Ганна Арендт

Ганна Арендт
англ. Hannah Arendt
Західна філософія
Народження	14 жовтня 1906(1906-10-14)[…] Ганновер, Королівство Пруссія
Смерть	4 грудня 1975(1975-12-04)[…] (69 років) Верхній Вестсайд, Нью-Йорк[…] гострий інфаркт міокарда
Поховання	Bard College Cemeteryd
Громадянство (підданство)	Німеччина  США
Проживання	Ганновер Нью-Йорк
Знання мов	німецька і англійська
Ім'я при народженні	нім. Johanna Arendt
Діяльність	історик, письменниця, політолог, есеїстка, викладачка університету, соціолог, авторка, політична теоретикиня
Викладала	Принстонський університет, Північно-Західний університет, Весліанський університет, Університет Каліфорнії (Берклі), Чиказький університет, Єльський університет, Колумбійський університет, The New Yorker і Бруклінський коледжd
Член	Американська академія мистецтв та літератури, Німецька академія мови і поезії і Американська академія мистецтв і наук
Науковий ступінь	докторський ступінь (1928)
Школа / Традиція	Феноменологія
Основні інтереси	Політика, Метафізика, Епістемологія, Давньогрецька філософія, Технологія, Онтологія, Філософія історії
Вплинула	Габермас, Беньямін, Мерло-Понті, Юлія Кристева
Alma mater	Гейдельберзький університет Рупрехта-Карла, Університет Фрайбурга і Марбурзький університет
Літературний напрям	політична філософія і Феноменологія
Зазнала впливу	Едмунд Гуссерль, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Едмунд Берк, Гілберт Кіт Честертон, Шарль Луї де Монтеск'є, Алексіс де Токвіль, Вальтер Беньямін, Ганс Йонас, Ісус Христос, Дунс Скот, Нікколо Мак'явеллі, Платон, Карл Маркс, Сократ, Франц Кафка, Аврелій Августин, Карл Шмітт, Павло, Іммануїл Кант, Арістотель і Серен К'єркегор
Вчителі	Мартін Гайдеґґер і Карл Ясперс
Визначний твір	Витоки тоталітаризмуd, Становище людиниd, Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалиміd і Про революціюd
Історичний період	Філософія 20 століття
Конфесія	юдаїзм
У шлюбі з	Ґюнтер Андерс і Heinrich Blücherd
Автограф
Нагороди	Грант Ґуґґенгайма Emerson-Thoreau Medald (1969) премія Зигмунда Фрейда за наукову прозу (1967) почесний доктор Принстонського університетуd Член Американської академії мистецтв і наукd
Ганна Арендт у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Ганна Арендт (нім. Hannah Arendt) (14 жовтня 1906, Німеччина — 4 грудня 1975) — відома американська політологиня-теоретикиня. Її книги і статті про тоталітаризм та епістемологію мали значний вплив на політичну теорію. Арендт вважають однією з найважливіших мислительок двадцятого століття. Її роботи стосуються природи влади та суб'єктів політики, безпосередньої демократії, авторитету та тоталітаризму. Премію Ганни Арендт назвали на її честь.

Арендт народилася в Ганновері (Німеччина), але зростала здебільшого в Кеніґсберзі, в середовищі секулярних євреїв-торговців. Її батьки дотримувались передових політичних поглядів і були прихильниками соціал-демократів. Батько помер, коли їй було сім років, тому Ганну виховували мати і дідусь. Закінчивши середню школу, вона вступила до Марбурзького університету. Там її наставником був Мартін Гайдеґґер, з яким в неї був короткий роман і який мав тривалий вплив на її мислення. Вона отримала ступінь доктора філософії 1929 року в Гайдельберзькому університеті під керівництвом Карла Ясперса.

1929 року Ганна Арендт вийшла заміж за Гюнтера Штерна. Незабаром відчула на собі посилення антисемітизму в нацистській Німеччині 1930-х років. 1933 року до влади прийшов Адольф Гітлер. Тоді ж у Берліні Гестапо затримало і ненадовго ув'язнило Арендт, коли вона досліджувала антисемітську пропаганду для Сіоністської федерації Німеччини. Після звільнення вона втекла з Німеччини. Жила в Чехословаччині та Швейцарії, а потім оселилася в Парижі. Там працювала в Молодіжній Алії, допомагаючи молодим євреям емігрувати до Палестини. 1937 року Арендт розлучилась зі Штерном, а 1940-го вийшла заміж за Гайнріха Блюхера. Та коли 1940 року Німеччина напала на Францію, французи затримали її як іноземку, незважаючи на те, що її позбавили німецького громадянства ще 1937 року. Вона втекла, і 1941 року вирушила до Сполучених Штатів через Португалію. Вона оселилася в Нью-Йорку, що на все життя став її основним місцем проживання. Стала письменницею та редакторкою, а також працювала у Єврейській культурній реконструкції. 1950 року отримала американське громадянство. 1951 року опублікувала працю «Витоки тоталітаризму», завдяки якій прославилась. Потім створила ще низку основоположних робіт, серед яких: «Становище людини» 1958 року, «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» та «Про революцію» 1963 року. Викладала у багатьох американських університетах, відмовляючись від призначення на штатну посаду. Померла раптово, від серцевого нападу, 1975 року, у віці 69 років. І залишила свою останню роботу «Життя розуму» незавершеною.

Її роботи охоплюють широкий спектр тем, але її найкраще знають ті, хто вивчають природу влади та зла, а також політику, пряму демократію, авторитет та тоталітаризм. Серед широкої громадськості її найкраще пам'ятають за суперечку щодо суду над Адольфом Айхманом, її спробою пояснити, як звичайні люди стають акторами в тоталітарних системах, що вважали його виправданням, і за фразу «банальність зла». В її честь названо низку установ та журнал, присвячений її мисленню, присуджується Премія Ганни Арендт за політичне мислення. А також друкують марки з її зображенням, називають вулиці і школи на її честь.

Ранні роки та освіта (1906—1929)

Батьки

Марта Кон бл. 1899

Пауль Арендт бл. 1900

Ганна Арендт, уроджена Йоганна Кон Арендт, народилася 1906 року в Ліндені (тепер частина Ганновера) в освіченій родині секулярних німецьких євреїв. Її родина — купці російського походження з Кеніґсберґа , столиці Східної Пруссії. Бабуся і дідусь Арендт були членами тамтешньої громади реформістського юдаїзму. Ганнин дід по батькові, Макс Арендт (1843—1913), відомий бізнесмен, місцевий політик, один з лідерів єврейської громади Кеніґсберґа і член Центральної організації для німецьких громадян єврейської віри (нім. Centralverein). Як і інші члени Centralverein, він передусім вважав себе німцем і не схвалював діяльності сіоністів, таких як молодий Курт Блюменфельд (1884—1963), що був частим гостем їхнього дому і згодом став одним із наставників Ганни. Діти Макса Арендта: Пауль Арендт (1873—1913) - інженер, і Генрієтта Арендт (1874—1922) - поліціянтка, а згодом соціальна працівниця.

Ганна була єдиною дитиною Пауля та Марти (уродженої Кон) Арендт (1874—1948). Її батьки одружилися 11 квітня 1902 року, доньку назвали на честь бабусі по батьківській лінії. Кони приїхали в Кеніґсберґ з сусідньої російської території (нині Литва) в 1852 році, як біженці від антисемітизму, і заробляли на прожиття імпортом чаю, підприємство J.N. Cohn & Company стало одним із найбільших у місті. Арендти приїхали до Німеччини з Росії на століття раніше. Батьки Ганни були краще освіченими і мали політично лівіші погляди, ніж її бабусі та дідусі, обидвоє були членами соціал-демократичної партії Німеччини, а не німецької демократичної партії, яку підтримувала більшість їхніх сучасників. Пауль Арендт здобув освіту в Альбертіні (Кеніґсберзький університет), і хоча працював інженером, він пишався своєю любов'ю до класики. Він зібрав велику бібліотеку, в яку занурилася Ганна. Марта Кон, музикантка, навчалася три роки в Парижі.

Перші чотири роки шлюбу Арендти жили у Берліні, де підтримували соціалістичний журнал Sozialistische Monatshefte. На момент народження Ганни, Пауль Арендт працював в електротехнічній фірмі в Ліндені, і вони жили в каркасному будинку на ринковій площі (нім. Marktplatz) . 1909 року сім'я Арендт повернулася до Кеніґсберґа через погіршення здоров'я Пауля. Батько Ганни тривалий час хворів на сифіліс, і 1911 року його довелося покласти в психіатричну лікарню Кеніґсберґа. Потім, ще довго Ганні доводилось щорічно здавати аналізи на реакцію Вассермана щодо вродженого сифілісу. Пауль Арендт помер 30 жовтня 1913 року, коли Ганні було сім років, і вона залишилась тільки з матір'ю. Хоча батьки Ганни були нерелігійними, вони з радістю дозволили Максу Арендту брати Ганну до реформаторської синагоги. В колі її родини було багато інтелектуалів та людей інтелігентної праці. Це було соціальне коло високих стандартів та ідеалів. Як вона пригадувала:

Моє раннє інтелектуальне становлення відбувалося в атмосфері, де ніхто не приділяв великої уваги питанням моралі; нас виховували з припущенням: моральна поведінка - це природно (нім. Das Moralische versteht sich von selbst).

Родина Арендтів

Ганна Арендт зі своїм дідусем, Максом, 1907 рік

Ганна зі своєю матір'ю, 1912 рік

Ганна зі своєю матір'ю, 1914 рік

Ганна - школярка, 1920 рік

Цей час був особливо сприятливим періодом для єврейської громади в Кеніґсберзі, важливому центрі Гаскали (просвітництва). Сім'я Арендт ретельно асимілювалась («германізувалась») і вона згодом пригадувала: «У нас, німецьких переселенців, слово „асиміляція“ набуло „глибокого“ філософського значення. Навряд чи можна зрозуміти, як серйозно ми ставились до неї». Незважаючи на ці умови, єврейському населенню бракувало прав повного громадянства, і хоча антисемітизм не був публічним, та все ж існував. Арендт визначила свою єврейську ідентичність негативно після того, як зіткнулася з явним антисемітизмом в дорослому віці. Вона почала сильно ототожнювати себе з Рахель Фарнхаґен (1771—1833), прусською світською левицею, що відчайдушно хотіла асимілюватись в німецьку культуру, і яку не приймали лише тому, що вона народилася єврейкою. Пізніше Арендт сказала про Фарнхаґен, що вона «моя найближча подруга, яка, на жаль, померла вже сто років тому». Згодом Ганна напише книгу про Фарнхаґен.

Родина Беервальд-Арендт

Мартін Беервальд, Ганна та її мати, 1923 рік

Ева та Клара Беервальд та Ганна, 1922 рік

В останні два роки Першої світової війни мати Ганни організувала соціал-демократичні дискусійні групи і стала послідовницею Рози Люксембург (1871–1919) у той час, коли по всій Німеччині спалахнули соціалістичні повстання. Праці Люксембург пізніше вплинуть на політичне мислення Ганни.  

Закінчивши школу в 1924 році, Ганна вступила до Університету Марбурґа, де провела рік вивчаючи філософію з Мартіном Гайдеґґером, з яким в неї був короткий роман. Після цього року Арендт навчалась семестр в Університеті Фрайбурга, де відвідувала лекції Едмунда Хазерла. 1929 року отримала ступінь доктора філософії в Гайдельберзькому університеті, де під керівництвом Карла Ясперса захистила докторську дисертацію «Поняття любові в Авґустина. Спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation).

Освіта

Вища освіта (1922–1929)

Альма-матер

Гумбольдтський університет Берліна

Марбурзький університет

Університет Фрайбурга

Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла

Hannah 1924

Берлін (1922–1924)

1922 року п'ятнадцятирічну Арендт виключили з Луїз-Шулє за те, що вона бойкотувала вчителя, який її образив. Натомість, мати влаштувала їй поїздку до Берліна, до друзів сім'ї, що були соціал-демократами. У Берліні вона жила в студентській резиденції і була вільною слухачкою у Берлінському університеті (1922–1923). Вона сама обрала курси, зокрема класичні дисципліни і християнську теологію, що викладав Романо Ґвардіні. Це дало їй змогу успішно скласти вступний іспит (Абітур) до Марбурзького університету, де 1922 року Мартіна Гайдеґґера призначили професором. Для іспиту її мати найняла приватного репетитора, і тітка Фріда Арендт, вчителька, також допомагала їй, а чоловік Фріди Ернст Арон надав їй фінансову допомогу для навчання в університеті.

Марбурґ (1924–1926)

У Берліні Ґвардіні познайомив її з К'єркегором, і вона вирішила вивчати богослов'я. У Марбурзі (1924–1926) вона вивчала класичні мови, німецьку літературу, протестантську теологію, що викладав Рудольф Бультман та філософію, яку читали Ніколай Гартманн та Гайдеґґер. Арендт приїхала до Марбурґа тієї осені, коли інтелектуальна революція під керівництвом молодого Гайдеґґера була в розпалі, до якого вона ставилась з благоговінням, описуючи його як «таємного царя [що] панував у царині мислення».

Її знайомство з Гайдеґґером означило драматичний відхід від минулого. Він був вродливим, геніальним, романтичним і вчив, що мислення та «буття» - це єдине ціле. Тоді у 17-річної Арендт почались тривалі романтичні стосунки з 35-річним Гайдеґґером, який на той час вже був одруженим і мав двох маленьких синів. Арендт пізніше критикували за їх стосунки, коли Гайдеґґер підтримав нацистську партію після обрання ректором Фрайбургського університету в 1933 році. Попри це, його вплив на мислення Арендт був одним з найглибших, і пізніше він розповість, що у ті часи вона надихала його мислити пристрасно. Вони домовилися тримати подробиці своїх стосунків у таємниці, зберігати свої листи, але нікому їх не показувати. Про ці стосунки не було відомо до 1982 року, коли з'явилася біографія Арендт, яку написала Елізабет Янг-Брюль. До того часу і Арендт і Гайдеґґер померли, хоча дружина Гайдеґґера, Ельфріде (1893-1992), була ще була жива. Однак, про роман не було відомо широкій публіці до того часу, коли 1995 року Ельжбета Еттінгер отримала доступ до запечатаної кореспонденції і опублікувала суперечливу переписку, яку використали противники Арендт, щоб поставити під сумнів її цілісність. Переписку, що спричинилася до скандалу, згодом спростували.

У Марбурзі Арендт жила за адресою Лутерштрассе, 4. Тоді вона дружила з Гансом Йонасом, єдиним одногрупником-євреєм. Іншим студентом Гайдеґґера був друг Йонаса, єврейський філософ Ґюнтер Зігмунд Штерн (1902–1992)Шаблон:Snd (син відомого психолога Людвіга Вільгельма ШтернаШаблон:Snd), який згодом стане її першим чоловіком.Штерн написав докторську дисертацію під керівництвом Едмунда Гуссерля у Фрайбурзі, і тепер під керівництвом Гайдеґґера працював над своєю дисертацією, але в той час Арендт майже не почмічала його через роман з Гайдеґґером.

Тіні (1925)

Влітку 1925 року, перебуваючи вдома в Кеніґсберзі, Арендт написала єдиний автобіографічний твір «Тіні» (нім. Die Schatten), «опис себе» адресований Гайдеґґеру. У цьому есеї, сповненому туги та гайдеґґерівської мови, пишучи абстрактно від третьої особи вона розкриває свою невпевненість, пов’язану з її жіночністю та єврейством. Вона описує стан «відчуження» (нім. Fremdheit) – раптову втрату молодості та невинності – з одного боку та «дивацтво» (нім. Absonderlichkeit) – знаходження визначного в банальному – з іншого. У детальному описі свого дитячого болю та прагнення до захисту вона показує свою вразливість, а також те, як любов до Гайдеґґера звільнила її і знову наповнила світ кольором і таємницею. Свої стосунки з Гайдеґґером вона називає «Незмінна відданість єдиному» (нім. Eine starre Hingegebenheit an ein Einziges). В цей період напруженого самоаналізу вона також створила багато поезії, наприклад вірш «Загублена у самопізнанні» (нім. In sich versunken).

Вчителі

Мартін Гайдеггер

Едмунд Гуссерль

Карл Ясперс

Фрайбурґ і Гайдельберґ (1926–1929)

Через рік навчання у Марбурзі, Арендт провела семестр у Фрайбурзі, відвідуючи лекції Гуссерля. 1926 року вона переїхала до Гайдельберзького університету, де 1929 року закінчила дисертацію під керівництвом іншого провідного філософа-екзистенціаліста (революційної на тоді філософії) Карла Ясперса (1883–1969), друга Гайдеґґера. Її дисертація мала назву «Поняття любові в Августина: спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin, трансліт. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation). Підтримуючи з Ясперсом глибокі інтелектуальні стосунки, вона дружила з ним і його дружиною Гертруд Майєр (1879–1974) все життя. У Гайдельберзі до кола її друзів входив Ганс Йонас, що також переїхав з Марбурґа, а також група трьох молодих філософів: Карла Франкенштейна, Еріха Ноймана та Ервіна Льовенсона. Іншими друзями та студентами Ясперса були лінгвісти Бенно фон Візе та Гюго Фрідріх, з якими вона, за пропозицією Ясперса, відвідувала лекції Фрідріха Гундольфа, і які розпалювали її інтерес до німецького романтизму. На лекції вона також познайомилася з Куртом Блюменфельдом, який познайомив її з єврейською політикою. У Гайдельберзі вона жила в старому місті (нім. Altstadt) поблизу замку, за адресою Шльоссберґ, 16. Будинок знесли у 1960-х роках, але на стіні, що вціліла, висить меморіальна табличка (див. Зображення).

Арендт у Гайдельберґу, 1926–1929

Ганна Арендт (2-га справа), Бенно фон Візе (крайній праворуч), Гюго Фрідріх (2-й зліва) і друг у Гайдельберзькому університеті, 1928 рік

Пам'ятна табличка на будівлі, де проживала Арендт у Гайдельберґу

Закінчивши дисертацію, Арендт почала писати роботу для габілітації, спочатку обравши тему німецького романтизму аби почати свою академічну педагогічну кар’єру. Однак, 1929 рік був роком Великої депресії і кінцем золотих років (Goldene Zwanziger) Веймарської республіки, що впродовж наступних чотирьох років ставав дедалі нестабільнішим. Арендт, як єврейка, майже не мала шансів отримати академічне призначення в Німеччині. І все ж, вона закінчила більшу частину роботи, перш ніж її змусили покинути Німеччину.

Кар'єра

Німеччина (1929—1933)

Берлін-Потсдам (1929)

Ґюнтер Штерн та Ганна Арендт, 1929 рік

1929 року в Берліні Ганна вийшла заміж за Ґюнтера Штерна, пізніше відомого як Ґюнтер Андерс, й вже незабаром почала стикатися з посиленням антисемітизму нацистської Німеччини 30-х років. Влітку Ганна Арендт успішно подалась на ґрант до нім. Notgemeinschaft der Deutschen Wissenschaft для підтримки своєї габілітації, що підтримали, зокрема, Гайдеґґер та Ясперс. А тим часом з допомогою Ґюнтера працювала над виправленнями, аби дисертацію опублікували.

Вандерхаре (1929—1931)

Після того, як у Гайдельберґу Гюнтер завершив перший варіант роботи для своєї габілітації, Штерни переїхали до Франкфурту, де Гюнтер сподівався закінчити її. Там Арендт брала участь в інтелектуальному житті університету, відвідуючи лекції Карла Маннгайма і Пауля Тілліха зокрема. Штерни співпрацювали інтелектуально, написали статтю про «Дуїнянські елегії» Рільке (1923) і обидвоє писали рецензії на «Ідеологію і утопію» (1929) Маннгайма. Остання була єдиним внеском Арендт в соціологію. У своєму ставленні і до Маннгайма, і до Рільке Арендт вважала, що любов є трансцендентним принципом:

«Тому що в цьому впорядкованому світі немає справжньої трансцендентності, людина також не може перевищити сам світ, а лише здобути вищий ранг».'

В Рільке вона побачила сучасного секулярного Августина, описуючи «Елегії» як найвищу форму релігійного документа (нім. letzten literarischen Form religiösen Dokumentes). Пізніше вона знайде обмеження трансцендентної любові в поясненні історичних подій, що підштовхнули її до політичної дії. Ще одна тема про Рільке, яку вона розвине, — це відчай не бути почутим. Роздумуючи над першими рядками Рільке, які вона розмістила як епіграму на початку їхнього есе:

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну? Оригінальний текст (нім.) Wer, wenn ich schriee, hörte mich denn aus der Engel Ordnungen?

Арендт і Штерн починають із твердження:

Парадоксальна, неоднозначна та відчайдушна ситуація, з якої можна зрозуміти окремо Дуїнянські Елегії, має дві характеристики: відсутність відлуння та знання марності. Свідома відмова від вимоги бути почутим, відчай від неможливості бути почутим, і нарешті необхідність говорити навіть без відповіді — це справжні причини темряви, брутальності та напруження стилю, в якому поезія вказує на власні можливості та бажання формувати. Оригінальний текст (нім.) Echolosigkeit und das Wissen um die Vergeblichkeit ist die paradoxe, zweideutige und verzweifelte Situation, aus der allein die Duineser Elegien zu verstehen sind. Dieser bewußte Verzicht auf Gehörtwerden, diese Verzweiflung, nicht gehört werden zu können, schließlich der Wortzwang ohne Antwort ist der eigentliche Grund der Dunkelheit, Abruptheit und Überspanntheit des Stiles, in dem die Dichtung ihre eigenen Möglichkeiten und ihren Willen zur Form aufgibt.

Арендт також опублікувала статтю про Августина (354—430) у Frankfurter Zeitung, аби відзначити 1500-ту річницю його смерті. Вона сприймала цю статтю як місток між своїм ставленням до Августина в дисертації та подальшим дослідженням романтизму. Наприкінці 1931 року стало очевидно, що Штерн не отримає посаду, і сім'я повернулася до Берліна.

Повернення до Берліна (1931—1933)

Ганна, 1933 рік

У Берліні подружжя спочатку мешкало в переважно єврейському районі Баварського кварталу (нім. Bayerisches Viertel або «Єврейська Швейцарія») у Шонеберзі. Бертольт Брехт допоміг Штерну отримати посаду штатного письменника у культурному додатку Berliner Börsen-Courier під редакцією Герберта Ігерінга. Там він почав писати, використовуючи криптонім від імені Ґюнтер Андерс, тобто «Ґюнтер Інший». Арендт допомагала Ґюнтеру в його роботі, але тінь Гайдеґґера зависла над їхніми стосунками. Поки Ґюнтер працював над своєю Habilitationsschrift, Арендт покинула початкову тему німецького романтизму дипломної роботи 1930 року, і натомість звернулася до Рахель Фарнхаґен та питання асиміляції. Енн Мендельсон випадково придбала копії листування Фарнхаґен і схвильовано показала їх Арендт, залишивши цю колекцію їй. Трохи пізніше робота Арендт про романтизм привела її до вивчення єврейських салонів, а згодом і до творів Фарнхаґен. В Рахелі вона знайшла риси, що віддзеркалювали її власні, зокрема чутливість та вразливість. Рахель, як і Ганна, знайшла свою долю в своїй єврейськості. Ганна Арендт придумала назву для відкриття Рахель Фарнхаґен про життя зі своєю долею — «свідома парія». Це була особиста риса, яку Арендт упізнала в собі, хоча вона ще довго не використовувала цей термін. Повернувшись до Берліна, Арендт стала активніше займатися політикою і почала вивчати політичну теорію, читати Маркса та Троцького, зав'язуючи контакти в Deutsche Hochschule für Politik. Незважаючи на політичні схильності матері та чоловіка, вона ніколи не бачила себе політичною лівачкою, виправдовуючи власну активність своїм єврейством. Її зростаючий інтерес до єврейської політики та дослідження асиміляції у вивченні Фарнхаґен призвели до того, що вона опублікувала свою першу статтю про юдаїзм «Просвітництво та єврейське питання» (нім. Aufklärung und Judenfrage, 1932). Блюменфельд познайомив її з «єврейським питанням», яке хвилювало його все життя. Тим часом її погляди на німецький романтизм еволюціонували. Вона написала рецензію на «Походження німецького освітнього принципу» (нім. Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips, 1930) Ганса Вайля, де йдеться про появу освітньої еліти (нім. Bildungselite) за часів Рахель Фарнхаґен. У той же час вона почала займатися описом Макса Вебера статусу єврейського народу в межах держави, як людей з парією (нім. pariavolk) у його праці Wirtschaft und Gesellschaft (1922), запозичивши термін Лазара Бернара «свідома парія» (лат. paria conscient), з яким ідентифікувала себе. В обох цих статтях вона просувала погляди Йоганна Гердера. Ще один її інтерес у той час, статус жінок, вилився в огляд 1932 року книги Еліс Рюле-Ґерстель «Сучасні жіночі питання: Психологічний баланс» (нім. Das Frauenproblem in der Gegenwart. Eine psychologische Bilanz). Хоча й не на підтримку жіночого руху, огляд все ж був співчутливий. Принаймні щодо тогочасного статусу жінок, вона скептично ставилася до здатності руху досягти політичних змін. Вона також критично ставилася до руху тому, що це був жіночий рух, замість сприяти чоловікам у політичному русі, абстрактний, замість прагнути до конкретних цілей. Таким чином Ганна вторувала Розі Люксембурґ. Як і Люксембурґ, вона пізніше критикуватиме єврейські рухи з тієї ж причини. Арендт послідовно надавала пріоритет політичним питанням над соціальними.

До 1932 року, зіткнувшись з погіршенням політичної ситуації, Арендт глибоко непокоїли повідомлення про те, що Гайдеґґер виступав на зборах націонал-соціалістів. Вона написала йому, попросивши заперечити те, що його приваблює націонал-соціалізм. Гайдеґґер відповів, що не прагне заперечувати чутки (які були правдивими) і лише запевнив, що його почуття до неї не змінилися. У нацистській Німеччині Арендт, як єврейці, заборонили заробляти на життя і дискримінували, вона звірилась Енн Мендельсон, що, ймовірно, доведеться емігрувати. Ясперс спочатку намагався переконати її вважати себе німкенею, позиція, від якої вона дистанціювалася, підкреслюючи, що є єврейкою і що «для мене Німеччина — це рідна мова, філософія та поезія» (нім. Für mich ist Deutschland die Muttersprache, die Philosophie und die Dichtung), а не ідентичність. Ця позиція спантеличила Ясперса, і він відповів: «Мені дивно що, як єврейка, ти хочеш відрізнятися від німців».

До 1933 року, життя єврейського населення в Німеччині ставало все небезпечнішим. У січні Адольф Гітлер став рейхсканцлером, а наступного місяця підпалили рейхстаг. Це призвело до призупинення громадянських свобод, з нападами на лівих, і, зокрема, членів Комуністичної партії Німеччини. Штерн, який мав комуністичні зв'язки, втік до Парижа, але Арендт залишилась, аби стати активісткою. Знаючи, що в неї мало часу, вона використовувала квартиру на Опіцштрассе, 6 у Берлін-Штеґліц, де вони із Штерном мешкали з 1932 року, як підпільний, проміжний дорогою на вокзал, притулок для втікачів. Тепер табличка на стіні будинку засвідчує її рятувальну операцію (див. зображення).

Меморіальна табличка на Опіцштрассе, 6

Прусська державна бібліотека

Арендт вже позиціонувала себе як критикиня зростаючої нацистської партії, 1932 року опублікувавши «Відродження-Адама-Мюллера?», критику привласнення життя Адама Мюллера для підтримки ідеології правого крила. Початок дії антиєврейських законів та бойкот припали на весну 1933 року. Наштовхнувшись на системний антисемітизм, Арендт прийняла наступний мотив:

«Якщо на когось нападають як на єврея, треба захищатись як єврей. Не як німець, не як громадянин світу, не як захисник Прав людини»

. Тоді Арендт ввела концепцію єврея як парії, яку вона розглядатиме решту життя у своїх єврейських творах. Вона зайняла публічну позицію, опублікувавши частину практично завершеної біографії Рахель Фарнхаґен під назвою «Оригінальна асиміляція: епілог до столітньої річниці Рахель Варнхаген» (нім. Originale Assimilation: Ein Nachwort zu Rahel Varnhagen 100 Todestag) в Kölnische Zeitung 7 березня 1933 року, і трохи пізніше також в Jüdische Rundschau. У статті вона стверджує, що доба асиміляції, що почалася з покоління Фарнхаґен добігла кінця разом з офіційною державною політикою антисемітизму. Вона почала із заяви:

Сьогодні в Німеччині здається, що асиміляція євреїв повинна оголосити про банкрутство. Загальний соціальний антисемітизм та його офіційна легітимація впливають в першу чергу на асимільованих євреїв, які вже не можуть захистити себе хрещенням або підкреслюючи свої відмінності від східного юдаїзму. Оригінальний текст (нім.) Die jüdische Assimilation scheint heute in Deutschland ihren Bankrott anmelden zu müssen. Der allgemein gesellschaftliche und offiziell legitimierte Antisemitismus trifft in erster Linie das assimilierte Judentum, das sich nicht mehr durch Taufe und nicht mehr durch betonte Distanz zum Ostjudentum entlasten kann.

Як єврейка, Арендт прагнула повідомити світові про те, що відбувалося з її народом у 1930—1933 роках. Вона оточила себе активістами-сіоністами, зокрема Куртом Блюменфельдом, Мартіном Бубером та Салманом Шокеном, і почала досліджувати антисемітизм. Арендт отримала доступ до Прусської державної бібліотеки для своєї роботи над Фарнхаґен. Сіоністська Федерація Німеччини (нім. Zionistische Vereinigung für Deutschland) Блюменфельда переконала її використати цей доступ, щоб отримати докази масштабу антисемітизму для запланованого виступу на Конгресі сіоністів у Празі. Це дослідження на той час було незаконним. Її дії призвели до того, що бібліотекар звинуватив її в антидержавній пропаганді, внаслідок чого Гестапо заарештував і Арендт, і її матір. Вони відсиділи вісім днів у в'язниці, але її записи були закодовані, і їх не змогли розшифрувати, а молодий співчутливий офіцер зі затримань звільнив її очікувати суду.

Вигнання: Франція (1933—1941)

Париж (1933—1940)

Рахель Варнгаґен, бл. 1800 року

Після звільнення, зрозумівши небезпеку, в якій вона зараз перебуває, Арендт з матір'ю втекла з Німеччини по встановленому маршруту: вночі через Рудні гори до Чехословаччини і далі до Праги, а потім поїздом до Женеви. У Женеві Ганна прийняла свідоме рішення присвятити себе «єврейській справі». Разом з подругою своєї матері, вона отримала роботу в Єврейському агентстві за Палестину Ліги Націй, де видавала візи і писала промови. Восени з Женеви Арендт поїхала до Парижа, де вони возз'єдналися зі Штерном і приєднались до потоку біженців. Тоді як Арендт виїхала з Німеччини без імміграційних документів, її мати мала проїзні документи і повернулася до Кеніґсберґа та свого чоловіка. У Парижі Ганна подружилася із двоюрідним братом Штерна, марксистським літературознавцем і філософом Вальтером Беньяміном (1892—1940), а також єврейським філософом Реймоном Ароном (1905—1983). Тепер Арендт була емігранткою, вигнанкою, без громадянства, без паперів і залишила позаду Німеччину та німців-фашистів. Її правовий статус був невизначеним, і вона освоювала іноземну мову та культуру, все це впливало на неї психічно та фізично. 1934 року вона почала працювати у просвітницькій програмі Agriculture et Artisanat, яку фінансували сіоністсти: читала лекції і займалась організацією одягу, документів, ліків та освіти для єврейської молоді, яка прагнула емігрувати до Підмандатної Палестини, головно як сільськогосподарські робітники. Спочатку працювала секретаркою, а потім офіс-менеджеркою. Для вдосконалення майстерності вивчала французьку, іврит та ідиш. Таким чином змогла забезпечувати себе та свого чоловіка. 1935 року, коли організація закрилася, завдяки своїй роботі на Блюменфельда та сіоністів у Німеччині, вона отримала контакт з заможною меценаткою баронесою Жермен Еліс де Ротшильд (уродженою Гальфен, 1884—1975), дружиною Едуарда Альфонса Джеймса де Ротшильда, ставши її помічницею. На цій посаді наглядала за внесками баронеси в єврейські благодійні організації через Центральну конситсорію ізраїлітян Франції в Парижі, хоч у неї залишалось мало часу для сім'ї загалом. Ротшильди впродовж століття очолювали центральну Консисторію, але підтримували все, чого не підтримувала Арендт, виступаючи проти імміграції та будь-якого зв'язку з німецьким єврейством . Пізніше 1935 року Арендт приєдналася до Молодіжної алії (Молодіжна імміграція), організації, схожої до Agriculture et Artisanatа, що її заснували в Берліні в день захоплення Гітлером влади. Вона входила до Хадасси. Ці організації врятували від Голокосту багато людей. Там вона врешті стала генеральним секретарем (1935—1939) . Її робота у Молодій Алії також включала пошук їжі, одягу, соціальних працівників та юристів, але, перш за все, залучення коштів. Вона вперше відвідала Палестину 1935 року, супроводжуючи одну з таких груп, і зустрілась зі своїм двоюрідним братом Ернстом Фюрстом. Під час нацистської анексії Австрії та вторгнення у Чехословаччину 1938 року, Париж наповнили біженці, і Ганна стала спеціальною агенткою з порятунку дітей з цих країн. 1938 року Арендт дописала біографію Рахель Фарнхаґен, хоча її не публікували до 1957 року. У квітні 1939 року, після руйнівного погрому, відомого як Кришталева ніч, що відбувся у листопаді 1938 року, Марта Бервальд зрозуміла, що її дочка не повернеться, і вирішила залишити чоловіка та приєднатися до неї у Парижі. Одна пасербиця померла, а інша переїхала до Англії, Мартін Бервальд не поїхав, і вона більше не мала тісних зв'язків з Кеніґсберґом.

Гайнріх Блюхер

1936 року в Парижі Арендт зустріла берлінського поета і філософа-марксиста, самоука Гайнріха Блюхера (1899—1970). Блюхер був спартакістом, а потім членом-засновником КПД, але його вислали через роботу у Фракції за примирення (нім. Versöhnler). Хоча у 1933 році Арендт возз'дналася зі Штерном, їхній шлюб існував лише формально, а самі вони розійшлися в Берліні. Вона виконувала свої соціальні зобов'язання і використовувала ім'я Ганна Штерн, але стосунки фактично закінчилися, коли Штерн, можливо усвідомлюючи небезпеку краще за неї, емігрував до Америки разом з батьками 1936 року. 1937 року Арендт позбавили німецького громадянства і вони зі Штерном розлучилися. Вона почала частіше зустрічатись з Блюхером, і врешті вони стали жити разом. Саме тривалий політичний активізм Блюхера почав наштовхувати думки Арендт у бік політичних дій. Арендт і Блюхер одружилися 16 січня 1940 року, невдовзі після остаточного розлучення обох.

Інтернування і втеча (1940—1941)

Пам'ятна табличка в таборі Гюрс

5 травня 1940 року військовий генерал Парижа, очікуючи вторгнення Німеччини до Франції та Нижніх країн того ж місяця, видав маніфест з наказом усім «ворожим прибульцям» віком між 17 і 55 років, що прибули з Німеччини (переважно євреї), окремо звітувати про інтернування. 15 травня жінок зібрали на Велодромі д'Івер, і матері Ганни Арендт, якій було більше ніж 55 років, дозволили залишитися в Парижі. Арендт описала процес присвоєння статусу біженців як «створення сучасною історією нового типу людей… їхні вороги поміщають їх в концтабори, а їх друзі — в інтернаційні табори». Чоловіків, включаючи Блюхера, відправили до табору Верне на півдні Франції, недалеко від іспанського кордону. Через тиждень Арендт та інших жінок відправили до табору Гюрс, на захід від Гюрсу. Спочатку табір створили для розміщення біженців з Іспанії. 22 червня Франція капітулювала і підписала Комп'єнське перемир'я, розділивши країну. Гюрс знаходився на південній, підконтрольній Віші ділянці. Арендт описує, як «у результаті хаосу нам вдалося дістати папери на звільнення, з якими вдалося залишити табір», що вона й зробила, разом з приблизно 200 із 7 тис. жінок, утримуваних там, десь через чотири тижні. Тоді там не було Руху опору, але їй вдалося пройти пішки і автостопом на північ до Монтобана , поблизу Тулузи, де вона знала, що знайде допомогу.

Монтобан став неофіційною столицею для колишніх затриманих, і подруга Арендт Лотта Семпелл Клемборт перебувала там. Табір Блюхера евакуювали через німецький наступ, і йому вдалося втекти з колони та дістатись до Монтобана, де вони разом переховувались. Незабаром до них приєдналися Енн Мендельсон і мати Арендт. Втекти з Франції було надзвичайно важко без офіційних документів; їхній друг Волтер Бенджамін вбив себе після того, як його затримали, під час спроби втечі до Іспанії. Один з найвідоміших нелегальних маршрутів пролягав з Марселя, де американський журналіст Варіан Фрай працював над тим, щоб зібрати кошти, підробляти папери та давати хабарі чиновникам, зокрема Гайраму Бінгему, американському віце-консулу там.

Фрай та Бінгем забезпечили документи на виїзд та американські візи тисячам біженців, і за допомогою Гюнтера Штерна, Арендт, її чоловікові та матері вдалося забезпечити необхідні дозволи на подорож поїздом у січні 1941 року через Іспанію до Лісабону, Португалія, де вони винайняли квартиру. В травні вони врешті змогли дістатися кораблем до Нью-Йорка. Через кілька місяців по тому операції Фрая припинили, а кордони закрили.

Нью-Йорк (1941—1975)

Друга світова війна (1941—1945)

Прибувши до Нью-Йорка 22 травня 1941 року, вони отримали допомогу від сіоністської організації Америки та місцевого німецького імміграційного населення, зокрема Пауля Тілліха та сусідів з Кеніґсберґа. Вони винайняли кімнату, і Марта Арендт приєдналася до них у червні. Виникла термінова потреба знання англійської мови, і було вирішено, що Ганна Арендт має провести два місяці з американською родиною у Вінчестері, штат Массачусетс, за програмою Самопомочі для біженців у липні. Цей досвід був складним для неї, але допоміг сформулювати її ранню оцінку американського життя, Основна суперечність країни — політична свобода в поєднанні з соціальним рабством (нім. Der Grundwiderspruch des Landes ist politische Freiheit bei gesellschaftlicher Knechtschaft).

Після повернення до Нью-Йорка, Арендт прагнула писати знову і стала активною учасницею німецько-єврейської громади, опублікувавши свою першу статтю «Від справи Дрейфуса до Франції сьогодні» (в перекладі з німецької) в липні 1942 року. Працюючи над цією статтею, вона шукала роботу, і в листопаді 1941 року її найняла нью-йоркська німецько-єврейська газета Ауфбау, і з 1941 до 1945 року вона писала там політичну колонку, в якій висвітлювала антисемітизм, біженців та потребу в єврейській армії. Вона також дописувала у єврейсько-американський журнал Менора, та інші німецькі еміграційні видання.

Першу оплачувану штатну посаду Арендт отимала 1944 року, коли стала директоркою з науки та виконавчою директоркою новоствореної Комісії з питань європейської культурної реконструкції, проектом Конференції з питань єврейських відносин. Там вона склала списки єврейських культурних цінностей у Німеччині та окупованій нацистами Європі, щоб допомогти їх відновити після війни. Разом з чоловіком вони мешкали на 370 Ріверсайд-Драйв у Нью-Йорку та в Кінґстоні, Нью-Йорк, де Блюхер викладав у сусідньому Бард-коледжі довгі роки.

Повоєнний час (1945—1975)

Ганна Арендт з Гайнріхом Блюхером, Нью-Йорк, 1950 рік

У липні 1946 року Арендт залишила посаду в Комісії з питань європейської культурної реконструкції, аби стати редакторкою видавництва Schocken Books, що згодом опублікувало низку її праць. 1948 року вона долучилась до кампанії Джуди Магнеса за створення в Палестині єврейської держави. Вона повернулася до Комісії у серпні 1949 року. В якості виконавчого секретаря подорожувала Європою, і працювала в Німеччині, Британії та Франції (з грудня 1949 до березня 1950 року), щоб домовитись про повернення архівних матеріалів з німецьких установ; досвід, який засмучував її, і все ж вона писала регулярні звіти. У січні 1952 року стала секретарем Ради, хоча робота організації згорталася, і одночасно займалась власною інтелектуальною діяльністю, втім зберігала цю посаду до своєї смерті . Робота щодо культурної реституції дала їй додатковий матеріал для вивчення тоталітаризму. У 1950-х Арендт написала «Витоки тоталітаризму» (1951), Стан людини (1958) та «Про революцію» (1963). 1950 року вона почала листуватися з американською письменницею Мері Маккарті, молодшою за неї на шість років, і невдовзі вони стали подругами на все життя. Того ж року Арендт стала натуралізованою громадянкою Сполучених Штатів і знову почала зустрічатися з Мартіном Гайдеґґером, чоловіком, який раніше був її наставником, учителем та коханцем, і в них був «квазі-роман», як це назвав американський письменник Адам Кірш, що тривав два роки. Тоді Арендт захищала його від критиків, що відзначали його захоплене членство в нацистській партії. Вона описала Гайдеґґера як наївну людину, підхоплену силами поза її контролем, і вказала, що філософія Гайдеґґера не має нічого спільного з націонал-соціалізмом. 1961 року вона поїхала до Єрусалиму, щоб написати репортаж про судовий процес Айхмана для журналу «Нью-Йоркер». Цей репортаж вплинув на формування її визнання та викликав багато суперечок (див. нижче). Її роботи отримали багато відзнак, зокрема данську Премію Соннінґа 1975 року за внесок у європейську цивілізацію.

Викладання

Ганна Арендт читає лекції в Німеччині, 1955 рік

Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхгеттені, де була викладачкою університету від 1967 року, Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63) 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року. 1974 року Арендт зіграла важливу роль у створенні Структурованої ліберальної освіти (СЛУ) в Стенфордському університеті. Вона написала листа до президента Стенфорда, щоб переконати університет прийняти бачення Марка Манкалла про місцеву гуманітарну програму. На момент смерті була професоркою політичної філософії в університеті Нової школи.

Стосунки

Ганна Арендт і Мері Маккарті

Окрім роману з Гайдеґґером та двох шлюбів, Арендт підтримувала низку близьких дружніх стосунків. Листування з багатьма з них опублікували після її смерті, що розкрило більше інформації про спосіб її мислення. Зі своїми друзями вона була одночасно вірною і щедрою, присвятивши їм низку своїх робіт. Дружбу (нім. Freundschaft) вона описала як один із активних режимів існування (нім. tätigen Modi des Lebendigseins), і для неї дружба була центральною як у житті, так і в концепті політики. Ганс Йонас назвав її людиною, що має «геній дружби», а за її власними словами, «любов до дружби» (нім. der Eros der Freundschaft). Її дружні стосунки, засновані на філософії, були з чоловіками та європейцями, тоді як пізніші американські дружні взаємини були різноманітнішими, літературними і політичними. Хоча 1950 року вона стала американською громадянкою, її культурні корені залишилися європейськими, а мовою — німецька «нім. Muttersprache». Вона оточила себе німецькомовними емігрантами, що їх іноді називають «Плем'я». Для неї, реальні люди (нім. wirkliche Menschen) були «паріями», не в тому сенсі, що знедолені, а в тому, що вони чужинці, неасимільовані, з чеснотою «соціального нонконформізму … неодмінними інтелектуальними досягненнями», цю думку вона розділяла з Ясперсом. Арендт завжди мала beste Freundin. У підлітковому віці вона на все життя подружилася з Анною Мендельсон Вайль («Аннхен»), своєю Jugendfreundin. Після еміграції до Америки, Гільде Франкель, секретарка і коханка Пауля Тілліха, зайняла цю роль до своєї смерті 1950 року. Після війни Арендт змогла повернутися до Німеччини і відновила стосунки з Вайль, яка кілька разів вдвідувала Нью-Йорк, особливо після смерті Блюхера в 1970 році. Остання їх зустріч відбулась в Тегна, Швейцарія 1975 року, незадовго до смерті Арендт. Після смерті Франкель, Мері Маккарті стала найближчою подругою і довіреною особою Арендт.

Хвороба та смерть

Могила Ганни Арендт у Бард-коледжі на Аннандейл-он-Гадсон

1961 року Гайнріх Блюхер пережив аневризму судин головного мозку і продовжував хворіти після 1963 року, коли переніс низку інфарктів. 31 жовтня 1970 року він помер від обширного серцевого нападу. Спустошена Арендт раніше казала Мері Маккарті: «Життя без нього неможливо помислити». Арендт також була затятим курцем і її часто зображували з сигаретою в руці. Під час лекції в Шотландії в травні 1974 року вона пережила майже смертельний серцевий напад, і, хоча одужала, далі мала слабке здоров'я і продовжувала курити. Увечері 4 грудня 1975 року, незабаром після 69-го дня народження, коли вона вдома розважала друзів, у неї стався черговий серцевий напад, від якого вона померла. Її прах поховали поряд з Блюхеровим в Бард-коледжі, на Аннандейл-он-Гадсон, Нью-Йорк, у травні 1976 року. Після смерті Арендт титульний аркуш заключної частини «Життя розуму» («Судження»), який вона тільки-но почала (судячи із того, що там був заголовок та два епіграфи), знайшли у її друкарській машинці. Згодом його відтворили (див. Зображення).

Праці

Арендт писала твори з інтелектуальної історії як філософиня, використовуючи події та дії, аби розвинути уявлення про сучасні тоталітарні рухи і загрозу свободі людини від наукового абстрагування та буржуазної моралі. В інтелектуальному плані вона була незалежною мислителькою, індивідуалісткою, а не «товаришкою», відокремлюючи себе від течій чи ідеологій. Окрім основних праць, опублікувала низку антологій, зокрема «Між минулим та майбутнім» (1961), «Люди за темних часів» (1968) та «Кризи республіки» (1972). Також писала для багатьох медіа, зокрема «The New York Review of Books», «Commonweal» , «Dissent» та «The New Yorker». Мабуть, найкраще її знали за розповідями про Адольфа Айхмана та його судовий процес через бурхливу суперечку, яку вони породили.

Політична теорія та філософська система

Хоча Арендт ніколи не розробляла цілісної політичної теорії, і її роботу складно категоризувати, традиція думки, що найтісніше ототожнюється з нею, це традиція громадянського республіканізму — від Арістотеля до Токвіля. Її політична концепція зосереджена на активному громадянстві, яке наголошує на громадянській участі та колективній дискусії. Вона вважала, що попри всі старання, уряду ніколи не вдасться знищити свободу людини, незважаючи на те, що сучасні суспільства часто відступають від демократичної свободи з притаманним їй безладом до відносного комфорту адміністративної бюрократії. Її політична спадщина — сильний захист свободи в умовах дедалі менш вільного світу. Вона не дотримується єдиної систематизованої філософії, а навпаки, охоплює коло предметів, що висвітлюють тоталітаризм, революцію, природу свободи та властивості думки і здорового глузду.

Хоча Арендт найкраще знана за роботу про «темні часи», природу тоталітаризму і зла, вона пронизала це іскрою надії та впевненості в природі людства:

Що навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій та понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто в своєму житті і праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяває визначений йому на землі строк.

«Любов і святий Августин» (1929)

Докторську дисертацію Арендт «Поняття любові в Авґустина» опубліковано 1929 року і її розкритикували, хоча англійський переклад не з'являвся до 1996 року. У цій роботі вона поєднує підходи як Гайдеґґера, так і Ясперса. Інтерпретація Арендт любови у праці Августина стосується трьох понять: любови як жаги чи бажання (лат. Amor qua appetitus), любови у стосунках між людиною (лат. creatura) та творцем (лат. Creatura) та любови до ближнього (лат. Dilectio proximi). Любов як жага передбачає майбутнє, тоді як любов до Творця стосується згадуваного минулого. З цих трьох, сaritas або лат. dilectio proximi сприймається як найфундаментальніша, на яку дві перші орієнтовані, до яких вона ставиться як до суспільного життя (лат. vita socialis). Друга з Заповідей любови (або Золоте правило) «Возлюби ближнього свого як самого себе» об'єднує і перевершує попередню Мт. 22:39. Вплив Августина (і погляди Ясперса на його творчість) зберігся в працях Арендт до самої смерті. Деякі з лейтмотивів її канону були очевидними: ввівши концепцію Натальності (Natalität) як ключової умови існування людини та її ролі у розвитку особистості, вона розвивала її далі в «Становищі людини» (1958). Вона пояснила, що застосувала конструкт натальності у своєму обговоренні нових починань і піднесення людини до Творця як nova creatura. Центральність теми народження та оновлення очевидна в постійному відсиланні до Августинської думки, а саме до новаторської природи народження — від цієї, першої її роботи до останньої, «Життя розуму». Любов — ще одна об'єднавча тема. Окрім обміркованих у її дисертації Августинських видів любови, вислів amor mundi (любов світу) часто асоціюють з Арендт, і всі вони пронизали її роботу та були поглинаючою пристрастю. Вона взяла фразу з проповіді Августина в першому посланні святого Іоанна: «Якщо любов світу живе в нас». «Amor mundi» була першопочатковою назвою «Становища людини» (1958), підзаголовком біографії Елізабет Янг-Брюль (1982), назвою збірки творів про віру в її роботі, а також назвою інформаційного бюлетеня Центру Ганни Арендт у Бард-коледжі.

«Витоки тоталітаризму» (1951)

Перша велика книга Ганни Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951), досліджувала коріння комунізму та нацизму, містила три нариси: «Антисемітизм», «Імперіалізм» та «Тоталітаризм». Арендт стверджує, що тоталітаризм був «новою формою правління», яка «суттєво відрізняється від інших відомих нам форм політичного гноблення, таких як деспотія, тиранія та диктатура» тим, що застосовувала терор для підкорення масового населення, а не просто політичних супротивників. Критика включала інтерпретацію, що ці два рухи зображуються як однаково тиранічні. Арендт також стверджувала, що єврейськість не була головним чинником Голокосту, а лише зручною заміною, оскільки нацизм застосовував терор і послідовність, а не просто викорінення євреїв. Арендт пояснила тиранію, використовуючи вислів Канта «Радикальне зло», за яким їх жертви стали «Зайвими людьми». У пізніших виданнях вона розширила текст, включивши свої праці «Ідеологія та терор: нова форма правління» та про Угорську революцію, але потім опублікувала останню працю окремо.

«Рахель Фарнхаґен: Життя єврейки» (1957)

Докторську дисертацію про Рахель Фарнхаґен Арендт дописала в Парижі 1938 року, коли жила у вигнанні, але не публікувала її до 1957 року, коли праця вийшла друком в Сполученому Королівстві за сприяння Східно-Західної бібліотеки, що є частиною Leo Baeck Institute. Ця біографія єврейської світської левиці ХІХ століття стала важливим кроком у її аналізі історії євреїв і питань асиміляції та емансипації, а також тут вона ввела трактування єврейської діаспори як парії або парвеню. Крім того, вона є раннім варіантом її концепції історії. Цю книгу присвячено Енн Мендельсон, яка вперше звернула її увагу на Фарнхаґен. Ставлення Арендт до Фарнхаґен пронизує її подальшу роботу. Її розповідь про життя Фарнхаґен сприйняли в час руйнування німецько-єврейської культури. Вона частково відображає власне сприйняття Арендт себе як німецько-єврейської жінки, вигнаної із власної культури в існування без громадянства, що веде до опису «біографії як автобіографії».

«Становище людини» (1958)

У своїй, напевно найвпливовішій, праці «Становище людини» (1958) Арендт розмежовує політичні та соціальні концепції, роботу і працю, та різні форми дій, і далі досліджує наслідки цих відмінностей. У цій роботі вона широко розвинула свою теорію політичної дії, що відповідає існуванню суспільної сфери. Арендт стверджує, що, хоча життя людини завжди розвивається в межах суспільства, соціальна частина людської природи, політичне життя, була навмисно реалізована лише в декількох суспільствах, як простір для індивідів досягти свободи. Різко окреслює концептуальні категорії, які намагаються усунути розрив між онтологічними та соціологічними структурами. У той час як Арендт відносить роботу і працю в сферу соціального, вона надає перевагу людському стану дії як такому, що є і екзистенційним, і естетичним. З людських дій Арендт виділяє дві, які вона вважає важливими. Це прощення минулого неправильно (або виправлення фіксованого минулого) та обіцяння майбутньої користі (або виправлення нефіксованого майбутнього).

Арендт вперше ввела концепцію «натальності» у праці «Любов та святий Августин» (1929), і в праці «Становище людини» продовжує її розвивати. Тут вона відходить від наголосу Гайдеґґера на смертності. Позитивне послання Арендт полягає у «дарі починанння», коли постійно з'являється нове для створення дії, тобто для зміни стану справ, спричиненого попередніми діями. «Люди», писала вона, «хоча вони повинні померти, народжуються не для того, щоб померти, а для того, щоб почати». Вона визначила «натальність» як: Диво, яке рятує світ, царину людських справ від його звичного, «природного» руйнування, зрештою є фактом натальності, в якому дар дії вкорінений онтологічно. Іншими словами, це народження нових людей і новий початок, дія, на яку вони здатні через силу народження.

Наталітність продовжувала ставати центральною концепцією її політичної теорії, й Карін Фрай також вважає її найоптимістичнішою.

«Між минулим і майбутнім» (1961)

Між минулим і майбутнім — це антологія з восьми нарисів, написаних між 1954 і 1968 роками, що стосуються низки різних, але взаємопов'язаних філософських тем. Ці нариси поділяють центральну думку про те, що люди живуть між минулим та невизначеним майбутнім. Людина повинна постійно думати, щоб існувати, але повинна навчитися мислити. Люди вдалися до традиції, але відмовляються від поваги до цієї традиції та культури. Арендт намагається знайти рішення, щоб допомогти людям подумати ще раз, оскільки сучасній філософії не вдалось допомогти людям жити правильно.

«Про революцію» (1963)

У книзі Арендт Про революцію йдеться про порівняння двох головних революцій XVIII століття — Американської та Французької. Вона не поділяє загального враження марксистів, і лівих, коли стверджує, що Франція, хоч і добре вивчена та часто наслідувана, була провалом, і, що, здебільшого ігнорована Американська революція мала успіх. Поворотною точкою в Французькій революції був момент, коли її лідери полишили свої ідеї свободи та почали слухатись мас. У Сполучених Штатах батьки-засновники ніколи не зраджують меті Constitutio Libertatis. Арендт вважає, що революційний дух тих людей було втрачено, і виступає за «систему рад» як відповідну інституцію для відновлення цього духу.

«Люди за темних часів» (1968)

Антологія нарисів «Люди за темних часів» презентує інтелектуальні біографії деяких творчих і моральних діячів ХХ століття, як от Вальтер Беньямін, Карл Ясперс, Роза Люксембург, Герман Брох, Папа Іван ХХІІІ та Ісак Дінесен.

«Кризи республіки» (1972)

Кризи республіки — третя антологія Арендт, що складалася з чотирьох нарисів: «Брехня в політиці», «Громадянська непокора», «Про насильство» та «Думки про політику та революцію». Ці споріднені нариси стосуються сучасної американської політики та криз, які вона відчула у 1960-70-х роках. «Брехня в політиці» шукає пояснення, що є обманом адміністрації щодо війни у В'єтнамі, як виявилось з документів Пентагону. «Громадянська непокора» розглядає опозиційні рухи, а заключне есе «Думки про політику та революцію» — це коментар у формі інтерв'ю на третій твір «Про насильство». У нарисі «Про насильство» Арендт обґрунтовує, що насильство передбачає владу, яку вона розуміє як власність груп. Таким чином, вона відмежовується від переважаючої концепції влади, яка походить від насильства.

Поезія

Арендт також була поеткою, але тримала це в таємниці. Вона почала писати в сімнадцять, і її творчість відзначається глибокою меланхолією, яку вона назвала втома (Müdigkeit), романтична туга з минулого, пронизана к'єркегорською тривогою.

Посмертні публікації

Коли 1975 року Ганна Арендт померла, залишилась незавершеною головна праця, яку опублікували 1978 року під назвою «Життя розуму». Відтоді було зібрано та опубліковано низку її невеликих праць, здебільшого під редакцією Джерома Кона. 1994 року «Нариси розуміння» з'явилися в першій із серії книг, що охоплювала період 1930—1954 років, та привернула мало уваги. 2004 року вийшла нова версія «Витоків тоталітаризму», а потім «Обіцянка політики» 2005 року. Відновлення зацікавлення працями Арендт після цих публікацій призвело до укладання другої серії нарисів «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років», опублікованих 2018 року. Інші зібрання розглядали її єврейську ідентичність, як-от «Єврей як парія» (1978) та «Єврейські писання» (2007), моральну філософію, наприклад «Лекції про політичну філософію Канта» (1982) та «Відповідальність і судження» (2003) разом з її літературною працею «Роздуми про літературу та культуру» (2007).

«Про насильство»

Есе Арендт «Про насилля» розділяє насилля та владу. Вона стверджує що, хоча Ліві і Праві вважають насилля крайнім проявом влади, ці поняття є несумісними. Влада виходить з колективного бажання і не потребує насилля для досягнення будь-якої мети, оскільки добровільне виконання заміняє його. Коли влада починає втрачати легітимність, насилля стає штучним засобом для досягнення цієї мети, тому насилля виявляється лише за відсутності влади. Бюрократія стає ідеальним місцем для виникнення насильства, оскільки визначається «правилом нікого», якого не визнають, тому використовує його для заміщення відсутніх зв'язків з людьми, якими вона керує.

«Життя розуму» (1978)

Іммануїл Кант

Остання велика праця Арендт, «Життя розуму» залишилась незавершеною на момент її смерті, але ознаменувала повернення до моральної філософії. Зміст книги опирався на її курс політичної філософії для аспірантів «Філософія розуму» та Ґіффордських лекцій у Шотландії. Вона задумала твір як трилогію, засновану на розумовій діяльності мислення, волі та судження. В певному сенсі «Життя розуму» вийшла за рамки її попередньої роботи про vita active. В своїй дискусії про мислення вона багато опиралась на Сократа і його уявлення про мислення як діалог між Мною і Собою. Це переосмислення Сократа приводить її до введення новітнього поняття совісті (яке не дає певних позитивних рекомендацій, але, замість того, каже, що я не можу робити, якщо я хочу залишитись другом самому собі, коли я повторюю думку, в якій звітую сам перед собою) і моралі (абсолютно ненегативна річ, пов'язана з неприйняттям участі в деяких діях, щоб бути другом самому собі).

Арендт померла раптово, через п'ять днів після завершення другої частини, перша сторінка «Судження» все ще була в друкарській машинці, а Маккарті потім відредагувала перші дві частини і дала деяку вказівку щодо напрямку третьої. Точні наміри Арендт щодо третьої частини невідомі, але вона залишила низку рукописів (як-от Мислення та моральні міркування, Деякі питання про моральну філософію та Лекції про політичну філософію Канта), що стосуються її думок про психічну здатність судження. Відтоді їх публікували окремо.

Зібрання творів

Після смерті Ганни Арендт низку її нарисів та заміток редагували і публікували посмертно друзі та колеги, зокрема й ті, що дають деяке уявлення про незакінчену третю частину «Життя розуму». Єврей як парія: єврейська ідентичність та політика в сучасну епоху (1978) — це збірка з 15 нарисів та листів періоду 1943—1966 років про становище євреїв у новий час, щоб спробувати пролити деяке світло на її погляди щодо єврейського світу, як реакція у відповідь на процес Айхмана, але виявилася так само суперечливою. Наступну збірку творів про єврейство опублікували під назвою «Єврейські писання» (2007). Інша робота, що містить збірку сорока, здебільшого коротких, нарисів, звернень та рецензій, вийшла під назвою «Нариси розуміння 1930—1934 років: становлення, вигнання та тоталітаризм» (1994), що передували монументальній праці «Витоки тоталітаризму» зокрема праця «Про природу тоталітаризму» (1953) та «Стурбованість політикою сучасної європейської філософської думки» (1954). Решта есе були опубліковані як «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років» (2018). Її записники, сформовані як серія мемуарів, було опубліковано як Denktagebuch 2002 року.

Листування

Деяке подальше розуміння способу мислення Арендт можна знайти в постійних посмертних публікаціях її листування з багатьма важливими у її житті людьми, зокрема Карлом Ясперсом (1992), Мері Маккарті (1995), Генріхом Блюхером (1996), Мартіном Гайдеґґером (2004) , Альфредом Казіном (2005), Вальтером Бенджаміном (2006), Гершом Шолем (2011) і Ґюнтером Штерном (2016). Інше опубліковане листування було з низкою жінок-коліжанок, як-от Хільде Френкель та Енн Мендельсон Вайль (див. Стосунки).

Арендт та суд над Айхманом (1961—1963)

Айхман під час суду, 1961 рік

1960 року, почувши про затримання Адольфа Айхмана та плани щодо розгляду його справи у суді, Ганна Арендт зв'язалася з The New Yorker і запропонувала поїхати в Ізраїль, аби писати звідти репортажі, процес почався 11 квітня 1961 року. Арендт хотіла перевірити свої теорії, описані у «Витоках тоталітаризму» і побачити, як справедливість здійсниться щодо такої людини, про яку вона писала. Крім того, вона була свідком «трошки нацистського режиму напряму» і це була можливість на власні очі побачити агента тоталітаризму.

ЇЇ пропозицію прийняли і вона пробула там шість тижнів з п'ятимісячного судового розгляду зі своєю молодшою двоюрідною сестрою із Ізраїлю Едною Брокк. Після приїзду до неї ставилися як до знаменитості, вона зустрілась із головним суддею процесу Моше Ландау та міністром закордонних справ Ґолдою Меїр. У своєму наступному звіті 1963 року, що ґрунтувався на спостереженнях і стенограмах, які перетворилися на книгу Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі, Арендт розкритикувала те, що ізраїльтяни провели суд як «показовий процес», з розмитими мотивами, замість того, щоб просто використати докази та здійснити правосуддя. Вона зобразила генерального прокурора Ґідеона Гауснера, як людину, що використовувала гіперболізовану риторику для досягнення політичної програми прем'єр-міністра Бен-Гуріона. Арендт, яка вірила, що може зосередитись на моральних принципах навіть у гніві, все більше засмучував Гауснер, вона описувала його парад з тих, що вижили, як такий, що «не має очевидного стосунку до справи». Вона заперечувала проти ідеї, що сильний Ізраїль необхідний для того, щоб захистити світове єврейство, яке знову знаходиться там, де «їх дозволять заколоти, як овець», пригадуючи біблійну фразу. Її особливо турбувало те, що Гауснер неодноразово запитував «чому ви не збунтувалися?», а не ставив під сумнів роль єврейських лідерів, як це із непередбачуваними наслідками зробить вона.

Арендт ввела фразу «банальність зла», щоб описати феномен Айхмана. Вона, подібно до інших, була вражена його цілковитою звичайністю і манерою, яку він демонстрував як маленький, лисіючий, безликий бюрократ, на противагу до жахливих злочинів, в яких його звинувачували. Він був, як вона писала, «страшенно і жахаюче нормальним». Вона вивчила питання, чи є зло радикальним чи просто функцією бездумності, схильністю звичайних людей виконувати накази та дотримуватися масової думки без критичної оцінки наслідків своїх дій. Аргумент Арендт полягав у тому, що Айхман не був чудовиськом, вона протиставляла неосяжність його вчинків і його людську звичайність. Айхман, за її словами, не тільки називав себе сіоністом, спочатку виступав проти переслідування євреїв, але й очікував, що його тюремники зрозуміють його. Вона зазначила, що його дії не були зумовлені злобою, а радше доволі сліпою відданістю режиму та його необхідностю належати, бути членом.

З цього приводу Арендт пізніше заявила:

Іти разом з усіма і хотіти сказати „ми“ — цього було цілком достатньо, щоб зробити можливим найбільший з усіх злочинів. Оригінальний текст (нім.) Er wollte Wir sagen, und dies Mitmachen und dies Wir-Sagen-Wollen war ja ganz genug, um die allergrössten Verbrechen möglich zu machen.

Той, кого Арендт побачила під час судового процесу, був буржуазним клерком з продажів, який знайшов для себе важливу роль і відчуття важливості в нацистському русі. Вона зазначила, що його прихильність до кліше та використання бюрократичної моралі затьмарило його здатність ставити під сумнів свої вчинки, «думати». Це призвело до того, що вона виклала свій найвідоміший і найбільш дискусійний вислів: «урок, якого навчив нас цей довгий курс людської злості — це урок страхітливої банальності зла, що заперечує слово і думку». Стверджуючи, що Айхман не думає, вона не натякала на відсутність в нього усвідомлення своїх вчинків, а під «мисленням» мала на увазі рефлексивну раціональність, якої бракує. Арендт, яка відмовилася від політики ідентичності, також критично ставилася до того, як Ізраїль розглядав злочини Айхмана як злочини проти національної держави, а не проти самого людства.

Арендт також критично ставилася до того, що деякі єврейські лідери, пов'язані з єврейськими Радами (Judenräte), зокрема, М. Х. Румковський, діяли під час Голокосту, співпрацюючи з Айхманом «майже без винятку» для знищення власного народу. Вона висловила занепокоєння з цього приводу ще до початку судового розгляду. Вона описала це як моральну катастрофу. Вона описує співпрацю єврейських лідерів з точки зору розпаду єврейської моралі: «Ця роль єврейських лідерів у знищенні власного народу є, безсумнівно, найтемнішою главою у всій темній історії». Неправильно сприйняті широкою публікою, ці слова викликали ще більшу суперечку та навіть ворожнечу до неї в єврейській громаді та Ізраїлі. Для Арендт суд над Айхманом ознаменував переломний момент її мислення в останні десять років життя, коли її все більше цікавила моральна філософія.

Критика

Серія нарисів з 5-ти частин «Айхман в Єрусалимі», що її написала Арендт, з'явилася в The New Yorker в лютому 1963 року, майже через дев'ять місяців після того, як Айхмана повісили 31 травня 1962 року. До цього часу, громадськість, значною мірою, призабула цей процес й увага людей перемкнулась на інші світові події. Однак, жоден інший погляд на Айхмана чи на націонал-соціалізм не викликав стільки суперечок. До цієї публікації Арендт вважали блискучою та оригінальною гуманістично-політичною мислителькою. Однак, її наставник Карл Ясперс попередив її про можливий несприятливий результат: «Суд над Айхманом буде тобі неприємним. Боюся, він не може пройти добре». Після публікації, три суперечності одразу привернули увагу громадськості: концепція Айхмана як банального зла, критика ролі Ізраїлю та опис ролі, яку відігравав сам єврейський народ.

Арендт сильно шокувала така реакція, вона писала Карлу Ясперсу: «Люди вдаються до будь-яких засобів, аби знищити мою репутацію… Вони витратили тижні, намагаючись знайти щось таке у моєму минулому, щоб очорнити мене». Тепер її називали зарозумілою, безсердечною та малоінформованою. Її звинуватили в тому, що Айхман обвів її довкола пальця, що вона «закомплексована єврейка» і, навіть, ворог Ізраїлю. Її критикували учасники Антидефамаційної ліги та багатьох інших єврейських груп, редактори видань, куди вона дописувала, викладачі з університетів, де вона викладала, та друзі з різних періодів її життя. Її друг Гершом Шолем, провідний вчений єврейської містики, розірвав з нею відносини, опублікувавши їх листування без її дозволу. Арендт критикували багато єврейських громадських діячів, які звинувачували її у холодній байдужості та відсутності співчуття до жертв Голокосту. Через таку тривалу критику ні цю книгу, ні будь-які інші її твори не перекладали на іврит до 1999 року. Арендт відповіла на ці суперечки своїм Постскриптумом до книги.

Хоча Арендт скаржилася, що її критикують за те, що вона говорила правду — «яка ризикована справа говорити правду на рівні фактів, без теоретичного та наукового гаптування» — здебільшого критика була спрямована на її теоретизацію щодо природи людства і зла, і думки,що звичайні люди були змушені чинити незрозуміле не стільки керуючись ненавистю та ідеологією, скільки честолюбством, і нездатністю співпереживати. Не менш проблематичною була думка про те, що жертви обманювали себе і самі згоджувались на власне знищення. Перш, ніж Арендт змалювала Айхмана, його описували як «найзліше чудовисько людства» (як писала «Нью-Йорк Таймс»), а також представника «жорстокого злочину, що не має аналогів в історії», «винищення європейських євреїв». Як виявилося, Арендт та інші вірно вказали, що оцінка Айхмана стороною обвинувачення, як архітектора і головного техніка Голокосту, не була цілком достовірною.

Роджер Берковіц стверджує, що Арендт ані не захищала Айхмана, ні не заперечувала, що його дії були злом і що він антисеміт, і що його не слід страчувати за його дії. Але швидше писала, щоб ми розуміли, що ці дії не були ні жахливими, ні садистськими. Зрозумівши Айхмана, стверджує Арендт, ми можемо зрозуміти більше правди про природу зла, як те що люди беруть участь у злодіяннях від нездатності критично дослідити сліпу відданість ідеологіям, які забезпечують відчуття сенсу в самотньому і чужому світі. Таким чином, вона підсумовує, бездумна завзятість — це обличчя зла в сучасному світі. Також Арендт не була єдиною, хто висловлював занепокоєння з приводу ролі, яку відігравав Юденрат.

Відкидання опису Айхмана, зробленого Арендт, та звинувачення її у расизмі продовжуються й далі, хоча значна їх частина ґрунтується на інформації, що не була доступна під час судового розгляду. Питання щодо фактичної точності були спірними, як і те чи Айхман просто прикидався. Ірвінґ Гов, один з її критиків, розповів, як питання Айхмана спричинило те, що можна назвати «громадянською війною» серед нью-йоркських інтелектуалів. Гов справедливо переконав, що «такі суперечки ніколи не врегулювати. Вони стихають, гаснуть і знову спалахують». Таким чином, поява фільму Ганна Арендт 2012 року знову пожвавила цю суперечку. Берковіц каже, що ствержувати, що Арендт виправдовує Айхмана як просто людину, яка виконувала накази, є неправильним прочитанням книги. Насправді вона стверджувала, що Айхман діяв і з переконання також, і навіть, часом не виконував наказів, як-от наказу Гіммлера. Айхман був, як стверджує Берковіц, «тим, хто переконаний, що жертвує легкою мораллю задля вищого блага». Після цих суперечок з'явився консенсус, що попри те, чи мала Арендт рацію щодо Айхмана чи ні , вона мала рацію щодо природи зла, яке у тих жахливих подіях може надто легко виникнути з рутинних джерел. Опис природи зла Арендт виявився стійким і позачасовим своєю значимістю.

Попри те, що про ставлення Арендт до Айхмана вже багато сказали, Ада Ушпіз, у своєму документальному фільмі «Vita Activa: Дух Ханни Арендт» 2015 року, зобразила його в значно ширшому контексті використання раціональності для пояснення, здавалося б, ірраціональних історичних подій.

Niemand hat das Recht zu gehorchen

Palazzo degli Uffici Finanziari (Больцано)

By Day and Night. Fascist monument with Arendt statement over it and explicatory panels in the square in front

В інтерв'ю з Йоахімом Фестом 1964 року Арендт запитали про захист Айхмана і про те, що він зробив принцип Канта обов'язку покори керівним принципом усього свого життя. Арендт відповіла, що це обурливо, і що Айхман зловживає Кантом, не враховуючи елемент судження, необхідного для оцінки власних дій — «Ніхто не має, згідно з Кантом, права підкорятися» (нім. Kein Mensch hat bei Kant das Recht zu gehorchen), сказала вона, перефразовуючи Канта. Посилання було на працю Канта «Релігія в межах чистого розуму» 1793 року (Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft), де він говорить:

Кажуть, «Ми повинні слухати Бога, а не людину», — це означає не більше ніж це, тобто, якщо будь-яке земне законодавство має щось негайно суперечливе моральному закону, послух не повинен надаватися. Оригінальний текст (нім.) Der Satz 'man muß Gott mehr gehorchen, als den Menschen' bedeutet nur, daß, wenn die letzten etwas gebieten, was sich böse (dem Sittengesetz unmittelbar zuwider) ist, ihnen nicht gehorcht werden darf und soll.

Кант чітко визначає вищий моральний обов'язок, ніж просто віддавання Цезарю. Сама Арендт написала у своїй книзі: «Це було обурливим, і це також незрозуміло, оскільки моральна філософія Канта настільки тісно пов'язана з розумовою здатністю людини, що виключає сліпий послух». Арендт перервала свою відповідь Фесту аби прочитати "Ніхто не має обов'язку слухатися" (Niemand hat das Recht zu gehorchen), рядки що широко використовуються, хоча вони втілюють погляд її моральної філософії.

Напис Niemand hat das Recht zu gehorchen став одним зі знакових, його нанесли на стіну будинку, в якому Ганна Арендт народилася (див. Пам'яті). 2017 року цю фразу трьома офіційними мовами регіону додали на барельєфі фашистського періоду у Palazzo degli Uffici Finanziari (1942), на площі Piazza del Tribunale міста Больцано, Італія поряд з Муссоліні і словами "Повірте, Підкоріться, Бийтеся" (Credere, Obbedire, Combattere).

Ці слова також з'являються в інших мистецьких творах, що містять політичні послання, як-от інсталяція Вілфріда Ґерстеля 2015 року, що породила концепцію опору диктатурі, як це сказано у її нарисі «Особиста відповідальність за диктатуру» (1964).

Список вибраних публікацій

Bibliographies

• Heller, Anne C (23 July 2005). Selected Bibliography: A Life in Dark Times. Процитовано 17 August 2018. 
• Kohn, Jerome (2018). Bibliographical Works. The Hannah Arendt Center for Politics and Humanities at Bard College. , in HAC Bard, (2018)
• Yanase, Yosuke (3 May 2008). Hannah Arendt's major works. Philosophical Investigations for Applied Linguistics. Процитовано 26 July 2018. 
• Arendt works. Thinking and Judging with Hannah Arendt: Political theory class. Гельсінський університет. 2010–2012. 

Books

• Arendt, Hannah (1929). Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation [On the concept of love in the thought of Saint Augustine: Attempt at a philosophical interpretation] (Doctoral thesis, Department of Philosophy, Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла) (german). Berlin: Springer. , reprinted as
  • — (2006). Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation (de). introduction by Frauke Annegret Kurbacher. Georg Olms Verlag. ISBN 978-3-487-13262-4.  Full text on Інтернет-архів
    • Ludz, Ursula (20 May 2008). Zwei neue Ausgaben von Hannah Arendts Dissertationsschrift. HannahArendt.net (Review) (de) 4 (1). Процитовано 21 September 2018.  Also available in English as:
  • — (1996). У Scott, Joanna Vecchiarelli; Stark, Judith Chelius. Love and Saint Augustine. University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-02596-4.  Full text on Інтернет-архів
• — (1997) [1938, published 1957]. У Weissberg, Liliane. Rahel Varnhagen: Lebensgeschichte einer deutschen Jüdin aus der Romantik [Rahel Varnhagen: The Life of a Jewess] (Габілітація thesis). trans. English Richard and Clara Winston. Baltimore: Johns Hopkins University Press. ISBN 978-0-8018-5587-0.  400 pages. (see Rahel Varnhagen)
  • Azria, Régine (1987). Review of Rahel Varnhagen. La vie d'une juive allemande à l'époque du romantisme. Archives de sciences sociales des religions (Review) 32 (64.2): 233. ISSN 0335-5985. JSTOR 30129073. 
  • Barnouw, Dagmar (2001). Rahel Levin Varnhagen: The Life and Work of a German Jewish Intellectual (review). Shofar: An Interdisciplinary Journal of Jewish Studies (Review) 19 (2): 174–176. ISSN 1534-5165. doi:10.1353/sho.2001.0181. 
  • Weissberg, Liliane; Elon, Amos (10 June 1999). Hannah Arendt's Integrity. The New York Review of Books (Editorial letters). Процитовано 31 August 2018. 
  • Zohn, Harry (1960). Review of Rahel Varnhagen. The Life of a Jewess. Jewish Social Studies (Review) 22 (3): 180–181. ISSN 0021-6704. JSTOR 4465809. 
• — (1976) [1951, New York: Schocken]. The Origins of Totalitarianism [Elemente und Ursprünge totaler Herrschaft] (вид. revised). Houghton Mifflin Harcourt. ISBN 978-0-547-54315-4. , (see also The Origins of Totalitarianism and Comparison of Nazism and Stalinism) Full text (1979 edition) on Інтернет-архів
  • Riesman, David (1 April 1951). The Origins of Totalitarianism, by Hannah Arendt. Commentary (Review). Процитовано 23 August 2018. 
  • Nisbet, Robert (1992). Arendt on Totalitarianism. The National Interest (Review) (27): 85–91. JSTOR 42896812. 
• — (2013) [1958]. The Human Condition (вид. Second). University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-92457-1.  (see also The Human Condition)
• — (1958). Die ungarische Revolution und der totalitäre Imperialismus (german). München: R. Piper & Co Verlag. 
• — (2006) [1961, New York: Viking]. Between Past and Future. Penguin Publishing Group. ISBN 978-1-101-66265-6.  (see also Between Past and Future)
• — (2006b) [1963, New York: Viking]. On Revolution. Penguin Publishing Group. ISBN 978-1-101-66264-9.  (see also On Revolution) Full text on Інтернет-архів
• — (2006a) [1963, Viking Press, revised 1968]. Eichmann in Jerusalem: A Report on the Banality of Evil. Penguin Publishing Group. ISBN 978-1-101-00716-7.  Full text: 1964 edition (see also Eichmann in Jerusalem)
• — (1968). Men in Dark Times. New York: Harcourt Brace Jovanovich. ISBN 978-0-15-658890-4. 
  • Slonem, Marc (17 November 1968). Men in Dark Times. New York Times Book Review (Review). с. 6. 
• — (1972). Crises of the Republic: Lying in Politics, Civil Disobedience on Violence, Thoughts on Politics, and Revolution. New York: Harcourt Brace Jovanovich. ISBN 978-0-15-623200-5. 
  • Lying in Politics full text
  • Nott, Kathleen (1 August 1972). Crises of the Republic, by Hannah Arendt. Commentary (Review). Процитовано 23 July 2018. 

Articles and essays

• Arendt, Hannah; Stern, Günther (1930). Rilkes Duineser Elegien. Neue Schweizer Rundschau 23: 855–871.  (English translation by Susannah Young-ah Gottlieb in Arendt, (2007, pp. 1–23))
• — (12 April 1930). Augustin und Protestantismus [Augustine and Protestanism]. Frankfurter Zeitung (902). trans. Robert and Rita Kimber. с. 1.  (reprinted in Arendt, (2011, pp. 24–27))
• — (1930a). Philosophie und Soziologie. Anläßlich Karl Mannheims Ideologie und Utopie [Philosophy and Sociology]. trans. Robert and Rita Kimber. Die Gesellschaft 7 (1): 163−176.  (reprinted in Arendt, (2011, pp. 28–43))
• — (1931). Rezension von: Hans Weil: Die Entstehung des Deutschen Bildungsprinzips [On the emancipation of women]. trans. Elisabeh Young-Bruehl. Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik (Review) 66: 200–205. 
• — (1932). Aufklärung und Judenfrage [The Enlightenment and the Jewish Question]. trans. John E. Woods. Zeitschrift für die Geschichte der Juden in Deutschland 4 (2/3): 65–77.  (reprinted in Arendt, (2009a, pp. 3–18)
• — (1932a). Rezension über Alice Rühle-Gerstel: Das Frauenproblem in der Gegenwart. Eine psychologische Bilanz. Die Gesellschaft (de) 10 (2): 177–179.  (reprinted in Arendt, (2011, pp. 66–68))
• — (13-17 September 1932b). Adam-Müller-Renaissance?. Kölnische Zeitung (de) (501, 510). , reprinted in translation in Arendt, (2007, pp. 38–45)
• — (July 1942). From the Dreyfus Affair to France Today. Jewish Social Studies 4 (3): 195–240. JSTOR 4615201. 
• — (31 January 1943). We refugees. Menorah Journal 31 (1): 69–77. Архів оригіналу за 9 February 2019. Процитовано 10 September 2018. , reprinted in Arendt, (1978b, pp. 55–67) and Robinson, (1996, pp. 110–119)
• — (1944). The Jew as Pariah: A Hidden Tradition. Jewish Social Studies 6 (2): 99–122. JSTOR 4464588.  (reprinted in Arendt, (2009a, pp. 275–297)
• — (1953). Ideology and Terror: A Novel Form of Government. The Review of Politics 15 (3): 303–327. JSTOR 1405171. doi:10.1017/S0034670500001510.  (reprinted in Hollinger та Capper, (1993, pp. 338–348) here
• — (1958). Totalitarian Imperialism: Reflections on the Hungarian Revolution. The Journal of Politics 20 (1): 5–43. JSTOR 2127387. doi:10.2307/2127387. 
• — (Winter 1959). Reflections on Little Rock. Dissent 6 (6): 45–56. Процитовано 3 August 2018. 
• — (Spring 1959). A reply to critics. Dissent 6 (7): 179–181. Процитовано 3 August 2018. 
• — (February–March 1963). Eichmann in Jerusalem. 5 parts. The New Yorker. Процитовано 11 August 2018. 
• —. Contributions. The New York Review of Books. Процитовано 11 August 2018. 
• — (19 October 1968). Walter Benjamin. The New Yorker: 65. 
• — (21 October 1971). Martin Heidegger at Eighty. The New York Review of Books. trans. German Albert Hofstadter: 51. 
• — (20 January 1975). Remembering W. H. Auden. The New Yorker. 

Correspondence

• Arendt, Hannah; Jaspers, Karl (1992). У Köhler, Lotte; Saner, Hans. Hannah Correspondence, 1926-1969. translated by Robert and Rita Kimber. New York: Harcourt Brace Jovanovich. ISBN 978-0-15-107887-5. 
• Arendt, Hannah; Kazin, Alfred (February 2005). The correspondence between Hannah Arendt and Alfred Kazin. У Mahrdt, Helgard. Samtiden (1): 107–154. 
• Arendt, Hannah; McCarthy, Mary (1995). У Brightman, Carol. Between friends: the correspondence of Hannah Arendt and Mary McCarthy, 1949-1975. Harcourt Brace. ISBN 978-0-15-100112-5. 
• Arendt, Hannah; Blücher, Heinrich (2000) [1996]. У Kohler, Lotte. Within Four Walls: The Correspondence Between Hannah Arendt and Heinrich Blücher, 1936-1968. translated by Peter Constantine. Harcourt. ISBN 978-0-15-100303-7. 
• Arendt, Hannah; Heidegger, Martin (2004) [1999 Klostermann]. У Ludz, Ursula. Briefe 1925 bis 1975 und andere Zeugnisse [Letters, 1925-1975]. translated by Andrew Shields. New York: Harcourt. ISBN 978-0-15-100525-3. 
  • Heidegger, Martin (24 April 1925). This Day in Letters: Letter to Hannah Arendt. The American Reader. 
  • Lilla, Mark (18 November 1999). Ménage à Trois. The New York Review of Books (review). 
  • Brightman, Carol (20 May 2004). The Metaphysical Couple. The Nation (Review). 
• Arendt, Hannah; Benjamin, Walter (2006). У Schöttker, Detlev; Wizisla, Erdmut. Arendt und Benjamin: Texte, Briefe, Dokumente (german). Зуркамп. ISBN 978-3-518-29395-9. 
  • Knott, Marie Luise (May 2007). Arendt und Benjamin. Texte, Briefe, Dokumente. Herausgegeben von Detlev Schöttker und Erdmut Wizisla, Frankfurt 2006. HannahArendt.net (Review) (de) 1 (3). Процитовано 8 November 2018. 
• Arendt, Hannah; Anders, Günther (2016). У Putz, Kerstin. Schreib doch mal 'hard facts' über dich: Briefe 1939 bis 1975 (de). C.H.Beck. ISBN 978-3-406-69911-5.  (excerpts)
  • Magenau, Jörg (9 October 2016). Die Geschiedenen: Die Frage ist, wie man überlebt: Der Briefwechsel zwischen Hannah Arendt und Günther Anders. Süddeutsche Zeitung (Review) (de). Процитовано 12 September 2018. 
• Arendt, Hannah (2017). У Ludz, Ursula; Nordmann, Ingeborg. Wie ich einmal ohne Dich leben soll, mag ich mir nicht vorstellen: Briefwechsel mit den Freundinnen Charlotte Beradt, Rose Feitelson, Hilde Fränkel, Anne Weil-Mendelsohn und Helen Wolff (I do not like to imagine how I should live without you: correspondence with my friends) (german). Piper ebooks. ISBN 978-3-492-97837-8. 
• Arendt, Hannah; Scholem, Gershom (2017) [2011]. У Knott, Marie Louise. The Correspondence of Hannah Arendt and Gershom Scholem. trans. Anthony David. University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-92451-9. 
  • Aschheim, Steven E. (Winter 2011). Between New York and Jerusalem. Jewish Review of Books (Review). 
  • Kirsch, Adam (5 February 2018). A Shared Debt: The Correspondence of Hannah Arendt and Gershom Scholem. Tablet (Review). 

Posthumous

• Arendt, Hannah (1981) [1978]. У McCarthy, Mary. The Life of the Mind: The Groundbreaking Investigation on How We Think. New York: Harcourt Brace Jovanovich. ISBN 978-0-547-54147-1.  Online text at Pensar el Espacio Público
  • — (1981) [1978]. У McCarthy, Mary. The Life of the Mind. Volume I: Thinking. New York: Harcourt Brace Jovanovich. ISBN 978-0-15-651992-2. 
  • Donoghue, Denis (Summer 1979). Hannah Arendt's "The Life of the Mind". The Hudson Review (Review) 32 (2): 281–288. JSTOR 3849978. doi:10.2307/3849978. 
  • Mckenna, George (November 1978). The Life of the Mind. The Journal of Politics (Review) 40 (4): 1086–1088. JSTOR 2129914. doi:10.2307/2129914. 
• — (1978b). У Feldman, Ron H. The Jew as Pariah: Jewish Identity and Politics in the Modern Age. Grove Press. ISBN 978-0-394-17042-8. 
  • — (1943). We refugees. Архів оригіналу за 9 February 2019. Процитовано 10 September 2018. 
  • Botstein, Leon (1983). The Jew as Pariah: Hannah Arendt's Political Philosophy. Dialectical Anthropology (Review) 8 (1/2): 47–73. JSTOR 29790091. doi:10.1007/bf00249042. 
  • Budwig, Ernest. G. (1 January 1980). The Jew As Pariah: Jewish Identity and Politics in the Modern Age. By Hannah Arendt. Edited by Ron Feldman. New York: Grove Press, 1978. 288 pp. $12.50 cloth; $6.95 paper. Journal of Church and State (Review) 22 (1): 165. doi:10.1093/jcs/22.1.165. 
  • Dannhauser, Werner J. (1 January 1979). The Jew as Pariah, by Hannah Arendt, edited by Ron H. Feldman. Commentary (Review). 
• — (1992) [1982]. У Beiner, Ronald. Lectures on Kant's Political Philosophy. University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-23178-5.  Online text also Інтернет-архів
• — (2002a). У Ludz, Ursula; Nordmann, Ingeborg. Denktagebuch: 1950 bis 1973 (german) 1. Piper. ISBN 978-3-492-04429-5. 
• — (2002b). У Ludz, Ursula; Nordmann, Ingeborg. Denktagebuch: 1950 bis 1973 (german) 2. Piper. ISBN 978-3-492-04429-5. 
• — (January 2000). У Baehr, Peter. The Portable Hannah Arendt. Penguin Books. ISBN 978-0-14-026974-1.  Full text on Інтернет-архів
• — (2011) [1994 Harcourt Brace & Company]. У Kohn, Jerome. Essays in Understanding, 1930-1954: Formation, Exile, and Totalitarianism. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-78703-3.  Full text on Інтернет-архів
  • —; Gaus, Günter (28 October 1964). Was bleibt? Es bleibt die Muttersprache. Günter Gaus im Gespräch mit Hannah Arendt ["What remains? The Language remains": An interview with Günter Gaus]. trans. Joan Stambaugh. с. 1–23.  (video and original German transcription)
  • — (1930). Augustine and Protestanism. trans. Robert and Rita Kimber. с. 24–27. 
  • — (1930). Philosophy and Sociology. trans. Robert and Rita Kimber. с. 28–43.  (also in translation by Clare McMillan and Volker Meja, in Meja та Stehr, (2014, pp. 196–208)
  • — (1932). On the emancipation of women. trans. Elisabeth Young-Bruehl. с. 66–68. 
  • Teichman, Jenny (April 1994). Understanding Arendt. The New Criterion (Review). Процитовано 10 August 2018. 
• — (2005). У Ludz, Ursula. Ich will verstehen: Selbstauskünfte zu Leben und Werk; mit einer vollständigen Bibliographie (de). Piper. ISBN 978-3-492-24591-3. 
• — (2007). У Gottlieb, Susannah Young-ah. Reflections on Literature and Culture. Stanford University Press. ISBN 978-0-8047-4499-7. 
  • — (1932). Adam-Müller-Renaissance? (en). с. 38–45. 
• — (2009) [2003, Schocken]. У Kohn, Jerome. Responsibility and Judgment. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-54405-6. 
  • — (1975). Prologue: Sonning Prize acceptance speech. с. 3–16. 
  • — (1964). Personal responsibility under dictatorship. с. 17–48. 
• — (2009) [2005 Schocken]. У Kohn, Jerome. The Promise of Politics. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-54287-8. , partly based on Was ist Politik? (1993), French translation as Qu'est-ce que la politique ?
  • — (1993). У Ludz, Ursula. Was ist Politik?: Fragmente aus dem Nachlass (german). Piper.  (fragments)
  • — (2001). Qu'est-ce que la politique ? (french). trans. Carole Widmaier. Сей (видавництво). ISBN 978-2-02-048190-8.  see also (extract)
• — (2009a) [2007 Schocken Books]. У Kohn, Jerome; Feldman, Ron H. The Jewish Writings. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-49628-7.  Full text on Інтернет-архів and also at Pensar el Espacio Público
  • — (1932). The Enlightenment and the Jewish Question. trans. John E. Woods. с. 3–18. 
  • — (1944). The Jew as Pariah: A Hidden Tradition. с. 275–297. 
  • Butler, Judith (10 May 2007). 'I merely belong to them': The Jewish Writings by Hannah Arendt, edited by Jerome Kohn and Ron Feldman 2007. London Review of Books (Review) 29 (9): 26–28. ISSN 0260-9592. Процитовано 14 August 2018. 
• — (2018). У Kohn, Jerome. Thinking Without a Banister: Essays in Understanding, 1953-1975. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-1-101-87030-3. 

Collections

• The Hannah Arendt Papers. Бібліотека Конгресу. 2001. Процитовано 14 August 2018. 
  • Kohn, Jerome (2001). Three Essays: The Role of Experience in Hannah Arendt's Political Thought. 
• Hannah Arendt-Archiv (de). Institut für Philosophie: Carl von Ossietzky Universität Oldenburg. 2018. Процитовано 27 August 2018. 
• Hannah Arendt (publications). Internet Archive. Процитовано 13 October 2018. 

Miscellaneous

• Arendt, Hannah (2007). У Fischer-Defoy, Christine. Hannah Arendt: das private Adressbuch 1951-1975 (german). Koehler & Amelang. ISBN 978-3-7338-0357-5. 
  • Ludz, Ursula (May 2008). Gut gestaltet, unterhaltsam, aber nicht zuverlässig – das kürzlich erschienene Arendt-Adressbuch. HannahArendt.net (Review) (german) 4 (1). Процитовано 26 August 2018. 
• — (2013a). Hannah Arendt: The Last Interview And Other Conversations. Melville House Publishing. ISBN 978-1-61219-312-0. 
  • —; Fest, Joachim (9 November 1964). Eichmann war von empörender Dummheit: Hannah Arendt im Gespräch mit Joachim Fest [Eichmann was outrageously stupid: Hannah Arendt in conversation with Joachim Fest]. trans. Andrew Brown. HannahArendt.net (German, English) (Germany: SWR TV) 3 (1).  (Original video)
  • Brody, Richard (3 December 2013). Hannah Arendt's Failures of Imagination. The New Yorker (Review). 
• — (18 April 1975). Sonning Prize acceptance speech. Miscellaneous Material. Copenhagen. Процитовано 25 October 2018. , reprinted as the Prologue in Arendt, (2009,  pp.3–16)
• — (15 February – 10 March 1950). Jewish Cultural Reconstruction Field Reports, 1948–1951, No. 18. Key Documents of German-Jewish History (en) (Hamburg: Institut für die Geschichte der deutschen Juden (IGdJ), Німецьке науково-дослідницьке співтовариство (DFG)). doi:10.23691/jgo:source-126.en.v1. Процитовано 7 March 2019. 

Погляди

1961 року, висвітлюючи процес над Адольфом Айхманом в Єрусалимі, Арендт написала листа до Карла Яперса, який Адам Кірш назвав відображенням «чистого расизму» щодо сефардських євреїв з Близького Сходу та ашкеназьких євреїв зі Східної Європи. Вона писала:

Зверху, судді, найкращі з німецького єврейства. Під ними — адвокати-обвинувачі, галичани, але все-таки європейці. Все організовує поліція, від якої мурашки по шкірі, говорять лише на івриті і виглядають як араби. Деякі з них відверто брутальні типи. Вони виконали б будь-який наказ. А за дверима східний натовп, ніби ти в Стамбулі чи в якійсь іншій напівазійській країні.

Хоча Арендт залишалася сіоністкою під час і після Другої світової війни, вона дала зрозуміти, що виступає за створення єврейсько-арабської федеративної держави в Палестині, а не суто єврейської держави. Вона вважала, що це спосіб вирішити питання єврейського безгромадянства та уникнути підводних каменів націоналізму.

Не лише аналіз Арендт судового процесу Айхмана викликав звинувачення у расизмі. У своєму есеї «Роздуми про Літл-Рок» 1958 року в журналі Dissent вона висловилася проти десегрегації після інтеграційної кризи у Літл-Рок 1957 року в Арканзасі. Як вона пояснює у передмові, журнал тривалий час не хотів друкувати її статтю, поки вона відрізнялася від ліберальних цінностей видання. Врешті-решт її надрукували разом з критикою. Пізніше The New Yorker висловив подібне вагання щодо її нарисів про суд над Айхманом. Тож реакцією стали жорсткі випади і Арендт змушена була захищати себе у відповідь. Дискусія щодо цього нарису триває досі. Вільям Сіммонс присвятив цілий розділ своєї праці з прав людини «Закон про права людини та маргіналізовані інші» 2011 року критиці позиції Арендт, зокрема, щодо Літл-Рок. Хоча низка критиків вважає, що вона принципова расистка, багато хто з тих, хто захищав позицію Арендт, вказували, що її турбота стосується добробуту дітей — позиції, яку вона зберігала впродовж всього життя. Вона відчула, що діти зазнають травми, заради ширшої політичної стратегії насильницької інтеграції. Хоча з часом Арендт поступалася своїм критикам, а саме, що сперечалась як іноземка, вона залишилась при власній точці зору, що дітей не слід розмінювати у передових геополітичних конфліктах.

Фемінізм

В оточенні феміністок, як основоположниця у світі, де до цього часу панували чоловіки, Арендт не називала себе феміністкою і була би дуже здивована почути, що її так характеризують. Вона протиставляла себе соціальним вимірам Руху визволення жінок, закликаючи до незалежності, але завжди пам'ятаючи про Viva la petite différence!. Коли Арендт стала першою жінкою, яку призначили професором у Принстоні 1953 року, засоби масової інформації дуже цікавились цим винятковим досягненням, але вона ніколи не хотіла аби її розглядали як виняток, а радше жінку («виняткову жінку») або єврейку, наголошуючи, що «мене взагалі не обходить, що я жінка-професор, бо я дуже добре звикла бути жінкою». 1972 року, обговорюючи звільнення жінок, вона зауважила: «справжнє запитання — що ми втратимо, якщо переможемо?» Вона радше насолоджувалась тим, що вважала привілеєм бути жіночною, а не феміністкою, «надзвичайно жіночною, а тому не феміністкою», — сказав Ганс Йонас. Арендт вважала, що деякі професії і посади не пасують жінкам, зокрема ті, що стосуються управління, й сказала Ґюнтеру Ґаусу: «Це просто не добре, коли жінка дає накази». Незважаючи на ці погляди і те, що її називали «антифеміністкою», позицію Арендт щодо фемінізму досліджували неодноразово. В останні роки свого життя Вірджинія Гелд зазначила, що погляди Арендт еволюціонували з появою нового фемінізму в Америці в 70-х роках і вона визнала важливість жіночого руху.

Критика прав людини

У «Витоках тоталітаризму» Ганна Арендт присвячує великий розділ (Занепад національної держави і кінець прав людини) критичному аналізу прав людини, який називають «найбільш читаним нарисом про біженців, що коли-небудь публікували». Арендт не критично ставиться до політичних прав, натомість відстоює національну або громадянську концепцію прав. «Людські права»  або «Права людини», як їх зазвичай називають, є універсальними, невідчужуваними та отримуються вже за буття людиною. Навпаки, цивільними правами володіють завдяки приналежності до політичної спільноти, найчастіше — за буття громадянином. Основна критика Арендт щодо прав людини полягає в тому, що вони неефективні та ілюзорні, оскільки їх дотримання іде врозріз з національним суверенітетом. Вона стверджувала, що оскільки немає політичних повноважень вищих, ніж у суверенних націй, уряди держав мало зацікавлені в повазі прав людини, коли така політика суперечить національним інтересам. Найчіткіше це можна зрозуміти, вивчивши поводження з біженцями та іншими особами без громадянства. Оскільки у біженців немає держави, яка б забезпечила їх громадянські права, єдині права, до яких вони повинні апелювати — це права людини. Таким чином Арендт використовує біженців як тестовий випадок для вивчення прав людини у відриві від цивільних прав. Аналіз Арендт описує перипетії біженців у першій половині ХХ століття, а також власний досвід біженки, що рятується від нацистської Німеччини. Вона стверджувала, що, оскільки державні уряди почали наголошувати на національній ідентичності, як необхідній умові повноцінного правового статусу, кількість іноземців, які живуть у меншості, зросла разом із кількістю осіб без громадянства, яких жодна держава не бажала визнати юридично. Два потенційні рішення проблеми біженців, репатріація та натуралізація, не змогли вирішити кризу. Арендт стверджувавла, що репатріація не змогла вирішити кризу біженців тому, що жоден уряд не готовий був їх прийняти і заявити, що вони є своїми. Коли примусово депортували біженців до сусідніх країн, приймаюча країна визнавала таку імміграцію незаконною і тому не вдалося змінити основний статус мігрантів, як осіб без громадянства. Спроби натуралізації та асиміляції біженців також не мали великого успіху. Ця невдача була передусім результатом опору як державних урядів, так і більшості громадян, оскільки вони прагнули сприймати біженців як небажаних осіб, що загрожують їх національній ідентичності. Опір натуралізації також був від самих біженців, що чинили опір асиміляції і намагалися зберегти власну етнічну та національну ідентичність. Арендт стверджує, що ні натуралізація, ні традиція надання притулку не змогли впоратися із великою кількістю біженців. Замість того, щоб прийняти деяких біженців із законним статусом, держава часто відповідала денатуралізацією меншин, що поділяли національні чи етнічні зв'язки з біженцями без громадянства. Вона стверджує, що послідовне поводження з біженцями, більшість з яких розміщувались в інтернаційних таборах, є свідченням відсутності прав людини. Якщо до поняття прав людини, як універсальних та невідчужуваних, ставитись серйозно, то ці права повинні реалізовуватись з огляду на особливості сучасної ліберальної держави. Вона зробила висновок: «Права людини, нібито невідчужувані, виявилися невиконаними — навіть у країнах, де конституції ґрунтувалися на них  — кожного разу, щойно з'являлися люди, які вже не були громадянами жодної суверенної держави». Арендт стверджує, що вони не можуть бути реалізовані, оскільки конфліктують принаймні з однією особливістю ліберальної держави — національним суверенітетом. Один з головних способів здійснення нацією суверенітету — це контроль над національними кордонами. Державні уряди послідовно надають своїм громадянам вільний рух для переходу національних кордонів. Навпаки, рух біженців часто обмежується в ім'я національних інтересів. Це обмеження представляє дилему для лібералізму, оскільки ліберальні теоретики, як правило, віддані і правам людини й існуванню суверенних націй.

В одному з найцитованіших уривків вона висуває концепцію, що права людини — це не що інше, як абстракція:

Концепція прав людини, що ґрунтується на передбачуваному існуванні людини як такої, зламалася в той самий момент, коли ті, хто сповідував у це вірити, вперше зіткнулися з людьми, які справді втратили всі інші якості та конкретні стосунки — крім що вони ще були людьми. Світ не знайшов нічого святого в абстрактній наготі буття людини.

У популярній культурі

Кілька авторів написали біографії, що зосереджуються на стосунках Ганни Арендт і Мартіна Гайдеґґера. 1999 року французька філософиня-феміністка Катрін Клеман написала роман «Мартін і Ганна» , де розмірковує про трикутник стосунків між Гайдеґґером і двома жінками в його житті: Арендт і дружиною Ельфріде Петрі. Окрім стосунків, цей роман — серйозне дослідження філософських ідей, що зосереджується на останній зустрічі Арендт з Гайдеґґером у Фрайбурзі 1975 року. Ця сцена опирається на опис Елізабет Янґ-Брюль з книги «Ганна Арендт: Любов світу» (1982), але сягає їх дитинства, а також ролі Гайдеґґера у заохоченні стосунків між цими двома жінками. Роман досліджує підтримку Гайдеґґером нацизму, провідником якого він був у Німеччині та, як і в ставленні Арендт до Айхмана, складні взаємозв'язки між колективною провиною та особистою відповідальністю. Клеман також вводить іншого наставника та довірену особу Ганни, Карла Ясперса, у цю матрицю стосунків.

Фільм «Ганна Арендт» (2012)

Життя Арендт залишається частиною сучасної культури та думки. 2012 року вийшов німецький фільм Ганна Арендт режисерки Марґарете фон Тротта. Фільм, де головну роль зіграла Барбара Сукова, зобразив суперечку щодо висвітлення Арендт судового процесу Айхмана та книги, через яку її неправильно розуміли, бо вона нібито захищала Айхмана і звинувачувала єврейських лідерів у Голокості.

Спадщина

Ганна Арендт вважається однією з найвпливовіших політичних філософів ХХ століття. Як політична теоретикиня, філософиня-моралістка і полемістка, вона є неперевершеною як щодо розмаху, так і щодо моральної стійкости. 1998 року Вальтер Лакер заявив, що «жоден філософ і політичний мислитель ХХ століття не має в даний час такого широкого відгомону» як філософ, історик, соціолог, а також журналіст. У популярній уяві вона відома передусім реакцією на її роботу про Адольфа Айхмана, зокрема, однією фразою «банальність зла». Спадщину Арендт описують як культ, але сама вона уникала публічності, не очікуючи, як пояснила Карлу Ясперсу 1951 року, побачити себе «дівчиною з обкладинки» в газетних кіосках. У Німеччині проводять тури місцями, пов'язаними з її життям.

Вивчення життя і творчості Ганни Арендт та її політико-філософської теорії називають Арендтіаною. Своїм заповітом вона заснувала Літературний траст Ганни Арендт-Блюхер як організацію-зберігача власних творів та фотографій. Її особисту бібліотеку помістили в бібліотеку Стівенсона у Бард-коледжі 1976 року, вона нараховує близько 4 тисяч книг, ефемерів і памфлетів з останньої квартири Арендт, а також її бюро (в будинку Маккарті). Коледж розпочав архівування частини колекції в цифровому вигляді, яка доступна в The Hannah Arendt Collection. Більшість її праць зберігають в Бібліотеці Конгресу, а листування з німецькими друзями та наставниками, як-от Гайдеґґером, Блюменфельдом та Ясперсом, у Deutsches Literaturarchiv у Марбаху. Бібліотека Конгресу налічувала понад 50 книг, написаних про неї до 1998 року, і це число продовжувало зростати, як і кількість наукових статей, яких на той час налічувалось 1 тисяча.

В установах, де вона викладала, вшанували її життя і творчість, створивши центри імені Ганни Арендт у Барді (Центр політики та гуманітарних наук імені Ганни Арендт) та Новій школі, в штаті Нью-Йорк. У Німеччині її внесок у розуміння авторитаризму відзначено Інститутом досліджень тоталітаризму імені Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Institut für Totalitarismusforschung) у Дрездені. Існують асоціації Ганни Арендт (Hannah Arendt Verein), як-от Hannah Arendt Verein für politisches Denken у Бремені, що присуджує щорічну Премію за політичне мислення імені Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Preis für politisches Denken), засновану 1995 року. В Ольденбургу Центр Ганни Арендт в університеті Карла фон Осєцького створили 1999 року, де зберігають велику колекцію її робіт (Архів Ганни Арендт), а також адмініструють інтернет-портал HannahArendt.net (Журнал політичного мислення), і серію монографій, Hannah Arendt-Studien. В Італії Центр політичних досліджень імені Ганни Арендт знаходиться в університеті Верони для досліджень Арендтіани.

2017 року створили журнал «Arendt Studies», що публікує статті, що стосуються вивчення життя, творчості та спадщини Ганни Арендт. У багатьох місцях, пов'язаних із нею, виставлені пам'ятки про неї, наприклад, її студентська карта в Гайдельберзькому університеті (див. Зображення). 2006 року, в річницю її народження, її пам'ять вшанували конференціями та урочистостями по всьому світу.

2015 року режисерка Ада Ушпіз випустила документальний фільм про Ганну Арендт, Vita Activa: Дух Ганни Арендт. Нью-Йорк Таймз назвав його критикою на свою адресу. З-поміж багатьох інших, фотопортрет Арендт 1944 року, зроблений Фредом Штайном (див. Зображення), чиєю роботою вона неабияк захоплювалася, став знаковим і коли він з'явився на німецькій поштовій марці (Див. Зображення), говорили, що він відоміший за самого фотографа. Серед організацій, що визнали внесок Арендт в цивілізацію та права людини, — Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).

Сучасний інтерес

Зростання нативізму, наприклад, обрання Дональда Трампа в Америці та занепокоєння щодо все авторитарнішого стилю управління, призвели до зростання інтересу до Арендт та її творів, зокрема радіопередачі та письменники, серед яких Джеремі Адельман та Зої Вільямс, переглянули заново ідеї Арендт, аби знайти наскільки вони інформативні для нашого розуміння таких рухів, які називають «Темні часи». У той же час Амазон повідомив, що розпродав всі примірники «Джерел тоталітаризму» (1951). Мітіко Какутані розглядає явище, яке називає «Смерть правди». У своїй книзі вона стверджує, що підйом тоталітаризму базувався на зневажанні правди. Вона починає свою книгу великою цитатою з «Джерел тоталітаризму»:

Ідеальний суб'єкт тоталітарного правління — це не переконаний нацист чи переконаний комуніст, а люди, для яких різниця між фактом і вигадкою (тобто реальність досвіду) та відмінність між справжнім і неправдивим (тобто стандартами думки) більше не існує.

Какутані та інші вважали, що слова Арендт говорять не просто про події попереднього століття, але однаково стосуються сучасного культурного ландшафту, сповненого фальшивими новинами і брехнею. Вона також звертається до нарису Арендт «Брехня в політиці» зі збірки «Кризи в республіці» вказуючи на рядки: Історик знає, наскільки вразлива вся текстура фактів, в яких ми проводимо своє повсякденне життя; вона завжди загрожує бути пробитою поодинокою брехнею або розірваною на клаптики організованою брехнею груп, націй чи класів, або запереченою і спотвореною, часто ретельно прикритою шматочками неправди або просто їй дозволяють впасти в небуття. Факти потребують пам'яті, що слід пам'ятати, і встановлювати довірених свідків, щоб знайти безпечне житло в галузі людських справ.

Какутані зауважує, що Арендт привернула увагу до критичної ролі, яку відіграє пропаганда в газлайтингу населення, цитуючи рядки:

У постійно мінливому, незрозумілому світі маси досягли такої точки, що вони водночас повірили б у все і в ніщо, думали, що все можливо і що нічого не відповідає дійсності. … Тоталітарні лідери мас ґрунтували свою пропаганду на правильному психологічному припущенні, що за таких умов можна було змусити людей повірити найфантастичнішим заявам одного дня, і вірити, що якщо наступного дня їм нададуть беззаперечні докази неправди, вони сховаються у цинізмі; замість того, щоб кинути лідерів, які їм брехали, вони протестуватимуть, що знали весь час, що ця заява була брехнею, і захоплюватимуться лідерами за їхню вищу тактичну кмітливість.

Але також актуально, що Арендт мала ширший погляд на історію, ніж просто як на тоталітаризм початку ХХ століття, заявивши, що «свідома фальсифікація і відверта брехня використовуються як законний засіб для досягнення політичних цілей від початку письмової історії». Сучасна актуальність відображається також у поширенні її вислову «ніхто не має права коритися», щоб відобразити, що дії є результатом вибору, а отже, і судження, і що ми не можемо відмовлятися від відповідальності від того, до чого ми маємо силу діяти. Крім того, центри, створені з метою підтримки дослідження Арендтіани, у її роботах продовжують шукати рішення для широкого кола сучасних питань.

Вчення Арендт про покору були також пов'язані з суперечливими психологічними експериментами Стенлі Мілґрема, які припускали, що звичайних людей легко можна спонукати скоїти жорстокість. Сам Мілґрем звернув на це увагу 1974 року, заявивши, що він перевіряє теорію про те, що Айхман, як і інші, буде просто виконувати накази, але на відміну від Мілґрема, вона стверджувала, що дії передбачають відповідальність.

Теорії Арендт щодо політичних наслідків того, як країни поводяться з біженцями, залишаються актуальними і переконливими. Арендт спочатку спостерігала за переміщенням великої кількості населення без громадянства і без прав, до яких ставилися не як до людей в біді, а як до проблеми, яку треба вирішити, а в багатьох випадках — протистояти. Про це вона написала у своєму нарисі 1943 року «Ми біженці». Ще одна тема Арендтіани, яка знаходить відгомін у сучасному суспільстві — її спостереження, натхнене Рільке, про відчай бути непочутим, марність трагедії, яка не знаходить слухача, що може заспокоїти, дати впевненість та втручання. Прикладом цього є збройне насилля в Америці і наслідки політичної бездіяльності.

«У пошуках останньої агори» — ілюстрований документальний фільм ліванського режисера Раяна Даббоса про працю Ганни Арендт 1958 року «Людський стан» вийшов 2018 року, щоб відзначити 50-річчя книги. Екранізований в Коледжі Барда, експериментальний фільм описують як пошук «нового значення в концепціях політичної теоретики про політику, технологію і суспільство у 50-х роках», зокрема в її передбаченні зловживань явищами, невідомими за часів Арендт, включаючи соціальні медіа, інтенсивну глобалізацію і нав'язливу культуру знаменитостей.

Вшанування пам'яті

Життя та творчість Ганни Арендт продовжують вшановувати різними способами, як-от табличками (нім. Gedenktafeln) із зазначенням місць, де вона жила. В її честь названо низку громадських місць та установ, зокрема школи. Також на її батьківщині є День Ганни Арендт (Hannah Arendt Tag). Різні об'єкти названо в її честь: від астероїдів до поїздів, а також її зображено на марках. Музеї і фонди названо на її честь.

Журнал Arendt Studies

Arendt Studies — це рецензований науковий журнал, що вивчає життя, роботу і спадщину Ганни Арендт. Заснований 2017 року, він публікує дослідницькі статті і переклади, зокрема перший англійський переклад Ганни Арендт «Націє-держава і демократія» (1963). Серед його авторів: Ендрю Бенджамін, Пег Бірмінгем, Адріана Кавареро, Роберт П. Кріс і Сельсо Лафер. Статті, опубліковані в цьому журналі, включають у міжнародну Бібліографію Ганни Арендт. Arendt Studies також включено до JSTOR.. Його редагує Джеймс Баррі в Університеті Індіани і видає Центр філософських документів.

Основні праці

• Витоки тоталітаризму (тж. Джерела тоталітаризму — укр. видання: вид-во ДУХ І ЛІТЕРА, 2005.). (1951)
• Становище людини (1958) — укр. видання: вид-во ЛІТОПИС, 1999. (пер. Марія Зубрицька) ISBN 966-7007-21-9
• Між минулим і майбутнім. (1961); — укр. видання: вид-во ДУХ І ЛІТЕРА, 2002.
• Про революцію. (1963);
• Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі (Eichmann in Jerusalem: A Report on the Banality of Evil, 1963). — укр. видання: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. ISBN 978-966-378-315-4
• Люди за темних часів. (1968); — укр. видання: вид-во ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. (пер. Неля Рогачевська)
• Про владу і насильство. (1970);
• Кризи республіки. (1972).

Еволюція тоталітаризму за Г. Арендт

• Війна 1914—1918 рр, суперечності індустріалізації дали багато вигнанців суспільства, безробіття охопило практично всіх.
• З'явилася юрба, що заперечувала механізми держави і бажала піддатися дезінтеграції, руйнації традиційного, знецінення всього, заперечувала і зневажала реальність.
• Юрба розхитувала право, прагнула утвердити право сили в умовах беззаконня.
• Крах лібералізму, який не захищає в умовах поширення насильства.
• Поява інтелектуалів, які стверджували, що голос юрби — це голос Божий.
• Юрбу очолюють демагоги, і спрямовують її проти організованого суспільства. Поява революційного фанатизму.
• Дарвінівська теорія боротьби видів еволюціонує у расистську теорію боротьби класів, рас, націй.
• Організоване насильство заступає право.
• Вожді широко використовують маніпуляції. Сваволя еліт — нехтування прямими наслідками дій і призирливе ставлення до суспільного блага.
• Абсолютна непередбачуваність політики. Зло не можна пояснити зрозумілими мотивами — абсолютне зло.
• мета тоталітарної доктрини — не так революційне перетворення суспільства, як трансформація самої людської природи. Жахи концентраційних таборів — знеособлення людини. Тоталітаризм прагнув не так влади над людьми, як системи за якої люди — не потрібні.
• Зіткнення двох тоталітаризмів (радянського і нацистського).
• 50 млн жертв. Але це ще не остаточна ціна. Тоталітарні спокуси і відлуння переслідуватимуть людство довго. Жертви радянського ГУЛАГУ — 22 млн. Військові втрати СРСР під час Другої світової війни — 14 млн. Жертви колективізації і розкуркулення — 12 млн. Український голодомор — 6 млн. Єврейський геноцид — 6 млн.

Окремі статті

• Ганна Арендт. Антисемітизм як виклик здоровому глуздові (Пер. Зінаїда Косицька)
• Ганна Арендт про Розу Люксембург // Спільне. — 15.03.2011.

Література

• Bagchi, Barnita (January 2007). Hannah Arendt, Education, and Liberation : A Comparative South Asian Feminist Perspective. Heidelberg Papers in South Asian and Comparative Politics (35). 
• Balber, Samantha (2017). Hannah Arendt: A Conscious Pariah and Her People. Footnotes 1: 165–183. 
• Burroughs, Michael D (2015). Hannah Arendt, 'Reflections on Little Rock,' and White Ignorance. Critical Philosophy of Race 3 (1): 52–78. doi:10.5325/critphilrace.3.1.0052. 
• Calcagno, Antonio (January 2013). The Desire For And Pleasure Of Evil: The Augustinian Limitations Of Arendtian Mind. The Heythrop Journal 54 (1): 89–100. doi:10.1111/j.1468-2265.2009.00513.x. 
• Jonas, Hans (2006) [2003]. Hannah Arendt: An Intimate Portrait. trans. Brian Fox and Richard Wolin. New England Review (1990-) 27 (2): 133–142. JSTOR 40244828. 
• Laqueur, Walter (1998). The Arendt Cult: Hannah Arendt as Political Commentator. Journal of Contemporary History 33 (4): 483–496. JSTOR 260982. doi:10.1177/002200949803300401. , reprinted in Aschheim, (2001, pp. 47–64)
• Lebeau, Vicky (29 June 2016). The Unwelcome Child: Elizabeth Eckford and Hannah Arendt. Journal of Visual Culture 3 (1): 51–62. doi:10.1177/1470412904043598. 
• Markus, Maria (1987). The 'Anti-Feminism' of Hannah Arendt. Thesis Eleven 17 (1): 76–87. doi:10.1177/072551368701700106. 
• Momigliano, Arnaldo (1980). A Note on Max Weber's Definition of Judaism as a Pariah-Religion. History and Theory 19 (3): 313–318. JSTOR 2504547. doi:10.2307/2504547. 
• Morey, Maribel (20 December 2011). Reassessing Hannah Arendt's "Reflections on Little Rock" (1959). Law, Culture and the Humanities 10 (1): 88–110. doi:10.1177/1743872111423795. 
• Pickett, Adrienne (2009). Images, Dialogue, and Aesthetic Education: Arendt's response to the Little Rock Crisis. Philosophical Studies in Education 40: 188–199. 
• Ray, Larry; Diemling, Maria (24 July 2016). Arendt's 'conscious pariah' and the ambiguous figure of the subaltern. European Journal of Social Theory 19 (4): 503–520. doi:10.1177/1368431016628261. 
• Riepl-Schmidt, Mascha (15 February 2005). Henriette Arendt. HannahArendt.net (de) 1 (1). ISSN 1869-5787. 
• Rosenberg, Elissa (February 2012). Walking in the city: memory and place. The Journal of Architecture 17 (1): 131–149. doi:10.1080/13602365.2012.659914. 
• Saussy, Haun (2013). The Refugee Speaks of Parvenus and Their Beautiful Illusions: A Rediscovered 1934 Text by Hannah Arendt. Critical Inquiry 40 (1): 1–14. doi:10.1086/673223. 
• Schuler-Springorum, Stefanie (1 June 1999). Assimilation and Community Reconsidered: The Jewish Community in Konigsberg, 1871-1914. Jewish Social Studies 5 (3): 104–131. ISSN 1527-2028. doi:10.1353/jss.1999.0008. 
• Teixeira, Christina Heine (September 2006). Wartesaal Lissabon 1941: Hannah Arendt und Heinrich Blücher. HannahArendt.net 1 (2). 
• — (2009). Hannah Arendt, 1906-1975. The Review of Politics 71 (1): 20–36. JSTOR 25655783. doi:10.1017/S0034670509000035. 
• Wellmer, Albrecht (1999). Hannah Arendt On Revolution. Revue Internationale de Philosophie 53 (208 (2)): 207–222. JSTOR 23955552. 

Рахель Фарнгаґен

• Zebadúa Yáñez, Verónica (18 November 2017). Reading the Lives of Others: Biography as Political Thought in Hannah Arendt and Simone de Beauvoir. Hypatia 33 (1): 94–110. ISSN 0887-5367. doi:10.1111/hypa.12383. 

Special issues and proceedings

• Ojakangas, Mika, ред. (2010). Hannah Arendt: Practice, Thought and Judgement. Collegium (Special issue) 8. 
  • Ojakangas, Mika (2010). Arendt, Socrates, and the Ethics of Conscience. с. 67–85. 
• Durst, Margarete (2004). Birth and Natality in Hannah Arendt. с. 777–797. ISBN 9789401000475. 
• Hannah Arendt. Social Research (Special issue) 44 (1). Spring 1977. JSTOR i40043622. 

Аудіовізуальні матеріали

• Berkowitz, Roger. Album notes for Hannah Arendt: A brief biography. Zeitgeist Films.

• Hannah Arendt [Film]. British Board of Film Classification.
  • Weigel, Moira (16 July 2013). Heritage Girl Crush: On "Hannah Arendt". Los Angeles Review of Books (Review). Процитовано 18 August 2018. 
• Hannah Arendt [Radio panel discussion]. Процитовано 20 September 2018.
• Vita Activa - The Spirit of Hannah Arendt (Documentary) [Film]. Zeitgeist Films.
  • Scott, A. O. (5 April 2016). Review: In 'Vita Activa: The Spirit of Hannah Arendt,' a Thinker More Relevant Than Ever. Нью-Йорк таймс (Review). 

Книги на монографії

• Baier, Annette (1995). Moral Prejudices: Essays on Ethics. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-58716-8. 
  • «Ethics in many different voices» pp. 247–268, see also revised versions as Baier, (1998, pp. 247–268) and Baier, (1997, pp. 325–346)
• Bernstein, Richard J. (2018). Why Read Hannah Arendt Now?. Wiley. ISBN 978-1-5095-2863-9. 
• Clément, Catherine (2001) [1999 Calmann-Lévy]. Martin et Hannah [Martin and Hannah: A Novel]. translated from French by Julia Shirek Smith. Prometheus Books. ISBN 978-1-57392-906-6. 
  • Schroeder, Steven (2002). Review of "Martin and Hannah: A Novel". Essays in Philosophy (Review) 3 (1). ISSN 1526-0569. 
• Copjec, Joan, ред. (1996). Radical Evil. Verso. ISBN 978-1-85984-911-8. 
• Hattem, Cornelis Van; Hattem, Kees van (2005). Superfluous people: a reflection on Hannah Arendt and evil. University Press of America. ISBN 978-0-7618-3304-8. 
• Kakutani, Michiko (2018). The Death of Truth: Notes on Falsehood in the Age of Trump. Crown/Archetype. ISBN 978-0-525-57484-2. 
  • Hayes, Chris (18 July 2018). Michiko Kakutani's Book About Our Post-Truth Era. Нью-Йорк таймс (Review). Процитовано 3 September 2018. 
• Keen, David (2006). Endless war? Hidden functions of the "war on terror". Pluto Press. ISBN 978-0-7453-2417-3.  (see also excerpt at Keen, (2007)
• Lamey, Andy (2011). Frontier Justice: The Global Refugee Crisis and What To Do About It. Doubleday Canada. ISBN 978-0-307-36792-1. 
• Milgram, Stanley (2017) [1974]. Obedience to Authority. HarperCollins. ISBN 978-0-06-280340-5.  (see also Obedience to Authority)
• Oatley, Keith (2018). Our Minds, Our Selves: A Brief History of Psychology. Princeton University Press. ISBN 978-1-4008-9004-0. 
• Simmons, William Paul (2011). Human Rights Law and the Marginalized Other. Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-50326-6. 
  • Simmons, William Paul (2011). Arendt, Little Rock, and the Cauterization of the Marginalized Other (Essay). 
• Swedberg, Richard; Agevall, Ola (2016). The Max Weber Dictionary: Key Words and Central Concepts (вид. 2nd). Stanford University Press. ISBN 978-1-5036-0022-5. 
• Weber, Hermann; Drabkin, Jakov; Bayerlein, Bernhard H., ред. (2014). Deutschland, Russland, Komintern. II Dokumente (1918–1943): Nach der Archivrevolution: Neuerschlossene Quellen zu der Geschichte der KPD und den deutsch-russischen Beziehungen [Germany, Russia, Comintern. II Documents (1918-1943): After the Archive Revolution: New sources on the history of the KPD and German-Russian relations]. Berlin: Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-3-11-033978-9. 

Саможиттєписи та життєписи

• Арендт, Ганна // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• H. Ротар. Арендт (Arendt) Ганна // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 38. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Принц, Алоїз (2016). Ханна Арендт або Любов до світу. К.: Темпора. с. 342. ISBN 9786175692653. 
• AAAS (2018). Book of members, 1780 – present: A. Cambridge MA: American Academy of Arts and Sciences. с. 18. Процитовано 27 July 2018. 
• Ettinger, Elzbieta (1997) [1995]. Hannah Arendt/Martin Heidegger. Yale University Press. ISBN 978-0-300-07254-9. 
  • Brent, Frances (30 May 2013). Arendt's Affair. Tablet (Review). 
• Grunenberg, Antonia (2003). Arendt (de). Фрайбург: Herder. ISBN 978-3-451-04954-5. 
• — (2017). Hannah Arendt and Martin Heidegger: History of a Love. Indiana University Press. ISBN 978-0-253-02718-4. 
• Heller, Anne Conover (2015). Hannah Arendt: A Life in Dark Times. Houghton Mifflin Harcourt. ISBN 978-0-544-45619-8.  excerpt
• Kristeva, Julia (2001) [1999 Фаяр (видавництво)]. Le Génie féminin: Hannah Arendt [Hannah Arendt]. translated from the French by Ross Guberman. Columbia University Press. ISBN 978-0-231-12102-6. 
• Maier-Katkin, Daniel (2010a). Stranger from Abroad: Hannah Arendt, Martin Heidegger, Friendship and Forgiveness. W. W. Norton. ISBN 978-0-393-07731-5. 
• May, Derwent (1986). Hannah Arendt. Penguin Books. 
• Nixon, Jon (2015). Hannah Arendt and the Politics of Friendship. Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-4725-0754-9. 
• Stangneth, Bettina (2014). Eichmann Before Jerusalem: The Unexamined Life of a Mass Murderer. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-95968-3. 
• Vowinckel, Annette (2004). Hannah Arendt: zwischen deutscher Philosophie und jüdischer Politik [Hannah Arendt: Between German philosophy and Jewish politics] (german). Lukas Verlag. ISBN 978-3-936872-36-1.  (full text)
• Young-Bruehl, Elisabeth (2004) [1982]. Hannah Arendt: For Love of the World (вид. Second). Yale University Press. ISBN 978-0-300-10588-9.  (updated by way of a second preface, pagination unchanged)

Критичні праці

• Shenhav, Yehouda (3 May 2007). All Aboard the Arendt Express. Гаарец (Review). Процитовано 30 July 2018. 
• Berkowitz, Roger; Storey, Ian, ред. (2017). Artifacts of Thinking: Reading Hannah Arendt's Denktagebuch. Oxford University Press. ISBN 978-0-8232-7217-4. 
• Bernauer, J.W., ред. (1987). Amor Mundi: Explorations in the Faith and Thought of Hannah Arendt. Springer Science+Business Media. ISBN 978-94-009-3565-5. 
  • Bernauer, James W. (1987a). The Faith of Hannah Arendt: Amor Mundi and its Critique — Assimilation of Religious Experience. с. 1–28. 
• Bernstein, Richard J. (2013). Hannah Arendt and the Jewish Question. Wiley. ISBN 978-0-7456-6570-2. 
• Birmingham, Peg (2006). Hannah Arendt and Human Rights: The Predicament of Common Responsibility. Indiana University Press. ISBN 978-0-253-11226-2. 
• Courtine-Denamy, Sylvie (2000) [1997 Éditions Albin Michel]. Trois femmes dans de sombres temps [Three Women in Dark Times: Edith Stein, Hannah Arendt, Simone Weil, or Amor fati, amor mundi]. trans. from French by GM Goshgarian. Cornell University Press. ISBN 978-0-8014-8758-3. 
• Grunenberg, Antonia (2018). Hannah Arendt-Studien / Hannah Arendt Studies (en, de). Peter Lang. Процитовано 27 August 2018. 
• Hinchman, Lewis P.; Hinchman, Sandra, ред. (1994). Hannah Arendt: Critical Essays. SUNY Press. ISBN 978-0-7914-1853-6. 
• Luban, David. Arendt After Jerusalem: The Moral and Legal Philosophy. To be published. Процитовано 14 December 2018. 
• Ring, Jennifer (1998). The Political Consequences of Thinking: Gender and Judaism in the Work of Hannah Arendt. SUNY Press. ISBN 978-1-4384-1739-4. 
• Swift, Simon (2008). Hannah Arendt. Routledge. ISBN 978-1-134-09355-7. 
• —, ред. (2000). The Cambridge Companion to Hannah Arendt. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-64571-3.  text at Pensar el Espacio Público

Історичні праці

• Augustine, Saint (1995). In Joannis evangelium tractatus [Tractates on the Gospel of John, 111-24]. trans. John W Rettig. CUA Press. ISBN 978-0-8132-0092-7. 
• — (2008). Tractatus in epistolam Joannis ad Parthos [Homilies on the First Epistle of John]. trans. Boniface Ramsay. Фоколяри. , available in Latin as
• — (1793). Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft. Königsberg: Friedrich Nicolovius. с. 99. 
• — (1838). Religion Within the Boundary of Pure Reason. translated from German by J W Semple. Edinburgh: Thomas Clark. с. 125. 
• Lazare, Bernard (2016) [1898 Kadimah, Paris]. Le Nationalisme Juif. Ашетт Лівр. ISBN 978-2-01-359879-8.  facsimile text at Національна бібліотека Франції, and reproduced on Вікіджерела
• Rühle-Gerstel, Alice (1932). Das Frauenproblem der Gegenwart: eine psychologische Bilanz [Contemporary Women's Issues: A psychological balance sheet] (de). S. Hirzel. 
• Weber, Max (1978) [1922]. У Roth, Guenther; Wittich, Claus. Wirtschaft und Gesellschaft: Grundriss der verstehenden Soziologie [Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology]. University of California Press. ISBN 978-0-520-03500-3.  full text available on Інтернет-архів
• Weil, Hans (1967) [1930]. Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips [The Origin of the German Educational Principle]. H. Bouvier. 

Chapters and contributions

• Baier, Annette C (1997). Ethics in many different voices. с. 325–346. , in May та Kohn, (1997)
• Brocke, Edna (2009a). Afterword. "Big Hannah" - My Aunt. с. 512–522. , in Arendt, (2009a)
• Canovan, Margaret (2013). Introduction. с. vii–xx. ISBN 9780226924571. , in Arendt, (2013)
• Elon, Amos (2006a). Introduction. с. xxi. ISBN 9781101007167. , in Arendt, (2006a)
• Fry, Karin (2014). Natality. с. 23–35. , in Hayden, (2014)
• Gould, Carol (2009). Hannah Arendt and Remebrance. с. 65–72. ISBN 9781461636564. , in Richter, (2009)
• Kippenberger, Hans (8 February 1936). 376a. Vertraulicher Bericht Kippenbergers uber den Parteiselbstschutz (PSS) der KPD [Confidential report by Kippenberger on the party self-protection of the KPD]. Moscow. с. 1182–1185. , in Weber et al, (2014)
• Luban, David (1994). Explaining Dark Times: Hannah Arendt's Theory of Theory. с. 79–110. , in Hinchman та Hinchman, (1994)
• Scott, Joanna Vecchiarelli; Stark, Judith Chelius (1996). Preface: Rediscovering Love and Saint Augustine. с. vii–xviii. ISBN 9780226025964. , in Arendt, (1996)
• Weyembergh, Maurice (1999). Remembrance and Oblivion. с. 79–96. ISBN 9789042907812. , in Hermsen та Villa, (1999)

Словники та енциклопедії

• Baron, Salo (2007). «Conference on Jewish Social Studies». Encyclopaedia Judaica. Thomson Gale. https://www.encyclopedia.com/religion/encyclopedias-almanacs-transcripts-and-maps/conference-jewish-social-studies. Процитовано 5 January 2019. 
• d'Entreves, Maurizio Passerin (2014). «Hannah Arendt». Hannah Arendt. Стенфордський університет. https://plato.stanford.edu/entries/arendt/. Процитовано 6 February 2019.  (Version: January 2019)
  • Whitfield, Stephen J. (1998). Hannah Arendt (1906 - 1975). с. 61–64. Процитовано 25 July 2018. , in Hyman та Moore, (1998)
• Wood, Kelsey (7 January 2004). «Hannah Arendt». Hannah Arendt. The Literary Dictionary Company Limited. https://www.litencyc.com/php/speople.php?rec=true&UID=143. Процитовано 24 July 2018. 
• Yar, Majid. «Hannah Arendt (1906—1975)». Hannah Arendt (1906—1975). https://www.iep.utm.edu/arendt/. Процитовано 18 July 2018. 
• Cullen-DuPont, Kathryn (2014) [1996]. «Encyclopedia of Women's History in America». Encyclopedia of Women's History in America (2nd вид.). Infobase Publishing. ISBN 978-1-4381-1033-2. https://books.google.com/books?id=oIro7MtiFuYC. 

Журнали

• Adelman, Jeremy (Spring 2016). Pariah: Can Hannah Arendt Help Us Rethink Our Global Refugee Crisis?. Wilson Quarterly. Архів оригіналу за 6 October 2018. Процитовано 2 September 2018. 
• Austerlitz, Saul (30 May 2013). A New Movie Perpetuates the Pernicious Myth of Hannah Arendt. The New Republic. 
• Bernstein, Richard (19 August 2018). The Urgent Relevance of Hannah Arendt. The Philosophers' Magazine (82): 24–31. 
• Gellhorn, Martha (February 1962). Eichmann and the Private Conscience. The Atlantic. , reprinted in Gellhorn, (1988, pp .217–233)
• Heinrich, Kaspar (19 November 2013). Fotografien von Fred Stein: Der Poet mit der Kleinbildkamera. Шпіґель (german). 
• Held, Virginia; Kazin, Alfred (21 October 1982). Feminism & Hannah Arendt. The New York Review of Books. 
• Howe, Irving (5 June 2013). Banality and Brilliance. Dissent. Процитовано 6 September 2018. 
• Jones, Kathleen B. (12 November 2013). Hannah Arendt's Female Friends. Los Angeles Review of Books. Процитовано 18 August 2018. 
• Kirsch, Adam (12 January 2009). Beware of Pity: Hannah Arendt and the power of the impersonal. The New Yorker. Процитовано 25 July 2018. 
• Kohler, Lotte (21 March 1996). The Arendt/Heidegger Affair. The New York Review of Books. 
• Maier-Katkin, Daniel (2010). How Hannah Arendt Was Labeled an "Enemy of Israel". Tikkun 25 (6): 11–14. ISSN 2164-0041. 
• Obermair, Hannes (April 2018). Da Hans a Hannah—il "duce" di Bolzano e la sfida di Arendt [From Hans to Hannah—Mussolini in Bolzano and Arendt's Challenge]. Il Cristallo. Rassegna di Varia Umanità (italian) 60 (1): 27–32. ISBN 978-88-7223-312-2. ISSN 0011-1449. 
• Seliger, Ralph (15 April 2011). Hannah Arendt: From Iconoclast to Icon. Tikkun. Процитовано 16 January 2016. 
• Wieseltier, Leon (7 October 1981). Understanding Anti-Semitism: Hannah Arendt on the origins of prejudice. The New Republic. Процитовано 2 September 2018. 

Газети

• Bernstein, Richard J. (20 June 2018). The Illuminations of Hannah Arendt. Нью-Йорк таймс. 
• Bird, David (4 December 1975). Hannah Arendt, Political Scientist Dead. Нью-Йорк таймс (Obituary). Процитовано 24 July 2018. 
• Butler, Judith (29 August 2011). Hannah Arendt's challenge to Adolf Eichmann. The Guardian. Процитовано 13 December 2018. 
• Frantzman, Seth J. (5 June 2016). Hannah Arendt, white supremacist It's time to admit that through Arendt's writing runs a thread of European white supremacy. Джерусалем пост. 
• Grenier, Elizabeth (2 February 2017). Why the world is turning to Hannah Arendt to explain Trump. DW. 
• Invernizzi-Accetti, Carlo (6 December 2017). A small Italian town can teach the world how to defuse controversial monuments. Гардіан. Процитовано 5 September 2018. 
• Moreira, Cristiana Faria (23 December 2017). Hannah Arendt. A passagem por Lisboa a caminho da liberdade. Publico (pt). 
• Pfeffer, Anshel (9 May 2008). Dear Hannah. Гаарец. Процитовано 27 July 2018. 
• Sznaider, Natan (20 October 2006). Human, citizen, Jew. Гаарец. Процитовано 27 July 2018. 
• Tavares, Rui (10 December 2018). Hannah Arendt em Lisboa. Publico (pt). 
• Walters, Guy (19 January 2015). Don't be fooled - Eichmann was a monster. The Telegraph. Процитовано 21 August 2018. 
• Williams, Zoe (1 February 2017). Totalitarianism in the age of Trump: lessons from Hannah Arendt. Гардіан. 
• Killer of 6,000,000; Adolf Eichmann. Нью-Йорк таймс. 26 May 1960. с. 18. 
• 'Show' Trial Promised. Нью-Йорк таймс. 28 May 1960. с. 9. 

Дисертації

• Herman, Dana (2008). Hashavat Avedah: a history of Jewish Cultural Reconstruction, Inc. (Дипломна робота). Montreal: Department of History, Університет Макгілла. 
• Miller, Joshua A (August 2010). Hannah Arendt's theory of deliberative judgement (Дипломна робота). Університет штату Пенсильванія. 

Веб-сайти

• Ali, Amro (25 April 2017). "We Refugees" – an essay by Hannah Arendt. 
• Fred Stein: Hannah Arendt, photograph (1944): Philosopher in a contemplative pose. Arts in Exile (Virtual exhibition). Процитовано 2 August 2018. 
• Heuer, Wolfgang. Zeitschrift für politisches Denken (english, german). Процитовано 14 August 2018. 
• Barry, James, ред. (2017). Arendt Studies (journal). Процитовано 14 August 2018. 
• Addison, Sam (1972–1974). Hannah Arendt: The Life of the Mind. Gifford Lectures. Абердинський університет. 
• Hannah Arendt & the University of Heidelberg. Between Truth and Hope. 30 October 2016. Архів оригіналу за 29 August 2018. Процитовано 28 August 2018. 
• Hannah Arendt. Vertrauen in das Menschliche (Exhibition brochure) (de). Goethe-Institut. 2011. Процитовано 31 August 2018. 
• Krieghofer, Gerald (1 July 2017). "Niemand hat das Recht zu gehorchen." Hannah Arendt (angeblich). Zitaträtsel. Процитовано 5 September 2018. 
• Miller, Joshua A. (25 September 2017). How the Schocken Books collections changed Arendt scholarship. Anotherpanacea. Процитовано 5 September 2018. 
• Obedience and Dictatorship. Desperado Philosophy. 22 December 2017. Процитовано 6 September 2018. 
• Hill, Samantha Rose (26 March 2017). What does it mean to love the world? Hannah Arendt and Amor Mundi. openDemocracy. Процитовано 8 September 2018. 
• Brecht, Bertolt. An die Nachgeborenen. Lyrik-line: Listen to the poet (de). Haus für Poesie. Процитовано 14 September 2018.  — includes Brecht reading (english)
• Waterhouse, Peter (July 2013). Truth And Translation. European Institute for Progressive Cultural Policies (EIPCP). 
• Gold, Hannah (29 January 2017). Amazon Needs to Restock Hannah Arendt's The Origins of Totalitarianism. Jezebel. Процитовано 20 September 2018. 
• Hannah Arendt. kulturreise-ideen (de). Процитовано 8 October 2018. 
• Hill, Samantha Rose (6 December 2015). A Meditation on Arendt, Rilke, & Guns (en). Hannah Arendt Center. Процитовано 17 October 2018. 
• Rilke, Rainer Maria (1912–1922). Duineser Elegien (de). Zeno. Процитовано 17 October 2018.  (English translation by A. S. Kline 2004)
• Paula, Luisa (28 December 2018). Hannah Arendt em Lisboa. Espaço Crítico (pt). Процитовано 20 February 2019. 

Життєпис, родовід і хронологія

• AAAL. Academy Members: Deceased. Members. American Academy of Arts and Letters. Процитовано 28 July 2018. 
• Heller, Anne C (6 July 2015). Hannah Arendt: A Brief Chronology. Процитовано 17 August 2018. 
• Ludz, Ursula (2005). Vita Hannah Arendt. HannahArendt.net (de). с. 251–256. Процитовано 16 September 2018. , in Arendt, (2005)
• Schoenberg, Randy (23 May 2018). Hannah Arendt. Geni. Процитовано 27 July 2018. 

Institutions, locations and organizations

• Bernstein, Richard J. (2017). Hannah Arendt Center. New York: The New School for Social Research. Процитовано 14 August 2018. 
• Hannah Arendt Centre. Institut für Philosophie: Carl von Ossietzky Universität Oldenburg. Процитовано 27 August 2018. 
• Hannah Arendt Center for Political Studies. Department of Human Sciences, University of Verona. 2018. Процитовано 10 September 2018. 
• Hannah Arendt Gymnasium, Berlin (German). 2018. Процитовано 1 August 2018. 
• Dries, Christian (July 2018). Vita Günther Anders (1902-1992). Translated by Christopher John Müller. Internationale Günther Anders Gesellschaft. Архів оригіналу за 14 October 2017. Процитовано 11 September 2018. 
• GDW (2016). Hannah Arendt. Exile and Resistance. German Resistance Memorial Center. Процитовано 19 September 2018. 
• Hannah Arendt Tage. Das offizielle Portal der Region und der Landeshauptstadt Hannover. City of Hanover. Процитовано 24 July 2018. 
  • Hannah Arendt in Hannover. Das offizielle Portal der Region und der Landeshauptstadt Hannover. City of Hanover. 22 August 2017. Процитовано 24 July 2018. 
• CAS (2011). Guide to the Center for Advanced Studies Records, 1958 - 1969. Wesleyan University Library. Процитовано 27 July 2018. 
• UNHCR (2 August 2017). Arendt, Hannah. UNHCR Central Europe. Процитовано 2 August 2018. 

Hannah Arendt Center (Bard)

• The Hannah Arendt Center for Politics and Humanities at Bard College. Процитовано 14 August 2018. 
  • McCarthy House. About Us (en). The Hannah Arendt Center. Процитовано 18 September 2018. 
  • Bard. The Hannah Arendt Collection. Hannah Arendt Center, Stevenson Library, Bard College. Процитовано 29 July 2018. 
    • Kettler, David (2009). Hannah Arendt Collection: Arendt on Mannheim. Процитовано 21 September 2018. 
  • The Hannah Arendt Center. Medium. Процитовано 20 September 2018. 
  • Amor Mundi. Medium. Процитовано 26 October 2018. 
  • Film Screening: In Search of The Last Agora. Hannah Arendt Center News. 15 November 2018. Процитовано 13 March 2019. 

Мапи

• Rue Hannah Arendt. Google Maps. Процитовано 8 October 2018. 

Зовнішні зображення

• «Hannah Arendt (1906—1975)». Internet Encyclopedia of Philosophy. 1988. http://www.iep.utm.edu/wp-content/media/arendt-257x300.jpg. Процитовано 18 July 2018. 
• Hannah Arendt, stamp, Germany 2006 (Photograph of commemorative stamp). Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. 2006. Процитовано 2 August 2018. 
• Map of location of Hannah Arendt Straße, Berlin. GeoHack (Map). Процитовано 30 July 2018. 
• Stein, Fred (2018). Hannah Arendt, 1944. Portrait Portfolio (Photographic portrait). Fred Stein Archive. Процитовано 1 August 2018. 
• Hannah Arendts Erkennungskarte der Universität Heidelberg 1928. Bild des Monats (Student identity card). Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла. November 2015. Процитовано 28 August 2018. 
• Arendt, Hannah (1975). Life of the Mind: Judging. ISBN 9780226025957. 
• Cover. Saturday Review of Literature (Cover image). 24 March 1951. Процитовано 25 September 2018. 
• Plaque. Lisbon City Council. 10 December 2018. Процитовано 25 September 2018. 

Посилання

• АРЕНДТ Ханна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
• Арендт // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Маріанна Кіяновська. Становище людини — яким воно є. — «Поступ», № 56(500), 25-26.03.2000(укр.)