Білгород-Дністровський
Бі́лгород-Дністро́вський (рум. Cetatea Albă; до 1944 — Аккерман) — місто обласного підпорядкування в Одеській області, районний центр. Засноване в 4 столітті до Р. Х.. Населення: 50 тис. осіб (2014).
Місто розташоване на Дністровському лимані за 18 км від Чорного моря і за 81 км від Одеси (автошлях Т 1604).
Зміст
Клімат[ред. • ред. код]
Помірно континентальний клімат регіону характеризується значною кількістю ясних сонячних днів — у році їх кількість перевищує 290.
Протягом року переважно тепла погода. Найтепліший місяць — липень (середньодобова температура — 25-27 °C тепла, максимальна — 40 °C), найхолодніший місяць — січень (середньодобова температура −2,5 °C).
Історія[ред. • ред. код]
У 4 столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), жителі Мілету заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), через велику кількість плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлися, населення перемішалося, утворивши нову спільноту — скіфоеллінів, або мікселлінів. А коли внаслідок підняття рівня Світового океану Офіусу затопило — її мешканці перебралися до Тіри.
У 107 році Римська імперія завоювала Дакію, вийшла до Дунаю і зробила його прикордонною річкою. Форпостом імперії стала Алба-Юлія (так перейменували Тіру).
У 238 році Алба-Юлію захопили готи, котрі вже 257 року почали будувати в місті піратський флот і стали здійснювати набіги на римські провінції.
У 371 році під мурами поліса з'явилися орди гунів, які знайшли спільників в особі поневолених готами скіфоеллінів. У самісінький розпал битви за місто вони відчинили браму, через яку увірвалися кочовики. Від цілковитого знищення готів врятувала домовленість із імператором Римської імперії, котрий 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитися в Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним союзникам, майже відновили історичну назву поліса — Туріс.
Утім, у складі гунського війська були й слов'яни, котрі осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, який підкорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях було засновано перше Болгарське царство. Після цього нашестя у полісі утвердилося східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а оскільки основним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білим городом.
IX століття ознаменувалося приходом у Північне Причорномор'я кочових угрів, яких згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не звернули уваги на цю напасть, і вже 907 року князь Олег організовує великий похід Русі на Візантію, участь в якому брали й тиверці. Царград підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білий город. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було більш як половину населення міста.
1241 року місто захопили татари, котрі були такими ж тюрками, як і половці, тому без проблем сприйняли милу тюркському вуху назву Ак-Ліба. Однак надовго вони там не затрималися — 1288 року хан Ногай, маючи потребу в коштах для боротьби з іншими чингізідами, за щедру плату віддає місто генуезьким купцям. Як у калейдоскопі починають змінюватися його назви: Білий Замок (Аспрокастро) стає Зеленим (Мальвокастро) і Замком на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників і лихварів геть, — навіть Чорним (Маврокастро).
У 1395 році, під час війни між Тимуром та Тохтамиш ханом, місто було взяте авангардом армії Тимура під командуванням еміра Османа.
Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) увійшов до складу Молдовського князівства, якому протегував його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали про відновлення старих і будівництво нових оборонних споруд. На каменях мурів викарбовано роки — 1399 і 1432. Остання розбудова фортеці була виконана майстром Федорком в 1482 році.
Уздовж фортечної стіни довжиною біля 2 кілометрів вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34) — 12 бойових і 14 глухих, які слугували для зв'язки куртин. Зі східного, західного та південного боків фортеця була оточена ровом, початкова ширина якого сягала 14, а глибина — 21 метра. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води у лимані. Там, де рів підходив до лиману, було влаштовано спеціальні заслінки, які у разі небезпеки піднімалися й заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та підйомним мостом; натомість же Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.
Разом із Кілією, фортеця неодноразово ставала серйозною перешкодою на шляху до експансії турецьких султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. У 1475 30 000 армія під керівництвом господаря Молдови Стефана ІІІ захопила місто. Султан Баязид ІІ який вважав Четатя-Албе ворітьми не тільки до Молдови, а й цілої Речі Посполитої, у 1484 році зібрав небачене на той час військо, яке складалося з 300 тис. турків, 50 тис. кримських татар Менглі-Герая та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману місто без надії на порятунок боронилося з 1-го до 16 серпня. Із 20 тис. його мешканців вціліли тільки 200 родин, 4 тис. осіб продано у рабство.
У 1574 на турецьке місто нападає козацький флот (25 чайок з екіпажем у складі 600 чол.) на чолі з отаманом Хомою (Фомою) Покотилом, які допомагали господару Іванові Воде Лютому у війні проти Туреччини. Завдяки несподіваному нападові козаки ненадовго оволоділи важливим портом, але замок так і не змогли взяти. Навесні 1614 біля Ак-Кермана відбувається битва між ордами бунтівного нуреддіна Шагін-Ґерая і хан-агаси (ханського радника) Бек-аги, який здобув перемогу. Шагін-Ґерай спочатку переховувався у Кілії, а пізніше втік до Ірану.
Для контролю за загарбаною територією було переселено татар, які утворили Буджацьку орду із центром в Ак-Кермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Звідси походив видатний мусульманський вчений Мухаммад аль-Аккірмані (пом. 1760).
Під Ак-Керрманом 9 березня 1637 кримська орда на чолі з калгою Хусам-Ґераєм та нуреддіном Саадет-Ґераєм, прислана ханом Інаєт Ґераєм І, якій допомагав загін запорожців на чолі з гетьманом Павлом Бутом (Павлюком), перемогла буджацьких татар. Кримські татари в квітні-травні оточили Кілію та Кафу, вимагаючи видати ханові прихильників мурзи Кан-Темира Кривавого Меча, який з двором та синами утік до Туреччини. Рештки Буджацької орди було наказано переселити в Крим, але ногайці повстали під Ачі-Кале (нині — Очаків), вбили калгу та нуреддіна та повернулись на батьківщину.
В ході Російсько-турецької війни 1787–1791 рр. при взятті міста у 1789 р. відзначився генерал-поручик В. А. принц Ангальт-Бернбурзький.
За Бухарестським трактатом 1812 року землі між Дністром і Дунаєм перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар було виселено до Таврійської губернії, а в спустошений моровою виразкою край потекли розрізнені людські струмочки — болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю.
Згодом Аккерманська фортеця втратила своє воєнно-оборонне значення, і 1832 р. її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а 1859-го передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів для облаштування пристані. Від цілковитої руйнації фортецю врятував той факт, що видобувати вапняк із кар'єра виявилося значно легше, ніж розбирати мури замку.
Після революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Ак-Керман зокрема потрапляють під владу Румунії. У 1925 році місто під румунською назвою Четатя-Албе стає повітовим центром королівства. Однак під час Другої світової війни місто знову потрапляє до складу Радянського Союзу і указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1944 р. його було перейменовано на одно з колишніх назв - Білгород із визначенням Дністровський.
У 1999 році Білгород-Дністровський урочисто відзначив 2500-річчя. Місто було визнане ЮНЕСКО одним із найстаріших у світі[2].
У 2002 році було прийнято гімн міста.
Назви міста в минулому[ред. • ред. код]
- VII ст. до н. е. — фінікійська колонія Офіуза;
- VI ст. до н. е. — давньогрецька колонія Тира;
- II ст. н. е. — римське поселення Алба Юлія;
- VI ст. — східнослов'янське плем'я антів називало поселення Турісом;
- IX–X ст. — східнослов'янські племена — тиверці та уличі — назвали місто Білгород, а візантійці — Левкополь (Біле місто);
- XIII ст. — генуезці назвали місто Монкастро;
- XV ст. — місто входило до складу Молдавського князівства і називалось Четатя Албе (Біла фортеця);
- 1484 р. — місто і фортецю більше ніж на три століття окупувала Туреччина, його назву було змінено на Аккерман (Білий камінь);
- 1812 р. — за Бухарестським пактом місто, разом з Бессарабією і дельтою Дунаю, відійшло до Російської імперії під назвою Аккерман;
- 1918 р. — місто у складі Бессарабії відійшло до Румунії під назвою Четатя-Албе;
- 1940 р. — місто разом з Бессарабією ввійшло до складу СРСР під назвою Аккерман;
- 1944 p. — місто змінило назву за наказом Сталіна на Білгород-Дністровський.
Населення[ред. • ред. код]
Населення міста — приблизно 50 тис. ос. За національною приналежністю за останнім переписом у 2001 році було : 62,9% — українці, 28,2% — росіяни, 3,7% — болгари, та близько 5% — молдовани, білоруси, румуни, гагаузи та інші.
Адміністративно-територіальний устрій[ред. • ред. код]
До населених пунктів Білгород-Дністровської міської ради входять:
Економіка[ред. • ред. код]
Промисловість[ред. • ред. код]
Сьогодні Білгород-Дністровський — одне з промислово розвинених міст Одеської області зі середньорічним обсягом виробництва більше 230 млн грн. У місті працює 24 промислових підприємства. Всі підприємства, за виключенням міської типографії, приватизовані.
Транспорт[ред. • ред. код]
.jpg)
Транспортно-комунікаційний комплекс міста містить морський торговий порт, центр електрозв'язку, залізничний вокзал та автотранспорт.
З головного вокзалу міста на станцію "Одеса-Головна" 6 раз на день ходять електрички. Вони зупиняються також і на платформі Тіра, що в одному з житлових масивів. Дехто з міщан щоденно їздить на роботу й навчання до Одеси, купуючи місячні абонементні квитки.
Такоє курсує пасажирський поїзд Одеса - Ізмаїл/Березине. З 23 вересня 2016 року прямий поїзд Київ-Ізмаїл (через Вінницю) пов'яже місто зі столицею України.
Білгород-Дністровський морський торговий порт — ще одні ворота міста. Порт розташовано у закритій гавані Дністровського лиману на відстані 14 км від моря.
Автомобільний транспорт міста — це 8 підприємств автомобільного транспорту (з них 5 спеціалізується на пасажироперевезеннях), котрі надають також міжнародні послуги. Міські пасажироперевезення забезпечують 58 автобусів, приміські та міжміські маршрути — 176 автобусів.
Зв'язок[ред. • ред. код]
Послуги зв'язку у місті надає Центр електрозв'язку № 1 ВАТ «Укртелеком», міський телефонний зв'язок нараховує 20,4 тис. абонентів. Територія міста 100% покрита мобільним зв'язком.
Історичні пам'ятки[ред. • ред. код]
- Аккерманська фортеця (Білгород-Дністровська фортеця)
- Грецька (Іоанно-Предтеченська) церква, 13-17 ст.
- Олександрівські казарми офіцерського корпусу, близько 1850 р. (вул. Шабська, № 51).
- Вірменська церква Успіння Пресвятою Богородиці, 14-15 ст. (вул. Кутузова, № 1)
- Синагога та православні собори XIX ст.
- Сарматський склеп, 3 ст.
- Скіфська кам'яна гробниця або Скіфська могила, 1-3 ст. (на розі вул. Шабської та Лазо).
Персоналії[ред. • ред. код]
Народились[ред. • ред. код]
- Гутник Сергій Михайлович — міністр торгівлі і промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського.
- Епельбаум Наум Мойсейович — український, молдавський та єврейський скульптор-монументаліст, член Союзу художників СРСР.
- Ломаченко Анатолій Миколайович (нар. 14.12.1964) — тренер і батько дворазового олімпійського чемпіона Василя Ломаченка
- Ломаченко Василь Анатолійович (нар. 17.02.1988) — український професіональний боксер. Чемпіон світу за версією WBO у напівлегкій вазі (від 2014). Дворазовий чемпіон Олімпійських ігор (2008, 2012), дворазовий чемпіон світу (2009, 2011), чемпіон Європи (2008), багаторазовий чемпіон України. Заслужений майстер спорту України. Найтитулованіший український боксер.
- Владислав Лупашко — український футболіст, півзахисник.
- Радулович-Топазунович Володимир Митрофанович — полковник Армії УНР.
- Туранська Тетяна Михайлівна — прем'єр-міністр самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки з липня 2013.
- Шайбле Олександр Якович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.
Померли[ред. • ред. код]
- Святий та великомученик Йоан Новий (Сучавський) (бл. 1340 року). Вважається покровителем усієї Бессарабії.
- Гангардт Іван Єгорович (1808–1875) генерал-лейтенант займав посаду чергового офіцера при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові і керував захистом Одеси у Кримській війні. Згодом у 1864 році він став «правителем» Київської, Волинської та Подільської губерній, а з 1867 року − губернатором Бессарабії.
Галерея[ред. • ред. код]
.jpg) |
.jpg) |
.jpg) |
.jpg) |
 |
|
Храм Святого Іоанна
|
Церква Св. Миколаї (на цвинтарі)
|
Спасо-Георгіївський православний храм
|
Мінарет
|
 |
.jpg) |
 |
 |
|
Білгород-Дністровський
комбінат хлібопродуктів |
Кінотеатр «Октябрь» (Відновлено. Працює із 01.01.2015)
|
Кілійська брама
фортеці |
Примітки[ред. • ред. код]
- ↑ Головне управління статистики в Одеській області
- ↑ Інна Завгородня: Мить старої фортеці // Український тиждень № 52 (113) від 25 грудня 2009
Посилання[ред. • ред. код]
- Мандри Україною. Білгород-Дністровський
- Репортаж із найдавнішого міста України // Україна Молода
- Офіційний сайт міста
- Білгород-Дністровський — Інформаційно-пізнавальний сайт | Одеська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 911 с.)
Література[ред. • ред. код]
- Шубарт, Павло. Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах// Чорноморські новини. — 29 грудня 2012. — N103-104.
- Українська радянська енциклопедія : [у 12-ти т.] / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
|
||||||||
|
|
|||||
|
||||||||
|
||||||||||
|
|||||||||||||||||||||||||
