процедури, яку суди забов'язані застосовувати в обов'язковому порядку.[11]

Список літератури[ред. | ред. код]

  1. ↑ Bealey, Frank (1999). The Blackwell Dictionary of Political Science: A User's Guide to Its Terms. Wiley. с. 22–23. ISBN 0-631-20694-9.
  2. ↑ а б The New Fontana Dictionary of Modern Thought Third Edition, Allan Bullock and Stephen Trombley, Eds. p. 115.
  3. ↑ The New Fontana Dictionary of Modern Thought Third Edition, Allan Bullock and Stephen Trombley, Eds. pp. 677—678.
  4. ↑ Widyono, Benny (Oct 2014). United Nations Transitional Authority in Cambodia (UNTAC).
  5. ↑ Krause, George A. (2010). Durant, Robert F. (ред.). Legislative Delegation of Authority to Bureaucratic Agencies. The Oxford Handbook of American Bureaucracy. New York: Oxford University Press. с. 524.
  6. ↑ Glanville, Luke (2016). Bellamy, Alex J. (ред.). Sovereignty. The Oxford Handbook of the Responsibility to Protect. New York: Oxford University Press. с. 153.
  7. ↑ Laitin, David (1998). Toward a Political Science Discipline: Authority Patterns Revisited. Comparative Political Studies. 31 (4): 423—443. doi:10.1177/0010414098031004002.
  8. ↑ Cristi, Renato (2005). Hegel on Freedom and Authority. Cardiff, Wales: University of Wales Press.
  9. ↑ Bloom, Howard (2010). The Genius of the Beast: a radical re-vision of capitalism. Amherst, New York: Prometheus Books. с. 186. ISBN 978-1-59102-754-6. To validate an argument, we refer back to our ancestors – or to someone who, while still alive, has already garnered the sort of authority only ancestors normally have.
  10. ↑ а б в Guelzo, Allen C. (2012). Lincoln Speeches. New York: Penguin Books.
  11. ↑ а б John Ferejohn (2004). The Authority of Regulation and the Control of Regulators (англ.). Cairn.info. с. 35—37. ISBN 9782724686463. OCLC 7292576035. Архів оригіналу за 3 жовтня 2020. {{cite book}}: Проігноровано |journal= (довідка)

Подальше читання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Авторитет_(влада)&oldid=42339307