Макс Вебер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Макс Вебер
Max Weber.jpg
Інші імена Максиміліан Карл Еміль
Народився 21 квітня 1864(1864-04-21)
Ерфурт, Тюрингія, Саксонія
Помер 14 червня 1920(1920-06-14) (56 років)
Мюнхен, Баварія, Веймарська республіка
пневмонія
Поховання Бергфрідгоф[d]
Громадянство Flag of Prussia (1892-1918).svg Королівство Пруссія, Німецька імперія Німецька імперія, Веймарська республіка Веймарська республіка
Національність німець
Проживання Ерфурт, Берлін, Мюнхен
Ім'я при народженні Максиміліан Карл Еміль
Діяльність соціолог, економіст, юрист, політик, громадський діяч
Alma mater Університет Фрідріха-Вільгельма[d], Гейдельберзький університет Рупрехта-Карла, Університет Фрайбурга, Віденський університет, Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана і Геттінгенський університет
Відомі студенти Альфред Шюц і Гарольд Ґарфінкель
Партія Німецька Демократична партія (1918 р.)
Головував співзасновник
Батько Макс Вебер[d]
Родичі Макс Вебер ст. — батько, Хелене Вебер — мати, Альфред Вебер, Карл Вебер (брати)
Брати, сестри Вебер Альфред
Дружина Маріанна Вебер
q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Макс Вебер (нім. Max Weber; 21 квітня 1864, Ерфурт, Тюрингія, Королівство Саксонія — 14 червня 1920, Мюнхен, Баварія, Веймарська республіка) — німецький соціолог, економіст і правознавець. Один із засновників соціології як науки[1][2][3].

Біографія[ред.ред. код]

Вебер з братами Альфредом та Карлом. 1879 рік.

Дитинство[ред.ред. код]

Вебер народився 1864 року в Ерфурті, центральному місті Тюрінгії[1]. Карл Еміль Максиміліан став першим з семи дітей Макса Вебера-старшого, заможного й відомого державного службовця, члена Національної ліберальної партії[en]. Мати Макса-молодшого — Гелена (в дівоцтві Фалленштайн) — мала зокрема французьке гугенотське коріння. Протягом усього життя Гелена Вебер висловлювала відданість своїм моральним принципам[1][4]. Характер занять Вебера-старшого визначив політичну й академічну природу сімейних дискусій, його салон збирав багато видатних науковців та громадських діячів[1]. Старший син Вебера разом зі своїм братом Альфредом також обрали фах соціолога й економіста, інтелектуальна атмосфера в домі сприяла їхньому розвитку. На Різдво 1876 року тринадцятирічний Макс-молодший подарував батькам два історичних есе, «Про напрям німецької історії, з особливою увагою до постаті Імператора й Папи Римського» та «Про римський імперський період, Костянтина до переселення народів»[5]. Заняття з вчителями не справляли на хлопчика особливого враження, до них він ставився байдуже. Та поки викладачі висловлювали обурення його непоштивою поведінкою, Вебер-молодший потай прочитав усі сорок томів повного зібрання творів Гете[6][7]. До вступу в університет Максиміліан ознайомився з великою кількістю інших творів класиків[7]. Ще до вступу в гімназію 1876 року Макс Вебер захоплювався історичними творами Геродота, Лівія, Тацита, Леопольда фон Ранке, Генріха фон Зібеля, Йоганна Густава Дройзена, Генріха фон Трейчке. З часом відносини між подружжям стали напруженими: батько був схильний до «земних насолод»[прим. 1], а мати, як і раніше непохитно слідувала догмам кальвінізму й «прагнула вести аскетичне життя»[прим. 2][8][9].

Освіта[ред.ред. код]

1882 року Вебер вступив на юридичний факультет Гейдельберзького університету[10]. Після річної служби у війську Вебер перевівся у Берлінський університет[6]. Перші кілька років навчання майбутній науковець зі світовим ім'ям провів «вживаючи пиво й займаючись фехтуванням». Під час родинних сварок він дедалі частіше ставав на бік матері, поступово відсторонюючись від батька[8][9][11]. Одночасно з навчанням в університеті Вебер працював помічником адвоката[6], оскільки 1886 року склав іспит, який дозволяв йому займатися адвокатською діяльністю. У другій половині 1880-х років він продовжив вивчати право та історію[6]. 1889 року Вебер отримав ступінь доктора юридичних наук, захистивши історико-правову дисертацію про солідарну відповідальність та роздільні капітали в торгових компаніях італійських міст. Ця праця згодом стала частиною великої розвідки «Про історію середньовічних торгових компаній, з використанням південно-європейських джерел», що була опублікована того ж року[12]. Два роки потому Вебер пройшов процедуру габілітації, темою його нової дисертації стала сільськогосподарська історія Риму та її вплив на публічне та приватне право. Співавтором доктора Вебера тоді виступив Август Мейцен[13][14]. Ставши правником Вебер почав викладати в Берлінському університеті й давати консультації урядовим органам[15].

Ранній період наукової діяльності[ред.ред. код]

У період між захистом дисертації й габілітацією Вебер займався вивченням сучасної соціальної політики. 1888 році він приєднався до Союзу соціальної політики (нім. Verein für Socialpolitik)[16] — нещодавно створеної професійної асоціації німецьких економістів історичної школи. Представники союзу дотримувалися думки про те, що економічна наука є насамперед інструментом для вирішення соціальних проблем відповідної епохи. Тоді ж Вебер дебютував у політиці, приєднавшись до лівоцентристської організації «Євангельський соціальний конгрес[en]»[17]. 1890 року за ініціативи Спілки соціальної політики стартувала програма з вивчення так званого «польського питання», Остфлюхта: польські фермери зі східної частини країни масово мігрували в міста німецького заходу, які динамічно розвивалися[1]. Вебер очолив групу дослідників і став автором значної частини підсумкової доповіді Союзу з даної теми[1][16]. Доповідь привернула увагу багатьох експертів і стала приводом для широких дискусій, а Вебер уперше заявив про себе як про дослідника в галузі соціології[1]. У 1893—1899 роках Вебер входив до складу праворадикальної політичної організації «Пангерманський союз» (нім. Alldeutscher Verband), члени якої протестували проти подальшої міграції поляків. Проте ступінь підтримки Вебером ідей онімечуванням слов'янського етносу та інших націоналістичних проектів нині є предметом дискусій[18][19]. Так у низці робіт, зокрема в суперечливій лекції «Національна держава й економічна політика» (1895) соціолог виступає проти імміграції поляків і звинувачує у ситуації, що склалася клас юнкерів, інтересам яких цілком відповідала масова мірація слов'ян[20].

Після захисту докторської дисертації 1889 року він обіймав професорські посади у Фрайбурзькому, Гейдельберзькому університетах, читав лекції в інших навчальних закладах Німеччини. Окрім лекцій Вебер встигав писати неймовірно велику кількість наукових праць щодо різноманітних сфер і напрямів наукових досліджень. У них Вебер сформував свою власну концепцію бачення принципів соціального існування й функціонування людства як системи.

Портрет Маріанни Вебер, 1896 рік.

1893 року Вебер одружився з далекою родичкою Маріанною Шнітгер. Дружина соціолога сама займалася наукою, а згодом вона взяла активну участь в боротьбі за права жінок[1][21]. Після смерті Вебера Маріанна збирала і публікувала праці чоловіка, а її біографічна книга пролила світло на багато сторін життя науковця[22][23]. Шлюб Веберів був бездітним, навіть висловлюються припущення, що не мала місце консумація[11]. Одруження з Маріанною Шнітгер дозволило Веберу знайти довгоочікувану фінансову незалежність, тож він нарешті зміг покинути будинок сім'ї[9]. 1894 року Вебер з дружиною переїхали до Фрайбурга, де він став університетським викладачем з економіки[14][15]. Через два роки Вебер зайняв аналогічну посаду в Гайдельберзькому університеті[14][15]. Там вин став центральною постаттю спільноти інтелектуалів, «кола Вебера», до якого входили також Маріанна Вебер, Георг Еллінек, Ернст Трельч, Вернер Зомбарт, Марк Блок, Роберт Міхельс і Дьєрдь Лукач[1]. Продовжуючи діяльність у Союзі соціальної політики і Евангелічному конгресі[1], Вебер зосередився на вивчення економіки та історії права[24].

1897 року, через два місяці після важкої сварки з сином помер Вебер-старший[1][25]. Ця обставина поклала початок депресії (яка з часом посилилася), нервозності й безсонню сина, що негативно позначилося на його здатності викладати[6][14]. Стан здоров'я змусив Вебера скоротити робочий час і навіть перервати навчальний курс восени 1899 року. Після декількох місяців в санаторії Вебери в кінці 1900 року вирушили до Італії і повернулися в Гайдельберг лише навесні 1902 року. Проте вже наступного року професор знову відмовився від викладання і не працював зі студентами аж до 1919 року. Хронологія важкого періоду життя й прогресуючих відхилень психіки була детально описана самим Вебером, проте ці записи були знищені Маріанною. Як гадають, причиною цього вчинку став страх розголосу психічних розладів Вебера, що дозволило б нацистам розкритикувати його праці[1][26].

Пізній період наукової діяльності[ред.ред. код]

Якщо на початку 1890-х років Вебер був дуже продуктивний, то у 1898—1902 роках він не опублікував жодної праці. Звільнившись 1903 року від обов'язків професора, Вебер вступив на посаду помічника редактора в науковому журналі «Archiv für Sozialwissenschaft und Sozialpolitik» («Архів соціальних наук і суспільної політики»)[27], де працював з колегами Едгаром Яффі та Вернером Зомбартом[1][28]. Наукові інтереси Вебера в цей час були пов'язані з фундаментальними питаннями соціології та інших суспільних наук — його пізні праці становлять винятковий інтерес для сучасних дослідників[24]. 1904 року «Архів» опублікував деякі основоположні праці Вебера, зокрема його найвідоміше дослідження — «Протестантська етика і дух капіталізму»[29]. Саме тоді було закладено фундамент його подальших розвідок, присвячених впливу культурних і релігійних чинників на формування економічних інститутів і систем[30]. «Етика» стала єдиним дослідженням Вебера того періоду, яке було видано у форматі книги ще за життя соціолога. Інші праці, написані в перші п'ятнадцять років XX століття й пов'язані з дослідженнями в галузі соціології релігії, соціології права і економічної соціології, були опубліковані після смерті автора[1].

Політична діяльність[ред.ред. код]

1904 року Вебер відвідав США і взяв участь у Конгресі мистецтв і наук, приуроченому до Всесвітньої виставки у Сент-Луїсі. Незважаючи на часткове одужання, Вебер все ще не міг відновити викладання й продовжував дослідження як незалежний науковець завдяки спадку, отриманому 1907 року[15][27]. 1909 року, розчарувавшись у діяльності Спілки соціальної політики, Вебер разом із Рудольфом Голдшидом, Георгом Зіммелем, Фердинандом Тенісом та Вернером Зомбартом став співзасновником Німецької соціологічної асоціації[31]. Він став першим скарбником цієї організації (нім. Deutsche Gesellschaft für Soziologie)[1]. 1912 року Вебер вийшов зі складу асоціації і зробив спробу створення політичної партії лівого крила, яка об'єднала б соціал-демократів і лібералів. Ініціатива не увінчалася успіхом, оскільки прихильники ліберальної ідеології не поділяли революційних ідеалів лівих політиків[32].

Вебер (на передньому плані) і Ернст Толлер (анфас, праворуч від Вебера), 1917 рік.

Після початку Першої світової війни п'ятдесятирічний Вебер добровільно вступив на військову службу і був призначений офіцером резерву. З обов'язку служби він займався організацією армійських лікарень в Хайдельберзі аж до кінця 1915 року[27][33]. З плином війни його погляди на конфлікт і експансію Німецької імперії змінювалися[32][33][34]. На самому початку війни він поділяв погляди націоналістів і підтримував ідею ведення військових дій. У той же час він вважав, що участь у війні є обов'язком Німеччини як одного з провідних держав. Пізніше позиція Вебера кардинально змінилася і вчений став одним з послідовних критиків подальшої експансії імперії і військової політики короля[1]. Він також публічно засуджував ідеї захоплення Бельгії і необмеженої підводної війни. Ще через деякий час Вебер виступив на підтримку конституційних реформ, демократизації німецької політичної системи і введення загального виборчого права[1].

1918 року Вебер приєднався до Гайдельберзької ради робітників та солдатів. Наступного року він у складі німецької делегації взяв участь у Паризькій мирній конференції. Як радник при Конфіденційному комітеті з конституційної реформи, він посприяв розробці Веймарської конституції (1919)[27]. Вебер добре розумів устрій політичної системи США і виступав за створення потужного виборного інституту президентства, який міг би бути противагою бюрократичній владі[1]. Спірною є думка про те, що Вебер наполягав на закріпленні в документі надзвичайних повноважень президента. Стаття 48 Веймарської конституції справді містить положення, яким згодом скористався Адольф Гітлер для підриву інших конституційних норм, придушення опозиції та встановлення тоталітарного режиму[35].

Могила Вебера в Гайдельберзі.

Вебер безуспішно балотувався до парламенту від Німецької демократичної партії, організації ліберального спрямування, одним із засновників якої був він сам[1][36]. Вебер виступив як проти Листопадової революції, так і проти ратифікації Версальського мирного договору, й таким чином він став опонентом практично всіх політичних сил Німеччини[1]. Вважають, що саме ця принципова позиція завадила Веберу зайняти державну посаду під час правління Фрідріха Еберта, нового президента від соціал-демократів[33]. У той час постать Вебера була вельми шанована, однак він не мав впливу на політичну ситуацію в країні[1]. Загалом історики досі не досягли консенсусу щодо ролі Вебера у політичному житті Німеччини.

Останні роки життя[ред.ред. код]

Після розчарувань у політиці Вебер 1919 року повернувся до викладацької роботи. Після кількох місяців роботи в Відні він переїхав до Мюнхена[1][15][27]. У Мюнхені Вебер очолив перший німецький інститут соціології, проте посаду професора соціології він не займав. Його останні лекції зібрано в книгах «Наука як покликання і професія» (нім. Wissenschaft als Beruf, 1918), «Політика як покликання і професія» (нім. Politik als Beruf, 1919) і «Загальна економічна історія» (нім. Wirtschaftsgeschichte, 1923)[1]. Баварські колеги та студенти Вебера різко розкритикували його ставлення до Листопадової революції, а представники правого студентства влаштували демонстрацію навпроти будинку вченого[32]. У Мюнхені Вебер заразився Іспанським грипом (так звана іспанка) і 14 червня 1920 року помер від ускладнення грипу — постгрипозної пневмонії[1]. Перед смертю він працював над своїм magnum opus «Господарство і суспільство» (нім. Wirtschaft und Gesellschaft). Цю працю було видано за сприяння Маріанни в 1921—1922 роках.

Ідеї[ред.ред. код]

М. Вебер (фото 1894 р.)

Макс Вебер народився в середині 19 ст., тож період його розвитку як людини збігся з періодом важливих змін у суспільстві, коли тривав процес істотного переосмислення людьми всього світового устрою. Після революцій 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світу стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. Саме природу виникнення капіталізму Вебер і прагне дослідити в своїй праці. Вивчаючи цю проблему він переконується, що хоча капіталізм і має глибоке історичне підґрунтя, але його активний розвиток в 20 ст. не був історичною закономірністю. Скоріше, він став наслідком поєднання багатьох історичних факторів в окремо взятому регіоні (в Європі), а цей симбіоз спрямував розвиток цілого континенту в русло практичного капіталізму. Власне, «Протестантська етика» і скерована на те, щоб розкрити ту, на його думку, найважливішу сукупність передумов, які сформували той суспільний лад, який зараз домінує. До Вебера було ще декілька видатних праць на цю тему, які намагалися пояснити деякі аспекти тогочасного суспільного життя. Але Вебер найефективніше дослідив саме культурно-духовні аспекти новоєвропейських капіталістичних відносин. Цим він багато в чому суперечив марксовому баченню первинності економічних відносин у становленні всього нового. З одного боку, Макс Вебер визнає в Марксі видатного вченого, який започаткував наукове вивчення капіталізму і побачив в капіталізмі могутній фактор прогресивного розвитку в порівнянні з феодальним типом економіки. З іншого боку, він вважає абсолютно утопічним висновок Карла Маркса з аналізу капіталізму. За словами самого автора: «Протестантською етикою я хотів показати нездатність марксистського принципу за яким, лише економічні стосунки в суспільстві визначають форми суспільної свідомості». Саме тому праці Вебера були такими табуїзованими в Радянському Союзі, де за основу всього нового брали лише матеріальний аспект людського життя. Геніальність мислителя і його «Протестантської етики» в тому, що досліджуючи причини виникнення капіталізму в Європі, ми можемо зробити власний ґрунтовний аналіз головних основотворчих факторів європейського суспільства, прослідкувати характер їхнього розвитку і спробувати особисто зробити прогнози щодо впливу цих факторів на європейське суспільство.

Власне, основне поняття, для пояснення якого була написана «Протестантська етика» можна виразити всього двома словами. Але на думку Вебера ці два слова дозволили людській цивілізації не загинути в собі, а зробити великий крок вперед у напрямку до вдосконалення. Саме Дух капіталізму «винен» у тому, що людство досягло сьогодні такого величезного розвитку. Автор, розкриваючи це поняття, також розкриває його суть, передумови його виникнення та розвитку. Щоб зробити своє дослідження повним Макс Вебер у першому розділі праці детально обстежує те, що він назвав Духом. В цьому він повністю покладається на Бенджаміна Франкліна — на його думку того, хто вперше поєднав доскональне розкриття цього поняття в своїх працях з ефективним практичним їх втіленням. Ця частина праці є настільки практичною, що на неї може покладатися пересічна людина в повсякденному житті, використовуючи її як посібник для життя і виживання в умовах капіталістичної конкуренції. Тут можна багато разів зустріти процитовані слова Франкліна, після яких йдуть невеликі але коректні висновки Вебера. Спираючись на слова американського вченого, автор розкриває риси ментальності, що є необхідною складовою поведінки його сучасників, які прагнуть бачити свій бізнес вдалим і прибутковим. Вебер оперує такими поняттями як час і гроші, кредит і гроші, чесність, пунктуальність, старанність, діловитість, ощадливість, наявність чеснот і видимість чеснот, прагнення до наживи та покликання, традиції. Він на практичних прикладах стикання проявів капіталізму та традиціоналізму показує переваги та недоліки кожного з них, при цьому майже завжди традиціоналізм програє.

Важливе місце у творчості М. Вебера займає дослідження проблематики раціональності. Він її вивчав як у зв'язку з розвитком капіталізму, так як і цілком автономний феномен, що у різних формах йому історично передував (наприклад, М. Вебер пропонує розглядати теологію як форму раціоналізації «спасіння»[37], або ж зміни в музичній мові, як вияв всесвітньої раціоналізації). У двох із чотирьох типів соціальної дії, М. Вебер констатує присутність раціональної компоненти у різних формах: ціле-раціональну дію, що орієнтується на мету, затрати на її досягнення та зовнішній контекст дії, ціннісно-раціональну, що окрім іншого має певну ціннісну платформу вкорінену в культуру та домінуючі в ній норми. Із цим пов'язане веберівське розмежування формальної та субстантивної раціональності, де перша пов'язана із здатністю здійснювати чіткий розрахунок при прийнятті рішення, а друга є радше виявом стабільних ціннісних орієнтирів як елементу культури. У цьому сенсі, М. Вебер розуміє раціональність і як об'єктивний процес і як властивість суб'єкта, котрий актуалізує своїми діями певні культурні орієнтири в яких існують норми, що обґрунтовують раціональну поведінку. На сучасному етапі здійснюються спроби дещо переглянути субстантивне розуміння раціональності у напрямку до його плюралізації (у тій чи іншій мірі це властиво для концепцій Н. Лумана, Е. Ґіденса тощо), або ж взагалі до його концептулального заперечення, як це роблять постмодерністи[38]. У зв'язку з процесами раціоналізації М. Вебер розглядав також становлення нового модерного соціального порядку як в економічному, так і правовому й політичному вимірах, зростання значення бюрократії на які хоча він і покладав надії на підвищення ефективності управління, але наголошував на потенційних небезпеках, які несе розгалужене правове регулювання[39].

Інше[ред.ред. код]

  • Брат Макса Вебера — Альфред Вебер (1868—1958) — також відомий німецький економіст і соціолог.

Головні праці[ред.ред. код]

  • Повне зібрання творів М. Вебера німецькою, складається з понад тридцяти об'ємних томів — Олександр Погорілий Читаючи Вебера / Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 480.

Праці, перекладені українською[ред.ред. код]

  • Соціальні причини занепаду античної культури // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998.- С. 7-32.
  • Господарство і суспільство у Римі періоду імперії // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 33-66.
  • Господарство і суспільство як загальні поняття // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 67-82.
  • Свобода і примус у правових спільнотах // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998.- С. 83-86.
  • Політичні спільноти і господарство // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 87-1-3.
  • Про деякі категорії соціології розуміння // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 104—156.
  • Три чисті типи леґітимного панування // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер ; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998.- С. 157—272.
  • Покликання до політики // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 173—191.
  • «Об'єктивність» соціально-наукового пізнання // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — К., 1998. — С. 192—264.
  • Сенс «свободи від оцінок» у соціальних науках // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 264—309.
  • Про внутрішнє покликання до науки // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998.- С. 310—337.
  • Попередні зауваження до "Зібрання праць із соціології релігії // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс Вебер; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 338—354.
  • Аскетичний протестантизм і капіталістичний дух // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 355—380.
  • «Церкви» і «секти» у Північній Америці // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 381—396.
  • Господарська етика світових релігій. Вступ // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 397—436.
  • Напрями і щаблі релігійного заперечення світу // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Макс ВЕБЕР; перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 437—478. ISBN 966-500-091-8
  • Протестантська етика і дух капіталізму / Макс Вебер; перекл. з нім. О. Погорілого. — К.: Основи, 1994. 261 с. ISBN 5-7707-5612-8
  • Господарство і суспільство / Макс Вебер; пер. з нім. М. Кушнір. — К.: Всесвіт, 2013. — 1112 c.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я Kim, Sung Ho (24 August 2007). Max Weber. Stanford Encyclopaedia of Philosophy. Архів оригіналу за 2012-05-28. Процитовано 17 February 2010. 
  2. Max Weber; Hans Heinrich Gerth; Bryan S. Turner (7 March 1991). From Max Weber: essays in sociology. Psychology Press. с. 1. ISBN 978-0-415-06056-1. Процитовано 22 March 2011. 
  3. Radkau, Joachim and Patrick Ca miller. (2009). Max Weber: A Biography. Trans. Patrick Ca miller. Polity Press. (ISBN 978-0-7456-4147-8)
  4. Periodical, Sociology Volume 250, September 1999, 'Max Weber'
  5. Sica, Alan (2004). «Max Weber and the New Century». London: Transaction Publishers, p. 24. ISBN 0-7658-0190-6.
  6. а б в г д J. Craig Calhoun (2002). Classical sociological theory. Wiley-Blackwell. с. 165. ISBN 978-0-631-21348-2. Процитовано 19 March 2011. 
  7. а б Dirk Käsler (1988). Max Weber: an introduction to his life and work. University of Chicago Press. с. 2. ISBN 978-0-226-42560-3. Процитовано 24 March 2011. 
  8. а б George Ritzer (29 September 2009). Contemporary Sociological Theory and Its Classical Roots: The Basics. McGraw-Hill. с. 32. ISBN 978-0-07-340438-7. Процитовано 22 March 2011. 
  9. а б в Lutz Kaelber Max Weber's Personal Life, 1886—1893
  10. Bendix, Reinhard (1 Липня 1977). Max Weber: An Intellectual Portrait. University of California Press. с. 1. ISBN 0-520-03194-6. 
  11. а б Kenneth Allan; Kenneth D. Allan (2 November 2005). Explorations in Classical Sociological Theory: Seeing the Social World. Pine Forge Press. с. 146. ISBN 978-1-4129-0572-5. 
  12. Weber, Max. «Political Writings». Cambridge University Press, 1994, p. ix.
  13. Lutz Kaelber, Max Weber's Dissertation
  14. а б в г Bendix (1977). Max Weber. с. 2. ISBN 978-0-520-03194-4. 
  15. а б в г д Ludwig M. Lachmann (1970). The legacy of Max Weber. Ludwig von Mises Institute. с. 143. ISBN 978-1-61016-072-8. Процитовано 22 March 2011. 
  16. а б Gianfranco Poggi (2006). Weber: a short introduction. Polity. с. 5. ISBN 978-0-7456-3489-0. Процитовано 22 March 2011. 
  17. Wolfgang Justin Mommsen (1984). Max Weber and German Politics, 1890-1920. University of Chicago Press. с. 19. ISBN 0-226-53399-9. 
  18. Wolfgang J. Mommsen; Michael Steinberg (25 July 1990). Max Weber and German Politics, 1890-1920. University of Chicago Press. с. 54–56. ISBN 978-0-226-53399-5. Процитовано 22 March 2011. 
  19. Eric J. Hobsbawm (1987). The age of empire, 1875-1914. Pantheon Books. с. 152. ISBN 978-0-394-56319-0. Процитовано 22 March 2011. 
  20. Weber, Max. «Political Writings». University of Cambridge Press, 1994. стор. 1-28.
  21. Marianne Weber. Last accessed on 18 September 2006. Based on Lengermann, P., & Niebrugge-Brantley, J.(1998). The Women Founders: Sociology and Social Theory 1830—1930. New York: McGraw-Hill.
  22. Hartmut Lehmann; Guenther Roth (29 September 1995). Weber's Protestant Ethic: Origins, Evidence, Contexts. Cambridge University Press. с. 95. ISBN 978-0-521-55829-7. Процитовано 24 March 2011. 
  23. Paul Honigsheim; Alan Sica (2003). The unknown Max Weber. Transaction Publishers. с. 86. ISBN 978-0-7658-0953-7. Процитовано 24 March 2011. 
  24. а б J. Craig Calhoun (2002). Classical sociological theory. Wiley-Blackwell. с. 166. ISBN 978-0-631-21348-2. Процитовано 19 March 2011. 
  25. Max Weber; Richard Swedberg (1999). Essays in economic sociology. Princeton University Press. с. 7. ISBN 978-0-691-00906-3. Процитовано 22 March 2011. 
  26. Why Work? : The New Yorker
  27. а б в г д Bendix (1977). Max Weber. с. 3. ISBN 978-0-520-03194-4. 
  28. Guenther Roth: «History and sociology in the work of Max Weber», in: British Journal of Sociology, 27(3), 1979
  29. Max Weber; Richard Swedberg (1999). Essays in economic sociology. Princeton University Press. с. 22. ISBN 978-0-691-00906-3. Процитовано 22 March 2011. 
  30. Iannaccone, Laurence (1998). «Introduction to the Economics of Religion». «Journal of Economic Literature» 36, 1465—1496.
  31. Пор.: Otthein Rammstedt, Die Frage der Wertfreiheit und die Gründung der Deutschen Gesellschaft für Soziologie, in: Lars Clausen/Carsten Schlüter[-Knauer] (Hgg.), Hundert Jahre «Gemeinschaft und Gesellschaft», Leske + Budrich, Opladen 1991, S. 549—560.
  32. а б в Wolfgang J. Mommsen, «The Political and Social Theory of Max Weber», University of Chicago Press, 1992, ISBN 0-226-53400-6, AeL6fb399L7S_Mg0xvwigRHnZsQ Google Print, p.81, l3OeQlt7f9ePLosslRvI8gNY87Q p. 60, XcY p. 327
  33. а б в Kaesler, Dirk (1989). «Max Weber: An Introduction to His Life and Work». University of Chicago Press, p. 18. ISBN 0-226-42560-6
  34. Gerth, H. H. and C. Wright Mills (1948). «From Max Weber: Essays in Sociology». London: Routledge (UK), ISBN 0-415-17503-8
  35. Sven Eliaeson, "Constitutional Caesarism: Weber's Politics in their German Context, " in Turner, Stephen (ed) (2000). «The Cambridge Companion to Weber.» Cambridge: Cambridge University Press, HOzFBwFSo6UbjqiH4CYktsAgm8k p. 142.
  36. P. G. C. van Schie; Gerrit Voermann (2006). The dividing line between success and failure: a comparison of liberalism in the Netherlands and Germany in the 19th and 20th centuries. LIT Verlag Münster. с. 64. ISBN 978-3-8258-7668-5. Процитовано 22 March 2011. 
  37. Вебер М. Про внутрішнє покликання до науки// Вебер М. Соціологія. Політика. Загальноісторичні аналізи. — К.: Основи, 1998. — С. 335
  38. Шелухін В. Раціональність у добу пізнього Модерну: до розвитку методологічної основи розуміння онтології множинності/ Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Секція: «Соціологія», 2013. — № 4. — С. 75-79
  39. Вебер М. Свобода і примус у правових спільнотах/ Вебер М. Соціологія. Політика. Загальноісторичні аналізи. — К.: Основи, 1998. — С. 84-87
  1. англ. "a man who enjoyed earthly pleasures"
  2. англ. "who sought to lead an ascetic life"

Література та джерела[ред.ред. код]

  • Н. Ротар. Вебер Макс // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.86 ISBN 978-966-611-818-2.
  • Давыдов Ю. Н., Гайденко П. П. История и рациональность. Социология Макса Вебера и веберовский ренессанс. — 1991.
  • Давыдов Ю. Н. Макс Вебер и современная теоретическая социология. — 1998.
  • Korotayev A., Malkov A., Khaltourina D. Introduction to Social Macrodynamics. Moscow: URSS, 2006. ISBN 5-484-00414-4 [3] (Chapter 6: Reconsidering Weber: Literacy and «the Spirit of Capitalism»).
  • Погорілий О. Макс Вебер і його класична праця // Вебер Макс Протестантська етика і дух капіталізму. — К.: Основи, 1994.
  • Погорілий О. Читаючи Вебера. Післямова / Олександр Погорілий // Вебер М. СОЦІОЛОГІЯ. ЗАГАЛЬНОІСТОРИЧНІ АНАЛІЗИ. ПОЛІТИКА / Макс ВЕБЕР; Перекл. з нім., післям. та комент. О. Погорілого. — Київ, 1998. — С. 479—495.
  • Bernhard K. Quensel (2007), Max Webers Konstruktionslogik. Sozialökonomik zwischen Geschichte und Theorie. Nomos. ISBN 978-3-8329-2517-8 [Revisiting Weber's concept of sociology against the background of his juristic and economic provenance within the framework of «social economics»]
  • Roth, Guenther (2001). Max Webers deutsch-englische Familiengeschichte. J.C.B. Mohr (Paul Siebeck). ISBN 3-16-147557-7
  • Radkau, Joachim (2005). Max Weber The most important Weber-biography on Max Weber's life and torments since Marianne Weber.
  • Richard Swedberg «Max Weber as an Economist and as a Sociologist», American Journal of Economics and Sociology
  • William H. Swatos, ed. (1990), Time, Place, and Circumstance: Neo-Weberian Studies in Comparative Religious History. New York: Greenwood Press. ISBN 0-313-26892-4
  • Richard Swedberg, Max Weber and the Idea of Economic Sociology. Princeton: Princeton University Press. ISBN 0-691-07013-X
  • Weber, Marianne (1926/1988). Max Weber: A Biography. New Brunswick: Transaction Books. ISBN 0-471-92333-8
  • Problems in European Civilization, Protestantism and Capitalism: The Weber Thesis and Its Critics, ed: Robert Green, D.C. Heath and Company, 1959.

Посилання[ред.ред. код]