Ганна Арендт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ганна Арендт
англ. Hannah Arendt
Західна філософія
Hannah Arendt 1975 (cropped).jpg
Народження 14 жовтня 1906(1906-10-14)[1][2][…]
Ганновер, Королівство Пруссія[4][5]
Смерть 4 грудня 1975(1975-12-04)[1][2][…] (69 років)
Верхній Вестсайд, Нью-Йорк[1][6][…]
гострий інфаркт міокарда
Поховання Bard College Cemeteryd
Громадянство (підданство) Flag of Germany (1935–1945).svg Німеччина[8]
Flag of the United States.svg США[9][8]
Проживання
Знання мов
  • німецька і англійська[2]
  • Ім'я при народженні нім. Johanna Arendt
    Діяльність
  • історик, письменниця, політолог, есеїстка, викладачка університету, соціолог, авторка, політична теоретикиня
  • Викладала Принстонський університет, Північно-Західний університет, Весліанський університет, Університет Каліфорнії (Берклі), Чиказький університет, Єльський університет, Колумбійський університет, The New Yorker[10] і Бруклінський коледжd
    Член Американська академія мистецтв та літератури, Німецька академія мови і поезії і Американська академія мистецтв і наук
    Науковий ступінь докторський ступінь[1] (1928)
    Школа / Традиція Феноменологія
    Основні інтереси Політика, Метафізика, Епістемологія, Давньогрецька філософія, Технологія, Онтологія, Філософія історії
    Вплинула Габермас, Беньямін, Мерло-Понті, Юлія Кристева
    Alma mater Гейдельберзький університет Рупрехта-Карла, Університет Фрайбурга і Марбурзький університет
    Літературний напрям політична філософія і Феноменологія
    Зазнала впливу
  • Едмунд Гуссерль[11], Карл Ясперс[11], Мартін Гайдеґґер, Едмунд Берк, Гілберт Кіт Честертон, Шарль Луї де Монтеск'є, Алексіс де Токвіль, Вальтер Беньямін, Ганс Йонас, Ісус Христос, Дунс Скот, Нікколо Мак'явеллі, Платон, Карл Маркс, Сократ, Франц Кафка, Аврелій Августин, Карл Шмітт, Павло, Іммануїл Кант, Арістотель і Серен К'єркегор
  • Вчителі Мартін Гайдеґґер[12] і Карл Ясперс[12]
    Визначний твір
  • Витоки тоталітаризмуd[12], Становище людиниd[12], Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалиміd[12] і Про революціюd[12]
  • Історичний період Філософія 20 століття
    Конфесія юдаїзм
    У шлюбі з Ґюнтер Андерс і Heinrich Blücherd
    Автограф Hannah Bluecher-Arendt signature.svg
    Нагороди

    CMNS: Ганна Арендт у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Ганна Арендт (нім. Hannah Arendt) (14 жовтня 1906, Німеччина — 4 грудня 1975) — відома американська політологиня-теоретикиня. Її книги і статті про тоталітаризм та епістемологію мали значний вплив на політичну теорію. Арендт вважають однією з найважливіших мислительок двадцятого століття. Її роботи стосуються природи влади та суб'єктів політики, безпосередньої демократії, авторитету та тоталітаризму. Премію Ганни Арендт назвали на її честь.

    Арендт народилася в Ганновері (Німеччина), але зростала здебільшого в Кеніґсберзі, в середовищі секулярних євреїв-торговців. Її батьки дотримувались передових політичних поглядів і були прихильниками соціал-демократів. Батько помер, коли їй було сім років, тому Ганну виховували мати і дідусь. Закінчивши середню школу, вона вступила до Марбурзького університету. Там її наставником був Мартін Гайдеґґер, з яким в неї був короткий роман і який мав тривалий вплив на її мислення. Вона отримала ступінь доктора філософії 1929 року в Гайдельберзькому університеті під керівництвом Карла Ясперса.

    1929 року Ганна Арендт вийшла заміж за Гюнтера Штерна. Незабаром відчула на собі посилення антисемітизму в нацистській Німеччині 1930-х років. 1933 року до влади прийшов Адольф Гітлер. Тоді ж у Берліні Гестапо затримало і ненадовго ув'язнило Арендт, коли вона досліджувала антисемітську пропаганду для Сіоністської федерації Німеччини[de]. Після звільнення вона втекла з Німеччини. Жила в Чехословаччині та Швейцарії, а потім оселилася в Парижі. Там працювала в Молодіжній Алії, допомагаючи молодим євреям емігрувати до Палестини. 1937 року Арендт розлучилась зі Штерном, а 1940-го вийшла заміж за Гайнріха Блюхера[en]. Та коли 1940 року Німеччина напала на Францію, французи затримали її як іноземку, незважаючи на те, що її позбавили німецького громадянства ще 1937 року. Вона втекла, і 1941 року вирушила до Сполучених Штатів через Португалію. Вона оселилася в Нью-Йорку, що на все життя став її основним місцем проживання. Стала письменницею та редакторкою, а також працювала у Єврейській культурній реконструкції[en]. 1950 року отримала американське громадянство. 1951 року опублікувала працю «Витоки тоталітаризму», завдяки якій прославилась. Потім створила ще низку основоположних робіт, серед яких: «Становище людини» 1958 року, «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» та «Про революцію» 1963 року. Викладала у багатьох американських університетах, відмовляючись від призначення на штатну посаду. Померла раптово, від серцевого нападу, 1975 року, у віці 69 років. І залишила свою останню роботу «Життя розуму[en]» незавершеною.

    Її роботи охоплюють широкий спектр тем, але її найкраще знають ті, хто вивчають природу влади та зла, а також політику, пряму демократію, авторитет та тоталітаризм. Серед широкої громадськості її найкраще пам'ятають за суперечку щодо суду над Адольфом Айхманом, її спробою пояснити, як звичайні люди стають акторами в тоталітарних системах, що вважали його виправданням, і за фразу «банальність зла». В її честь названо низку установ та журнал, присвячений її мисленню, присуджується Премія Ганни Арендт за політичне мислення. А також друкують марки з її зображенням, називають вулиці і школи на її честь.

    Ранні роки та освіта (1906—1929)[ред. | ред. код]

    Батьки
    Photo of Hannah's mother, Martha Cohn, in 1899
    Марта Кон бл. 1899
    Photo of Hannah's father, Paul Arendt, in 1900
    Пауль Арендт бл. 1900

    Ганна Арендт, уроджена Йоганна Кон Арендт[13][14], народилася 1906 року в Ліндені[de] (тепер частина Ганновера) в освіченій родині секулярних німецьких євреїв. Її родина — купці російського походження з Кеніґсберґа [a], столиці Східної Пруссії. Бабуся і дідусь Арендт були членами тамтешньої громади реформістського юдаїзму. Ганнин дід по батькові, Макс Арендт[de] (1843—1913), відомий бізнесмен, місцевий політик[15], один з лідерів єврейської громади Кеніґсберґа і член Центральної організації для німецьких громадян єврейської віри[de] (нім. Centralverein). Як і інші члени Centralverein, він передусім вважав себе німцем і не схвалював діяльності сіоністів, таких як молодий Курт Блюменфельд[en] (1884—1963), що був частим гостем їхнього дому і згодом став одним із наставників Ганни. Діти Макса Арендта: Пауль Арендт (1873—1913) - інженер, і Генрієтта Арендт[de] (1874—1922) - поліціянтка, а згодом соціальна працівниця[16].

    Ганна була єдиною дитиною Пауля та Марти (уродженої Кон) Арендт (1874—1948)[17]. Її батьки одружилися 11 квітня 1902 року, доньку назвали на честь бабусі по батьківській лінії[18]. Кони приїхали в Кеніґсберґ з сусідньої російської території (нині Литва) в 1852 році, як біженці від антисемітизму, і заробляли на прожиття імпортом чаю, підприємство J.N. Cohn & Company стало одним із найбільших у місті. Арендти приїхали до Німеччини з Росії на століття раніше[19]. Батьки Ганни були краще освіченими і мали політично лівіші погляди, ніж її бабусі та дідусі, обидвоє були членами соціал-демократичної партії Німеччини[13], а не німецької демократичної партії, яку підтримувала більшість їхніх сучасників. Пауль Арендт здобув освіту в Альбертіні (Кеніґсберзький університет), і хоча працював інженером, він пишався своєю любов'ю до класики. Він зібрав велику бібліотеку, в яку занурилася Ганна. Марта Кон, музикантка, навчалася три роки в Парижі[20].

    Перші чотири роки шлюбу Арендти жили у Берліні, де підтримували соціалістичний журнал Sozialistische Monatshefte[b]. На момент народження Ганни, Пауль Арендт працював в електротехнічній фірмі в Ліндені, і вони жили в каркасному будинку на ринковій площі (нім. Marktplatz) [21]. 1909 року сім'я Арендт повернулася до Кеніґсберґа через погіршення здоров'я Пауля[22]. Батько Ганни тривалий час хворів на сифіліс, і 1911 року його довелося покласти в психіатричну лікарню Кеніґсберґа. Потім, ще довго Ганні доводилось щорічно здавати аналізи на реакцію Вассермана щодо вродженого сифілісу[23]. Пауль Арендт помер 30 жовтня 1913 року, коли Ганні було сім років, і вона залишилась тільки з матір'ю[18]. Хоча батьки Ганни були нерелігійними, вони з радістю дозволили Максу Арендту брати Ганну до реформаторської синагоги. В колі її родини було багато інтелектуалів та людей інтелігентної праці. Це було соціальне коло високих стандартів та ідеалів. Як вона пригадувала[24]:

    «

    Моє раннє інтелектуальне становлення відбувалося в атмосфері, де ніхто не приділяв великої уваги питанням моралі; нас виховували з припущенням: моральна поведінка - це природно (нім. Das Moralische versteht sich von selbst).

    «
    Родина Арендтів
    Photo of Hannah's grandfather, Max Arendt holding Hannah. Date unknown, probably aged 3-4
    Ганна Арендт зі своїм дідусем, Максом, 1907 рік
    Hannah with her mother, age 6
    Ганна зі своєю матір'ю, 1912 рік
    Photo of Hannah with her mother in 1914, at the age of 8
    Ганна зі своєю матір'ю, 1914 рік
    Photo of Hannah as a schoolgirl studying in the family library in 1920
    Ганна - школярка, 1920 рік

    Цей час був особливо сприятливим періодом для єврейської громади в Кеніґсберзі, важливому центрі Гаскали (просвітництва)[25]. Сім'я Арендт ретельно асимілювалась («германізувалась»)[26] і вона згодом пригадувала: «У нас, німецьких переселенців, слово „асиміляція“ набуло „глибокого“ філософського значення. Навряд чи можна зрозуміти, як серйозно ми ставились до неї»[27]. Незважаючи на ці умови, єврейському населенню бракувало прав повного громадянства, і хоча антисемітизм не був публічним, та все ж існував[28]. Арендт визначила свою єврейську ідентичність негативно після того, як зіткнулася з явним антисемітизмом в дорослому віці[27]. Вона почала сильно ототожнювати себе з Рахель Фарнхаґен (1771—1833), прусською світською левицею[29], що відчайдушно хотіла асимілюватись в німецьку культуру, і яку не приймали лише тому, що вона народилася єврейкою[27]. Пізніше Арендт сказала про Фарнхаґен, що вона «моя найближча подруга, яка, на жаль, померла вже сто років тому»[27]. Згодом Ганна напише книгу про Фарнхаґен[30].

    Родина Беервальд-Арендт
    Photo of Hannah's stepfather, Martin Beerwald, Hannah and her mother, Martha Arendt Beerwwald in 1923
    Мартін Беервальд, Ганна та її мати, 1923 рік
    Photo of Hannah with her stepsisters, Eva and Clara Beerwald in 1922
    Ева та Клара Беервальд та Ганна, 1922 рік

    В останні два роки Першої світової війни мати Ганни організувала соціал-демократичні дискусійні групи і стала послідовницею Рози Люксембург (1871–1919) у той час, коли по всій Німеччині спалахнули соціалістичні повстання[31][32]. Праці Люксембург пізніше вплинуть на політичне мислення Ганни.  

    Закінчивши школу в 1924 році, Ганна вступила до Університету Марбурґа, де провела рік вивчаючи філософію з Мартіном Гайдеґґером, з яким в неї був короткий роман. Після цього року Арендт навчалась семестр в Університеті Фрайбурга, де відвідувала лекції Едмунда Хазерла. 1929 року отримала ступінь доктора філософії в Гайдельберзькому університеті, де під керівництвом Карла Ясперса захистила докторську дисертацію «Поняття любові в Авґустина. Спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation).


    Освіта[ред. | ред. код]

    Вища освіта (1922–1929)[ред. | ред. код]

    Photo of Hannah in 1924
    Hannah 1924

    Берлін (1922–1924)[ред. | ред. код]

    1922 року п'ятнадцятирічну Арендт виключили з Луїз-Шулє за те, що вона бойкотувала вчителя, який її образив. Натомість, мати влаштувала їй поїздку до Берліна, до друзів сім'ї, що були соціал-демократами. У Берліні вона жила в студентській резиденції і була вільною слухачкою у Берлінському університеті (1922–1923). Вона сама обрала курси, зокрема класичні дисципліни і християнську теологію, що викладав Романо Ґвардіні. Це дало їй змогу успішно скласти вступний іспит (Абітур) до Марбурзького університету, де 1922 року Мартіна Гайдеґґера призначили професором. Для іспиту її мати найняла приватного репетитора, і тітка Фріда Арендт, вчителька[c], також допомагала їй, а чоловік Фріди Ернст Арон надав їй фінансову допомогу для навчання в університеті[34].

    Марбурґ (1924–1926)[ред. | ред. код]

    У Берліні Ґвардіні познайомив її з К'єркегором, і вона вирішила вивчати богослов'я.[35] У Марбурзі (1924–1926) вона вивчала класичні мови, німецьку літературу, протестантську теологію, що викладав Рудольф Бультман та філософію, яку читали Ніколай Гартманн та Гайдеґґер.[36] Арендт приїхала до Марбурґа тієї осені, коли інтелектуальна революція під керівництвом молодого Гайдеґґера була в розпалі, до якого вона ставилась з благоговінням, описуючи його як «таємного царя [що] панував у царині мислення».[37]

    Її знайомство з Гайдеґґером означило драматичний відхід від минулого. Він був вродливим, геніальним, романтичним і вчив, що мислення та «буття» - це єдине ціле.[38] Тоді у 17-річної Арендт почались тривалі романтичні стосунки з 35-річним Гайдеґґером[39], який на той час вже був одруженим і мав двох маленьких синів.[d][40] Арендт пізніше критикували за їх стосунки, коли Гайдеґґер підтримав нацистську партію після обрання ректором Фрайбургського університету в 1933 році. Попри це, його вплив на мислення Арендт був одним з найглибших[41], і пізніше він розповість, що у ті часи вона надихала його мислити пристрасно. Вони домовилися тримати подробиці своїх стосунків у таємниці, зберігати свої листи, але нікому їх не показувати.[42] Про ці стосунки не було відомо до 1982 року, коли з'явилася біографія Арендт, яку написала Елізабет Янг-Брюль. До того часу і Арендт і Гайдеґґер померли, хоча дружина Гайдеґґера, Ельфріде (1893-1992), була ще була жива. Однак, про роман не було відомо широкій публіці до того часу, коли 1995 року Ельжбета Еттінгер отримала доступ до запечатаної кореспонденції[43] і опублікувала суперечливу переписку, яку використали противники Арендт, щоб поставити під сумнів її цілісність. Переписку,[e] що спричинилася до скандалу, згодом спростували.[45][46]

    У Марбурзі Арендт жила за адресою Лутерштрассе, 4.[47] Тоді вона дружила з Гансом Йонасом, єдиним одногрупником-євреєм. Іншим студентом Гайдеґґера був друг Йонаса, єврейський філософ Ґюнтер Зігмунд Штерн (1902–1992)Шаблон:Snd (син відомого психолога Людвіга Вільгельма ШтернаШаблон:Snd), який згодом стане її першим чоловіком.[48]Штерн написав докторську дисертацію під керівництвом Едмунда Гуссерля у Фрайбурзі, і тепер під керівництвом Гайдеґґера працював над своєю дисертацією, але в той час Арендт майже не почмічала його через роман з Гайдеґґером.[49][44]

    Тіні (1925)[ред. | ред. код]

    Влітку 1925 року, перебуваючи вдома в Кеніґсберзі, Арендт написала єдиний автобіографічний твір «Тіні» (нім. Die Schatten), «опис себе»[50][51] адресований Гайдеґґеру.[f][53] У цьому есеї, сповненому туги та гайдеґґерівської мови, пишучи абстрактно від третьої особи вона розкриває свою невпевненість, пов’язану з її жіночністю та єврейством.[g] Вона описує стан «відчуження» (нім. Fremdheit) – раптову втрату молодості та невинності – з одного боку та «дивацтво» (нім. Absonderlichkeit) – знаходження визначного в банальному – з іншого.[54] У детальному описі свого дитячого болю та прагнення до захисту вона показує свою вразливість, а також те, як любов до Гайдеґґера звільнила її і знову наповнила світ кольором і таємницею. Свої стосунки з Гайдеґґером вона називає «Незмінна відданість єдиному» (нім. Eine starre Hingegebenheit an ein Einziges).[55][56][27] В цей період напруженого самоаналізу вона також створила багато поезії[57], наприклад вірш «Загублена у самопізнанні» (нім. In sich versunken).[58]

    Фрайбурґ і Гайдельберґ (1926–1929)[ред. | ред. код]

    Через рік навчання у Марбурзі, Арендт провела семестр у Фрайбурзі, відвідуючи лекції Гуссерля.[59] 1926 року вона переїхала до Гайдельберзького університету, де 1929 року закінчила дисертацію під керівництвом іншого провідного філософа-екзистенціаліста (революційної на тоді філософії)[60] Карла Ясперса (1883–1969), друга Гайдеґґера.[32] Її дисертація мала назву «Поняття любові в Августина: спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin, трансліт. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation).[61] Підтримуючи з Ясперсом глибокі інтелектуальні стосунки, вона дружила з ним і його дружиною Гертруд Майєр (1879–1974) все життя.[62] У Гайдельберзі до кола її друзів входив Ганс Йонас, що також переїхав з Марбурґа[h], а також група трьох молодих філософів: Карла Франкенштейна, Еріха Ноймана та Ервіна Льовенсона.[63] Іншими друзями та студентами Ясперса були лінгвісти Бенно фон Візе та Гюго Фрідріх, з якими вона, за пропозицією Ясперса, відвідувала лекції Фрідріха Гундольфа, і які розпалювали її інтерес до німецького романтизму. На лекції вона також познайомилася з Куртом Блюменфельдом, який познайомив її з єврейською політикою. У Гайдельберзі вона жила в старому місті (нім. Altstadt) поблизу замку, за адресою Шльоссберґ, 16. Будинок знесли у 1960-х роках, але на стіні, що вціліла, висить меморіальна табличка (див. Зображення).[64]

    Арендт у Гайдельберґу, 1926–1929
    Photo of Hannah with student friends at the university at Heildelberg in 1928
    Ганна Арендт (2-га справа), Бенно фон Візе[de] (крайній праворуч), Гюго Фрідріх[de] (2-й зліва) і друг у Гайдельберзькому університеті, 1928 рік
    Plaque on house where Hannah lived at Heidelberg
    Пам'ятна табличка на будівлі, де проживала Арендт у Гайдельберґу

    Закінчивши дисертацію, Арендт почала писати роботу для габілітації, спочатку обравши тему німецького романтизму[65] аби почати свою академічну педагогічну кар’єру. Однак, 1929 рік був роком Великої депресії і кінцем золотих років (Goldene Zwanziger) Веймарської республіки, що впродовж наступних чотирьох років ставав дедалі нестабільнішим. Арендт, як єврейка, майже не мала шансів отримати академічне призначення в Німеччині.[66] І все ж, вона закінчила більшу частину роботи, перш ніж її змусили покинути Німеччину.[67]

    Кар'єра[ред. | ред. код]

    Німеччина (1929—1933)[ред. | ред. код]

    Берлін-Потсдам (1929)[ред. | ред. код]

    Photo of Günther Stern with Hannah Arendt in 1929
    Ґюнтер Штерн та Ганна Арендт, 1929 рік

    1929 року в Берліні Ганна вийшла заміж за Ґюнтера Штерна, пізніше відомого як Ґюнтер Андерс, й вже незабаром почала стикатися з посиленням антисемітизму нацистської Німеччини 30-х років. Влітку Ганна Арендт успішно подалась на ґрант до нім. Notgemeinschaft der Deutschen Wissenschaft для підтримки своєї габілітації, що підтримали, зокрема, Гайдеґґер та Ясперс. А тим часом з допомогою Ґюнтера працювала над виправленнями, аби дисертацію опублікували.

    Вандерхаре (1929—1931)[ред. | ред. код]

    Після того, як у Гайдельберґу Гюнтер завершив перший варіант роботи для своєї габілітації, Штерни переїхали до Франкфурту, де Гюнтер сподівався закінчити її. Там Арендт брала участь в інтелектуальному житті університету, відвідуючи лекції Карла Маннгайма і Пауля Тілліха зокрема[68]. Штерни співпрацювали інтелектуально, написали статтю[69] про «Дуїнянські елегії» Рільке (1923)[70] і обидвоє писали рецензії на «Ідеологію і утопію» (1929) Маннгайма[71]. Остання була єдиним внеском Арендт в соціологію[72][49][48]. У своєму ставленні і до Маннгайма, і до Рільке Арендт вважала, що любов є трансцендентним принципом:

    «

    «Тому що в цьому впорядкованому світі немає справжньої трансцендентності, людина також не може перевищити сам світ, а лише здобути вищий ранг»[i].'

    «

    В Рільке вона побачила сучасного секулярного Августина, описуючи «Елегії» як найвищу форму релігійного документа (нім. letzten literarischen Form religiösen Dokumentes). Пізніше вона знайде обмеження трансцендентної любові в поясненні історичних подій, що підштовхнули її до політичної дії[73]. Ще одна тема про Рільке, яку вона розвине, — це відчай не бути почутим. Роздумуючи над першими рядками Рільке, які вона розмістила як епіграму на початку їхнього есе[74]:

    « Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?
    «

    Арендт і Штерн починають із твердження[75]:

    « Парадоксальна, неоднозначна та відчайдушна ситуація, з якої можна зрозуміти окремо Дуїнянські Елегії, має дві характеристики: відсутність відлуння та знання марності. Свідома відмова від вимоги бути почутим, відчай від неможливості бути почутим, і нарешті необхідність говорити навіть без відповіді — це справжні причини темряви, брутальності та напруження стилю, в якому поезія вказує на власні можливості та бажання формувати.
    «

    Арендт також опублікувала статтю про Августина (354—430) у Frankfurter Zeitung[76], аби відзначити 1500-ту річницю його смерті. Вона сприймала цю статтю як місток між своїм ставленням до Августина в дисертації та подальшим дослідженням романтизму[77][78]. Наприкінці 1931 року стало очевидно, що Штерн не отримає посаду, і сім'я повернулася до Берліна[79].

    Повернення до Берліна (1931—1933)[ред. | ред. код]

    Photo of Hannah in 1933
    Ганна, 1933 рік

    У Берліні подружжя спочатку мешкало в переважно єврейському районі Баварського кварталу (нім. Bayerisches Viertel або «Єврейська Швейцарія») у Шонеберзі[80]. Бертольт Брехт допоміг Штерну отримати посаду штатного письменника у культурному додатку Berliner Börsen-Courier під редакцією Герберта Ігерінга. Там він почав писати, використовуючи криптонім від імені Ґюнтер Андерс, тобто «Ґюнтер Інший»[j][48]. Арендт допомагала Ґюнтеру в його роботі, але тінь Гайдеґґера зависла над їхніми стосунками. Поки Ґюнтер працював над своєю Habilitationsschrift, Арендт покинула початкову тему німецького романтизму дипломної роботи 1930 року, і натомість звернулася до Рахель Фарнхаґен та питання асиміляції[82][65]. Енн Мендельсон випадково придбала копії листування Фарнхаґен і схвильовано показала їх Арендт, залишивши цю колекцію їй. Трохи пізніше робота Арендт про романтизм привела її до вивчення єврейських салонів, а згодом і до творів Фарнхаґен. В Рахелі вона знайшла риси, що віддзеркалювали її власні, зокрема чутливість та вразливість[83]. Рахель, як і Ганна, знайшла свою долю в своїй єврейськості. Ганна Арендт придумала назву для відкриття Рахель Фарнхаґен про життя зі своєю долею — «свідома парія»[84]. Це була особиста риса, яку Арендт упізнала в собі, хоча вона ще довго не використовувала цей термін[85]. Повернувшись до Берліна, Арендт стала активніше займатися політикою і почала вивчати політичну теорію, читати Маркса та Троцького, зав'язуючи контакти в Deutsche Hochschule für Politik[86]. Незважаючи на політичні схильності матері та чоловіка, вона ніколи не бачила себе політичною лівачкою, виправдовуючи власну активність своїм єврейством[87]. Її зростаючий інтерес до єврейської політики та дослідження асиміляції у вивченні Фарнхаґен призвели до того, що вона опублікувала свою першу статтю про юдаїзм «Просвітництво та єврейське питання» (нім. Aufklärung und Judenfrage, 1932)[88]. Блюменфельд познайомив її з «єврейським питанням», яке хвилювало його все життя[89]. Тим часом її погляди на німецький романтизм еволюціонували. Вона написала рецензію на «Походження німецького освітнього принципу» (нім. Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips, 1930)[90] Ганса Вайля[de], де йдеться про появу освітньої еліти (нім. Bildungselite) за часів Рахель Фарнхаґен[91]. У той же час вона почала займатися описом Макса Вебера статусу єврейського народу в межах держави, як людей з парією (нім. pariavolk) у його праці Wirtschaft und Gesellschaft (1922)[92][93], запозичивши термін Лазара Бернара «свідома парія» (лат. paria conscient)[94], з яким ідентифікувала себе[k][96][95][97]. В обох цих статтях вона просувала погляди Йоганна Гердера[98]. Ще один її інтерес у той час, статус жінок, вилився в огляд 1932 року[99] книги Еліс Рюле-Ґерстель «Сучасні жіночі питання: Психологічний баланс» (нім. Das Frauenproblem in der Gegenwart. Eine psychologische Bilanz)[100]. Хоча й не на підтримку жіночого руху, огляд все ж був співчутливий. Принаймні щодо тогочасного статусу жінок, вона скептично ставилася до здатності руху досягти політичних змін[101]. Вона також критично ставилася до руху тому, що це був жіночий рух, замість сприяти чоловікам у політичному русі, абстрактний, замість прагнути до конкретних цілей. Таким чином Ганна вторувала Розі Люксембурґ. Як і Люксембурґ, вона пізніше критикуватиме єврейські рухи з тієї ж причини. Арендт послідовно надавала пріоритет політичним питанням над соціальними[102].

    До 1932 року, зіткнувшись з погіршенням політичної ситуації, Арендт глибоко непокоїли повідомлення про те, що Гайдеґґер виступав на зборах націонал-соціалістів. Вона написала йому, попросивши заперечити те, що його приваблює націонал-соціалізм. Гайдеґґер відповів, що не прагне заперечувати чутки (які були правдивими) і лише запевнив, що його почуття до неї не змінилися[27]. У нацистській Німеччині Арендт, як єврейці, заборонили заробляти на життя і дискримінували, вона звірилась Енн Мендельсон, що, ймовірно, доведеться емігрувати. Ясперс спочатку намагався переконати її вважати себе німкенею, позиція, від якої вона дистанціювалася, підкреслюючи, що є єврейкою і що «для мене Німеччина — це рідна мова, філософія та поезія» (нім. Für mich ist Deutschland die Muttersprache, die Philosophie und die Dichtung), а не ідентичність. Ця позиція спантеличила Ясперса, і він відповів: «Мені дивно що, як єврейка, ти хочеш відрізнятися від німців»[103].

    До 1933 року, життя єврейського населення в Німеччині ставало все небезпечнішим. У січні Адольф Гітлер став рейхсканцлером, а наступного місяця підпалили рейхстаг. Це призвело до призупинення громадянських свобод, з нападами на лівих, і, зокрема, членів Комуністичної партії Німеччини. Штерн, який мав комуністичні зв'язки, втік до Парижа, але Арендт залишилась, аби стати активісткою. Знаючи, що в неї мало часу, вона використовувала квартиру на Опіцштрассе, 6 у Берлін-Штеґліц, де вони із Штерном мешкали з 1932 року, як підпільний, проміжний дорогою на вокзал, притулок для втікачів. Тепер табличка на стіні будинку засвідчує її рятувальну операцію (див. зображення)[104].

    Plaque on the wall at Hannah's apartment building on Opitzstrasse, commemorating her
    Меморіальна табличка на Опіцштрассе, 6

    Арендт вже позиціонувала себе як критикиня зростаючої нацистської партії, 1932 року опублікувавши «Відродження-Адама-Мюллера?»[105], критику привласнення життя Адама Мюллера для підтримки ідеології правого крила. Початок дії антиєврейських законів та бойкот припали на весну 1933 року. Наштовхнувшись на системний антисемітизм, Арендт прийняла наступний мотив:

    «

    «Якщо на когось нападають як на єврея, треба захищатись як єврей. Не як німець, не як громадянин світу, не як захисник Прав людини»[106]

    «

    [60]. Тоді Арендт ввела концепцію єврея як парії, яку вона розглядатиме решту життя у своїх єврейських творах[107]. Вона зайняла публічну позицію, опублікувавши частину практично завершеної біографії Рахель Фарнхаґен під назвою «Оригінальна асиміляція: епілог до столітньої річниці Рахель Варнхаген» (нім. Originale Assimilation: Ein Nachwort zu Rahel Varnhagen 100 Todestag) в Kölnische Zeitung[de] 7 березня 1933 року, і трохи пізніше також в Jüdische Rundschau[de][l][66]. У статті вона стверджує, що доба асиміляції, що почалася з покоління Фарнхаґен добігла кінця разом з офіційною державною політикою антисемітизму. Вона почала із заяви:

    « Сьогодні в Німеччині здається, що асиміляція євреїв повинна оголосити про банкрутство. Загальний соціальний антисемітизм та його офіційна легітимація впливають в першу чергу на асимільованих євреїв, які вже не можуть захистити себе хрещенням або підкреслюючи свої відмінності від східного юдаїзму.
    «

    Як єврейка, Арендт прагнула повідомити світові про те, що відбувалося з її народом у 1930—1933 роках[60]. Вона оточила себе активістами-сіоністами, зокрема Куртом Блюменфельдом, Мартіном Бубером та Салманом Шокеном, і почала досліджувати антисемітизм. Арендт отримала доступ до Прусської державної бібліотеки для своєї роботи над Фарнхаґен. Сіоністська Федерація Німеччини (нім. Zionistische Vereinigung für Deutschland) Блюменфельда переконала її використати цей доступ, щоб отримати докази масштабу антисемітизму для запланованого виступу на Конгресі сіоністів у Празі. Це дослідження на той час було незаконним[111]. Її дії призвели до того, що бібліотекар звинуватив її в антидержавній пропаганді, внаслідок чого Гестапо заарештував і Арендт, і її матір. Вони відсиділи вісім днів у в'язниці, але її записи були закодовані, і їх не змогли розшифрувати, а молодий співчутливий офіцер зі затримань звільнив її очікувати суду[29][36].

    Вигнання: Франція (1933—1941)[ред. | ред. код]

    Париж (1933—1940)[ред. | ред. код]

    Portrait of Rahel Varnhagen in 1800
    Рахель Варнгаґен, бл. 1800 року

    Після звільнення, зрозумівши небезпеку, в якій вона зараз перебуває, Арендт з матір'ю втекла з Німеччини[29] по встановленому маршруту: вночі через Рудні гори до Чехословаччини і далі до Праги, а потім поїздом до Женеви. У Женеві Ганна прийняла свідоме рішення присвятити себе «єврейській справі». Разом з подругою своєї матері, вона отримала роботу в Єврейському агентстві за Палестину Ліги Націй, де видавала візи і писала промови[112]. Восени з Женеви Арендт поїхала до Парижа, де вони возз'єдналися зі Штерном і приєднались до потоку біженців[113]. Тоді як Арендт виїхала з Німеччини без імміграційних документів, її мати мала проїзні документи і повернулася до Кеніґсберґа та свого чоловіка[112]. У Парижі Ганна подружилася із двоюрідним братом Штерна, марксистським літературознавцем і філософом Вальтером Беньяміном (1892—1940), а також єврейським філософом Реймоном Ароном (1905—1983)[113]. Тепер Арендт була емігранткою, вигнанкою, без громадянства, без паперів і залишила позаду Німеччину та німців-фашистів[60]. Її правовий статус був невизначеним, і вона освоювала іноземну мову та культуру, все це впливало на неї психічно та фізично[114]. 1934 року вона почала працювати у просвітницькій програмі Agriculture et Artisanat[115], яку фінансували сіоністсти: читала лекції і займалась організацією одягу, документів, ліків та освіти для єврейської молоді, яка прагнула емігрувати до Підмандатної Палестини, головно як сільськогосподарські робітники. Спочатку працювала секретаркою, а потім офіс-менеджеркою. Для вдосконалення майстерності вивчала французьку, іврит та ідиш. Таким чином змогла забезпечувати себе та свого чоловіка[116]. 1935 року, коли організація закрилася, завдяки своїй роботі на Блюменфельда та сіоністів у Німеччині, вона отримала контакт з заможною меценаткою баронесою Жермен Еліс де Ротшильд (уродженою Гальфен, 1884—1975)[117], дружиною Едуарда Альфонса Джеймса де Ротшильда, ставши її помічницею. На цій посаді наглядала за внесками баронеси в єврейські благодійні організації через Центральну конситсорію ізраїлітян Франції в Парижі, хоч у неї залишалось мало часу для сім'ї загалом[112]. Ротшильди впродовж століття очолювали центральну Консисторію, але підтримували все, чого не підтримувала Арендт, виступаючи проти імміграції та будь-якого зв'язку з німецьким єврейством[113] [118]. Пізніше 1935 року Арендт приєдналася до Молодіжної алії (Молодіжна імміграція)[m], організації, схожої до Agriculture et Artisanatа, що її заснували в Берліні в день захоплення Гітлером влади. Вона входила до Хадасси[119][120]. Ці організації врятували від Голокосту багато людей[121][122][29]. Там вона врешті стала генеральним секретарем (1935—1939)[14] [113]. Її робота у Молодій Алії також включала пошук їжі, одягу, соціальних працівників та юристів, але, перш за все, залучення коштів[36]. Вона вперше відвідала Палестину 1935 року, супроводжуючи одну з таких груп, і зустрілась зі своїм двоюрідним братом Ернстом Фюрстом[n][114]. Під час нацистської анексії Австрії та вторгнення у Чехословаччину 1938 року, Париж наповнили біженці, і Ганна стала спеціальною агенткою з порятунку дітей з цих країн[14]. 1938 року Арендт дописала біографію Рахель Фарнхаґен[30][124][125], хоча її не публікували до 1957 року[126][29]. У квітні 1939 року, після руйнівного погрому, відомого як Кришталева ніч, що відбувся у листопаді 1938 року, Марта Бервальд зрозуміла, що її дочка не повернеться, і вирішила залишити чоловіка та приєднатися до неї у Парижі. Одна пасербиця померла, а інша переїхала до Англії, Мартін Бервальд не поїхав, і вона більше не мала тісних зв'язків з Кеніґсберґом. [127]

    Гайнріх Блюхер[ред. | ред. код]

    1936 року в Парижі Арендт зустріла берлінського поета і філософа-марксиста, самоука Гайнріха Блюхера (1899—1970)[29][128]. Блюхер був спартакістом, а потім членом-засновником КПД, але його вислали через роботу у Фракції за примирення (нім. Versöhnler)[129][130][89]. Хоча у 1933 році Арендт возз'дналася зі Штерном, їхній шлюб існував лише формально, а самі вони розійшлися в Берліні. Вона виконувала свої соціальні зобов'язання і використовувала ім'я Ганна Штерн, але стосунки фактично закінчилися, коли Штерн, можливо усвідомлюючи небезпеку краще за неї, емігрував до Америки разом з батьками 1936 року[114]. 1937 року Арендт позбавили німецького громадянства і вони зі Штерном розлучилися. Вона почала частіше зустрічатись з Блюхером, і врешті вони стали жити разом. Саме тривалий політичний активізм Блюхера почав наштовхувати думки Арендт у бік політичних дій[89]. Арендт і Блюхер одружилися 16 січня 1940 року, невдовзі після остаточного розлучення обох[131].

    Інтернування і втеча (1940—1941)[ред. | ред. код]

    Пам'ятна табличка в таборі Гюрс

    5 травня 1940 року військовий генерал Парижа, очікуючи вторгнення Німеччини до Франції та Нижніх країн того ж місяця, видав маніфест з наказом усім «ворожим прибульцям» віком між 17 і 55 років, що прибули з Німеччини (переважно євреї), окремо звітувати про інтернування. 15 травня жінок зібрали на Велодромі д'Івер, і матері Ганни Арендт, якій було більше ніж 55 років, дозволили залишитися в Парижі. Арендт описала процес присвоєння статусу біженців як «створення сучасною історією нового типу людей… їхні вороги поміщають їх в концтабори, а їх друзі — в інтернаційні табори»[131][132]. Чоловіків, включаючи Блюхера, відправили до табору Верне на півдні Франції, недалеко від іспанського кордону. Через тиждень Арендт та інших жінок відправили до табору Гюрс, на захід від Гюрсу. Спочатку табір створили для розміщення біженців з Іспанії. 22 червня Франція капітулювала і підписала Комп'єнське перемир'я, розділивши країну. Гюрс знаходився на південній, підконтрольній Віші ділянці. Арендт описує, як «у результаті хаосу нам вдалося дістати папери на звільнення, з якими вдалося залишити табір»[133], що вона й зробила, разом з приблизно 200 із 7 тис. жінок, утримуваних там, десь через чотири тижні[134]. Тоді там не було Руху опору, але їй вдалося пройти пішки і автостопом на північ до Монтобана [o], поблизу Тулузи, де вона знала, що знайде допомогу[132][135].

    Монтобан став неофіційною столицею для колишніх затриманих[p], і подруга Арендт Лотта Семпелл Клемборт перебувала там. Табір Блюхера евакуювали через німецький наступ, і йому вдалося втекти з колони та дістатись до Монтобана, де вони разом переховувались. Незабаром до них приєдналися Енн Мендельсон і мати Арендт. Втекти з Франції було надзвичайно важко без офіційних документів; їхній друг Волтер Бенджамін вбив себе після того, як його затримали, під час спроби втечі до Іспанії. Один з найвідоміших нелегальних маршрутів пролягав з Марселя, де американський журналіст Варіан Фрай працював над тим, щоб зібрати кошти, підробляти папери та давати хабарі чиновникам, зокрема Гайраму Бінгему, американському віце-консулу там.

    Фрай та Бінгем забезпечили документи на виїзд та американські візи тисячам біженців, і за допомогою Гюнтера Штерна, Арендт, її чоловікові та матері вдалося забезпечити необхідні дозволи на подорож поїздом у січні 1941 року через Іспанію до Лісабону, Португалія, де вони винайняли квартиру[q][139]. В травні вони врешті змогли дістатися кораблем до Нью-Йорка[140]. Через кілька місяців по тому операції Фрая припинили, а кордони закрили[141][142].

    Нью-Йорк (1941—1975)[ред. | ред. код]

    Друга світова війна (1941—1945)[ред. | ред. код]

    Прибувши до Нью-Йорка 22 травня 1941 року, вони отримали допомогу від сіоністської організації Америки та місцевого німецького імміграційного населення, зокрема Пауля Тілліха та сусідів з Кеніґсберґа. Вони винайняли кімнату, і Марта Арендт приєдналася до них у червні. Виникла термінова потреба знання англійської мови, і було вирішено, що Ганна Арендт має провести два місяці з американською родиною у Вінчестері, штат Массачусетс, за програмою Самопомочі для біженців у липні[143]. Цей досвід був складним для неї, але допоміг сформулювати її ранню оцінку американського життя, Основна суперечність країни — політична свобода в поєднанні з соціальним рабством (нім. Der Grundwiderspruch des Landes ist politische Freiheit bei gesellschaftlicher Knechtschaft)[r][144].

    Після повернення до Нью-Йорка, Арендт прагнула писати знову і стала активною учасницею німецько-єврейської громади, опублікувавши свою першу статтю «Від справи Дрейфуса до Франції сьогодні» (в перекладі з німецької) в липні 1942 року[s][146]. Працюючи над цією статтею, вона шукала роботу, і в листопаді 1941 року її найняла нью-йоркська німецько-єврейська газета Ауфбау, і з 1941 до 1945 року вона писала там політичну колонку, в якій висвітлювала антисемітизм, біженців та потребу в єврейській армії. Вона також дописувала у єврейсько-американський журнал Менора[147], та інші німецькі еміграційні видання[29].

    Першу оплачувану штатну посаду Арендт отимала 1944 року, коли стала директоркою з науки та виконавчою директоркою новоствореної Комісії з питань європейської культурної реконструкції, проектом Конференції з питань єврейських відносин[t]. Там вона склала списки єврейських культурних цінностей у Німеччині та окупованій нацистами Європі, щоб допомогти їх відновити після війни[150]. Разом з чоловіком вони мешкали на 370 Ріверсайд-Драйв у Нью-Йорку та в Кінґстоні, Нью-Йорк, де Блюхер викладав у сусідньому Бард-коледжі довгі роки[29][151].

    Повоєнний час (1945—1975)[ред. | ред. код]

    Photo of Hannah and Heinrich Blücher in New York in 1950
    Ганна Арендт з Гайнріхом Блюхером, Нью-Йорк, 1950 рік

    У липні 1946 року Арендт залишила посаду в Комісії з питань європейської культурної реконструкції, аби стати редакторкою видавництва Schocken Books[u], що згодом опублікувало низку її праць[153][29]. 1948 року вона долучилась до кампанії Джуди Магнеса за створення в Палестині єврейської держави[89]. Вона повернулася до Комісії у серпні 1949 року. В якості виконавчого секретаря подорожувала Європою, і працювала в Німеччині, Британії та Франції (з грудня 1949 до березня 1950 року), щоб домовитись про повернення архівних матеріалів з німецьких установ; досвід, який засмучував її, і все ж вона писала регулярні звіти[154]. У січні 1952 року стала секретарем Ради, хоча робота організації згорталася[v], і одночасно займалась власною інтелектуальною діяльністю, втім зберігала цю посаду до своєї смерті[w] [150][155][156]. Робота щодо культурної реституції дала їй додатковий матеріал для вивчення тоталітаризму[157]. У 1950-х Арендт написала «Витоки тоталітаризму» (1951), [158] Стан людини (1958)[159] та «Про революцію» (1963)[160][29]. 1950 року вона почала листуватися з американською письменницею Мері Маккарті, молодшою за неї на шість років, і невдовзі вони стали подругами на все життя[161][162]. Того ж року Арендт стала натуралізованою громадянкою Сполучених Штатів[163] і знову почала зустрічатися з Мартіном Гайдеґґером, чоловіком, який раніше був її наставником, учителем та коханцем, і в них був «квазі-роман», як це назвав американський письменник Адам Кірш, що тривав два роки[27]. Тоді Арендт захищала його від критиків, що відзначали його захоплене членство в нацистській партії. Вона описала Гайдеґґера як наївну людину, підхоплену силами поза її контролем, і вказала, що філософія Гайдеґґера не має нічого спільного з націонал-соціалізмом[27]. 1961 року вона поїхала до Єрусалиму, щоб написати репортаж про судовий процес Айхмана для журналу «Нью-Йоркер». Цей репортаж вплинув на формування її визнання та викликав багато суперечок (див. нижче). Її роботи отримали багато відзнак, зокрема данську Премію Соннінґа 1975 року за внесок у європейську цивілізацію[164][60].

    Викладання[ред. | ред. код]

    Photo of Hannah Arendt lecturing in Germany, 1955
    Ганна Арендт читає лекції в Німеччині, 1955 рік

    Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхгеттені, де була викладачкою університету від 1967 року[165], Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63)[29] 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук[166] і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року[167]. 1974 року Арендт зіграла важливу роль у створенні Структурованої ліберальної освіти (СЛУ) в Стенфордському університеті. Вона написала листа до президента Стенфорда, щоб переконати університет прийняти бачення Марка Манкалла про місцеву гуманітарну програму[151]. На момент смерті була професоркою політичної філософії в університеті Нової школи[151].

    Стосунки[ред. | ред. код]

    Portrait of Hannah Arendt with Mary McCarthy
    Ганна Арендт і Мері Маккарті

    Окрім роману з Гайдеґґером та двох шлюбів, Арендт підтримувала низку близьких дружніх стосунків. Листування з багатьма з них опублікували після її смерті, що розкрило більше інформації про спосіб її мислення. Зі своїми друзями вона була одночасно вірною і щедрою, присвятивши їм низку своїх робіт[168]. Дружбу (нім. Freundschaft) вона описала як один із активних режимів існування (нім. tätigen Modi des Lebendigseins)[169], і для неї дружба була центральною як у житті, так і в концепті політики[170][168]. Ганс Йонас назвав її людиною, що має «геній дружби», а за її власними словами, «любов до дружби» (нім. der Eros der Freundschaft)[171]. Її дружні стосунки, засновані на філософії, були з чоловіками та європейцями, тоді як пізніші американські дружні взаємини були різноманітнішими, літературними і політичними. Хоча 1950 року вона стала американською громадянкою, її культурні корені залишилися європейськими, а мовою — німецька «нім. Muttersprache»[172]. Вона оточила себе німецькомовними емігрантами, що їх іноді називають «Плем'я». Для неї, реальні люди (нім. wirkliche Menschen) були «паріями», не в тому сенсі, що знедолені, а в тому, що вони чужинці, неасимільовані, з чеснотою «соціального нонконформізму … неодмінними інтелектуальними досягненнями», цю думку вона розділяла з Ясперсом[173]. Арендт завжди мала beste Freundin. У підлітковому віці вона на все життя подружилася з Анною Мендельсон Вайль («Аннхен»), своєю Jugendfreundin. Після еміграції до Америки, Гільде Франкель, секретарка і коханка Пауля Тілліха, зайняла цю роль до своєї смерті 1950 року. Після війни Арендт змогла повернутися до Німеччини і відновила стосунки з Вайль, яка кілька разів вдвідувала Нью-Йорк, особливо після смерті Блюхера в 1970 році. Остання їх зустріч відбулась в Тегна, Швейцарія 1975 року, незадовго до смерті Арендт[174]. Після смерті Франкель, Мері Маккарті стала найближчою подругою і довіреною особою Арендт[175][176][177].

    Хвороба та смерть[ред. | ред. код]

    Могила Ганни Арендт у Бард-коледжі на Аннандейл-он-Гадсон

    1961 року Гайнріх Блюхер пережив аневризму судин головного мозку і продовжував хворіти після 1963 року, коли переніс низку інфарктів. 31 жовтня 1970 року він помер від обширного серцевого нападу. Спустошена Арендт раніше казала Мері Маккарті: «Життя без нього неможливо помислити»[178]. Арендт також була затятим курцем і її часто зображували з сигаретою в руці. Під час лекції в Шотландії в травні 1974 року вона пережила майже смертельний серцевий напад, і, хоча одужала, далі мала слабке здоров'я і продовжувала курити[179]. Увечері 4 грудня 1975 року, незабаром після 69-го дня народження, коли вона вдома розважала друзів, у неї стався черговий серцевий напад, від якого вона померла[180][181]. Її прах поховали поряд з Блюхеровим в Бард-коледжі, на Аннандейл-он-Гадсон, Нью-Йорк, у травні 1976 року[182][151]. Після смерті Арендт титульний аркуш заключної частини «Життя розуму» («Судження»), який вона тільки-но почала (судячи із того, що там був заголовок та два епіграфи), знайшли у її друкарській машинці. Згодом його відтворили (див. Зображення)[183].

    Праці[ред. | ред. код]

    Арендт писала твори з інтелектуальної історії як філософиня, використовуючи події та дії, аби розвинути уявлення про сучасні тоталітарні рухи і загрозу свободі людини від наукового абстрагування та буржуазної моралі. В інтелектуальному плані вона була незалежною мислителькою, індивідуалісткою, а не «товаришкою», відокремлюючи себе від течій чи ідеологій[184]. Окрім основних праць, опублікувала низку антологій, зокрема «Між минулим та майбутнім» (1961), [185] «Люди за темних часів» (1968) [186] та «Кризи республіки» (1972)[187]. Також писала для багатьох медіа, зокрема «The New York Review of Books», «Commonweal» , «Dissent» та «The New Yorker»[29]. Мабуть, найкраще її знали за розповідями про Адольфа Айхмана та його судовий процес[188] через бурхливу суперечку, яку вони породили[189].

    Політична теорія та філософська система[ред. | ред. код]

    Хоча Арендт ніколи не розробляла цілісної політичної теорії, і її роботу складно категоризувати, традиція думки, що найтісніше ототожнюється з нею, це традиція громадянського республіканізму — від Арістотеля до Токвіля. Її політична концепція зосереджена на активному громадянстві, яке наголошує на громадянській участі та колективній дискусії[59]. Вона вважала, що попри всі старання, уряду ніколи не вдасться знищити свободу людини, незважаючи на те, що сучасні суспільства часто відступають від демократичної свободи з притаманним їй безладом до відносного комфорту адміністративної бюрократії. Її політична спадщина — сильний захист свободи в умовах дедалі менш вільного світу[29]. Вона не дотримується єдиної систематизованої філософії, а навпаки, охоплює коло предметів, що висвітлюють тоталітаризм, революцію, природу свободи та властивості думки і здорового глузду[190].

    Хоча Арендт найкраще знана за роботу про «темні часи»[x], природу тоталітаризму і зла, вона пронизала це іскрою надії та впевненості в природі людства[184]:

    «

    Що навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій та понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто в своєму житті і праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяває визначений йому на землі строк[193].

    «

    «Любов і святий Августин» (1929)[ред. | ред. код]

    Докторську дисертацію Арендт «Поняття любові в Авґустина»[61] опубліковано 1929 року і її розкритикували, хоча англійський переклад не з'являвся до 1996 року[194]. У цій роботі вона поєднує підходи як Гайдеґґера, так і Ясперса. Інтерпретація Арендт любови у праці Августина стосується трьох понять: любови як жаги чи бажання (лат. Amor qua appetitus), любови у стосунках між людиною (лат. creatura) та творцем (лат. Creatura) та любови до ближнього (лат. Dilectio proximi). Любов як жага передбачає майбутнє, тоді як любов до Творця стосується згадуваного минулого. З цих трьох, сaritas[y] або лат. dilectio proximi сприймається як найфундаментальніша, на яку дві перші орієнтовані, до яких вона ставиться як до суспільного життя (лат. vita socialis). Друга з Заповідей любови (або Золоте правило) «Возлюби ближнього свого як самого себе» об'єднує і перевершує попередню Мт. 22:39. Вплив Августина (і погляди Ясперса на його творчість) зберігся в працях Арендт до самої смерті[196]. Деякі з лейтмотивів її канону були очевидними: ввівши концепцію Натальності (Natalität) як ключової умови існування людини та її ролі у розвитку особистості[194], вона розвивала її далі в «Становищі людини» (1958)[159]. Вона пояснила, що застосувала конструкт натальності у своєму обговоренні нових починань і піднесення людини до Творця як nova creatura[197]. Центральність теми народження та оновлення очевидна в постійному відсиланні до Августинської думки, а саме до новаторської природи народження — від цієї, першої її роботи до останньої, «Життя розуму»[198]. Любов — ще одна об'єднавча тема. Окрім обміркованих у її дисертації Августинських видів любови, вислів amor mundi (любов світу) часто асоціюють з Арендт, і всі вони пронизали її роботу та були поглинаючою пристрастю[199]. Вона взяла фразу з проповіді Августина в першому посланні святого Іоанна: «Якщо любов світу живе в нас»[200]. «Amor mundi» була першопочатковою назвою «Становища людини» (1958)[z], підзаголовком біографії Елізабет Янг-Брюль (1982)[47], назвою збірки творів про віру в її роботі[202], а також назвою інформаційного бюлетеня Центру Ганни Арендт у Бард-коледжі[203].

    «Витоки тоталітаризму» (1951)[ред. | ред. код]

    Перша велика книга Ганни Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951)[158], досліджувала коріння комунізму та нацизму, містила три нариси: «Антисемітизм», «Імперіалізм» та «Тоталітаризм». Арендт стверджує, що тоталітаризм був «новою формою правління», яка «суттєво відрізняється від інших відомих нам форм політичного гноблення, таких як деспотія, тиранія та диктатура»[204] тим, що застосовувала терор для підкорення масового населення, а не просто політичних супротивників[205]. Критика включала інтерпретацію, що ці два рухи зображуються як однаково тиранічні[206]. Арендт також стверджувала, що єврейськість не була головним чинником Голокосту, а лише зручною заміною, оскільки нацизм застосовував терор і послідовність, а не просто викорінення євреїв[207]. Арендт пояснила тиранію, використовуючи вислів Канта «Радикальне зло»,[208] за яким їх жертви стали «Зайвими людьми»[209]. У пізніших виданнях вона розширила текст[210], включивши свої праці «Ідеологія та терор: нова форма правління»[205] та про Угорську революцію, але потім опублікувала останню працю окремо[211].

    «Рахель Фарнхаґен: Життя єврейки» (1957)[ред. | ред. код]

    Докторську дисертацію про Рахель Фарнхаґен Арендт дописала в Парижі 1938 року, коли жила у вигнанні, але не публікувала її до 1957 року, коли праця вийшла друком в Сполученому Королівстві за сприяння Східно-Західної бібліотеки, що є частиною Leo Baeck Institute[212]. Ця біографія єврейської світської левиці ХІХ століття стала важливим кроком у її аналізі історії євреїв і питань асиміляції та емансипації, а також тут вона ввела трактування єврейської діаспори як парії або парвеню. Крім того, вона є раннім варіантом її концепції історії[213]. Цю книгу присвячено Енн Мендельсон, яка вперше звернула її увагу на Фарнхаґен[214]. Ставлення Арендт до Фарнхаґен пронизує її подальшу роботу. Її розповідь про життя Фарнхаґен сприйняли в час руйнування німецько-єврейської культури. Вона частково відображає власне сприйняття Арендт себе як німецько-єврейської жінки, вигнаної із власної культури в існування без громадянства[213], що веде до опису «біографії як автобіографії»[215].

    «Становище людини» (1958)[ред. | ред. код]

    У своїй, напевно найвпливовішій, праці «Становище людини» (1958) [159] Арендт розмежовує політичні та соціальні концепції, роботу і працю, та різні форми дій, і далі досліджує наслідки цих відмінностей. У цій роботі вона широко розвинула свою теорію політичної дії, що відповідає існуванню суспільної сфери. Арендт стверджує, що, хоча життя людини завжди розвивається в межах суспільства, соціальна частина людської природи, політичне життя, була навмисно реалізована лише в декількох суспільствах, як простір для індивідів досягти свободи. Різко окреслює концептуальні категорії, які намагаються усунути розрив між онтологічними та соціологічними структурами. У той час як Арендт відносить роботу і працю в сферу соціального, вона надає перевагу людському стану дії як такому, що є і екзистенційним, і естетичним[59]. З людських дій Арендт виділяє дві, які вона вважає важливими. Це прощення минулого неправильно (або виправлення фіксованого минулого) та обіцяння майбутньої користі (або виправлення нефіксованого майбутнього)[216].

    Арендт вперше ввела концепцію «натальності» у праці «Любов та святий Августин» (1929)[61], і в праці «Становище людини» продовжує її розвивати. Тут вона відходить від наголосу Гайдеґґера на смертності. Позитивне послання Арендт полягає у «дарі починанння», коли постійно з'являється нове для створення дії, тобто для зміни стану справ, спричиненого попередніми діями[217]. «Люди», писала вона, «хоча вони повинні померти, народжуються не для того, щоб померти, а для того, щоб почати». Вона визначила «натальність» як: Диво, яке рятує світ, царину людських справ від його звичного, «природного» руйнування, зрештою є фактом натальності, в якому дар дії вкорінений онтологічно. Іншими словами, це народження нових людей і новий початок, дія, на яку вони здатні через силу народження[218].

    Наталітність продовжувала ставати центральною концепцією її політичної теорії, й Карін Фрай також вважає її найоптимістичнішою[219].

    «Між минулим і майбутнім» (1961)[ред. | ред. код]

    Між минулим і майбутнім — це антологія з восьми нарисів, написаних між 1954 і 1968 роками, що стосуються низки різних, але взаємопов'язаних філософських тем. Ці нариси поділяють центральну думку про те, що люди живуть між минулим та невизначеним майбутнім. Людина повинна постійно думати, щоб існувати, але повинна навчитися мислити. Люди вдалися до традиції, але відмовляються від поваги до цієї традиції та культури. Арендт намагається знайти рішення, щоб допомогти людям подумати ще раз, оскільки сучасній філософії не вдалось допомогти людям жити правильно[185].

    «Про революцію» (1963)[ред. | ред. код]

    У книзі Арендт Про революцію[220] йдеться про порівняння двох головних революцій XVIII століття — Американської та Французької. Вона не поділяє загального враження марксистів, і лівих, коли стверджує, що Франція, хоч і добре вивчена та часто наслідувана, була провалом, і, що, здебільшого ігнорована Американська революція мала успіх. Поворотною точкою в Французькій революції був момент, коли її лідери полишили свої ідеї свободи та почали слухатись мас. У Сполучених Штатах батьки-засновники ніколи не зраджують меті Constitutio Libertatis. Арендт вважає, що революційний дух тих людей було втрачено, і виступає за «систему рад» як відповідну інституцію для відновлення цього духу[221].

    «Люди за темних часів» (1968)[ред. | ред. код]

    Антологія нарисів «Люди за темних часів» презентує інтелектуальні біографії деяких творчих і моральних діячів ХХ століття, як от Вальтер Беньямін, Карл Ясперс, Роза Люксембург, Герман Брох, Папа Іван ХХІІІ та Ісак Дінесен[186].

    «Кризи республіки» (1972)[ред. | ред. код]

    Кризи республіки[187] — третя антологія Арендт, що складалася з чотирьох нарисів: «Брехня в політиці», «Громадянська непокора», «Про насильство» та «Думки про політику та революцію». Ці споріднені нариси стосуються сучасної американської політики та криз, які вона відчула у 1960-70-х роках. «Брехня в політиці» шукає пояснення, що є обманом адміністрації щодо війни у В'єтнамі, як виявилось з документів Пентагону. «Громадянська непокора» розглядає опозиційні рухи, а заключне есе «Думки про політику та революцію» — це коментар у формі інтерв'ю на третій твір «Про насильство»[187]. У нарисі «Про насильство» Арендт обґрунтовує, що насильство передбачає владу, яку вона розуміє як власність груп. Таким чином, вона відмежовується від переважаючої концепції влади, яка походить від насильства.

    Поезія[ред. | ред. код]

    Арендт також була поеткою, але тримала це в таємниці[222][223]. Вона почала писати в сімнадцять, і її творчість відзначається глибокою меланхолією, яку вона назвала втома (Müdigkeit), романтична туга з минулого, пронизана к'єркегорською тривогою.

    Посмертні публікації[ред. | ред. код]

    Коли 1975 року Ганна Арендт померла, залишилась незавершеною головна праця, яку опублікували 1978 року під назвою «Життя розуму». Відтоді було зібрано та опубліковано низку її невеликих праць, здебільшого під редакцією Джерома Кона. 1994 року «Нариси розуміння» з'явилися в першій із серії книг, що охоплювала період 1930—1954 років, та привернула мало уваги. 2004 року вийшла нова версія «Витоків тоталітаризму», а потім «Обіцянка політики» 2005 року. Відновлення зацікавлення працями Арендт після цих публікацій призвело до укладання другої серії нарисів «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років», опублікованих 2018 року. Інші зібрання розглядали її єврейську ідентичність, як-от «Єврей як парія» (1978) та «Єврейські писання» (2007), моральну філософію, наприклад «Лекції про політичну філософію Канта» (1982) та «Відповідальність і судження» (2003) разом з її літературною працею «Роздуми про літературу та культуру» (2007)[153].

    «Про насильство»[ред. | ред. код]

    Есе Арендт «Про насилля» розділяє насилля та владу. Вона стверджує що, хоча Ліві і Праві вважають насилля крайнім проявом влади, ці поняття є несумісними. Влада виходить з колективного бажання і не потребує насилля для досягнення будь-якої мети, оскільки добровільне виконання заміняє його. Коли влада починає втрачати легітимність, насилля стає штучним засобом для досягнення цієї мети, тому насилля виявляється лише за відсутності влади. Бюрократія стає ідеальним місцем для виникнення насильства, оскільки визначається «правилом нікого», якого не визнають, тому використовує його для заміщення відсутніх зв'язків з людьми, якими вона керує.

    «Життя розуму» (1978)[ред. | ред. код]

    Остання велика праця Арендт, «Життя розуму»[224] залишилась незавершеною на момент її смерті, але ознаменувала повернення до моральної філософії. Зміст книги опирався на її курс політичної філософії для аспірантів «Філософія розуму» та Ґіффордських лекцій у Шотландії[225]. Вона задумала твір як трилогію, засновану на розумовій діяльності мислення, волі та судження. В певному сенсі «Життя розуму» вийшла за рамки її попередньої роботи про vita active. В своїй дискусії про мислення вона багато опиралась на Сократа і його уявлення про мислення як діалог між Мною і Собою. Це переосмислення Сократа приводить її до введення новітнього поняття совісті (яке не дає певних позитивних рекомендацій, але, замість того, каже, що я не можу робити, якщо я хочу залишитись другом самому собі, коли я повторюю думку, в якій звітую сам перед собою) і моралі (абсолютно ненегативна річ, пов'язана з неприйняттям участі в деяких діях, щоб бути другом самому собі)[226].

    Арендт померла раптово, через п'ять днів після завершення другої частини, перша сторінка «Судження» все ще була в друкарській машинці, а Маккарті потім відредагувала перші дві частини і дала деяку вказівку щодо напрямку третьої[227]. Точні наміри Арендт щодо третьої частини невідомі, але вона залишила низку рукописів (як-от Мислення та моральні міркування, Деякі питання про моральну філософію та Лекції про політичну філософію Канта), що стосуються її думок про психічну здатність судження. Відтоді їх публікували окремо[228][229].

    Зібрання творів[ред. | ред. код]

    Після смерті Ганни Арендт низку її нарисів та заміток редагували і публікували посмертно друзі та колеги, зокрема й ті, що дають деяке уявлення про незакінчену третю частину «Життя розуму»[153]. Єврей як парія: єврейська ідентичність та політика в сучасну епоху (1978)[230] — це збірка з 15 нарисів та листів періоду 1943—1966 років про становище євреїв у новий час, щоб спробувати пролити деяке світло на її погляди щодо єврейського світу, як реакція у відповідь на процес Айхмана, але виявилася так само суперечливою[231]. Наступну збірку творів про єврейство опублікували під назвою «Єврейські писання» (2007)[232]. Інша робота, що містить збірку сорока, здебільшого коротких[aa], нарисів, звернень та рецензій, вийшла під назвою «Нариси розуміння 1930—1934 років: становлення, вигнання та тоталітаризм» (1994),[233] що передували монументальній праці «Витоки тоталітаризму»[158] зокрема праця «Про природу тоталітаризму» (1953) та «Стурбованість політикою сучасної європейської філософської думки» (1954)[234]. Решта есе були опубліковані як «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років» (2018)[235]. Її записники, сформовані як серія мемуарів, було опубліковано як Denktagebuch 2002 року[236].

    Листування[ред. | ред. код]

    Деяке подальше розуміння способу мислення Арендт можна знайти в постійних посмертних публікаціях її листування з багатьма важливими у її житті людьми, зокрема Карлом Ясперсом (1992)[62], Мері Маккарті (1995)[162], Генріхом Блюхером (1996)[237], Мартіном Гайдеґґером (2004) [ab], Альфредом Казіном (2005), [238] Вальтером Бенджаміном (2006),[239] Гершом Шолем (2011)[240] і Ґюнтером Штерном (2016)[241]. Інше опубліковане листування було з низкою жінок-коліжанок, як-от Хільде Френкель та Енн Мендельсон Вайль (див. Стосунки)[242].

    Арендт та суд над Айхманом (1961—1963)[ред. | ред. код]

    Айхман під час суду, 1961 рік

    1960 року, почувши про затримання Адольфа Айхмана та плани щодо розгляду його справи у суді, Ганна Арендт зв'язалася з The New Yorker і запропонувала поїхати в Ізраїль, аби писати звідти репортажі, процес почався 11 квітня 1961 року[243]. Арендт хотіла перевірити свої теорії, описані у «Витоках тоталітаризму» і побачити, як справедливість здійсниться щодо такої людини, про яку вона писала. Крім того, вона була свідком «трошки нацистського режиму напряму»[ac] і це була можливість на власні очі побачити агента тоталітаризму[244].

    ЇЇ пропозицію прийняли і вона пробула там шість тижнів з п'ятимісячного судового розгляду зі своєю молодшою двоюрідною сестрою із Ізраїлю Едною Брокк[243]. Після приїзду до неї ставилися як до знаменитості, вона зустрілась із головним суддею процесу Моше Ландау та міністром закордонних справ Ґолдою Меїр[245]. У своєму наступному звіті 1963 року[246], що ґрунтувався на спостереженнях і стенограмах[243], які перетворилися на книгу Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі[188], Арендт розкритикувала те, що ізраїльтяни провели суд як «показовий процес», з розмитими мотивами, замість того, щоб просто використати докази та здійснити правосуддя[247]. Вона зобразила генерального прокурора Ґідеона Гауснера, як людину, що використовувала гіперболізовану риторику для досягнення політичної програми прем'єр-міністра Бен-Гуріона[248]. Арендт, яка вірила, що може зосередитись на моральних принципах навіть у гніві, все більше засмучував Гауснер, вона описувала його парад з тих, що вижили, як такий, що «не має очевидного стосунку до справи»[ad]. Вона заперечувала проти ідеї, що сильний Ізраїль необхідний для того, щоб захистити світове єврейство, яке знову знаходиться там, де «їх дозволять заколоти, як овець», пригадуючи біблійну фразу[ae]. Її особливо турбувало те, що Гауснер неодноразово запитував «чому ви не збунтувалися?»[250], а не ставив під сумнів роль єврейських лідерів, як це із непередбачуваними наслідками зробить вона[249].

    Арендт ввела фразу «банальність зла», щоб описати феномен Айхмана. Вона, подібно до інших[251], була вражена його цілковитою звичайністю і манерою, яку він демонстрував як маленький, лисіючий, безликий бюрократ, на противагу до жахливих злочинів, в яких його звинувачували[252]. Він був, як вона писала, «страшенно і жахаюче нормальним»[253]. Вона вивчила питання, чи є зло радикальним чи просто функцією бездумності, схильністю звичайних людей виконувати накази та дотримуватися масової думки без критичної оцінки наслідків своїх дій. Аргумент Арендт полягав у тому, що Айхман не був чудовиськом, вона протиставляла неосяжність його вчинків і його людську звичайність. Айхман, за її словами, не тільки називав себе сіоністом, спочатку виступав проти переслідування євреїв, але й очікував, що його тюремники зрозуміють його. Вона зазначила, що його дії не були зумовлені злобою, а радше доволі сліпою відданістю режиму та його необхідностю належати, бути членом.

    З цього приводу Арендт пізніше заявила:

    « Іти разом з усіма і хотіти сказати „ми“ — цього було цілком достатньо, щоб зробити можливим найбільший з усіх злочинів.
    «

    Той, кого Арендт побачила під час судового процесу, був буржуазним клерком з продажів, який знайшов для себе важливу роль і відчуття важливості в нацистському русі. Вона зазначила, що його прихильність до кліше та використання бюрократичної моралі затьмарило його здатність ставити під сумнів свої вчинки, «думати». Це призвело до того, що вона виклала свій найвідоміший і найбільш дискусійний вислів: «урок, якого навчив нас цей довгий курс людської злості — це урок страхітливої банальності зла, що заперечує слово і думку»[246]. Стверджуючи, що Айхман не думає, вона не натякала на відсутність в нього усвідомлення своїх вчинків, а під «мисленням» мала на увазі рефлексивну раціональність, якої бракує. Арендт, яка відмовилася від політики ідентичності, також критично ставилася до того, як Ізраїль розглядав злочини Айхмана як злочини проти національної держави, а не проти самого людства[254].

    Арендт також критично ставилася до того, що деякі єврейські лідери, пов'язані з єврейськими Радами (Judenräte), зокрема, М. Х. Румковський, діяли під час Голокосту, співпрацюючи з Айхманом «майже без винятку» для знищення власного народу[255]. Вона висловила занепокоєння з цього приводу ще до початку судового розгляду[af]. Вона описала це як моральну катастрофу. Вона описує співпрацю єврейських лідерів з точки зору розпаду єврейської моралі: «Ця роль єврейських лідерів у знищенні власного народу є, безсумнівно, найтемнішою главою у всій темній історії». Неправильно сприйняті широкою публікою, ці слова викликали ще більшу суперечку та навіть ворожнечу до неї в єврейській громаді та Ізраїлі[29]. Для Арендт суд над Айхманом ознаменував переломний момент її мислення в останні десять років життя, коли її все більше цікавила моральна філософія[256].

    Критика[ред. | ред. код]

    Серія нарисів з 5-ти частин «Айхман в Єрусалимі», що її написала Арендт, з'явилася в The New Yorker в лютому 1963 року[246], майже через дев'ять місяців після того, як Айхмана повісили 31 травня 1962 року. До цього часу, громадськість, значною мірою, призабула цей процес й увага людей перемкнулась на інші світові події[257]. Однак, жоден інший погляд на Айхмана чи на націонал-соціалізм не викликав стільки суперечок[258]. До цієї публікації Арендт вважали блискучою та оригінальною гуманістично-політичною мислителькою[259]. Однак, її наставник Карл Ясперс попередив її про можливий несприятливий результат: «Суд над Айхманом буде тобі неприємним. Боюся, він не може пройти добре»[ag]. Після публікації, три суперечності одразу привернули увагу громадськості: концепція Айхмана як банального зла, критика ролі Ізраїлю та опис ролі, яку відігравав сам єврейський народ[261].

    Арендт сильно шокувала така реакція, вона писала Карлу Ясперсу: «Люди вдаються до будь-яких засобів, аби знищити мою репутацію… Вони витратили тижні, намагаючись знайти щось таке у моєму минулому, щоб очорнити мене». Тепер її називали зарозумілою, безсердечною та малоінформованою. Її звинуватили в тому, що Айхман обвів її довкола пальця, що вона «закомплексована єврейка» і, навіть, ворог Ізраїлю[36]. Її критикували учасники Антидефамаційної ліги та багатьох інших єврейських груп, редактори видань, куди вона дописувала, викладачі з університетів, де вона викладала, та друзі з різних періодів її життя[259]. Її друг Гершом Шолем, провідний вчений єврейської містики, розірвав з нею відносини, опублікувавши їх листування без її дозволу[262]. Арендт критикували багато єврейських громадських діячів, які звинувачували її у холодній байдужості та відсутності співчуття до жертв Голокосту. Через таку тривалу критику ні цю книгу, ні будь-які інші її твори не перекладали на іврит до 1999 року[263]. Арендт відповіла на ці суперечки своїм Постскриптумом до книги.

    Хоча Арендт скаржилася, що її критикують за те, що вона говорила правду — «яка ризикована справа говорити правду на рівні фактів, без теоретичного та наукового гаптування»[ah] — здебільшого критика була спрямована на її теоретизацію щодо природи людства і зла, і думки,що звичайні люди були змушені чинити незрозуміле не стільки керуючись ненавистю та ідеологією, скільки честолюбством, і нездатністю співпереживати. Не менш проблематичною була думка про те, що жертви обманювали себе і самі згоджувались на власне знищення[264]. Перш, ніж Арендт змалювала Айхмана, його описували як «найзліше чудовисько людства»[265] (як писала «Нью-Йорк Таймс»), а також представника «жорстокого злочину, що не має аналогів в історії», «винищення європейських євреїв»[247]. Як виявилося, Арендт та інші вірно вказали, що оцінка Айхмана стороною обвинувачення, як архітектора і головного техніка Голокосту, не була цілком достовірною[266].

    Роджер Берковіц стверджує, що Арендт ані не захищала Айхмана, ні не заперечувала, що його дії були злом і що він антисеміт, і що його не слід страчувати за його дії. Але швидше писала, щоб ми розуміли, що ці дії не були ні жахливими, ні садистськими. Зрозумівши Айхмана, стверджує Арендт, ми можемо зрозуміти більше правди про природу зла, як те що люди беруть участь у злодіяннях від нездатності критично дослідити сліпу відданість ідеологіям, які забезпечують відчуття сенсу в самотньому і чужому світі. Таким чином, вона підсумовує, бездумна завзятість — це обличчя зла в сучасному світі[29]. Також Арендт не була єдиною, хто висловлював занепокоєння з приводу ролі, яку відігравав Юденрат[267].

    Відкидання опису Айхмана, зробленого Арендт[268], та звинувачення її у расизмі продовжуються й далі[269], хоча значна їх частина ґрунтується на інформації, що не була доступна під час судового розгляду[258]. Питання щодо фактичної точності були спірними, як і те чи Айхман просто прикидався. Ірвінґ Гов, один з її критиків, розповів, як питання Айхмана спричинило те, що можна назвати «громадянською війною» серед нью-йоркських інтелектуалів. Гов справедливо переконав, що «такі суперечки ніколи не врегулювати. Вони стихають, гаснуть і знову спалахують»[152]. Таким чином, поява фільму Ганна Арендт 2012 року знову пожвавила цю суперечку. Берковіц каже, що ствержувати, що Арендт виправдовує Айхмана як просто людину, яка виконувала накази, є неправильним прочитанням книги. Насправді вона стверджувала, що Айхман діяв і з переконання також, і навіть, часом не виконував наказів, як-от наказу Гіммлера. Айхман був, як стверджує Берковіц, «тим, хто переконаний, що жертвує легкою мораллю задля вищого блага»[270]. Після цих суперечок з'явився консенсус, що попри те, чи мала Арендт рацію щодо Айхмана чи ні , вона мала рацію щодо природи зла[271], яке у тих жахливих подіях може надто легко виникнути з рутинних джерел. Опис природи зла Арендт виявився стійким і позачасовим своєю значимістю[252].

    Попри те, що про ставлення Арендт до Айхмана вже багато сказали, Ада Ушпіз, у своєму документальному фільмі «Vita Activa: Дух Ханни Арендт»[272] 2015 року, зобразила його в значно ширшому контексті використання раціональності для пояснення, здавалося б, ірраціональних історичних подій[ai].

    Niemand hat das Recht zu gehorchen[ред. | ред. код]

    Palazzo degli Uffici Finanziari (Больцано)
    University of Berlin
    University of Marburg
    By Day and Night. Fascist monument with Arendt statement over it and explicatory panels in the square in front

    В інтерв'ю з Йоахімом Фестом 1964 року[273] Арендт запитали про захист Айхмана і про те, що він зробив принцип Канта обов'язку покори керівним принципом усього свого життя. Арендт відповіла, що це обурливо, і що Айхман зловживає Кантом, не враховуючи елемент судження, необхідного для оцінки власних дій — «Ніхто не має, згідно з Кантом, права підкорятися» (нім. Kein Mensch hat bei Kant das Recht zu gehorchen), сказала вона, перефразовуючи Канта. Посилання було на працю Канта «Релігія в межах чистого розуму» 1793 року (Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft), де він говорить:

    « Кажуть, «Ми повинні слухати Бога, а не людину», — це означає не більше ніж це, тобто, якщо будь-яке земне законодавство має щось негайно суперечливе моральному закону, послух не повинен надаватися[274].
    «

    Кант чітко визначає вищий моральний обов'язок, ніж просто віддавання Цезарю. Сама Арендт написала у своїй книзі: «Це було обурливим, і це також незрозуміло, оскільки моральна філософія Канта настільки тісно пов'язана з розумовою здатністю людини, що виключає сліпий послух»[276]. Арендт перервала свою відповідь Фесту аби прочитати "Ніхто не має обов'язку слухатися" (Niemand hat das Recht zu gehorchen), рядки що широко використовуються, хоча вони втілюють погляд її моральної філософії[153][277].

    Напис Niemand hat das Recht zu gehorchen став одним зі знакових, його нанесли на стіну будинку, в якому Ганна Арендт народилася (див. Пам'яті)[278]. 2017 року цю фразу трьома офіційними мовами регіону додали на барельєфі фашистського періоду у Palazzo degli Uffici Finanziari (1942), на площі Piazza del Tribunale[aj] міста Больцано, Італія поряд з Муссоліні і словами "Повірте, Підкоріться, Бийтеся" (Credere, Obbedire, Combattere)[279][ak][280][279].

    Ці слова також з'являються в інших мистецьких творах, що містять політичні послання, як-от інсталяція Вілфріда Ґерстеля 2015 року, що породила концепцію опору диктатурі, як це сказано у її нарисі «Особиста відповідальність за диктатуру» (1964)[106][281].

    Список вибраних публікацій[ред. | ред. код]

    Bibliographies[ред. | ред. код]

    Books[ред. | ред. код]

    Articles and essays[ред. | ред. код]

    Correspondence[ред. | ред. код]

    Posthumous[ред. | ред. код]

    Collections[ред. | ред. код]

    Miscellaneous[ред. | ред. код]

    Погляди[ред. | ред. код]

    1961 року, висвітлюючи процес над Адольфом Айхманом в Єрусалимі, Арендт написала листа до Карла Яперса, який Адам Кірш назвав відображенням «чистого расизму» щодо сефардських євреїв з Близького Сходу та ашкеназьких євреїв зі Східної Європи. Вона писала:

    «

    Зверху, судді, найкращі з німецького єврейства. Під ними — адвокати-обвинувачі, галичани, але все-таки європейці. Все організовує поліція, від якої мурашки по шкірі, говорять лише на івриті і виглядають як араби. Деякі з них відверто брутальні типи. Вони виконали б будь-який наказ. А за дверима східний натовп, ніби ти в Стамбулі чи в якійсь іншій напівазійській країні[27].

    «

    Хоча Арендт залишалася сіоністкою під час і після Другої світової війни, вона дала зрозуміти, що виступає за створення єврейсько-арабської федеративної держави в Палестині, а не суто єврейської держави. Вона вважала, що це спосіб вирішити питання єврейського безгромадянства та уникнути підводних каменів націоналізму[283].

    Не лише аналіз Арендт судового процесу Айхмана викликав звинувачення у расизмі. У своєму есеї «Роздуми про Літл-Рок»[284] 1958 року в журналі Dissent вона висловилася проти десегрегації після інтеграційної кризи у Літл-Рок 1957 року в Арканзасі. Як вона пояснює у передмові, журнал тривалий час не хотів друкувати її статтю, поки вона відрізнялася від ліберальних цінностей видання. Врешті-решт її надрукували разом з критикою. Пізніше The New Yorker висловив подібне вагання щодо її нарисів про суд над Айхманом. Тож реакцією стали жорсткі випади і Арендт змушена була захищати себе у відповідь[285]. Дискусія щодо цього нарису триває досі[286]. Вільям Сіммонс присвятив цілий розділ своєї праці з прав людини «Закон про права людини та маргіналізовані інші»[287] 2011 року критиці позиції Арендт, зокрема, щодо Літл-Рок[288]. Хоча низка критиків вважає, що вона принципова расистка[289], багато хто з тих, хто захищав позицію Арендт, вказували, що її турбота стосується добробуту дітей — позиції, яку вона зберігала впродовж всього життя. Вона відчула, що діти зазнають травми, заради ширшої політичної стратегії насильницької інтеграції[290]. Хоча з часом Арендт поступалася своїм критикам, а саме, що сперечалась як іноземка, вона залишилась при власній точці зору, що дітей не слід розмінювати у передових геополітичних конфліктах[291].

    Фемінізм[ред. | ред. код]

    В оточенні феміністок, як основоположниця у світі, де до цього часу панували чоловіки, Арендт не називала себе феміністкою і була би дуже здивована почути, що її так характеризують[292]. Вона протиставляла себе соціальним вимірам Руху визволення жінок, закликаючи до незалежності, але завжди пам'ятаючи про Viva la petite différence![293]. Коли Арендт стала першою жінкою, яку призначили професором у Принстоні 1953 року, засоби масової інформації дуже цікавились цим винятковим досягненням, але вона ніколи не хотіла аби її розглядали як виняток, а радше жінку («виняткову жінку»)[165] або єврейку, наголошуючи, що «мене взагалі не обходить, що я жінка-професор, бо я дуже добре звикла бути жінкою»[294]. 1972 року, обговорюючи звільнення жінок, вона зауважила: «справжнє запитання — що ми втратимо, якщо переможемо?»[295] Вона радше насолоджувалась тим, що вважала привілеєм бути жіночною, а не феміністкою, «надзвичайно жіночною, а тому не феміністкою», — сказав Ганс Йонас[165]. Арендт вважала, що деякі професії і посади не пасують жінкам, зокрема ті, що стосуються управління, й сказала Ґюнтеру Ґаусу: «Це просто не добре, коли жінка дає накази»[296]. Незважаючи на ці погляди і те, що її називали «антифеміністкою», позицію Арендт щодо фемінізму досліджували неодноразово[297]. В останні роки свого життя Вірджинія Гелд зазначила, що погляди Арендт еволюціонували з появою нового фемінізму в Америці в 70-х роках і вона визнала важливість жіночого руху[298].

    Критика прав людини[ред. | ред. код]

    У «Витоках тоталітаризму» Ганна Арендт присвячує великий розділ (Занепад національної держави і кінець прав людини)[299] критичному аналізу прав людини, який називають «найбільш читаним нарисом про біженців, що коли-небудь публікували»[300]. Арендт не критично ставиться до політичних прав, натомість відстоює національну або громадянську концепцію прав[301]. «Людські права»  або «Права людини», як їх зазвичай називають, є універсальними, невідчужуваними та отримуються вже за буття людиною. Навпаки, цивільними правами володіють завдяки приналежності до політичної спільноти, найчастіше — за буття громадянином. Основна критика Арендт щодо прав людини полягає в тому, що вони неефективні та ілюзорні, оскільки їх дотримання іде врозріз з національним суверенітетом[302]. Вона стверджувала, що оскільки немає політичних повноважень вищих, ніж у суверенних націй, уряди держав мало зацікавлені в повазі прав людини, коли така політика суперечить національним інтересам. Найчіткіше це можна зрозуміти, вивчивши поводження з біженцями та іншими особами без громадянства. Оскільки у біженців немає держави, яка б забезпечила їх громадянські права, єдині права, до яких вони повинні апелювати — це права людини. Таким чином Арендт використовує біженців як тестовий випадок для вивчення прав людини у відриві від цивільних прав[303]. Аналіз Арендт описує перипетії біженців у першій половині ХХ століття, а також власний досвід біженки, що рятується від нацистської Німеччини. Вона стверджувала, що, оскільки державні уряди почали наголошувати на національній ідентичності, як необхідній умові повноцінного правового статусу, кількість іноземців, які живуть у меншості, зросла разом із кількістю осіб без громадянства, яких жодна держава не бажала визнати юридично[304]. Два потенційні рішення проблеми біженців, репатріація та натуралізація, не змогли вирішити кризу. Арендт стверджувавла, що репатріація не змогла вирішити кризу біженців тому, що жоден уряд не готовий був їх прийняти і заявити, що вони є своїми. Коли примусово депортували біженців до сусідніх країн, приймаюча країна визнавала таку імміграцію незаконною і тому не вдалося змінити основний статус мігрантів, як осіб без громадянства. Спроби натуралізації та асиміляції біженців також не мали великого успіху. Ця невдача була передусім результатом опору як державних урядів, так і більшості громадян, оскільки вони прагнули сприймати біженців як небажаних осіб, що загрожують їх національній ідентичності. Опір натуралізації також був від самих біженців, що чинили опір асиміляції і намагалися зберегти власну етнічну та національну ідентичність[305]. Арендт стверджує, що ні натуралізація, ні традиція надання притулку не змогли впоратися із великою кількістю біженців. Замість того, щоб прийняти деяких біженців із законним статусом, держава часто відповідала денатуралізацією меншин, що поділяли національні чи етнічні зв'язки з біженцями без громадянства[303]. Вона стверджує, що послідовне поводження з біженцями, більшість з яких розміщувались в інтернаційних таборах, є свідченням відсутності прав людини. Якщо до поняття прав людини, як універсальних та невідчужуваних, ставитись серйозно, то ці права повинні реалізовуватись з огляду на особливості сучасної ліберальної держави[306]. Вона зробила висновок: «Права людини, нібито невідчужувані, виявилися невиконаними — навіть у країнах, де конституції ґрунтувалися на них  — кожного разу, щойно з'являлися люди, які вже не були громадянами жодної суверенної держави»[307]. Арендт стверджує, що вони не можуть бути реалізовані, оскільки конфліктують принаймні з однією особливістю ліберальної держави — національним суверенітетом. Один з головних способів здійснення нацією суверенітету — це контроль над національними кордонами. Державні уряди послідовно надають своїм громадянам вільний рух для переходу національних кордонів. Навпаки, рух біженців часто обмежується в ім'я національних інтересів[308]. Це обмеження представляє дилему для лібералізму, оскільки ліберальні теоретики, як правило, віддані і правам людини й існуванню суверенних націй[303].

    В одному з найцитованіших уривків[309] вона висуває концепцію, що права людини — це не що інше, як абстракція:

    «

    Концепція прав людини, що ґрунтується на передбачуваному існуванні людини як такої, зламалася в той самий момент, коли ті, хто сповідував у це вірити, вперше зіткнулися з людьми, які справді втратили всі інші якості та конкретні стосунки — крім що вони ще були людьми. Світ не знайшов нічого святого в абстрактній наготі буття людини[310].

    «

    У популярній культурі[ред. | ред. код]

    Кілька авторів написали біографії, що зосереджуються на стосунках Ганни Арендт і Мартіна Гайдеґґера[311]. 1999 року французька філософиня-феміністка Катрін Клеман написала роман «Мартін і Ганна» [312], де розмірковує про трикутник стосунків між Гайдеґґером і двома жінками в його житті: Арендт і дружиною Ельфріде Петрі. Окрім стосунків, цей роман — серйозне дослідження філософських ідей, що зосереджується на останній зустрічі Арендт з Гайдеґґером у Фрайбурзі 1975 року. Ця сцена опирається на опис Елізабет Янґ-Брюль з книги «Ганна Арендт: Любов світу» (1982)[47], але сягає їх дитинства, а також ролі Гайдеґґера у заохоченні стосунків між цими двома жінками[313]. Роман досліджує підтримку Гайдеґґером нацизму, провідником якого він був у Німеччині та, як і в ставленні Арендт до Айхмана, складні взаємозв'язки між колективною провиною та особистою відповідальністю. Клеман також вводить іншого наставника та довірену особу Ганни, Карла Ясперса, у цю матрицю стосунків[314].

    Фільм «Ганна Арендт» (2012)

    Життя Арендт залишається частиною сучасної культури та думки. 2012 року вийшов німецький фільм Ганна Арендт режисерки Марґарете фон Тротта. Фільм, де головну роль зіграла Барбара Сукова, зобразив суперечку щодо висвітлення Арендт судового процесу Айхмана та книги[188], через яку її неправильно розуміли, бо вона нібито захищала Айхмана і звинувачувала єврейських лідерів у Голокості[315].

    Спадщина[ред. | ред. код]

    Ганна Арендт вважається однією з найвпливовіших політичних філософів ХХ століття[59]. Як політична теоретикиня, філософиня-моралістка і полемістка, вона є неперевершеною як щодо розмаху, так і щодо моральної стійкости[252]. 1998 року Вальтер Лакер заявив, що «жоден філософ і політичний мислитель ХХ століття не має в даний час такого широкого відгомону» як філософ, історик, соціолог, а також журналіст[316]. У популярній уяві вона відома передусім реакцією на її роботу про Адольфа Айхмана, зокрема, однією фразою «банальність зла»[252]. Спадщину Арендт описують як культ[316], але сама вона уникала публічності, не очікуючи, як пояснила Карлу Ясперсу 1951 року, побачити себе «дівчиною з обкладинки» в газетних кіосках[am]. У Німеччині проводять тури місцями, пов'язаними з її життям[319].

    Вивчення життя і творчості Ганни Арендт та її політико-філософської теорії називають Арендтіаною[320]. Своїм заповітом вона заснувала Літературний траст Ганни Арендт-Блюхер як організацію-зберігача власних творів та фотографій[321]. Її особисту бібліотеку помістили в бібліотеку Стівенсона у Бард-коледжі 1976 року, вона нараховує близько 4 тисяч книг, ефемерів і памфлетів з останньої квартири Арендт, а також її бюро (в будинку Маккарті)[322]. Коледж розпочав архівування частини колекції в цифровому вигляді, яка доступна в The Hannah Arendt Collection[323]. Більшість її праць зберігають в Бібліотеці Конгресу, а листування з німецькими друзями та наставниками, як-от Гайдеґґером, Блюменфельдом та Ясперсом, у Deutsches Literaturarchiv у Марбаху[324]. Бібліотека Конгресу налічувала понад 50 книг, написаних про неї до 1998 року, і це число продовжувало зростати, як і кількість наукових статей, яких на той час налічувалось 1 тисяча[316].

    В установах, де вона викладала, вшанували її життя і творчість, створивши центри імені Ганни Арендт у Барді (Центр політики та гуманітарних наук імені Ганни Арендт)[325] та Новій школі[326], в штаті Нью-Йорк. У Німеччині її внесок у розуміння авторитаризму відзначено Інститутом досліджень тоталітаризму імені Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Institut für Totalitarismusforschung) у Дрездені. Існують асоціації Ганни Арендт (Hannah Arendt Verein)[316], як-от Hannah Arendt Verein für politisches Denken у Бремені, що присуджує щорічну Премію за політичне мислення імені Ганни Арендт (Hannah-Arendt-Preis für politisches Denken), засновану 1995 року. В Ольденбургу Центр Ганни Арендт в університеті Карла фон Осєцького створили 1999 року[327], де зберігають велику колекцію її робіт (Архів Ганни Арендт)[328], а також адмініструють інтернет-портал HannahArendt.net (Журнал політичного мислення)[329], і серію монографій, Hannah Arendt-Studien[330]. В Італії Центр політичних досліджень імені Ганни Арендт знаходиться в університеті Верони для досліджень Арендтіани[320].

    2017 року створили журнал «Arendt Studies», що публікує статті, що стосуються вивчення життя, творчості та спадщини Ганни Арендт[331]. У багатьох місцях, пов'язаних із нею, виставлені пам'ятки про неї, наприклад, її студентська карта в Гайдельберзькому університеті (див. Зображення)[332]. 2006 року, в річницю її народження, її пам'ять вшанували конференціями та урочистостями по всьому світу[60].

    2015 року режисерка Ада Ушпіз випустила документальний фільм про Ганну Арендт, Vita Activa: Дух Ганни Арендт[272]. Нью-Йорк Таймз назвав його критикою на свою адресу[252]. З-поміж багатьох інших, фотопортрет Арендт 1944 року, зроблений Фредом Штайном (див. Зображення), чиєю роботою вона неабияк захоплювалася[an], став знаковим і коли він з'явився на німецькій поштовій марці (Див. Зображення), говорили, що він відоміший за самого фотографа[334]. Серед організацій, що визнали внесок Арендт в цивілізацію та права людини, — Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН)[335].

    Сучасний інтерес[ред. | ред. код]

    Зростання нативізму, наприклад, обрання Дональда Трампа в Америці[281] та занепокоєння щодо все авторитарнішого стилю управління, призвели до зростання інтересу до Арендт та її творів, зокрема[336] радіопередачі[337] та письменники, серед яких Джеремі Адельман[117] та Зої Вільямс[338], переглянули заново ідеї Арендт, аби знайти наскільки вони інформативні для нашого розуміння таких рухів[339], які називають «Темні часи»[340]. У той же час Амазон повідомив, що розпродав всі примірники «Джерел тоталітаризму» (1951)[341]. Мітіко Какутані розглядає явище, яке називає «Смерть правди»[342]. У своїй книзі вона стверджує, що підйом тоталітаризму базувався на зневажанні правди. Вона починає свою книгу великою цитатою з «Джерел тоталітаризму»[158]:

    «

    Ідеальний суб'єкт тоталітарного правління — це не переконаний нацист чи переконаний комуніст, а люди, для яких різниця між фактом і вигадкою (тобто реальність досвіду) та відмінність між справжнім і неправдивим (тобто стандартами думки) більше не існує[343].

    «

    Какутані та інші вважали, що слова Арендт говорять не просто про події попереднього століття, але однаково стосуються сучасного культурного ландшафту[344], сповненого фальшивими новинами і брехнею. Вона також звертається до нарису Арендт «Брехня в політиці» зі збірки «Кризи в республіці»[187] вказуючи на рядки: Історик знає, наскільки вразлива вся текстура фактів, в яких ми проводимо своє повсякденне життя; вона завжди загрожує бути пробитою поодинокою брехнею або розірваною на клаптики організованою брехнею груп, націй чи класів, або запереченою і спотвореною, часто ретельно прикритою шматочками неправди або просто їй дозволяють впасти в небуття. Факти потребують пам'яті, що слід пам'ятати, і встановлювати довірених свідків, щоб знайти безпечне житло в галузі людських справ[345].

    Какутані зауважує, що Арендт привернула увагу до критичної ролі, яку відіграє пропаганда в газлайтингу населення, цитуючи рядки[346]:

    «

    У постійно мінливому, незрозумілому світі маси досягли такої точки, що вони водночас повірили б у все і в ніщо, думали, що все можливо і що нічого не відповідає дійсності. … Тоталітарні лідери мас ґрунтували свою пропаганду на правильному психологічному припущенні, що за таких умов можна було змусити людей повірити найфантастичнішим заявам одного дня, і вірити, що якщо наступного дня їм нададуть беззаперечні докази неправди, вони сховаються у цинізмі; замість того, щоб кинути лідерів, які їм брехали, вони протестуватимуть, що знали весь час, що ця заява була брехнею, і захоплюватимуться лідерами за їхню вищу тактичну кмітливість[347].

    «

    Але також актуально, що Арендт мала ширший погляд на історію, ніж просто як на тоталітаризм початку ХХ століття, заявивши, що «свідома фальсифікація і відверта брехня використовуються як законний засіб для досягнення політичних цілей від початку письмової історії»[348]. Сучасна актуальність відображається також у поширенні її вислову «ніхто не має права коритися», щоб відобразити, що дії є результатом вибору, а отже, і судження, і що ми не можемо відмовлятися від відповідальності від того, до чого ми маємо силу діяти[280]. Крім того, центри, створені з метою підтримки дослідження Арендтіани, у її роботах продовжують шукати рішення для широкого кола сучасних питань[349].

    Вчення Арендт про покору були також пов'язані з суперечливими психологічними експериментами Стенлі Мілґрема, які припускали, що звичайних людей легко можна спонукати скоїти жорстокість[350]. Сам Мілґрем звернув на це увагу 1974 року, заявивши, що він перевіряє теорію про те, що Айхман, як і інші, буде просто виконувати накази, але на відміну від Мілґрема, вона стверджувала, що дії передбачають відповідальність[351].

    Теорії Арендт щодо політичних наслідків того, як країни поводяться з біженцями, залишаються актуальними і переконливими. Арендт спочатку спостерігала за переміщенням великої кількості населення без громадянства і без прав, до яких ставилися не як до людей в біді, а як до проблеми, яку треба вирішити, а в багатьох випадках — протистояти[252]. Про це вона написала у своєму нарисі 1943 року «Ми біженці»[352]. Ще одна тема Арендтіани, яка знаходить відгомін у сучасному суспільстві — її спостереження, натхнене Рільке, про відчай бути непочутим, марність трагедії, яка не знаходить слухача, що може заспокоїти, дати впевненість та втручання. Прикладом цього є збройне насилля в Америці і наслідки політичної бездіяльності[75].

    «У пошуках останньої агори» — ілюстрований документальний фільм ліванського режисера Раяна Даббоса про працю Ганни Арендт 1958 року «Людський стан» вийшов 2018 року, щоб відзначити 50-річчя книги. Екранізований в Коледжі Барда, експериментальний фільм описують як пошук «нового значення в концепціях політичної теоретики про політику, технологію і суспільство у 50-х роках», зокрема в її передбаченні зловживань явищами, невідомими за часів Арендт, включаючи соціальні медіа, інтенсивну глобалізацію і нав'язливу культуру знаменитостей[353].

    Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

    Життя та творчість Ганни Арендт продовжують вшановувати різними способами, як-от табличками (нім. Gedenktafeln) із зазначенням місць, де вона жила. В її честь названо низку громадських місць та установ[354], зокрема школи[355]. Також на її батьківщині є День Ганни Арендт (Hannah Arendt Tag)[356]. Різні об'єкти названо в її честь: від астероїдів до поїздів[357], а також її зображено на марках. Музеї і фонди названо на її честь[358].

    Журнал Arendt Studies[ред. | ред. код]

    Arendt Studies — це рецензований науковий журнал, що вивчає життя, роботу і спадщину Ганни Арендт. Заснований 2017 року, він публікує дослідницькі статті і переклади, зокрема перший англійський переклад Ганни Арендт «Націє-держава і демократія» (1963)[359][360]. Серед його авторів: Ендрю Бенджамін, Пег Бірмінгем, Адріана Кавареро, Роберт П. Кріс і Сельсо Лафер. Статті, опубліковані в цьому журналі, включають у міжнародну Бібліографію Ганни Арендт.[361] Arendt Studies також включено до JSTOR.[362]. Його редагує Джеймс Баррі в Університеті Індіани і видає Центр філософських документів.


    Основні праці[ред. | ред. код]

    Еволюція тоталітаризму за Г. Арендт[ред. | ред. код]

    • Війна 1914—1918 рр, суперечності індустріалізації дали багато вигнанців суспільства, безробіття охопило практично всіх.
    • З'явилася юрба, що заперечувала механізми держави і бажала піддатися дезінтеграції, руйнації традиційного, знецінення всього, заперечувала і зневажала реальність.
    • Юрба розхитувала право, прагнула утвердити право сили в умовах беззаконня.
    • Крах лібералізму, який не захищає в умовах поширення насильства.
    • Поява інтелектуалів, які стверджували, що голос юрби — це голос Божий.
    • Юрбу очолюють демагоги, і спрямовують її проти організованого суспільства. Поява революційного фанатизму.
    • Дарвінівська теорія боротьби видів еволюціонує у расистську теорію боротьби класів, рас, націй.
    • Організоване насильство заступає право.
    • Вожді широко використовують маніпуляції. Сваволя еліт — нехтування прямими наслідками дій і призирливе ставлення до суспільного блага.
    • Абсолютна непередбачуваність політики. Зло не можна пояснити зрозумілими мотивами — абсолютне зло.
    • мета тоталітарної доктрини — не так революційне перетворення суспільства, як трансформація самої людської природи. Жахи концентраційних таборів — знеособлення людини. Тоталітаризм прагнув не так влади над людьми, як системи за якої люди — не потрібні.
    • Зіткнення двох тоталітаризмів (радянського і нацистського).
    • 50 млн жертв. Але це ще не остаточна ціна. Тоталітарні спокуси і відлуння переслідуватимуть людство довго. Жертви радянського ГУЛАГУ — 22 млн. Військові втрати СРСР під час Другої світової війни — 14 млн. Жертви колективізації і розкуркулення — 12 млн. Український голодомор — 6 млн. Єврейський геноцид — 6 млн.

    Окремі статті[ред. | ред. код]

    Нотатки[ред. | ред. код]

    1. Після Другої світової війни Кеніґсберґ став Калінінградом і перейшов до Росії
    2. Редактором Sozialistische Monatshefte був кеніґсберзький юдейський науковець Йозеф Блох[de]. Цей журнал став центром уваги кеніґсберзького дискусійного соціалістичного клубу, в якому Марта брала участь
    3. Frieda Arendt. After Paul Arendt's mother, died ca 1880, Max Arendt married Klara Wohlgemuth, by whom he had two children, Alfred (1881) and Frieda (1884–1928). Frieda married Ernst Aron.[33]
    4. Martin Heidegger, a Roman Catholic, had married Elfride Petri on 21 March 1917. They had two sons, Jorg and Hermann[40]
    5. Ettinger set out to write a biography of Arendt, but, being in poor health, never completed it, only this chapter being published as a separate work before she died[44]
    6. The essay is preserved in the published correspondence between Arendt and Heidegger[52]
    7. for instance "perhaps her youth will free itself from this spell"
    8. Augustin and the Pauline freedom problem. A philosophical contribution to the genesis of the Christian-Western idea of freedom
    9. Da es nun wahre Transzendenz in dieser geordneten Welt nicht gibt, gibt es auch nicht wahre Übersteigung, sondern nur Aufsteigen in andere Ränge
    10. Anders - there are a number of theories as to reason why, including Herbert Ihering stating there were too many writers called Stern, so choose something "different" (anders), to being less Jewish sounding,[48] to not wanting to be seen as the son of his famous father[81]
    11. Pariavolk: In Religionssoziologie (The Sociology of Religion). While Arendt based her work on Weber, a number of earlier authors had also used this term, including Theodor Herzl[95]
    12. "Original Assimilation" was first published in English in 2007, as part of the collection Jewish Writings[108]
    13. Youth Aliyah, literally Youth Immigration, reflecting the fundamental Zionist tenet of "going up" to Jerusalem
    14. Hannah Arendt's mother, Martha Arendt (born Cohn) had a sister Margarethe Fürst in Berlin, with whom the Arendt's sought refuge for a while during World War I. Margarethe's son Ernst (Hannah Arendt's cousin) married Hannah's childhood friend Käthe Lewin, and they emigrated to Palestine in 1934. There, their first daughter was named Hannah after Arendt ("Big Hannah"). Their second daughter, Edna Fürst (b. 1943), later married Michael Brocke and accompanied her great aunt Hannah Arendt at the Eichmann trial[123]
    15. Gurs to Montauban, about 300 km
    16. The Huguenot mayor of Montauban had made welcoming political refugees an official policy[136]
    17. In December 2018, a plaque to recognize Arendt's stay in Lisbon was unveiled at the corner of Rua da Sociedade Farmacêutica and Conde Redondo, including a quotation from "We Refugees" (see image)[137][138]
    18. Arendt to Jaspers 29 January 1946
    19. Arguing that anti-semitism in France was a continuum from Dreyfus to Pétain[145]
    20. The Conference on Jewish Relations, established in 1933 by Salo Baron and Morris Raphael Cohen was renamed the Conference on Jewish Social Studies in 1955, and began publishing Jewish Social Studies in 1939[148][149]
    21. Schocken Books began as Schocken Verlag, a German-Jewish publishing house that relocated to New York in 1945[152]
    22. The Commission, by then called Jewish Cultural Reconstruction (JCR), was largely the work of Hannah Arendt and Salo Baron
    23. JCR was wound up in 1977
    24. Dark Times: A phrase she took from Brecht's poem An die Nachgeborenen ("To Those Born After", 1938),[191] the first line of which reads Wirklich, ich lebe in finsteren Zeiten! (Truly, I live in dark times!). To both Brecht and Arendt, «Dark Times» was not merely a descriptive term for perceived atrocities but an explanation of the loss of guiding principles of theory, knowledge and explanation[192]
    25. Latin has three nouns for love: amor, dilectio and caritas. The corresponding verbs for the first two are amare and diligere[195]
    26. Arendt explained to Karl Jaspers, in a letter dated 6 August 1955, that she intended to use St Augustine's concept of amor mundi as the title, as a token of gratitude[201]
    27. Fugitive writings: Dealing with subjects of passing interest
    28. Arendt/Heidegger: Arendt willed that her correspondence be taken to the Deutsches Literaturarchiv in Marbach in 1976 and sealed for 5 years, and Heidegger's family stipulated that it remained sealed during Martin Heidegger's wife Elfride's lifetime (1893–1992). In 1976, Elzbieta Ettinger sought access and was granted this for a planned biography after Elfride's death. The subsequent scandal following Ettinger's disclosures, led to a decision to publish the correspondence in entirety[43][45]
    29. Arendt to Jaspers, 2 December 1960
    30. A position that the judges would later agree with[249]
    31. Arendt to Jaspers, 23 December 1960
    32. Arendt to Jaspers, 23 December 1960
    33. Jaspers to Arendt 14 October 1960[260]
    34. Letter to McCarthy 16 September 1963
    35. The title vita activa (active life) is taken from Arendt's position in The Human Condition(1958) that thinking is a form of action, and that the active life is as important as the contemplative (vita contemplativa)[252]
    36. The Palazzo degli Uffici Finanziari was originally the Casa del Fascio and the square, the Piazza Arnaldo Mussolini, and was erected as the Fascist headquarters for the region. The bas-relief is by Hans Piffrader
    37. Ladin, German and Italian: Degnu n'a l dërt de ulghè - Kein Mensch hat das Recht zu gehorchen - Nessuno ha il diritto di obbedire
    38. "Civil Disobedience" originally appeared, in somewhat different form, in The New Yorker. Versions of the other essays originally appeared in The New York Review of Books
    39. Letter to Jaspers 14 May 1951[317] Her image appeared on the cover of the Saturday Review of Literature on Saturday, 24 March 1951 (see image), shortly after the publication of The Origins of Totalitarianism. She also appeared on Time and Newsweek in the same week[318]
    40. Arendt wrote to Stein "It is my honest opinion that you are one of the best portrait photographers of the present day"[333]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б в г Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #11850391X // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
    2. а б в г Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    3. а б SNAC — 2010.
    4. http://muse.jhu.edu/books/9780816688753
    5. http://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1111/j.1467-8675.2009.00545.x/full
    6. http://muse.jhu.edu/journals/public_culture/v015/15.1mbembe.html
    7. http://www.jstor.org/stable/2928276
    8. а б в LIBRIS — 2013.
    9. http://www.nytimes.com/1982/04/25/books/a-woman-of-this-century.html
    10. The New Yorker / за ред. (not translated to en-us)(untranslated): (untranslated), 1925. — ISSN 0028-792X
    11. а б Collinson D. Biographical Dictionary of Twentieth-Century Philosophers — 1996. — ISBN 978-0-415-06043-1
    12. а б в г д е Utter G. H. Arendt, Hannah // American Political Scientists: A Dictionary — 2 — Greenwood Publishing Group, 2002. — P. 10–11. — ISBN 978-0-313-31957-0
    13. а б Wood, 2004
    14. а б в LoC, 2001
    15. Heller, 2015, pp. 33–34
    16. Riepl-Schmidt, 2005
    17. Geni, 2018
    18. а б Young-Bruehl, 2004, p. 17
    19. Gould, 2009, p. 65
    20. Young-Bruehl, 2004, pp. 8–9
    21. Young-Bruehl, 2004, p. 13
    22. Young-Bruehl, 2004, p. 5
    23. Young-Bruehl, 2004, p. 22
    24. Arendt, 1964, p. 6
    25. Schuler-Springorum, 1999
    26. Young-Bruehl, 2004, p. 7
    27. а б в г д е ж и к Kirsch, 2009
    28. Young-Bruehl, 2004, pp. 10–11
    29. а б в г д е ж и к л м н п р с Berkowitz, 2013
    30. а б Arendt, 1997
    31. Young-Bruehl, 2004, p. 27
    32. а б Villa, 2000, p. xiii
    33. Young-Bruehl, 2004, pp. 34,477
    34. Young-Bruehl, 2004, pp. 32,34
    35. Young-Bruehl, 2004, p. 36
    36. а б в г Maier-Katkin, 2010
    37. Young-Bruehl, 2004, p. 44
    38. Young-Bruehl, 2004, p. 49
    39. Grunenberg, 2017
    40. а б Young-Bruehl, 2004, p. 47
    41. Maier-Katkin, 2010a
    42. Young-Bruehl, 2004, p. 50
    43. а б Kohler, 1996
    44. а б Brent, 2013
    45. а б Lilla, 1999
    46. Young-Bruehl, 2004, p.  xiv
    47. а б в Young-Bruehl, 2004
    48. а б в г Dries, 2018
    49. а б Ettinger, 1997, p. 31
    50. May, 1986, p. 24
    51. Balber, 2017
    52. Arendt та Heidegger, 2004
    53. Heidegger, 1925
    54. Young-Bruehl, 2004, p. 51
    55. Young-Bruehl, 2004, pp. 50–54
    56. Brightman, 2004
    57. Young-Bruehl, 2004, pp. 50–56
    58. Young-Bruehl, 2004, pp. 50–51, 481–482
    59. а б в г d'Entreves, 2014
    60. а б в г д е Villa, 2009
    61. а б в Arendt, 1929
    62. а б Arendt та Jaspers, 1992
    63. Young-Bruehl, 2004, p. 66
    64. Jen, 2016
    65. а б Zebadúa Yáñez, 2017
    66. а б Saussy, 2013
    67. Weissberg та Elon, 1999
    68. Young-Bruehl, 2004, p. 82
    69. Arendt та Stern, 1930
    70. Rilke, 1912–1922
    71. Kettler, 2009
    72. Arendt, 1930a
    73. Young-Bruehl, 2004, pp. 84–85,500
    74. Дуїнянські елегії. Перша елегія
    75. а б Hill, 2015
    76. Arendt, 1930
    77. Scott та Stark, 1996
    78. Young-Bruehl, 2004, p. 79,81
    79. Принц, 2016, с. 71
    80. Rosenberg, 2012
    81. Jonas, 2006
    82. Young-Bruehl, 2004, p. 85
    83. Young-Bruehl, 2004, p. 56
    84. Young-Bruehl, 2004, p. 38
    85. Young-Bruehl, 2004, p. 39
    86. Young-Bruehl, 2004, p. 92
    87. Young-Bruehl, 2004, pp. 104–105
    88. Arendt-Stern, 1932
    89. а б в г Young-Bruehl, 2004, p. xxxix
    90. Weil, 1967
    91. Arendt, 1931
    92. Weber, 1978, p. 493ff
    93. Swedberg та Agevall, 2016, p. 245–246
    94. Lazare, 2016, p. 8
    95. а б Momigliano, 1980
    96. Arendt, 1944
    97. Ray та Diemling, 2016
    98. Young-Bruehl, 2004, p. 93
    99. Arendt, 1932a
    100. Rühle-Gerstel, 1932
    101. Bagchi, 2007
    102. Young-Bruehl, 2004, pp. 95–97
    103. Arendt та Jaspers, 1992, pp. 52ff
    104. Heller, 2015, pp. 62–64
    105. Arendt, 1932b
    106. а б Arendt, 1964
    107. Grunenberg, 2017, p. 133
    108. Arendt, 2009a, pp. 22–28
    109. Goethe Institut, 2011
    110. Arendt, 2009a, p. 22
    111. Heller, 2015, p. 63
    112. а б в Heller, 2015, p. 64
    113. а б в г Villa, 2000, p. xiv
    114. а б в Grunenberg, 2017, p. 136
    115. Vowinckel, 2004, p. 33
    116. Heller, 2015, pp. 64–65
    117. а б Adelman, 2016
    118. Maier-Katkin, 2010a, pp. 90–91
    119. Grunenberg, 2017, p. 135
    120. Cullen-DuPont, 2014, pp 16–17
    121. Young-Bruehl, 2004, pp. 137–139
    122. Whitfield, 1998
    123. Brocke, 2009a
    124. Young-Bruehl, 2004, p. 91
    125. Azria, 1987
    126. Zohn, 1960
    127. Young-Bruehl, 2004, p. 149
    128. Young-Bruehl, 2004, p. 139
    129. Kippenberger, 1936, p. 1185 n. 110
    130. Weber et al, 2014, p. 1392 n. 343
    131. а б Young-Bruehl, 2004, p. 152
    132. а б Bernstein, 2013, p. 71
    133. Young-Bruehl, 2004, p. 155
    134. Heller, 2015, pp. 72–73
    135. Vowinckel, 2004, p. 38
    136. Heller, 2015, p. 73
    137. Tavares, 2018
    138. Paula, 2018
    139. Moreira, 2017
    140. Teixeira, 2006
    141. Heller, 2015, pp. 73–74
    142. Bernstein, 2013, pp. 72–73
    143. Young-Bruehl, 2004, p. 164
    144. Young-Bruehl, 2004, p. 166
    145. Young-Bruehl, 2004, p. 168
    146. Arendt, 1942
    147. Young-Bruehl, 2004, p. 196
    148. Baron, 2007
    149. Young-Bruehl, 2004, pp. 186–187
    150. а б Herman, 2008
    151. а б в г Bird, 1975
    152. а б Howe, 2013
    153. а б в г Miller, 2017
    154. Arendt, 1950
    155. Swift, 2008, p. 12
    156. Sznaider, 2006
    157. Young-Bruehl, 2004, p. 188
    158. а б в г Arendt, 1976
    159. а б в Arendt, 2013
    160. Arendt, 2006
    161. Young-Bruehl, 2004, p. xii
    162. а б Arendt та McCarthy, 1995
    163. Pfeffer, 2008
    164. Arendt, 1975
    165. а б в Courtine-Denamy, 2000, p. 36
    166. AAAS, 2018
    167. AAAL, 2018
    168. а б Young-Bruehl, 2004, p. xl
    169. Berkowitz та Storey, 2017, p. 107
    170. Nixon, 2015, p. viii
    171. Weyembergh, 1999, p. 94
    172. Arendt та Gaus, 1964
    173. Young-Bruehl, 2004, pp. xli–xliv
    174. Ludz, 2008
    175. Young-Bruehl, 2004, p. 29
    176. Jones, 2013
    177. Weigel, 2013
    178. Heller, 2015, p. 109
    179. Young-Bruehl, 2004, pp. 459
    180. Young-Bruehl, 2004, pp. 468
    181. Bird, David (5 December 1975). Hannah Arendt, Political Scientist Dead. The New York Times. Процитовано 15 November 2019. 
    182. Young-Bruehl, 2004, pp. xlviii,469
    183. Arendt, 1992, p. 4
    184. а б Young-Bruehl, 2004, p. xxxviii
    185. а б Arendt, 1961
    186. а б Arendt, 1968
    187. а б в г Arendt, 1972
    188. а б в Arendt, 2006a
    189. Heller, 2015, pp.1–32
    190. Yar, 2018
    191. Brecht, 2018
    192. Luban, 1994
    193. Arendt, 1968, p .ix
    194. а б Arendt, 1996
    195. Augustine, 1995, p. 115 n. 31
    196. Calcagno, 2013
    197. Young-Bruehl, 2004, pp. 49–500
    198. Durst, 2004
    199. Bernauer, 1987a, p. 1
    200. Augustine, 2008, II: 8 p. 45
    201. Vollrath, 1997
    202. Bernauer, 1987
    203. Amor Mundi, 2018
    204. Arendt, 1976, p. 460
    205. а б Arendt, 1953
    206. Nisbet, 1992
    207. Riesman, 1951
    208. Copjec, 1996
    209. Hattem та Hattem, 2005
    210. Arendt, 1976, p. xxiv
    211. Arendt, 1958
    212. Aschheim, 2011
    213. а б Grunenberg, 2003, p. 34
    214. Grunenberg, 2017, p. 107
    215. Young-Bruehl, 2004, pp .85–92
    216. Baier, 1997, p. 330
    217. Canovan, 2013
    218. Arendt, 2013, p. 247
    219. Fry, 2014
    220. Arendt, 2006b
    221. Wellmer, 1999
    222. Young-Bruehl, 2004, p. 3
    223. Waterhouse, 2013
    224. Arendt, 1978a
    225. Addison, 1972–1974
    226. Ojakangas, 2010
    227. Young-Bruehl, 2004, p. 467
    228. Arendt, 2009
    229. Arendt, 1992
    230. Arendt, 1978b
    231. Dannhauser, 1979
    232. Arendt, 2009a
    233. Arendt, 2011
    234. Teichman, 1994
    235. Arendt, 2018
    236. Arendt, 2002a
    237. Arendt та Blücher, 2000
    238. Arendt та Kazin, 2005
    239. Arendt та Benjamin, 2006
    240. Arendt та Scholem, 2017
    241. Arendt та Anders, 2016
    242. Arendt, 2017
    243. а б в Heller, 2015, p. 2
    244. Heller, 2015, p. 7
    245. Heller, 2015, p. 8
    246. а б в Arendt, 1963
    247. а б NYT, 1960a
    248. Heller, 2015, p. 8–11
    249. а б Heller, 2015, p. 12
    250. Arendt, 2006a, p. 124
    251. Gellhorn, 1962
    252. а б в г д е ж Scott, 2016
    253. Arendt, 2006a, p. 276
    254. Butler, 2011
    255. Arendt, 2006a, p. 123
    256. Luban, 2018, p. 5
    257. Heller, 2015, p. 15
    258. а б Stangneth, 2014, p. 200
    259. а б Heller, 2015, p. 1
    260. Arendt та Jaspers, 1992, p. 267
    261. Heller, 2015, pp. 15–18
    262. Heller, 2015, pp. 29–31
    263. Elon, 2006a
    264. Heller, 2015, pp. 1–2
    265. NYT, 1960
    266. Heller, 2015, p. 5
    267. Wieseltier, 1981
    268. Walters, 2015
    269. Frantzman, 2016
    270. Berkowitz, 2013a
    271. Austerlitz, 2013
    272. а б Zeitgeist, 2015
    273. Arendt та Fest, 1964
    274. Kant, 1838, p. 125
    275. Kant, 1793, p. 99
    276. Arendt, 2006a, p. 135
    277. Krieghofer, 2017
    278. HAT, 2018
    279. а б Obermair, 2018
    280. а б Invernizzi-Accetti, 2017
    281. а б DP, 2017
    282. HANNAH ARENDT; Ideology and Terror (1953)
    283. Seliger, 2011
    284. Arendt, 1959
    285. Arendt, 1959a
    286. Morey, 2011
    287. Simmons, 2011
    288. Simmons, 2011a
    289. Burroughs, 2015
    290. Lebeau, 2016
    291. Pickett, 2009
    292. Baier, 1995, p. 301
    293. Young-Bruehl, 2004, p. 238
    294. Baier, 1998, p. 255
    295. Baier, 1997, p. 332
    296. Courtine-Denamy, 2000, p. 35
    297. Markus, 1987
    298. Held та Kazin, 1982
    299. Arendt, 1976, pp. 267–302
    300. Lamey, 2011, p. 14
    301. Arendt, 1976, p. 389
    302. Lamey, 2011, pp. 17–19
    303. а б в Birmingham, 2006
    304. Arendt, 1976, p. 379–381
    305. Arendt, 1976, p. 378–384
    306. Lamey, 2011, pp. 27–29
    307. Arendt, 1976, p. 293
    308. Lamey, 2011, pp. 239–240
    309. Lamey, 2011, p. 18
    310. Arendt, 1976, p. 299
    311. Ettinger, 1997
    312. Clément, 2001
    313. Kristeva, 2001
    314. Schroeder, 2002
    315. BBFC, 2018
    316. а б в г Laqueur, 1998
    317. Arendt та Jaspers, 1992, p. 170
    318. Ring, 1998, p. 106
    319. Kulturreise, 2018
    320. а б HAC Verona, 2018
    321. Kohn, 2018
    322. About HAC Bard, 2018
    323. Bard, 2018
    324. Young-Bruehl, 2004, p. xlvii
    325. HAC Bard, 2018
    326. Bernstein, 2017
    327. HAC Oldenburg, 2018
    328. HAArchiv, 2018
    329. Heuer, 2018
    330. Grunenberg, 2018
    331. Barry, 2017
    332. UHeidelberg, 2015
    333. AIE, 2018
    334. Heinrich, 2013
    335. UNHCR, 2017
    336. Bernstein, 2018
    337. Bragg et al, 2017
    338. Williams, 2017
    339. Grenier, 2017
    340. Bernstein, 2018b
    341. Gold, 2017
    342. Kakutani, 2018
    343. Arendt, 1976, p. 474
    344. Bernstein, 2018a
    345. Arendt, 1972, p. 6
    346. Hayes, 2018
    347. Arendt, 1976, p. 382
    348. Arendt, 1972, p. 4
    349. HAC, 2018
    350. Oatley, 2018, p. 254
    351. Milgram, 2017, p. 23
    352. Arendt, 1943
    353. Bard News, 2018
    354. Google Maps, 2018
    355. HAG Berlin, 2018
    356. Hannover, 2017
    357. Shenhav, 2007
    358. GDW, 2016
    359. Arendt Studies. doi:10.5840/arendtstudies201712. 
    360. Arendt, Hannah (15 September 2006). HannahArendt.Net: Zeitschrift für politisches Denken. HannahArendt.net 2 (1). Процитовано 28 May 2019. 
    361. HannahArendt.Net: Literatur über Hannah Arendt 2017, 2018. Процитовано 29 May 2019. 
    362. JSTOR web site. Процитовано 28 May 2019. 
    363. Анотація книги «Становище людини». Архів оригіналу за 23 вересень 2009. Процитовано 5 лютий 2010. 

    Література[ред. | ред. код]

    Рахель Фарнгаґен[ред. | ред. код]

    • Zebadúa Yáñez, Verónica (18 November 2017). Reading the Lives of Others: Biography as Political Thought in Hannah Arendt and Simone de Beauvoir. Hypatia 33 (1): 94–110. ISSN 0887-5367. doi:10.1111/hypa.12383. 

    Special issues and proceedings[ред. | ред. код]

    Аудіовізуальні матеріали[ред. | ред. код]

    • Berkowitz, Roger. Album notes for Hannah Arendt: A brief biography. Zeitgeist Films.

    Книги на монографії[ред. | ред. код]

    Саможиттєписи та життєписи[ред. | ред. код]

    Критичні праці[ред. | ред. код]

    Історичні праці[ред. | ред. код]

    Chapters and contributions[ред. | ред. код]

    Словники та енциклопедії[ред. | ред. код]

    Журнали[ред. | ред. код]

    Газети[ред. | ред. код]

    Дисертації[ред. | ред. код]

    Веб-сайти[ред. | ред. код]

    Життєпис, родовід і хронологія[ред. | ред. код]

    Institutions, locations and organizations[ред. | ред. код]

    Hannah Arendt Center (Bard)[ред. | ред. код]

    Мапи[ред. | ред. код]

    Зовнішні зображення[ред. | ред. код]

    Бібліографічні нотатки[ред. | ред. код]

    1. 1st ed. Preface ix–xxv; 2nd ed. Preface to Second Edition ix–xxxvi, Preface xxxvii-l

    Посилання[ред. | ред. код]