Безсмертні аккерманські міщани
«Безсмертні аккерманські міщани» — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на Аккерманщину від кріпацтва та жили за паспортами вже померлих місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.
Історія[ред. | ред. код]
Після захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1].
Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани». Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина[2] та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[3].
Член Одеського товариства історії та старожитностей Олександр Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків[4].
1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[5].
1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[5].
У повісті «Микола Джеря»[ред. | ред. код]
Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в селі Кривда (нині частина села Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[3]:
|
В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином. | 
|
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Олексій Пермінов (14 лютого 2016). Учебник истории и географии из Шабо. Часть 2-я. Старий Аккерман. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 31 травня 2021.
- ↑ Іван Нечуй-Левицький. «Микола Джеря», с. 41. УКРЛІТ.ORG. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 5 липня 2021.
- ↑ а б Іван Нечуй-Левицький. «Микола Джеря», с. 25. УКРЛІТ.ORG. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 5 липня 2021.
- ↑ С. С. Аргатюк, В. В. Левчук, І. Т. Русєв, І. В. Сапожников (2011). Овідіопольський район Енциклопедичний довідник. с. 24. Одеса-Овідіополь: ВМВ. Процитовано 4 червня 2021.
- ↑ а б Коваль Г. П. (2011). Діяльність Аккерманської думи в галузі благоустрою міста: 1870—1917 рр (PDF). Видання ЧДУ імені Петра Могили. Архів оригіналу (PDF) за 9 липня 2021. Процитовано 31 травня 2021.