Білгород-Дністровський
.jpg)
Бі́лгород-Дністро́вський (тур. Akkerman, рум. Cetatea Albă, рос. Бе́лгород-Днестро́вский; до 1944 — Аккерман) — місто в Одеській області, центр Білгород-Дністровського району. Місто утворює окрему Білгород-Дністровську міську громаду. Започатковане в IV столітті до н. е.. Населення міста — 50 тис. осіб (2016).
Місто лежить на Дністровському лимані за 18 км від Чорного моря й за 81 км від Одеси (автошлях Н33).
Назва[ред. | ред. код]
- VII ст. до н. е. — фінікійська колонія Офіуса;
- VI ст. до н. е. — давньогрецька колонія Тіра;
- II ст. н. е. — римське поселення Алба-Юлія;
- VI ст. — східнослов'янське плем'я антів називало поселення Туріс;
- IX—X ст. — східнослов'янські племена — тиверці та уличі — назвали місто Білгород, а візантійці — Левкополь («Біле місто»);
- XIII ст. — генуезці назвали місто Монкастро;
- XV ст. — місто було в Молдавському князівстві й називалось Четатя-Албе («Біла фортеця»);
- 1484 р. — місто й фортецю на понад три століття загарбала Османська імперія, його назву змінено на Аккерман («Білий камінь»);
- 1812 р. — згідно з Бухарестською угодою місто, разом з Бессарабією й дельтою Дунаю, відійшло до Російської імперії під назвою Аккерман;
- 1918 р. — місто разом з рештою Бессарабії відійшло до Королівства Румунія під назвою Четатя-Албе;
- 1940 р. — місто разом із Бессарабією долучено до СРСР під назвою Аккерман;
- 1944 р. — місто змінило назву з наказу Сталіна на Білгород-Дністровський.
Історія[ред. | ред. код]
Античність[ред. | ред. код]
У IV столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), мілетці заклали поліс, що дістав назву Офіуса («місто змій»), через силу плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлися, населення перемішалося, утворивши нову спільноту — скіфів-еллінів, або мікс-еллінів. А коли через дедалі вищий рівень Світового океану Офіусу затопило — її житці перебралися до Тіри.
107 року Римська імперія завоювала Дакію, вийшла до Дунаю й зробила його прикордонною річкою. Форпост імперії стала Алба-Юлія (так перейменували Тіру).
238 року Алба-Юлію захопили готи, котрі вже 257 року почали будувати в місті піратський флот і стали нападати на римські провінції.
371 року під мурами поліса з'явилися орди гунів, що взяли собі за спільників готських невільників — скіфів-еллінів. У розпал битви за місто вони відчинили ворота, що через них увірвалися кочовики. Від чистого знищення готів урятувала угода з імператором Римської імперії, що 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитися в Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним спільникам, мало не відновили історичну назву поліса — Туріс.
Утім, серед гунського війська були й слов'яни, що осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденція легендарного хана Аспаруха, що скорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях започатковано перше Болгарське царство. Після цього нашестя в полісі утвердилося східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а як головний будівельний матеріал став білий вапняк, то назвали його Білий Город.
Середньовіччя[ред. | ред. код]
IX століття ознаменувалося приходом до Північне Причорномор'я кочових угрів, котрих згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не зважили на цю напасть, і вже 907 року князь Олег справив великий похід Русі на Візантію, що в ньому спілкували й тиверці. Царгород підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білгород. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було більш як половину населення міста.
1241 року місто захопили татари, котрі були такі самі тюрками, як і половці, тому вони залишили тюркську назву Ак-Ліба. Однак надовго татари в місті не задержалися: 1288 року хан Ногай, мавши потребу в коштах боротись з іншими чингізидами, за щедру плату віддає місто генуезьким купцям. Назву міста тоді змінювали кілька разів: Білий Замок (Аспрокастро), Зелений Замок (Мальвокастро), Замок на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників і лихварів, — місто назвали Чорний Замок (Маврокастро).
1395 року, за війни між Тимуром та ханом Тохтамишем, місто взяв авангард армії Тимура під проводом еміра Османа.
Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) відійшов до Молдавського князівства. За заступника йому був його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали, щоб відновити старі й побудувати нові оборонні споруди. На каменях мурів викарбувано роки — 1399 і 1432. Останній фортецю розбудував майстер Федорко 1482 року.
Уздовж фортечних мурів завдовжки 2 кілометри вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34): 12 бойових і 14 глухих, щоб сполучати куртини. Зі східного, західного та південного боків фортецю обступав рів, що спочатку був завширшки 14, а завглибшки — 21 метр. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води в лимані. Там, де рів підходив до лиману, справили спеціальні заслінки, що в разі небезпеки підіймалися й заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) стояли з боку суходолу у двоповерховій вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та звідним мостом; а Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було поставлено ще четверо внутрішніх воріт.
Разом із Кілією, фортеця не раз ставала неабияка завада на дорозі до експансії османських султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. 1475 року 30-тисячна армія під проводом господаря Молдови Штефана III захопила місто. Султан Баязид II, що вважав Четатя-Албе за ворота не тільки до Молдови, а й усієї Речі Посполитої, 1484 року зібрав небачене на той час військо, що складалося з 300 тис. османів, 50 тис. кримських татар Менґлі I Ґерайя та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману, місто без надії на порятунок боронилося з 1 по 16 серпня. З 20 тисяч його житців уціліли тільки 200 родин, 4 тисячі осіб продали в рабство.
Новий час[ред. | ред. код]
1574 року на османське місто нападає козацький флот (25 чайок з екіпажем у складі 600 чоловік) на чолі з отаманом Хомою (Фомою) Покотилом, що допомагав господарю Івану Лютому у війні проти Османської імперії. Через несподіваний напад козаки ненадовго заволоділи важливим портом, але замок так і не змогли взяти. Навесні 1614 біля Аккермана відбувається битва між ордами бунтівного нуреддина Шахіна Ґерая і хан-агаси (ханського радника) Бек-аги, що здобув перемогу. Шхін Ґерай спочатку переховувався у Кілії, а згодом утік до Ірану.
Для контролю за загарбаною територією переселено татар, що утворили Буджацьку орду з центром в Аккермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Звідси був родом видатний мусульманський вчений Мухаммад аль-Аккірмані (пом. 1760).
Під Аккерманом 9 березня 1637 кримська орда на чолі з калгою Хусам-Ґераєм та нуреддином Саадет-Ґераєм, від хана Інаєт Ґерая, котрій допомагав загін запорожців на чолі з гетьманом Павлом Бутом (Павлюком), перемогла буджацьких татар. Кримські татари у квітні-травні обступили Кілію та Кафу, вимагаючи видати ханові прихильників мурзи Кан-Темира Кривавого Меча, що з двором та синами утік до Османської імперії. Рештки Буджацької орди наказано переселити до Криму, але ногайці повстали під Ачі-Кале (нині — Очаків), убили калгу та нуреддина та повернулись на батьківщину.
Під час Російсько-турецької війни 1787—1791 років при взятті міста 1789 року відзначився генерал-поручник Віктор Амадей фон Ангальт-Бернбург-Шаумбург-Гойм.
Згідно з Бухарестським трактатом 1812 року землі між Дністром і Дунаєм перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар виселено до Таврійської губернії, а до спустошеного моровою виразкою краю потекли розрізнені людські потічки: болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю.
Згодом Аккерманська фортеця втратила своє воєнно-оборонне значення, і 1832 року її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а 1859 року передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів, щоб для обладнати пристань. Від цілковитої руйнації фортецю врятував те, що видобувати вапняк із кар'єру виявилося значно легше, ніж розбирати мури замку.
Новітній період[ред. | ред. код]
Згідно з адміністративним поділом УНР, місто було в землі Одесі.
Після тодішнього етапу української революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Аккерман поміж іншим потрапили під Румунію. 1925 року місто під румунською назвою Четатя-Албе стає повітовий центр королівства. Однак під час Другої світової війни місто знову потрапляє до Радянського Союзу, і указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1944 р. його перейменовано на одну з колишніх назв — Білгород із визначенням Дністровський.
20 січня 1975 року села Вершину, Переможне (до 1945 року Папушой[2][3]) і житловий масив радгоспу «28 червня» Бритівської сільради (разом із їх землями в кількості 560 га) долучили до міста Білгород-Дністровського[4].
23 січня 1975 року виконком Одеської облради долучив частину села Переможного (від вулиці Артільної) до села Випасного Випасненської сільради.[5]
1999 року Білгород-Дністровський святкував 2500-річчя. ЮНЕСКО визнало місто за одне з найдавніших у світі[6].
2002 року затверджено гімн міста.
9 липня 2003 року у межі міста Білгород-Дністровський включили 53,4 гектара земель, які знаходились у віданні Бритівської сільської ради, 195,51 гектара земель — Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району, 26,52 гектара земель, які знаходились безпосередньо у віданні Білгород-Дністровської районної ради, були передані до відання Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району 4,11 гектара земель міста Білгород-Дністровський. Межі міста були затверджені загальною площею 1910,32 гектара[7].
Перейменування об'єктів топоніміки[ред. | ред. код]
Справджуючи Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 09 квітня 2015 року № 317-VIII, зважаючи на протокол комісії з питань найменування об'єктів міського підпорядкування, увічнення видатних діячів і подій у місті Білгород-Дністровський від 16 лютого 2016 року № 17, Білгород-Дністровський міський голова Алла Гінак підписала розпорядження від 19 лютого 2016 року № 32 «Про перейменування назв вулиць, провулків, скверів міста»:[8]
| Передніша назва | Теперішня назва | Передніша назва | Теперішня назва |
|---|---|---|---|
| вул. Блюхера | вул. Паустовського | вул. Дзержинського | вул. Миколаївська |
| пров. Дзержинського | пров. Миколаївський | вул. Енгельса | вул. Військової слави |
| пров. Енгельса | пров. Пудівітра | вул. Калініна | вул. Незалежності |
| пров. Калініна | пров. Затишний | вул. Кірова | вул. Єврейська |
| пров. Кірова | пров. Офіцерський | вул. Комсомольська | вул. Героїв України |
| вул. Котовського | вул. Вірменська | пров. Котовського | пров. Вірменський |
| вул. Крупської | вул. Запорізька | пров. Крупської | пров. Запорізький |
| вул. Куйбишева | вул. Тіверська | вул. Лазо | вул. Портова |
| пров. Лазо | пров. Портовий | вул. Леніна | вул. Михайлівська |
| вул. Леона Попова | вул. Грецька | пров. Піонерський | пров. Творчий |
| вул. Радянська | вул. Свято-Георгіївська | пров. Радянський | пров. Свято-Георгіївський |
| вул. Свердлова | вул. Соборна | пров. Свердлова | пров. Соборний |
| вул. Фрунзе | вул. Слов'янська | пров. Фрунзе | пров. Слов'янський |
| вул. Чапаєва | вул. Буджакська | пров. Чапаєва | пров. Буджакський |
| вул. Щорса | вул. Дунайська | пров. Щорса | пров. Дунайський |
| вул. Дімітрова | вул. Болгарська | вул. Шанцера Марата | вул. Педагогічна |
| вул. Карла Маркса | вул. Кочубинського | вул. Орджонікідзе | вул. Чорноморська |
| пров. Орджонікідзе | пров. Чорноморський | вул. Червоноармійська | вул. Козацька |
| пров. Червоноармійський | пров. Козацький | сквер ім. В. І. Леніна | Михайлівський сквер |
Клімат[ред. | ред. код]
Помірно континентальний клімат регіону характеризується значним числом ясних сонячних днів — у році їхнє число перевищує 290.
Протягом року переважно тепла погода. Найтепліший місяць — липень (середньодобова температура — 25-27 °C тепла, максимальна — 40 °C), найхолодніший місяць — січень (середньодобова температура — −2,5 °C).
Населення[ред. | ред. код]
Згідно з відомостями за 1808 рік, понад третину населення міста становили вірмени. Етнічний склад населення міста був такий[9]:
| Національність | % від загального числа жителів |
|---|---|
| вірмени | 38,2 % |
| греки | 18,9 % |
| українці, росіяни | 14 % |
| болгари | з 10 % |
| молдовани | 9,4 % |
| євреї, цигани, поляки, турки | 9,5 % |
Згідно з переписом населення 2001 року, національний склад мешканців міста був таким:[10]:
| Національність | % від загальної кількості мешканців |
|---|---|
| українці | 62,9 % |
| росіяни | 28,2 % |
| болгари | 3,7 % |
| молдовани | 1,9 % |
| інші | 1,9 % |
Станом на 2020 рік, населення міста — з 50 тис. ос. Згідно з останнім переписом у 2001 році були такі етнічності: 62,9 % — українці, 28,2 % — росіяни, 3,7 % — болгари, та близько 5 % — молдовани, білоруси, румуни, гагаузи та інші.
| 1897 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 | 2016 |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 28 258 | 21 832 | 32 928 | 46 795 | 55 631 | 51 890 | 50 131 |
| українська мова | російська | болгарська | молдовська |
|---|---|---|---|
| 42,08 % | 54,52 % | 1,66 % | 0,67 % |
Адміністративно-територіальний устрій[ред. | ред. код]
Населені пункти Білгород-Дністровської міської ради:
Економіка[ред. | ред. код]
Промисловість[ред. | ред. код]
На 2017 рік Білгород-Дністровський — одне з промислово розвинених міст Одеської області зі середньорічним обсягом виробництва понад 200 млн грн[11] У місті працює 24 промислових підприємства. Усі підприємства, окрім міської друкарні, приватизовані.
Основні та найприбутковіші галузі промисловості:
- медична (прилади переливати кров та одноразові шприци);
- харчова (хліб та хлібобулочні вироби);
- машинобудівна (електронна);
- виробництво з пластмас (дитячі іграшки, товари народного споживання);
- виробництво будівельних матеріалів з бетону (пористого та залізного).
Лідер міської промисловості – ВАТ «Гемопласт» (питома вага у загальному об’ємі виробництві міста біля 60%) – до 1994 року завод медичних виробів з полімерних матеріалів – єдине з підприємств, що залишилися в Україні цього профілю (одноразові шприци, прилади переливати кров та ін.)
Транспорт[ред. | ред. код]
.jpg)
Транспортно-комунікаційний комплекс міста містить морський торговий порт, центр електрозв'язку, залізничний вокзал та автотранспорт.
З головного вокзалу міста до станції Одеса-Головна 3 рази на день їздять приміські електропоїзди. Вони спиняються й на платформі Тіра, що в одному з житлових масивів. Дехто з городян щоденно їздять на роботу й навчання до Одеси, купуючи місячні абонементні квитки.
До грудня 2017 року їздив пасажирський поїзд Одеса — Ізмаїл/Березине. З 23 вересня 2016 року призначений нічний швидкий поїзд «Дунай» сполученням Київ — Ізмаїл та Київ — Березине (через Вінницю, Жмеринку, Подільськ), що сполучив місто зі столицею України. Ще їздит поїзд Білгород-Дністровський — Чернівці.
Білгород-Дністровський морський торговельний порт — ще одні ворота міста. Порт лежить у закритій гавані Дністровського лиману на відстані 14 км від моря. Функціонує порт практично весь рік. Судна до порту проходять через Дністровсько-Цареградське гирло. Порт може приймати суда типу «річка — море» вантажомісткістю до 5000 тонн. Пропускна здібність порту – 3,0 млн тонн у рік, норма одночасної обробки – 5-6 судів. Обладнання та технічні засоби порту дозволяють переробляти практично всі вантажі, окрім хімічних, навалювальних та наливних небезпечних. [12]
Автомобільний транспорт міста — це 8 підприємств автомобільного транспорту (з них 5 спеціалізується на пасажироперевезеннях), котрі надають і міжнародні послуги. Міські пасажироперевезення забезпечують 58 автобусів, приміські та міжміські маршрути — 176 автобусів.
Зв'язок[ред. | ред. код]
Послуги зв'язку в місті надає Центр електрозв'язку № 1 ВАТ «Укртелеком», міський телефонний зв'язок налічує 20,4 тис. абонентів. Територія міста 100 % покрита мобільним зв'язком.
Історичні пам'ятки[ред. | ред. код]
- Аккерманська фортеця (Білгород-Дністровська фортеця)
- Грецька (Іоанно-Предтеченська) церква, XIII—XVII ст.
- Олександрівські казарми офіцерського корпусу, близько 1850 року (вул. Шабська, 51).
- Вірменська церква Успіння Пресвятою Богородиці, 14—15 ст. (вул. Кутузова, 1)
- Синагога та православні собори XIX ст.
- Сарматський склеп, III ст.
- Скіфська кам'яна гробниця або Скіфська могила, I—III ст. (на розі вул. Шабської та Портової).
Відомі люди[ред. | ред. код]
Народилися[ред. | ред. код]
- Гутник Сергій Михайлович — міністр торгівлі та промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського.
- Епельбаум Наум Мойсейович — український, молдавський та єврейський скульптор-монументаліст, член Союзу художників СРСР.
- Барух Камін (1914—1988) — ізраїльський політик.
- Ломаченко Анатолій Миколайович (нар. 14.12.1964) — тренер і батько дворазового олімпійського чемпіона Василя Ломаченка
- Ломаченко Василь Анатолійович (нар. 17.02.1988) — український професіональний боксер. Чемпіон світу за версією WBO у напівлегкій вазі (від 2014). Дворазовий чемпіон Олімпійських ігор (2008, 2012), дворазовий чемпіон світу (2009, 2011), чемпіон Європи (2008), багаторазовий чемпіон України. Заслужений майстер спорту України. Найтитулованіший український боксер.
- Владислав Лупашко — український футболіст, півзахисник.
- Радулович-Топазунович Володимир Митрофанович — полковник Армії УНР.
- Теннер Григорій Самійлович (1889—1943) — скульптор-портретист.
- Туранська Тетяна Михайлівна — прем'єр-міністр самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки з липня 2013.
- Хромов Анатолій Володимирович (нар. 05.11.1985) — український історик, архівіст, поет.
- Шайбле Олександр Якович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Померли[ред. | ред. код]
- Святий та великомученик Йоан Новий (Сучавський) (бл. 1340 року). Уважається за заступника всієї Бессарабії.
- Гангардт Іван Єгорович (1808–1875) генерал-лейтенант служив як черговий офіцер при новоросійському та бесарабському генерал-губернаторові й орудував захистом Одеси в Кримській війні. Згодом у 1864 році він став «орудник» Київської, Волинської та Подільської губерній, а з 1867 року − губернатор Бессарабії.
Міста-побратими[ред. | ред. код]
- Фетхіє, Туреччина[13]
- Вагаршапат, Вірменія[14]
Галерея[ред. | ред. код]
Храм Святого Іоанна
Церква Св. Миколаї (на цвинтарі)
Спасо-Георгіївський православний храм
Мінарет
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Білгород-Дністровський комбінат хлібопродуктів
Кінотеатр «Жовтень» (відновлений з 01.01.2015)
Кілійська брама фортеці
.jpg)
Великі панорами міста[ред. | ред. код]
_02.jpg)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Постанова ВРУ "Про зміну меж міста Білгород-Дністровський Одеської області".
- ↑ Указ Президії Верховної Ради УРСР від 14 листопада 1945 р. «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Ізмаїльської області»
- ↑ Карта РККА L-36 (А), 1941(рос.)
- ↑ Відомості Верховної Ради Української PCP. — 1975 — № 5 — с. 82.
- ↑ Відомості Верховної Ради Української PCP. — 1975 — № 6 — с. 94.
- ↑ Інна Завгородня: Мить старої фортеці // Український тиждень № 52 (113) від 25 грудня 2009
- ↑ Офіційний портал Верховної Ради України. w1.c1.rada.gov.ua. Процитовано 2020-07-20.
- ↑ Розпорядження Білгород-Дністровського міського голови «Про перейменування назв вулиць, провулків, скверів міста»
- ↑ История народного хозяйства Молдавской ССР (С древнейших времен до 1812 г.) / Отв. ред. П. В. Советов. Кишинев: Штиинца, 1976. страница 410Оригінальний текст (рос.)Согласно данным 1808 г., ... в Аккермане армяне составляли 38,2%, греки 18,9, украинцы и русские — около 14, болгары — около 10, молдаване — 9,4, евреи, цыгане, поляки, турки - 9,5%
- ↑ http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/odesa/
- ↑ Промисловість міста Білгорода-Дністровського. bilgorod-d.gov.ua. Процитовано 2020-05-10.
- ↑ Транспорт та зв. bilgorod-d.gov.ua. Процитовано 2020-05-11.
- ↑ Місто Білгород-Дністровський та місто Фетхіє стали містами-побратимами. bilgorod-d.gov.ua. Процитовано 2020-05-25.
- ↑ Белгород-Днестровский обрел армянского побратима. Новости Одессы - odessa.online (ru-UA). 2018-03-22. Процитовано 2020-05-25.
Посилання[ред. | ред. код]
- Мандри Україною. Білгород-Дністровський
- Репортаж із найдавнішого міста України // Україна Молода
- Офіційний сайт міста
- Аккерман CLUB — Білгород-Дністровський
- Білгород-Дністровський — Інформаційно-пізнавальний сайт | Одеська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 911 с.)
- Банк даних Державної служби статистики України
- Cities & towns of Ukraine
- Білгород-Дністровський — Енциклопедія Сучасної України
Література[ред. | ред. код]
- Шубарт, Павло. Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах// Чорноморські новини. — 29 грудня 2012. — N103-104.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
| ||||||||||||||
| ||||||||
| |||||||||||||||||||||||
| |||||
| ||||||||||||||||||||||||||||
|
