1918 р. — місто разом із рештою Бессарабії відійшло до Королівства Румунія під назвою Четатя-Албе;
1940 р. — місто разом із Бессарабією долучено до СРСР під назвою Аккерман;
1944 р. — за наказом Сталіна місто перейменували у Білгород-Дністровський, додавши уточнення «Дністровський», аби відрізняти від російського Бєлгорода[4].
У IV столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), мілетці заклали поліс, що дістав назву Офіуса («місто змій»), через безліч плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлись, люди перемішались, утворивши нову спільноту — скіфів-еллінів, або мікс-еллінів. А коли через дедалі вищий рівень Світового океану Офіусу затопило — її пожильці перебрались до Тіри.
238 року Тіру захопили готи, котрі вже 257 року почали будувати в місті піратський флот і стали нападати на римські провінції.
371 року під мурами поліса з'явились орди гунів, що взяли собі за спільників готських невільників — скіфів-еллінів. У розпал битви за місто вони відчинили ворота, що через них увірвалися кочовики. Від чистого знищення готів урятувала угода з імператором Римської імперії, що 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитись у Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним спільникам, мало не відновили історичну назву поліса — Туріс.
Утім, серед гунського війська були й слов'яни, що осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, що скорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях започатковано перше Болгарське царство. Після цього нашестя в полісі утвердилось східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а як головним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білий Город.
IX століття відзначилось приходом до Північне Причорномор'я кочових угрів, котрих згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не зважили на цю напасть, і вже 907 року князь Олег справив великий похід Русі на Візантію, що в ньому спілкували й тиверці. Царгород підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білгород. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було понад половину городян.
У 12 ст. Білгород правив за частину Галицько-Волинського князівства[5][6].
1241 року місто захопили татари, котрі теж були тюрки, як і половці, тому вони зоставили тюркську назву Ак-Ліба. Однак надовго татари в місті не затрималися: 1288 року хан Ногай, мавши потребу в коштах боротись з іншими чингізидами, за щедру плату віддав місто генуезьким купцям. Назву міста тоді змінювали кілька разів: Білий Замок (Аспрокастро), Зелений Замок (Мальвокастро), Замок на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників та лихварів, — місто назвали Чорний Замок (Маврокастро).
1395 року, за війни між Тимуром та ханом Тохтамишем, місто взяв авангард армії Тимура під проводом еміра Османа.
Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвивало ремесла,виготовляло музичні та ігрові інструменти,карбувало монету, вигідні торгувало. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Варр) відійшов до Молдавського князівства. За заступника йому був його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали, щоб відновити старі й побудувати нові оборонні споруди. На каменях мурів викарбувано роки — 1399 і 1432. Останній фортецю розбудував майстер Федорко 1482 року.
Уздовж фортечних мурів завдовжки 2 кілометри вишикувалось 26 веж (спочатку їх було 34): 12 бойових і 14 глухих, щоб сполучати куртини. Зі східного, західного та південного боків фортецю обступав рів, що спочатку був завширшки 14, а завглибшки — 22 метр. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води в лимані. Там, де рів підходив до лиману, справили спеціальні заслінки, що в разі небезпеки підіймались і заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) стояли з боку суходолу у двоповерховій вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та звідним мостом; а Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було поставлено ще четверо внутрішніх воріт.
Разом із Кілією, фортеця не раз ставала неабиякою завадою на дорозі до експансії османських султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. 1475 року 30-тисячна армія під проводом господаря Молдови Штефана III захопила місто. Султан Баязид II, що вважав Четатя-Албе за ворота не тільки до Молдови, а й усієї Речі Посполитої, 1484 року зібрав небачене на той час військо, що складалося з 300 тис. османів, 50 тис. кримських татар Менґлі I Ґерайя та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману, місто без надії на порятунок боронилось з 1 по 16 серпня. З 20 тисяч городян уціліли тільки 200 родин, а 4 тисячі осіб продали в рабство.
1517 р. запорізькі козаки під проводом Предслава Лянцкоронського із Димитром Сильним уперше здійснили рейд під Аккерман[5][6].
1574 року на османське місто напав козацький флот (25 чайок з екіпажем у складі 600 осіб) на чолі з отаманом Хомою Покотилом, що допомагав господарю Івану Лютому у війні проти Османської імперії. Через несподіваний напад козаки ненадовго заволоділи важливим портом, але замок так і не змогли взяти. Навесні 1614 біля Аккермана відбувається битва між ордами бунтівного нуреддинаШахіна Ґерая і хан-агаси (ханського радника) Бек-аги, що здобув перемогу. Шахін Ґерай спочатку переховувався у Кілії, а згодом утік до Ірану.
1595 р. козацький похід на Аккерман під проводом гетьмана Григорія Лободи, коли було захоплено місто й фортецю[5][6].
Для контролю за загарбаною територією переселено татар, що утворили Буджацьку орду з центром в Аккермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Звідси був родом видатний мусульманський учений Мухаммад аль-Аккірмані (пом. 1760).
У 17 ст. запорожці й далі ходили під Аккерман[5][6][7].
Під Аккерманом 9 березня 1637 кримська орда на чолі з калгою Хусам-Ґераєм та нуреддином Саадет-Ґераєм, від хана Інаєт Ґерая, котрій допомагав загін запорожців на чолі з гетьманом Павлом Бутом (Павлюком), перемогла буджацьких татар. Кримські татари у квітні-травні обступили Кілію та Кафу, вимагаючи видати ханові прихильників мурзи Кан-Темира Кривавого Меча, що з двором та синами утік до Османської імперії. Рештки Буджацької орди наказано переселити до Криму, але ногайці повстали під Ачі-Кале (нині — Очаків), убили калгу та нуреддина та повернулись на батьківщину.
У 18 ст. після поразки гетьмана Івана Мазепи у боротьбі з Росією та жорсткої розправи царського війська зі Старою Січчю у Бесарабії з'являються козаки-мазепинці на чолі з Пилипом Орликом[6][5].
1768-1774 рр. у ході російсько-турецької війни запорізька піхота та кіннота з боями пройшла від Січі аж по Добруджу. Частина козаків, уклавши мир, не повернулась на Січ, а осіла на територіях навколо Дністровського гирла. Значна їх кількість жила поблизу Аккермана й у самому місті. Це засвідчують козацькі могили в місті на старих цвинтарях та залишки поселень у Подністров'ї.[5][6]
Згідно з Бухарестським трактатом 1812 року землі між Дністром і Дунаєм перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар виселено до Таврійської губернії, а до спустошеного моровою виразкою краю потекли розрізнені людські потічки: болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю. Багато біглих від кріпацтва селян купували в місцевої поліції паспорти вже померлих людей. Це породило явище «безсмертних аккерманських міщан»[8].
Меморіал, присвячений містянам-жертвам Голокосту (Холон)
Згодом Аккерманська фортеця втратила свою військово-оборонну вагу, і 1832 року її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а 1859 року передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів, щоб обладнати пристань. Від чистої руйнації фортецю врятувало те, що видобувати вапняк із кар'єру виявилось значно легше, ніж розбирати мури замку.
За Другої світової війни місто знову потрапляє до Радянського Союзу, і указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня1944 р. йому повернули одну з колишніх назв — Білгород, з означенням Дністровський[10] одночасно з перейменуванням станції АккерманКишинівської залізниці (і майже тоді він став адміністративним центром Лиманського району). 20-21 січня 1975 року села Вершину, Переможне (до 1945 року Папушой[11][12]) і житловий масив радгоспу «28 червня»[13]Бритівської сільради (разом із їх землями в кількості 560 га) долучили до міста Білгород-Дністровського[14].
23 січня 1975 року виконком Одеської облради долучив частину села Переможного (від вулиці Артільної) до села ВипасногоВипасненської сільради.[15]
1999 року Білгород-Дністровський святкував 2500-річчя. ЮНЕСКО визнало місто за одне з найдавніших у світі[16].
9 липня 2003 року до міста Білгород-Дністровського додали 53,4 гектара земель, що ними урядувала Бритівська сільська рада, 195,51 гектара земель — від Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району, 26,52 гектара земель передано від Білгород-Дністровської районної ради Салганській сільській раді Білгород-Дністровського району 4,11 гектара земель міста Білгород-Дністровський. Межі міста були затверджені загальною площею 1910,32 гектара[17].
Перейменування об'єктів топоніміки[ред. | ред. код]
Справджуючи Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 09 квітня 2015 року № 317-VIII, зважаючи на протокол комісії з питань найменування об'єктів міського підпорядкування, увічнення видатних діячів і подій у місті Білгород-Дністровський від 16 лютого 2016 року № 17, Білгород-Дністровський міський голова Алла Гінак підписала розпорядження від 19 лютого 2016 року № 32 «Про перейменування назв вулиць, провулків, скверів міста»:[18]
Помірно континентальний клімат регіону характеризується значним числом ясних сонячних днів — у році їхнє число перевищує 290.
Протягом року переважно тепла погода. Найтепліший місяць — липень (середньодобова температура — 25-27 °C тепла, максимальна — 40 °C), найхолодніший місяць — січень (середньодобова температура — −2,5 °C).
Згідно з переписом населення 2001 року, національний склад мешканців міста був таким:[19]:
Національність
% від загальної кількості мешканців
українці
62,9 %
росіяни
28,2 %
болгари
3,7 %
молдовани
1,9 %
інші
1,9 %
Станом на 2020 рік, населення міста — з 48,7 тис. осіб. Згідно з останнім переписом у 2001 році були такі етнічності: 62,9 % — українці, 28,2 % — росіяни, 3,7 % — болгари, та близько 5 % — молдовани, білоруси, румуни, гагаузи та інші.
На 2017 рік Білгород-Дністровський — одне з промислово розвинених міст Одеської області зі середньорічним обсягом виробництва понад 200 млн грн[21] У місті працює 24 промислових підприємства. Усі підприємства, окрім міської друкарні, приватизовані.
Основні та найприбутковіші галузі промисловості:
медична (прилади переливати кров та одноразові шприци);
харчова (хліб та хлібобулочні вироби);
машинобудівна (електронна);
виробництво з пластмас (дитячі іграшки, товари народного споживання);
виробництво будівельних матеріалів з бетону (пористого та залізного).
Лідер міської промисловості — завод «Гемопласт» (питома вага у загальному об'ємі виробництві міста коло 60 %) — до 1994 року завод медичних виробів з полімерних матеріалів — єдине з підприємств цього профілю, що зосталось в Україні та насьогодні успішно розвивається (одноразові шприци, прилади переливання крові та ін.)
Транспортно-комунікаційний комплекс міста містить морський торговий порт, центр електрозв'язку, залізничний вокзал та автотранспорт.
З головного вокзалу міста до станції Одеса-Головна 3 рази на день їздять приміські електропоїзди. Вони спиняються й на платформі Тіра, що в одному з житлових масивів. Деякі городяни щоденно їздять на роботу й навчання до Одеси, купуючи місячні абонементні квитки.
Білгород-Дністровський морський торговельний порт — ще одні ворота міста. Порт лежить у закритій гавані Дністровського лиману на відстані 14 км від моря. Функціонує порт практично весь рік. Судна до порту проходять через Дністровсько-Цареградське гирло. Порт може приймати суда типу «річка — море» вантажомісткістю до 5000 тонн. Пропускна спроможність порту — 3,0 млн тонн у рік, норма одночасної обробки — 5-6 судів. Обладнання та технічні засоби порту дозволяють переробляти практично всі вантажі, окрім хімічних, навалювальних та наливних небезпечних.[22]
Автомобільний транспорт міста — це 8 підприємств автомобільного транспорту (з них 5 спеціалізується на пасажироперевезеннях), котрі надають і міжнародні послуги. Міські пасажироперевезення забезпечують 58 автобусів, приміські та міжміські маршрути — 176 автобусів.
Послуги зв'язку в місті надає Центр електрозв'язку № 1 ВАТ «Укртелеком», міський телефонний зв'язок налічує 20,4 тис. абонентів. Територія міста 100 % покрита мобільним зв'язком.
Скіфська кам’яна гробниця або Скіфська могила, 1—3 ст. Загальний вигляд. Фото 2021 р.Маєток купця Ярошевича в мавританському стилі 19 ст., вул. Пушкіна, 26;
Чоловіча гімназія (теп. педагогічне училище), вул. Пушкіна, 17 (у дворі кол. гімназії сад троянд, фонтан, пам'ятний знак Адаму Міцкевичу та пам'ятник Лесі Українки, що перебували тут);
Аккерманська повітова земська управа (теп. аграрний технікум), поч. 20 ст., Першотравнева, 53;
Краєзнавчий, вул. Пушкіна, 19 У музеї зібрано велику колекцію античних пам'яток з Тири (грецького та римського часу), речі з поховання черняхівської культури, закладні камені стін Аккерманської фортеці (молдавські), представлено турецький етап міста, артефакти часів російсько-турецьких війн, перебування в місті діячів української, польської та російської культури, радянські діячі Білгорода та місто в Другій світовій війні. У приміщенні музея збереглись оригінальні кахельні печі;
Гангардт Іван Єгорович (1808–1875) генерал-лейтенант служив як черговий офіцер при новоросійському та бесарабському генерал-губернаторові й орудував захистом Одеси в Кримській війні. Згодом у 1864 році він став «орудником» Київської, Волинської та Подільської губерній, а з 1867 року − губернатором Бессарабії.
Анджело ді Сполетті був францисканським монахом і місіонером, активним поширювачем католицизму на тодішніх болгарських територіях на північ від річки Дунаю. Був убитий у Білгороді-Дністровському 2 квітня 1314 р.
↑История народного хозяйства Молдавской ССР (С древнейших времен до 1812 г.) / Отв. ред. П. В. Советов. Кишинев: Штиинца, 1976. страница 410
Оригінальний текст (рос.)
Согласно данным 1808 г., ... в Аккермане армяне составляли 38,2%, греки 18,9, украинцы и русские — около 14, болгары — около 10, молдаване — 9,4, евреи, цыгане, поляки, турки - 9,5%
.svg)
.jpg)
_-_%D0%B2%D0%B8%D0%B4_%D0%B7_%D0%91%D0%9F%D0%9B%D0%90.jpg)
.jpg)
_01.JPG)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
_02.jpg)
