Перейти до вмісту

Карл Шмітт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Карл Шмітт
нім. Carl Schmitt[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдонімиJohannes Negelinus[2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився11 липня 1888(1888-07-11)[4][5][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Плеттенберг, Прусське королівство, Німецька імперія[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер7 квітня 1985(1985-04-07)[4][5][…] (96 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Плеттенберг, ФРН[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняПлеттенберг Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце проживанняПлеттенберг
Країна Німеччина Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьправник, геополітик, політик Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materМюнхенський університет Людвіга-Максиміліана[1]
Університет Фрідріха-Вільгельма[d][1]
Страсбурзький університет[d] (1910)[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьpolitical theologyd і конституційне право Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладМюнхенський технічний університет[1]
Боннський університет[1]
Кельнський університет[1]
Грайфсвальдський університет[1]
Університет Фрідріха-Вільгельма[d][1]
Handelshochschule Berlind[1]
Страсбурзький університет[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий ступіньдоктор права[d][1] і доктор габілітований[1]
Науковий керівникФріц ван Калкер
Відомі учніВальтер Беньямін, Лео Штраус, Юрген Хабермас, Фрідріх Гаєк, Жак Дерріда, Ханна Арендт, Джорджо Агамбен, Антоніо Негрі, Славой Жижек
ПартіяНаціонал-соціалістична робітнича партія Німеччини[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ВійнаПерша світова війна Редагувати інформацію у Вікіданих
Брати, сестриAuguste Schmittd Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зПавла Доротіч, Душка Тодоровіч
Дітидочка Аніма
CMNS: Карл Шмітт у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Carl Schmitt (1904)

Карл Шмітт (нім. Carl Schmitt)[7] (11 липня 1888, Плеттенберг – 7 квітня 1985, там само) — німецький юрист — дослідник державного (конституційного) права, філософ і політичний теоретик, політичний філософ, чільний представник Консервативної революції. Завдяки численним роботам щодо політичної влади і примусу був одним із найяскравіших у теорії права і політології І-ї пол. ХХ ст. Водночас і однією з найбільш суперечливих фігур того часу як «Коронований юрист Третього рейху»[8] з неоднозначною репутацією після 1945 року, коли його роботи тривалий час не були в науковому обігу. Праці Шмітта вплинули на розвиток теорії політики, права, європейської філософії (особливо ультраправої і неоконсервативної в Західній Європі і Росії) XX—XXI століть.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походження та освіта

[ред. | ред. код]

Карл Шмітт народився в 1888 році у крихітному містечку Плеттенберг на заході Німеччини. Його сім'я була католицькою, дрібнобуржуазною, але поважною. Батько Шмітта завідував церковною касою, так що йому була звична та інтимно близька не лише догматична і культова, а й повсякденна, рутинна сторона католицизму, яка завжди залишалась найважливішою частиною його життєвого шляху.

У 1907 році він, бідний, провінційний і скромний, приїжджає в Берлін вивчати юриспруденцію. Навіть через багато років, у глибокій старості, Шмітт, згадуючи про роки навчання у Берліні, казав, що відчував себе чужаком у цьому протестантському місті, з його «помилковим блиском» і тягою до модерну. Можливо, саме тому після двох семестрів у Берліні він продовжив навчання у Страсбурзі та Мюнхені.

Навряд чи його можна назвати чиїмось учнем — якщо розуміти під учнівством щось більше, ніж відвідини лекцій і проходження іспитів. У нього не залишилося добрих спогадів про університетських професорів, зате до кінця днів він зберігав добрі стосунки зі своїм старшим другом, поетом Теодором Дойблером (1876—1934), з яким познайомився у 1912 році. Тяга до богеми, до мистецької еліти була помітна у Шмітта з юнацьких років. Дойблер — лише одне з багатьох знайомств тих років, але саме воно переросло у справжню дружбу.

Честолюбний молодий юрист, націлений на професійну кар’єру, потребував постійних впливових покровителів і джерела доходів. Він виконував рутинну юридичну роботу в конторі — і водночас міг разом із Дойблером вирушити у чотиритижневу мандрівку, відтворюючи улюблений німецький романтичний образ дружніх пригод, відроджений у цей час німецьким молодіжним рухом, у якому відчувався сильний вплив католицизму.

Перша світова війна та перший шлюб

[ред. | ред. код]

Перша світова війна стала найважливішою подією в житті людей його покоління. Шмітт не належав до тих чутливих натур, які були вражені її жахами. Вступивши до армії добровольцем, він потрапив у штаб-квартиру: спочатку до резервної частини, потім був прикомандирований до ставки заступника командувача першого армійського корпусу в Мюнхені. Незрозуміла історія з травмою спини — чи то в результаті падіння з коня, чи стара хвороба — призвела до того, що Шмітт залишився всі роки війни у Мюнхені, просувався по службі (працював в армійській цензурі), отримав нагороду та зав’язав знайомства серед військових.

У 1915 році Шмітт одружився з Павлою (фон) Доротич. І дворянський титул, і навіть сербське походження дружини викликали сумнів. Дуже скоро з’ясувалося, що шлюб цей невдалий: подружжя жило порізно, у різних містах. До початку 1920-х років Шмітт підписував свої твори подвійним ім’ям: Шмітт-Доротич. Коли він нарешті мав намір розірвати цей шлюб, католицьке духовенство не дало на це згоди. Щонайменше дві спроби домогтися позитивного рішення у вищих церковних інстанціях були безуспішними. Проте у 1926 році він одружився вдруге, опинившись на довгі роки поза церквою. Лише у 1946 році, в таборі для інтернованих у Берліні, він знову прислуговував під час меси.

Початок академічної кар’єри

[ред. | ред. код]

У 1919 році Шмітт познайомився з Максом Вебером, відвідував його семінари та знамениту доповідь «Наука як покликання і професія». Він увійшов до вузького кола близьких до Вебера людей, але справжнього зближення не відбулося.

Того ж року Шмітт почав викладати у Вищій торговій школі в Мюнхені. Це був початок найбільш плідного періоду його наукової діяльності: у світ виходить «Політичний романтизм». У 1921 році з’являється «Диктатура» — робота, що визначила подальший розвиток його ідей. Шмітт досліджував проблему надзвичайного стану, суверенного рішення та хиткості парламентської демократії.

Католицька і консервативна орієнтація Шмітта тоді була безсумнівна, він не ставав прихильником радикальних партій. Його критика лібералізму поєднувалася з визнанням цінності права держави.

Роки визнання (1920-ті)

[ред. | ред. код]

У середині 1920-х Шмітт був зразковим німецьким професором: працездатним, педантичним, невтомним у полеміці.

Він пише «Політичну теологію» (1922), «Римський католицизм і політичну форму» (1923), «Духовно-історичний стан сучасного парламентаризму» (1923), «Поняття політичного» (1927), «Вчення про конституцію» (1928), «Гарант конституції» (1930), «Легітимність і легальність» (1932) — праці, що визначили його репутацію у Європі.

Професорські посади: 1921 — Грайфсвальд, 1922–1928 — Бонн, 1928–1933 — Берлін, у 1933 — Кельн, згодом знову Берлін. У цей час він стає одним з найвідоміших європейських юристів.

Його дружба з Ернстом Юнгером і урядовцем Йоганнесом Попіцем тривала роками. Попіц, однак, не вважав його серйозним політиком, радше експертом і публіцистом.

Націонал-соціалізм і НСДАП

[ред. | ред. код]

На початку 1933 року Шмітт опинився поза активною політикою, але вже після виборів і прийняття Закону про надзвичайні повноваження він долучився до розробки законодавства.

У липні 1933 року він став прусським державним радником, у жовтні отримав кафедру в Берлінському університеті. Він вступив до НСДАП 1 травня 1933 року.

Шмітт активно брав участь у нацистській юридичній політиці, був автором статті «Фюрер захищає право», керівником секції викладачів права, головним редактором журналу «Німецьке право». У жовтні 1936 року він відкривав антиєврейський конгрес «Єврейство в науці про право» з відверто антисемітськими тезами.

Конфлікт з СС та роки Третього рейху

[ред. | ред. код]

Успішна кар’єра Шмітта тривала до 1936 року, коли проти нього виступили конкуренти та діячі СС. Йому пригадали католицизм, зв’язки з Партією Центру, підтримку Веймарської конституції.

Від можливої репресії його врятував Герінг, який втрутився у кампанію проти нього. Шмітт був відсторонений від керівних посад, але залишився професором у Берліні.

У цей час він пише «Левіафана» (1938) та «Земля і море» (1942), приділяє увагу міжнародному праву.

Життя після війни

[ред. | ред. код]

1945 рік він зустрів як академічний вчений. Після війни був заарештований, провів сім місяців у таборі для «важливих осіб», потім пройшов допити на Нюрнберзькому процесі, де виступав як свідок. Його вина мала лише моральний, а не юридичний характер, тому його звільнили.

У 1947 році Шмітт повернувся до рідного Плеттенберга без засобів до існування. У 1950 році його дружина померла, залишилася донька Аніма.

Він намагався емігрувати до Латинської Америки, але безуспішно. Лише згодом знову почав публікуватися, встановлювати контакти з молодими науковцями. Академічний остракізм тривав, однак його праці поступово відновлювали вплив.

Він прожив ще дуже довго, переживши дружину, доньку й більшість друзів, окрім Ернста Юнгера.

До його ювілеїв виходили збірники, у 90-річчя — спеціальний номер «Європейського журналу з соціальних наук». Бібліографія його робіт, укладена П. Томіссеном, розрослася до величезних масштабів.

У пізні роки він багато подорожував, перевидавав ранні роботи, знову здобув міжнародне визнання. Багаторазово повертався до подій 1930-х, виправдовувався, але — подібно до Гайдеґґера — так і не розкаявся.

Науковий доробок

[ред. | ред. код]

Конституціоналізм

[ред. | ред. код]

Карл Шмітт був першим, хто започаткував правничу дискусію про конституційну норму та конституційну реальність. Він показував, що парламентаризм нездатний функціонувати в умовах масової демократії, що він втратив «своє підґрунтя і свій сенс». Його ідеї поширювалися далеко за межі юридичних кіл завдяки популярній брошурі, в якій він відкрито обстоював намір «викрити останнє зерно інституції сучасного парламентаризму».

Студії Шмітта радше нагадували політичну соціологію чи політичну історію ідей, аніж юриспруденцію. Дієвість і водночас ризик його методу полягав у надзвичайно гострому дослідженні сучасної конституційної ситуації в Німеччині і її невідповідність ідеалу цієї інституції. Він порівнював ідеал парламентаризму, який розвивали теоретики лібералізму XIX ст., особливо французькі конституціоналісти, із фактичною ситуацією Веймарської республіки.

Беззаперечно, Шмітт зробив внесок у науку, залучивши до царини публічного права новий суттєвий компонент — соціологічний підхід та історію ідей. Проте вирішальним для політичного впливу Шмітта та його численних прибічників залишається те, що вони ніколи навіть не намагалися перевірити, чи не були ці політичні та суспільні зміни адаптацією політичних інституцій, розроблених лібералізмом, до нових реальних відносин[9].

У своїй конституційній теорії 1928 року Шмітт розділив веймарську конституцію на громадянсько-державну та політичну частину. У тексті 1932 р. він вже довів це розрізнення до розподілу на дві несумісні частини. Спираючись на дослідження конституційних реалій, він вважав громадянсько-державну частину конституції історично застарілою і стверджував, що німецька конституційність може бути врятована лише через корекцію другої основної частини конституції відповідно до нових політичних та соціальних відносин. Ця друга частина конституції поряд із основними правами включала також і настанови щодо шкільної системи, церкви, економіки тощо. Її він критикував за те, що вона являла собою не однозначні рішення, а «докучливі компромісні формулювання».

Полеміка Шмітта з панівним позитивістським підходом у статті «Законність і легітимність» (1932) спрямовувалася проти саморуйнівного уявлення про демократію, за яким, відповідно до статті 76 конституції Веймарської республіки, суттєві елементи конституції можуть бути легітимно ліквідовані. З цього погляду його вчення зробило великий крок уперед порівняно зі старою школою. Він прийшов до розуміння того, що конституція у своїх основних цінностях не може змінюватися за довільною схемою, вигідною тимчасовій більшості, а має бути захищена самою ж конституцією від можливих зазіхань більшості — неважливо, звичайної чи кваліфікованої[10].

Вплив

[ред. | ред. код]

Через праці Вальтера Беньяміна, Джорджо Агамбена, Ендрю Арато, Шанталь Муфф та інших авторів, Шмітт став поширеною точкою відліку в сучасних текстах інтелектуальної лівиці так само, як і правиці.[11] Ці дискусії стосуються не лише інтерпретації власних позицій Шмітта, а й питань, актуальних для сучасної політики: ідеї про те, що закони держави не можуть суворо обмежувати дії її суверена, проблеми «стану винятку» (пізніше розгорнутого Аґамбеном).[12]

Твердження Шмітта, що політичні концепти є «секуляризованими теологічними поняттями», також останнім часом вважають важливим для тих, хто цікавиться сучасною політичною теологією. Наприклад, німецько-єврейський філософ Якоб Таубес широко звертався до Шмітта у своєму дослідженні святого Павла The Political Theology of Paul (Stanford Univ. Press, 2004). Однак розуміння політичної теології в Таубеса істотно відрізняється від шміттівського і наголошує на політичному аспекті теологічних тверджень, а не на релігійному походженні політичних тверджень.[джерело?]

Шмітта характеризують як «класика політичної думки» Герфрід Мюнклер, водночас у тій самій статті Мюнклер пише про його повоєнні тексти як відбиття «озлобленої, заздрісної, подекуди зловмисної людини» («verbitterten, eifersüchtigen, gelegentlich bösartigen Mann»). Вальдемар Ґуріан назвав Шмітта «коронним юристом Третього Райху» («Kronjurist des Dritten Reiches»).[13]

За словами історика Ренато Крісті, під час написання Конституції Чилі 1980 року співробітник Піночета Хайме Ґусман спирався на використане Шміттом поняття pouvoir constituant (а також надихався ідеями ринкового суспільства Фрідріха Гаєка). Таким чином Ґусман нібито створив рамку для диктаторської держави, поєднаної з економічною системою вільного ринку.[14]

Антипарламентарна політична теорія Шмітта знову привернула увагу як історичне джерело з безпосередньою сучасною релевантністю під час виборчих циклів і каденції президента США Дональда Трампа.[15][16][17][18]

Право надзвичайних повноважень

[ред. | ред. код]

Доктрина Шмітта про «стан винятку» пережила відродження у ХХІ столітті. Сформульована за 10 років до нацистського перевороту 1933 року в Німеччині, вона стверджувала, що терміновість виправдовує таке:[19]

  1. Спеціальні виконавчі повноваження
  2. Призупинення верховенства права
  3. Дерогацію (обмеження дії) правових і конституційних прав

Доктрина Шмітта допомогла прокласти шлях до приходу Гітлера до влади, забезпечивши теоретичну юридичну основу нацистського режиму.[19]

Китай

[ред. | ред. код]

Дехто стверджує, що у ХХІ столітті, особливо відтоді як Сі Цзіньпін став генеральним секретарем КПК у 2012 році, Шмітт став важливим впливом на китайську політичну теорію.[20][21][22] Провідні китайські «шміттіанці» включають теолога Лю Сяофена, дослідника державної політики Ван Шаоґуана,[23] а також теоретика права й урядового радника Цзян Шиґуна.[24] Ідеї Шмітта виявилися популярними та корисними інструментами для обґрунтування легітимності влади Комуністичної партії Китаю.[21][25]

Початкова важлива хвиля рецепції Шмітта в Китаї стартувала з праць Лю наприкінці 1990-х.[26] У контексті перехідного періоду Шмітта використовували і ліберальні, і націоналістичні, і консервативні інтелектуали для пошуку відповідей на сучасні питання. У ХХІ столітті більшість із них і далі переймає проблема державної влади і того, наскільки сильна держава потрібна для модернізації Китаю. Дехто розглядає праці Шмітта як зброю проти лібералізму.[27] Інші вважають, що його теорії корисні для розвитку Китаю.[23]

Існує й критична рецепція його використання в китайському контексті.[28][29][27] Ці розбіжності поєднуються з різними тлумаченнями зв’язку Шмітта з фашизмом. Хоча одні вчені вважають його послідовним прихильником фашизму, інші, як-от Лю Сяофен, розглядають його підтримку нацистського режиму лише як інструментальну і намагаються відокремити праці від їхнього історичного контексту.[26] На їхню думку, справжня мета Шмітта — прокласти інший і унікальний шлях модернізації Німеччини — саме це робить його цікавим для Китаю. Загалом китайська рецепція є амбівалентною: доволі різноманітною та динамічною, але також високою мірою ідеологізованою.[23][30] Інші дослідники ставляться обачно до аргументів Шмітта на користь державної влади: враховуючи небезпеку тоталітаризму, вони водночас припускають, що державна влада потрібна для нинішнього переходу, а «догматична віра» у лібералізм є непридатною для Китаю.[29] Наголошуючи на небезпеці соціального хаосу, багато хто з них — попри відмінності — погоджується зі Шміттом щодо необхідності сильної держави.[23]

Інші країни

[ред. | ред. код]

Зокрема, його праці вважають такими, що вплинули на неоконсерватизм у Сполучених Штатах.[31] Найпомітніше — на юридичні висновки Альберто Ґонсалеса, Джона Ю та ін., які, посилаючись на теорію унітарної виконавчої влади, виправдовували суперечливі з погляду права рішення адміністрації Буша під час «війни з тероризмом» (зокрема, запровадження статусу «незаконного комбатанта», що нібито усуває захист Женевських конвенцій,[32] тортури в Абу-Грейбі, програму АНБ електронного стеження та різні надмірності Патріотичного акту) — що перегукується з його працями.[31] Професор Девід Любен зазначає, що американська правова база Lexis.com містила п’ять згадок про Шмітта в період між 1980 і 1990 роками, 114 — між 1990 і 2000, та 420 — між 2000 і 2010, майже вдвічі більше в останні п’ять років 2000-х, ніж у перші п’ять.[33]

Кілька дослідників відзначали вплив Карла Шмітта на Владіміра Путіна та Росію, зокрема у захисті неліберних норм і здійсненні влади, наприклад, у суперечках з Україною.[34][35][36][37][38] Тімоті Снайдер стверджував, що праці Шмітта суттєво вплинули на євразійську філософію в Росії, запропонувавши альтернативу ліберальному порядку.[39] Номма Зарубіна, яку ФБР [40] звинуватило у таємній співпраці зі Федеральною службою безпеки (ФСБ), сказала в інтерв’ю, що її назвали «Номма» на честь шміттівської праці The Nomos of the Earth («Номос Землі»).[41]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р https://academic.oup.com/edited-volume/28020/chapter/211813247
  2. ↑ Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ https://www.degruyter.com/document/doi/10.1515/9783050077956-002/html
  4. ↑ а б в г Deutsche Nationalbibliothek Record #11860922X, Record #1243991933 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  5. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. ↑ а б SNAC — 2010.
  7. ↑ Bernd Rüthers: Besprechung von Carl Schmitt — Die Militärzeit.
  8. ↑ Frye, Charles E. Carl Schmitt's Concept of the Political. — Cambridge University Press// The Journal of Politics, 1966, Vol. 28, № 4 (Nov.) — Pp. 818—830. Архів оригіналу за 22 грудня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  9. ↑ Курт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — с.77
  10. ↑ Курт Зонтгаймер. Як нацизм прийшов до влади / Пер. з нім. — К.: Дух і Літера, 2009. — С. 78
  11. ↑ See for example Lebovic, Nitzan (2008), "The Jerusalem School: The Theo-Political Hour", New German Critique (103), 97–120.
  12. ↑ Amine Benabdallah (Червень 2007). Ine réception de Carl Schmitt dans l'extrême-gauche: La théologie politique de Giorgio Agamben (фр.). Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 14 квітня 2015.
  13. ↑ Herfried Münkler, Erkenntnis wächst an den Rändern – Der Denker Carl Schmitt beschäftigt auch 20 Jahre nach seinem Tod Rechte wie Linke, in Die Welt [Архівовано 18 січня 2012 у Wayback Machine.], 7 April 2005
  14. ↑ El pensamiento político de Jaime Guzmán (вид. 2nd). LOM Ediciones. Архів оригіналу за 14 липня 2014. Процитовано 10 липня 2014.
  15. ↑ Szalai, Jennifer (13 липня 2024). The Nazi Jurist Who Haunts Our Broken Politics. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 26 січня 2025.
  16. ↑ Sheurman, William (2019). Donald Trump Meets Carl Schmitt. Philosophy and Social Criticism. 45 (9): 116—132. doi:10.1177/0191453719872285. S2CID 210538644.
  17. ↑ Adams, Roberta A. (2024). Trumpism, Carl Schmitt, and the Threat of Anti-Liberalism in the United States: The Political Thought of Donald Trump and Trumpism. Roberta Adams. Lanham, Maryland: Lexington Books. ISBN 978-1-6669-5225-4. OCLC 1478244845.
  18. ↑ Mohamed, Feisal G. (2018), Torres, Angel Jaramillo; Sable, Marc Benjamin (ред.), 'I Alone Can Solve': Carl Schmitt on Sovereignty and Nationhood Under Trump, Trump and Political Philosophy: Leadership, Statesmanship, and Tyranny, Cham, Switzerland: Palgrave Macmillan, с. 293—309, doi:10.1007/978-3-319-74445-2_17, ISBN 978-3-319-74445-2, OCLC 1110613443, S2CID 158793211{{citation}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром work з ISBN (посилання)
  19. ↑ а б Head, Michael. Emergency Powers in Theory and Practice: The Long Shadow Carl Schmitt. Ashgate. с. 14.
  20. ↑ Marchal, Kai, ред. (22 лютого 2017). Carl Schmitt and Leo Strauss in the Chinese-Speaking World: Reorienting the Political. Lanham, MD: Lexington Books. ISBN 978-1498536264. OCLC 963359976.
  21. ↑ а б Che, Chang (1 грудня 2020). The Nazi Inspiring China's Communists. The Atlantic. Архів оригіналу за 1 грудня 2020. Процитовано 1 грудня 2020.
  22. ↑ Buckley, Chris (2 серпня 2020). 'Clean Up This Mess': The Chinese Thinkers Behind Xi's Hard Line. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 1 грудня 2020.
  23. ↑ а б в г Sapio, Flora (7 жовтня 2015). Carl Schmitt in China. The China Story. Архів оригіналу за 29 липня 2019. Процитовано 29 липня 2019.
  24. ↑ Xu, Jilin (2018) [2004–2015]. Rethinking China's Rise: A Liberal Critique. Переклад: Ownby, David. Cambridge: Cambridge University Press. с. 27. ISBN 978-1108470759.
  25. ↑ Libin, Xie; Patapan, Haig (21 травня 2020). Schmitt Fever: The use and abuse of Carl Schmitt in contemporary China. International Journal of Constitutional Law (англ.). 18 (1): 130—146. doi:10.1093/icon/moaa015. hdl:10072/396618. ISSN 1474-2640.
  26. ↑ а б Liu, Xiaofeng (1998). Carl Schmitt and the Predicament of Liberal Constitutionalism. Twenty-First Century. 47.
  27. ↑ а б Guo, Jian (2006). For the Sake of Fighting the Common Enemy: Schmitt and his Allies. Twenty-First Century. 94.
  28. ↑ Xu, Ben (2006). China Has No Need of Such 'Politics' and 'Decisionism': The Cult of Carl Schmitt and Nationalism. Twenty-First Century. 94.
  29. ↑ а б Gao, Quanxi (2006). The Issues of Carl Schmitt in the Context of the Chinese Society. Twenty-First Century. 95.
  30. ↑ Qi, Zheng (2012). Carl Schmitt in China. Telos. 2012 (160): 29—52. doi:10.3817/0912160029. S2CID 219190612.
  31. ↑ а б Legal justification
  32. ↑ War crimes warning
  33. ↑ David Luban, "Carl Schmitt and the Critique of Lawfare", Georgetown Public Law and Legal Theory Research Paper No. 11-33 [Архівовано 1 травня 2011 у Wayback Machine.], s. 10
  34. ↑ David Lewis on Carl Schmitt and Russian conservatism. illiberalism.org. Архів оригіналу за 12 лютого 2022. Процитовано 12 лютого 2022.
  35. ↑ Auer, Stefan (Вересень 2015). Carl Schmitt in the Kremlin: the Ukraine crisis and the return of geopolitics. International Affairs. 91 (5): 953—968. doi:10.1111/1468-2346.12392.
  36. ↑ "Vital Questions on the Ukraine Crisis" [Архівовано 27 березня 2022 у Wayback Machine.] by Vladimir Milov and Michael Benhamou, Wilfried Martens Centre for European Studies, 23 February 2022
  37. ↑ "A Schmittian reading of Russian thinking" [Архівовано 19 березня 2022 у Wayback Machine.] by Ендрю Вілсон, UCL European Institute, 28 February 2022
  38. ↑ Piccoli, Erik (23 січня 2024). Carl Schmitt and the Putin Regime. Illiberalism Studies Program.
  39. ↑ Snyder, Timothy (20 березня 2014). Fascism, Russia, and Ukraine. The New York Review of Books. 61 (5). Архів оригіналу за 27 січня 2016. Процитовано 5 вересня 2014.
  40. ↑ Rohrlich, Justin (4 грудня 2024). Accused Russian operative says she has always been 'honest' to the FBI except for the two times she wasn't. The Independent. London. Архів оригіналу за 10 грудня 2024. Процитовано 10 грудня 2024.
  41. ↑ Венедиктов, Алексей (4 грудня 2024). Интервью с Номмой Зарубиной, обвинённой в США в сотрудничестве с российскими спецслужбами. ECHO. Berlin. Архів оригіналу за 10 грудня 2024. Процитовано 10 грудня 2024.

Твори

[ред. | ред. код]
  • Über Schuld und Schuldarten. Eine terminologische Untersuchung. 1910.
  • Gesetz und Urteil. Eine Untersuchung zum Problem der Rechtspraxis. 1912.
  • Schattenrisse. (In Zusammenarbeit mit Dr. Fritz Eisler veröffentlicht unter dem gemeinsamen Pseudonym Johannes Mox Doctor Negelinus) 1913.
  • Der Wert des Staates und die Bedeutung des Einzelnen. 1914.
  • Theodor Däublers ‚Nordlicht‘: Drei Studien über die Elemente, den Geist und die Aktualität des Werkes. 1916.
  • Die Buribunken. in: Summa 1/1917/18, 89 ff.
  • Politische Romantik. 1919. (Digitalisat)
  • Die Diktatur. Von den Anfängen des modernen Souveränitätsgedankens bis zum proletarischen Klassenkampf. 1921.
  • Politische Theologie. Vier Kapitel zur Lehre von der Souveränität. 1922.
  • Die geistesgeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus. 1923.
  • Römischer Katholizismus und politische Form. 1923.
  • Die Rheinlande als Objekt internationaler Politik. 1925.
  • Die Kernfrage des Völkerbundes. 1926.
  • Der Begriff des Politischen. In: Archiv für Sozialwissenschaften und Sozialpolitik. Bd. 58 (1927), S. 1 bis 33.
  • Volksentscheid und Volksbegehren. Ein Beitrag zur Auslegung der Weimarer Verfassung und zur Lehre von der unmittelbaren Demokratie. 1927.
  • Verfassungslehre. 1928.
  • Hugo Preuß. Sein Staatsbegriff und seine Stellung in der dt. Rechtslehre. 1930
  • Der Völkerbund und das politische Problem der Friedenssicherung. 1930, 2. erw. Aufl., 1934.
  • Der Hüter der Verfassung. 1931 (Erweiterung eines Aufsatzes von 1929).
  • Der Begriff des Politischen. 1932 (Erweiterung des Aufsatzes von 1927).
  • Legalität und Legitimität. 1932.
  • Staat, Bewegung, Volk. Die Dreigliederung der politischen Einheit. 1933.
  • Das Reichsstatthaltergesetz. 1933.
  • Staatsgefüge und Zusammenbruch des Zweiten Reiches. Der Sieg des Bürgers über den Soldaten. 1934.
  • Über die drei Arten des rechtswissenschaftlichen Denkens. 1934.
  • Der Leviathan in der Staatslehre des Thomas Hobbes. 1938.
  • Die Wendung zum diskriminierenden Kriegsbegriff. 1938.
  • Völkerrechtliche Großraumordnung und Interventionsverbot für raumfremde Mächte. Ein Beitrag zum Reichsbegriff im Völkerrecht. 1939.
  • Positionen und Begriffe im Kampf mit Weimar — Genf — Versailles 1923—1939. 1940 (Aufsatzsammlung).
  • Land und Meer. Eine weltgeschichtliche Betrachtung. 1942.
  • Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum. 1950.
  • Donoso Cortes in gesamteuropäischer Interpretation. 1950.
  • Ex captivitate salus. Erinnerungen der Zeit 1945/47. 1950.
  • Die Lage der europäischen Rechtswissenschaft. 1950.
  • Gespräch über die Macht und den Zugang zum Machthaber. 1954.
  • Hamlet oder Hekuba. Der Einbruch der Zeit in das Spiel. 1956.
  • Verfassungsrechtliche Aufsätze aus den Jahren 1924—1954. 1958 (Aufsatzsammlung).
  • Theorie des Partisanen. Zwischenbemerkung zum Begriff des Politischen. 1963.
  • Politische Theologie II. Die Legende von der Erledigung jeder Politischen Theologie. 1970.
  • Das internationalrechtliche Verbrechen des Angriffskrieges. Postum herausgegeben von Helmut Quaritsch, 1993.
  • Staat — Großraum — Nomos. Postum herausgegeben von Günter Maschke, 1995.
  • Frieden oder Pazifismus? Postum herausgegeben von Günter Maschke, 2005.
Переклади російською
Переклади польською
Англійською
  • Бібліографія всіх перекладів праць Шмітта наведена тут.
  • The Concept of the Political. George D. Schwab, trans. (University of Chicago Press, 1996; Expanded edition 2006, with an Introduction by Tracy B. Strong). Original publication: 1927, 2nd edn. 1932.
  • Constitutional Theory. Jeffrey Seitzer, trans. (Duke University Press, 2007). Original publication: 1928.
  • The Crisis of Parliamentary Democracy. Ellen Kennedy, trans. (MIT Press, 1988). Original publication: 1923, 2nd edn. 1926.
  • Four Articles, 1931—1938. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1999). Originally published as part of Positionen und Begriffe im Kampf mit Weimar — Genf — Versailles, 1923—1939 (1940).
  • Hamlet Or Hecuba: The Intrusion of the Time Into the Play. [Архівовано 9 листопада 2015 у Wayback Machine.] David Pan and Jennifer R. Rust, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2009). Originally published 1956.
  • The Idea of Representation: A Discussion. E. M. Codd, trans. (Plutarch Press, 1988), reprint of The Necessity of Politics (1931). Original publication: 1923.
  • Land and Sea. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1997). Original publication: 1954.
  • Legality and Legitimacy. Jeffrey Seitzer, trans. (Duke University Press, 2004). Original publication: 1932.
  • The Leviathan in the State Theory of Thomas Hobbes: Meaning and Failure of a Political Symbol. George D. Schwab & Erna Hilfstein, trans. (Greenwood Press, 1996). Original publication: 1938.
  • The Nomos of the Earth in the International Law of the Jus Publicum Europaeum. G.L. Ulmen, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2003). Original publication: 1950.
  • On the Three Types of Juristic Thought. Joseph Bendersky, trans. (Praegar, 2004). Original publication: 1934.
  • Political Romanticism. Guy Oakes, trans. (MIT Press, 1986). Original publication: 1919, 2nd edn. 1925.
  • Political Theology: Four Chapters on the Concept of Sovereignty. George D. Schwab, trans. (MIT Press, 1985 / University of Chicago Press; University of Chicago edition, 2004 with an Introduction by Tracy B. Strong. Original publication: 1922, 2nd edn. 1934.
  • Roman Catholicism and Political Form. G. L. Ulmen, trans. (Greenwood Press, 1996). Original publication: 1923.
  • State, Movement, People (includes The Question of Legality). Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 2001). Original publication: Staat, Bewegung, Volk (1933); Das Problem der Legalität (1950).
  • Theory of the Partisan. G. L. Ulmen, trans. (Telos Press [Архівовано 12 червня 2019 у Wayback Machine.], 2007). Original publication: 1963; 2nd ed. 1975.
  • The Tyranny of Values. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 1996). Original publication: 1979.
  • War/Non-War: A Dilemma. Simona Draghici, trans. (Plutarch Press, 2004). Original publication: 1937.

Література

[ред. | ред. код]

gorie politiche del diritto. Carl Schmitt e le aporie del moderno, Bonanno, Acireale-Roma 2007.

  • Giuseppe Duso (a cura di), La politica oltre lo Stato: Carl Schmitt, con saggi di Pierangelo Schiera, Mario Tronti, Gianfranco Miglio, Giuseppe Duso, Giacomo Marramao, Adone Brandalise, Alessandro Biral, Carlo Galli, Giuseppe Zaccaria, Massimo Montanari, Arsenale, Venezia 1981.
  • Carlo Galli (1996). il Mulino (ред.). Genealogia della politica. Carl Schmitt e la crisi del pensiero politico moderno. ISBN 88-15-04761-1. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |città= (можливо, |location=?) (довідка)
  • Carlo Galli (2008). il Mulino (ред.). Lo sguardo di Giano. Saggi su Carl Schmitt. ISBN 978-88-15-12223-0. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |città= (можливо, |location=?) (довідка)
  • Hasso Hofmann, Legittimità contro legalità. La filosofia politica di Carl Schmitt, Edizioni Scientifiche Italiane , 1999
  • Luigi Iannone, Junger e Schmitt. Dialogo sulla modernità, Armando editore, Roma 2009.
  • Gennaro Malgieri, Su Schmitt, Settimo Sigillo, Roma, 1988
  • Heinrich Meier, Carl Schmitt e Leo Strauss. Per una critica della Teologia politica, Cantagalli, Siena 2011. Con il saggio di Leo Strauss su Il concetto di politico e le sue lettere a Carl Schmitt del 1932—1933.
  • Michele Nicoletti, Trascendenza e potere. La teologia politica di Carl Schmitt, Morcelliana, Brescia 2002.
  • Pier Paolo Portinaro, La crisi dello jus publicum europaeum. Saggio su Carl Schmitt, Edizioni di Comunità, Milano 1982.
  • Geminello Preterossi, Carl Schmitt e la tradizione moderna, Laterza, Bari 1996.
  • Roberto Racinaro, Tradizione e modernità nel pensiero politico di Carl Schmitt, Roma-Napoli, 1987.
  • David Ragazzoni, 'Carl Schmitt e Hans Kelsen: il problema della rappresentanza', in «Rivista di filosofia», CIV, 1 (aprile 2013), pp. 51-76;
  • David Ragazzoni, 'Stato, 'politico' e destino della modernità. Per gli ottant'anni di «Der Begriff des Politischen»', in «La Cultura», LI, 2 (agosto 2013), pp. 283—306;
  • Marcello Staglieno, Spengler, Thomas Mann, Carl Schmitt, in «Estetica», 1991.
  • Jacob Taubes, In divergente accordo. Scritti su Carl Schmitt, a cura di E. Stimilli, Quodlibet, Macerata 1996.
  • Stefano Zecchi (a cura di, Sul Destino con inediti e saggi di Franco Volpi, D. Felken, G. Moretti, Giovanni Gurisatti, Il Mulino, Bologna 1991.
  • Musolino Vincenzo, Eccezione e Trascendenza. La Teologia Politica di Carl Schmitt, Disoblio editore, Bagnara, 2015

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Карл Шмітт
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Карл_Шмітт&oldid=46696404